3. Найважливіші конвенції Міжнародної організації праці та їх зміст.

Важлива роль у роботі МОП належить конвенціям і рекоменда­ціям, спрямованим на захист працівника.

Конвенція № 29 «Про примусову чи обов'язкову працю» (1930 р.) передбачає, що кожний член МОП, який ЇЇ ратифіку­вав, зобов'язується відмовитися від застосування примусової чи обов'язкової праці в усіх формах у найкоротший строк.

Конвенція № 42 «Про відшкодування трудящим у випадку про­фесійного захворювання» (1934 р.) передбачає, що кожний член МОП, який ратифікував її, зобов'язується забезпечувати особам, що зазнали професійного захворювання або у випадках їх смерті від таких захворювань, та особам, які перебувають на їхнім утри­манні, відшкодування, що здійснюються на загальних принципах його національного законодавства.

Конвенція № 52 «Про щорічні оплачувані відпустки» (1936 р.). Згідно з нею кожна особа, до якої застосовується конвенція, має право після неперервної роботи протягом 1 року на щорічну опла­чувану відпустку – 6 робочих днів, для осіб віком молодше 16 ро­ків – не менше 12 робочих днів. До щорічної відпустки не долуча­ються: офіційні й традиційні свята, перерви в роботі в результаті хвороби. Працівник, який йде у відпустку, отримує або свою звичайну винагороду, або винагороду, визначену в колективному договорі.

Конвенція № 87 «Про свободу асоціацій і захист права на організацію» (1948 р). У ній зазначається, що трудящі та підпри­ємці мають право створювати на свій вибір організації та вступа­ти до них. Організації трудящих і підприємців мають право ви­робляти свої статути, формувати свою програму дій, вони підля­гають розпускові або тимчасовій забороні в адміністративному порядку.

Конвенція №95 «Про охорону заробітної плати» (1949 р.).

Конвенція № 98 «Про застосування принципів права на органі­зацію і на ведення колективних переговорів» (1951 р.). Трудящі користуються належним захистом проти будь-яких дискриміна­ційних дій, спрямованих на обмеження свободи об'єднань у сфері праці, захистом від відмови у прийнятті на роботу або звільненні, через членство у профспілці тощо.

Конвенція № 100 «Про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності» (1951 р.). Згідно з нею, кожний член МОП, який ратифікував цю конвенцію, зобов'язується застосовувати щодо всіх працівників принцип рівного винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності. Цей принцип може застосовува­тися шляхом національного законодавства, колективних договорів між підприємцями і працівниками тощо.

Конвенція № 102 «Про мінімальні норми соціального забезпе­чення» (1952 р.) передбачає гарантії соціального забезпечення у випадках безробіття, хвороби, старості, трудового каліцтва чи професійного захворювання, вагітності й пологів, втрати году­вальника тощо.

Конвенція № 111 «Про дискримінацію в галузі праці й зайнято­сті» (1958р.).

Конвенція № 122 «Про політику в області зайнятості» (1964 р.) містить такі положення:

З метою стимулювання економічного зростання, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі та ліквідації без­робіття кожний член МОП проголошує і здійснює як головну мету активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній та вільнообраній зайнятості.

Ця політика має на меті: забезпечення роботою всіх, хто го­товий приступити до роботи і шукає її; якомога більшу продуктив­ність такої роботи; забезпечення свободи вибору зайнятості й можливість отримати підготовку.

Конвенція № 135 «Про захист прав представників трудящих на підприємстві та можливості, що їм надаються» (1971 р.).

Конвенція № 150 «Про регулювання питань праці: роль функції та організація» (1978 р.) передбачає можливість передачі певної сфери діяльності в галузі регулювання питань праці неурядовим організаціям (організаціям підприємців і трудящих або представ­никам підприємців і трудящих).

Конвенція №155 «Про безпеку і гігієну праці та виробниче се­редовище» (1981 р.) містить принципи національної політики, за­ходи на національному рівні та на рівні підприємства, спрямовані на гарантування безпеки і гігієни праці.

Конвенція № 159 «Про професійну підготовку і трудову зайня­тість інвалідів» (1983 р.).

Конвенція № 160 «Про статистику праці» (1985 р). У ній ви­значено завдання статистичної науки у сфері ринку праці. Відзна­чається, що держава зобов'язується регулярно збирати, аналізува­ти й публікувати дані щодо чисельності економічно активного населення, зайнятості, безробіття, структури й розподілу економіч­но активного населення, вартості робочої сили.

Конвенція №168 «Про сприяння зайнятості й захисту від без­робіття» 1988 р. У ній визначаються положення щодо виплати допомоги з безробіття. Конвенція містить шість розділів.

Розділ І. «Загальні положення». Розділ II. «Сприяння продуктив­ній зайнятості». Розділ Ш «Охоплювані випадки», в якому нази­ваються такі: повне безробіття, часткове безробіття, перерва в отриманні заробітку або скорочення його розміру через тимчасове припинення виробництва. Розділ IV «Особи, які підлягають захис­ту». Розділ V «Методи захисту». Розділ IV «Допомога з безробіт­тя», в якому зазначено, що допомога, яка надається в разі повного безробіття і перерви в отриманні заробітку, викликаної тимчасо­вим припиненням виробництва без припинення трудових відно­син, виплачується протягом дії вказаних обставин. У разі повного безробіття початкова тривалість виплати допомоги може бути об­межена 26 тижнями в кожному періоді безробіття або 39 тижнями протягом будь-якого періоду в 24 місяці. Якщо безробіття триває понад початковий період виплати допомоги, тривалість її може бути обмежена певним періодом (допомога в цьому випадку, враховуючи всі інші види допомоги, що на них має право безро­бітний, має забезпечувати нормальні умови життя). Коли законо­давство держави-члена передбачає, що тривалість початкової виплати допомоги змінюється залежно від тривалості страхового періоду, середня встановлена тривалість виплати допомоги ста­новитиме менше 26 тижнів.