- •9. Простір і час, основні характеристики.
- •16. Моральні регулятиви пізнання.
- •17. Форми наукового пізнання: ідея, факт, проблема, гіпотеза, теорія.
- •22. Поняття природи (суспільство як частина природи).
- •23. Взаємодія природи і суспільства.
- •24. Форма буття людини.
- •28. Людина, індивід, індивідуальність, особа, особистість.
- •29. Історичні типи взаємовідношень людини і суспільства.
- •30. Основні підходи до розуміння суспільства.
- •31. Суспільство як система, що саморозвивається.
- •35. Сутність духовного життя суспільства, суспільна свідомість.
- •37. Роль матеріального виробництва в житті суспільства.
- •38. Політична свідомість.
- •40. Економіка і мораль.
- •41. Екологічна свідомість.
- •43. Плюралізм філософських методологій.
- •49. Закон єдності і боротьби протилежності.
- •50. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.
- •51. Проблема єдності світу.
- •53. Сутність духовного життя суспільства.
- •54. Культура як специфічна соціальна реальність.
- •55. Поняття цінностей та їх роль у суспільстві.
- •56. Класифікація цінностей.
- •57. Ціннісна орієнтація та її соціальна детермінація.
- •58. Соціальне прогнозування: види, типи, методи.
- •59. Пробеми сенсу і спрямованості історичного процесу.
- •60. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.
- •61. Становлення і розвиток філософії Стародавньої Індії.
- •62. Становлення і розвиток філософії Стародавнього Китаю.
- •63. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.
- •64. Антична філософії: космоцентризм.
- •65. «Лінія Платона» і «лінія Демокріта» в філософії античності.
- •67. Стихійна діалектика (Геракліт).
- •68. Філософія Сократа.
- •69. Ідеальна держава Платона.
- •70. Арістотель як систематизатор античної філософії та логіки.
- •71. Етика стоїків.
- •72. Основні риси філософії Середньовіччя.
- •73. Апологетика: примат віри.
- •74. Патристика: віра для розуміння.
- •75. Схоластика: проблема універсалій (номіналізм і реалізм).
- •76. Томізм та проблема гармонії віри з розумом.
- •77. Основні риси філософії Відродженя.
- •78. Діалектика доби Відродження (Микола Кузанський).
- •79. Соціально-політичні погляди мислителів доби Відродження.
- •80. Філософія Реформації (м. Лютер та ж. Кальвін).
- •81. Натурфілософія доби Відродження (д. Бруно, м. Копернік).
- •82. Передумови та основні риси філософії Нового часу.
- •83. Емпірична філософія ф. Бекона.
- •84. Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів Декарта.
- •85. Соціально-філософська концепція т. Гоббса.
- •86. Натуралістичний пантеїзм б. Спінози.
- •87. Монадологія в. Лейбніца.
- •88. Британське просвітництво (д. Локк).
- •89. Французьке просвітництво (ж.-ж. Руссо, Вольтер).
- •90. Феномен німецького просвітництва та його основні риси.
- •91. Агностицизм філософії і. Канта.
- •92. Етичні погляди і. Канта. «Категоричний імператив».
- •93. Антропологічна філософія л. Фейєрбаха.
- •94. Метод і система філософії г. Гегеля.
- •95. Філософія історії г. Гегеля.
- •96. Громадянське суспільство і правова держава у філософії г. Гегеля.
- •97. Позитивізм о. Конта і г. Спенсера. Другий позитивізм р. Авенаріуса та е. Маха.
- •98. Філософія ірраціоналізму.
- •99. Філософія життя (а. Шопенгауер, ф. Ніцше).
- •100. Прагматизм.
- •101. Філософія марксизму (діалектичний та історичний матеріалізм).
- •102. Екзистенційна філософія.
- •103. Фрейдизм.
- •104. Неофрейдизм.
- •105. Герменевтика.
- •106. Неотомізм.
- •107. Філософська антропологія.
- •108. Філософський дискурс постмодерну.
- •109. Філософська думка Київської Русі.
- •110. Українська філософська думка доби Відродження (XIV–XVI ст.).
- •111. Філософія в Києво-Могилянській академії.
- •112. Філософія г. С. Сковороди.
- •113. Університетська філософія в Україні XVIII ст. – поч. XIX ст. (м. Костомаров, п. Куліш).
- •114. «Філософія серця» п. Юркевича.
- •115. Філософські ідеї т. Г. Шевченка.
- •116. І. Я. Франко про українську національну ідею.
- •117. Філософські погляди в. І. Вернадського.
- •118. Консерватизм соціально-філософських поглядів в. Липинського.
- •119. Соціально-філософські погляди д. Донцова.
- •120. «Філософія переживання» л. Українки.
117. Філософські погляди в. І. Вернадського.
Вернадський В. 1. (1863—1945). В історії світової і вітчизняної науки йому належить особливе місце тому, що він поєднав у собі талант мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця, ґрунтовність природничо-наукового аналізу з філософською рефлексією Всесвіту, організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з навчально-виховною, любов до України з глобальністю думок «людини планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук (1918—1945), директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі біогеохімічної лабораторії, головою Комісії з вивчення продуктивних сил Росії.
Разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з'ясування ролі розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в одному випадку, під ноосферою він мав па увазі біосферу, в другому — сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому — геологічну діяльність людини. За В. 1. Вернадським, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера (він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн. Традицією наукової школи В. І. Вернадського є новаторство, її головною метою — пошук істини на благо людини і людства.
118. Консерватизм соціально-філософських поглядів в. Липинського.
Консервати́зм (франц. conservatisme, від лат. conservo - охороняю, зберігаю), визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм, "скептичне" сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку. Найбільш впливовим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882—1931).
Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: «демократія», «охлократія» і «класократія». Характеризуючи «демократію», В. Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук «багатіїв-плутократів», або до рук найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних а приватних інтересів окремих угруповань. Розмежування і умовах демократії політичних них партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним з прикладів такої «демократії» В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.
Відстоюючи незалежну українську державність, В. Липинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю.
Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса. Неординарний політико-плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем. Вартісним є і його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.