1.Політологія - це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що політологія (в англомовних країнах встановився інший термін - "політологічна наука") - це наука про політику. Сам термін утворився з двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово). Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в політичних ідеях і теоріях попередніх історичних епох.
2.Своєрідність політики в системі суспільних зв'язків полягає в тому, що вона покликана бути засобом регулювання всієї різноманітності стосунків між людьми. Власне з політичної сфери виходять основні імпульси управління соціальним організмом, які скеровують зусилля багатьох на виконання поточних і перспективних завдань. Засоби політики, політичної сфери дають змогу сконцентрувати економічний, соціальний, духовно-культурний потенціал суспільства для досягнення поставленої мети.
3. Політика відчуває на собі вплив економіки, моралі, права, художньої культури тощо. Але ж й вона діє на ці та інші сфери.Тривалий час політика сприймалась як всезагальна універсальна форма людської активності. Розуміння певної автономії політики дало змогу більш чітко співвіднести політику з іншими сферами життя.Це співвідношення різні мислителі оцінювали доволі неоднозначно. Деякі бачили її як першорядну сферу людської діяльності (Моска); інші, навпаки, розчиняли її в різних видах діяльності, заперечували можливість її автономізації (Фрейд); декотрі розглядали її як залежну від економіки (Маркс), права (Гоббс), моралі (Арістотель) чи релігії (теологічна парадигма); інші - визначали її як відносно автономну рівноправну з іншими сферу суспільного життя.
4. Як будь-яка наука, політологія має свій об'єкт і предмет дослідження. Під об'єктом науки розуміються сторони об'єктивної реальності, що підлягають розгляду. Не виключено, що один і той самий об'єкт може вивчатися різними науками під особливим кутом зору, з позиції свого предмету та методів. Об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад, філософія, соціологія, теорія держави і права, історія. У зв'язку з цим виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола проблем, яке підлягає всебічному дослідженню. політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і норми, на основі яких функціонує політика та влада; крім того, політична філософія формує понятійний апарат науки, її методологічну базу; теорію політики; це більш конкретна дисципліна, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія демократії, теорія еліт тощо; політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрунтуванні влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на політику; політичну психологію, котра досліджує роль установок, переконань, мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; ця дисципліна розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і психологічні аспекти феномену лідерства; історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя і її компонентів у різні політичні епохи; політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини на політику, а також зв'язок політики з культурою і національно-психологічними особливостями того чи іншого народу; теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що розглядає використання державами просторових факторів для досягнення політичних завдань. ФункціїПізнавальна функція полягає у дослідженні багатогранності політичних явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності розвитку. Аналітична функція - всебічний аналіз політичних процесів, оцінка діяльності інститутів політичної системи. Прогностична функція - вироблення наукових прогнозів подальших змін у політичній сфері, виявлення тенденції розвитку суспільних процесів. Інструментально-практична функція - розробка рекомендацій для удосконалення яких-небудь сторін політичної практики. Політична соціологія - формування громадянської культури.
5.Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження. 1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі:інституціональний методсоціологічний метод системний методпорівняльний метод структурно-порівняльний методантропологічний методпсихологічний метод біхевіоралістський метод нормативно-ціннісний метод 2. У другу групу входять філософські та загально-логічні методи, які використовуються не тільки в політології, але й в інших науках: діалектичний метод, який передбачає розгляд політичних явищ з урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв'язку частин, компонентів і внутрішнього протиріччя; метод сходження від абстрактного до конкретного; аналіз і синтез; індукція і дедукція; узагальнення. 3. Поряд з теоретичними в політології застосовуються численні емпіричні методи збору і аналізу інформації, запозичені з природничих наук, кібернетики і соціології. До них відносять: опитування спостереження статистичні методи математичні методи метод моделювання
6. У політології використовуються всі методи, які існують в суспільних науках. Досить поширеними є методи, використовувані юриспруденцією, соціологією, історичними науками, математичними і т.д. Часто використовуються логічні методи, такі, як аналіз і синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія і моделювання. З теоретичних методів застосовуються уявний експеримент, математична формалізація, аксіоматичний метод, метод переходу від абстрактного до конкретного, метод історичного аналізу та ін Широке поширення набули методи опитування, аналізу документів. У науці про міжнародні відносини використовується лабораторний експеримент. У його основу покладено моделювання певних політичних ситуацій, щоб визначити можливий сценарій перебігу подій. Методи, використовувані в політології, можна розділити на три групи: загальні, спільні чи загальнонаукові та приватні або частнонауч-ні.Подібно методам, категорії політології також можна розділити на три групи за ступенем спільності позначаються ними понять. 1. Загальні: влада, народ, політика, революція і т.п. Цими категоріями оперують всі науки про суспільство. 2. Приватні: демократія, тоталітаризм, комуністична партія, ліберальна партія, соціалістична революція і т.п. Ці та подібні категорії складають кістяк соціально-політичних теорій і дисциплін (соціологія, політекономія, теорія соціалізму, політологія). . " 3. Специфічні: політична поведінка, політична участь, популізм, бонапартизм, політичний лідер, політична еліта і ін Це особливі поняття, якими користується переважно політологія.
7 На думку Платона, ідеальну державу можна обґрунтувати, уподібнивши її до тіла або душі людини.
Трьом частинам душі людини - розумній, завзятій і бажаючій - повинні відповідати три стани: правителі, достоїнством яких є мудрість; воїни, яких від інших відрізняє хоробрість; виробники (ремісники, купці, землероби, актори), для яких характерно наситити свій шлунок і емоції.
Друга риса ідеальної держави - аристократичне правління, при якому правлять тільки розумні люди. Здатність засвоїти мудрість, яка передається нащадкам шляхом підбору батьків і довгого навчання „мистецтву політики", присутня філософам. Єдність держави може підірвати егоїзм окремих людей. Платон бачив вирішення цієї проблеми в обмеженні споживання тільки найнеобхіднішим і в скасуванні будь-якої власності та сім'ї для станів правителів, воїнів.
Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю справою, в чому і виражається, на думку Платона, справедливість. Однак псування характеру правителів та підлеглих, необгрунтовані претензії інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до розкладу ідеальної держави і до поступової її заміни більш низькими державними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі монархії (царської влади) або у формі аристократії (правління філософів), вироджується в тимократію (владу воїнів), потім в олігархію (владу небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію -панування багатих).
8. З самого початку християнство несло в собі мрію принижених про рівність та соціальну справедливість. Проте, реальність феодального життя була зовсім не такою, якою вона бачилась первіснохристиянським пророкам. Церква активно втручалась в політику. Позитивне право ( те, що існує насправді) необхідне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир. Якщо позитивне право, яке увів суверен протирічить природному - воно незаконне і у цьому випадку Ф.Аквінський визнавав право народу на виступ проти монарха у тому випадку, коли влада виступає проти бога та моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію, або коли правитель починає діяти несправедливо. Але остаточне рішення про долю влади, на думку Ф.Аквінського залежить від церкви. Так виглядає вчення Фоми про державу. Завдяки Християнству політична думка піднялась на новий рівень. Воно стверджувало, що людині від Бога даний індивідуальний спосіб існування та підкреслювало її цінність. Поряд з цим Християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а сприймати владу тільки як тягар відповідальності.
9. За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого «Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція —держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він — над законом. За Гоббсом, держава — це і є суспільство, а суспільство — і є держава, які підносяться над людиною.
10. Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на
походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних
відносин, стосунки між церквою і державою, проблеми єдності та
суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств
навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі
тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві:
рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та
необхідність об'єднання руських земель для збереження держави перед
зовнішньою загрозою.
"Слово про закон і благодать"
Найдавнішою працею, що дійшла до нас у письмовому вигляді від часів
Київської Русі, є "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона.
Він був наближеною до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої
церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом
руського походження. "Слово про закон і благодать" написане й виголошене
ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.
Вихідною проблемою "Слова" Іларіона є питання про співвідношення закону
та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під законом
автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон Іларіон
трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами
діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є
певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою.
Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається Богом
людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом закон змінюється
благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою. Водночас закон не
протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а
разом з нею - свободи.
11.Українська політична думка польсько-литовської і козацько-гетьманської доби.
В 1569 р. внаслідок заключення Люблінської унії було утворено федеративну державу Річ Посполиту. Тогочасні польські шляхетські кола вели систематичний наступ на українські землі-основною ціллю якого було обмеження прав української православної шляхти, приєднання мало і позитивний наслідок, Польща стала своєрідною ланкою, що сприяла проникненню на українські землі культурних впливів Західної Європи.
Одним з найвизначніших мислителів того періоду був Станіслав Оріховський (1513-1566), який здобув освіту в кращих інститутах Європи. Повернувшись на батьківщину написав ряд творів, а саме «Про целібат», «Відступництво Риму» та інші.
У своїх працях С.Оріховський розглядає коло проблем, пов’язаних з організацією державної влади. Головне завдання короля-захист вітчизни, тому він повинен більшу частину свого правління проводити не в столиці, а з військом на кордонах держави. Для того, щоб в країні було більше освічених людей одним з основних завдань короля є підтримка освіти і науки.
Праця Х.Філалета «Апокрисис» , що написана як відповідь на твір єзуїта Петра Скарги «Синод Брестський» і спрямована проти православ’я та на захист ідей унії 1596р., Х. Філалет обстоював ідею рівності людей незалежно від становища, яке вони займали в суспільстві та віросповідання.Обгрунтовуючи свої погляди, Х Філалет виходить з ідей суспільного договору і природного права та висував ідею щодо обмеження влади монарха законом.
Політична думка України у козацько-гетьманську добу
Політична думка того часу розвивалася у контексті таких правових документів, як "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" та ін.
Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія й її засновник П. Могила (1596-1648 рр.), який:
§ розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася польському королеві;
§ виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни;
§ був проти втручання держави у церковні справи;
§ в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника.
Ф. Прокопович(1681 -1736 рр.) першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природнього права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Абсолютний монарх, як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими законами, і усі його дії, спрямовані на загальну користь, справдовувалися. Носієм державної влади, за теорією освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар, "філософ на троні".
Визначною пам'яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" (1710). Це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу.
Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між Загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі - козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.
21Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно — держави поділяються на монархії і республіки.
Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.
Монарх — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).
Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.
Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).
Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.
Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.
Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:
Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.
Ознаки президентської республіки:
— президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;
— парламент не може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент;
— президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів паламенту;
22 Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.
За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.
Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія.
Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.
Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федеральним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.
Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.
Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких державних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.
Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Російська імперія.
25. Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. У зв'язку з цим ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, яка ґрунтується на реалізації особистих прав і свобод індивіда. Наявність в індивіда громадянських та політичних прав і свобод надає йому можливості впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних потреб. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницький демократії, основні елементи якої — конституційність та обмеження політичного панування. Воля народу делегується представникам, котрі під час прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Демократію розуміють як відповідальне правління. Лібералізм виник як ідеологія буржуазії, відповідно концепція класичної ліберальної демократії відбиває передусім інтереси класу буржуазії.
Сучасний різновид ліберальної демократії — концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Основні ознаки: конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. До недоліків цієї концепції відносять те, що для задоволення інтересів і потреб певних соціальних груп необхідно надавати певні пільги і привілеї, що суперечить принципу рівності всіх перед законом. Нереально те, що все населення буде представлено у політичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом.
Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.
Концепція партисіпітарної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії.
Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.