110. Українська філософська думка доби Відродження (XIV–XVI ст.).

Починаючи з XV ст. в українському духовному житті спостерігається зростання інтересу до пізнання людини і природи, активно засвоюються досягнення світової культури. На ґрунті її відбуваються прогресивні зрушення у філософських поглядах передових представників української культури, поширюються ідеї гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів кінця XV – першої половини XVI ст. були Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин із Кросна, Шимон Шимонович та ін. Всі вони одержали освіту і працювали у найвизначніших навчальних закладах Європи й своєю діяльністю не лише сприяли перенесенню ідей гуманізму на землі України, а й зробили значний внесок до підвалин величної будови польського та європейського гуманізму доби Відродження. Для творчості їх були характерними глибокі знання античної філософії, прагнення спиратися у своїй діяльності на духовні здобутки античних мислителів. Значне місце в їхньому творчому доробкові посідає розробка проблем природи. Поширення знань про Всесвіт у суспільстві, на їхню думку, є обов'язковою передумовою вдосконалення розумових здібностей людини. Так само як родюче поле, зазначав Оріховський, без належного обробітку залишиться безплідним, так і людина, найталановитіша від природи, нічого не здійснить видатного без оволодіння науковим знанням. Найпершою серед наук є філософія. Відправною точкою світогляду цих діячів е ствердження гідності особи, свободи її, ідеалів соціальної справедливості. З позицій теорії «природного права» та «суспільного договору» розглядаються питання державності, релігії, власності, людського суспільства.

111. Філософія в Києво-Могилянській академії.

Петро Могила (1596-1647)провідний український релігійний діяч 17ст.Нащадок значного молдавського роду він отримав початкову освіту у Львівській братській школі.Закінчив навчання у Парижі і повернувся на Укр. У 1627 р. він стає архімадритом Києво-Печерської лаври,а з годом митрополітом Київським.У 1632р.проводить необхідні рефор ми у православній церкві, культурних та учбових закладах.

П.Могила заклав підвалини Могилянської колегії, яка згодом стала важливим учбовим закладом слов’янського світу. Академія давала різноманітні знання серед яких значне місце відводилося філософії, що вперше виділилася з курсу теологій як пізнання людини і природи на відміну від власної тоелогії як пізнання бога. Тому на перший план філософських предметів висувається проблема натурфілософії. З середини 18ст.спосте-рігається поворот з філософської проблематики до етики.

Тому не випадково в кін-ці 17ст.у К-М Академії читалися курси моральної філософії, де людина розглядається як особливий “малий світ”, тобто частина природи. Використовуючи знання Заходу та Сходу вчені Академії зосередилися на критиці філософських осн ов католицизму. Виходячи до народу студенти Академії виступали з піснями-інтермідіями. Так звані мандрівники деяки несли волелюбний дух козацьких літописів другої половини 17ст.

112. Філософія г. С. Сковороди.

Сковорода — видатний філософ поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця «Наркіс. Розглагол о том: Узнай себе» та інші, де мислитель стверджує, що людина невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнання людини є водночас і пізнанням природи. Другий цикл («Дружня розмова про душевний світ») подає вчення про людину, щастя і мораль. У центрі циклу стоїть принцип так званої «спорідненої» («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людини. В третьому циклі («Ікона Алківіадська» та ін.») Сковорода узагальнює думки про духовний світ (світ символів), загальний ідеал життя. Четвертий цикл («Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим») визначає те, з чим повинна боротися справжня людина. Останній твір Сковороди — «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний» формулює основну доктрину про три світи: «макрокосм» — Всесвіт, «мікрокосм» — людину та світ символів — Біблію, а також вчення про дві натури. Кожен світ складається з двох натур: «видимої» і «невидимої».

За Сковородою, Бог і природа — єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами відчуттів. Сама по собі фізична натура — «мертва стихія», вона піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії, неперервність її руху. Визнаючи мінливість зовнішньої природи, мислитель утверджував ідею вічності внутрішньої натури, яку ототожнював з Богом як початком і причиною, що визначає закономірність розвитку всього сущого. Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і матеріального.