Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Кіровоградський державний педагогічний університет
імені Володимира Винниченка
Кафедра української мови
Текст як об’єкт лінгвістичного дослідження
Доповідь
студентки групи 51-1
факультету філології
та журналістики
Берегової Олени
Анатоліївни
Перевірила:
канд. філ. наук, доцент
Ліштаба Т.В.
Кіровоград – 2011
План
Вступ
Поняття тексту.
Ознаки тексту.
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Одним із основних об'єктів дослідження в багатьох науках, таких як мовознавство, літературознавство, за останні роки став текст. Це обумовлено як соціальними потребами, так і логікою внутрішнього розвитку механізму самої науки.
Як відомо, в сучасному мовознавстві на зміну структурному підходу до мовних явищ, у центрі уваги якого знаходилися питання внутрішньої організації одиниць різних мовних рівнів та мови в цілому, прийшов функціональний підхід, що передбачає вивчення мовної системи в дії, вивчення самого процесу комунікації. Така переорієнтація лінгвістичних дисциплін на вивчення функціонального боку мови призвела до розширення предмета дослідження лінгвістики, висунувши на одне з перших місць проблематику тексту. Необхідність виходу за межі речення диктується тим, що «мовне спілкування здійснюється або у формі висловлювань, що репрезентують усний тип мовлення, або у формі текстів, що представляють письмовий тип мовлення, й тому саме в текстах та висловлюваннях різного типу, а не в ізольованому реченні, реалізується мовна система у процесі комунікації». Текст у подібному трактуванні виступає як самостійний об’єкт лінгвістичного аналізу.
За спостереженнями В.М. Телії, «текст створюється із чогось, і це щось (одиниці мови) передає смисли, які створюють прагматичний ефект мовлення».
1. Поняття тексту
Серед лінгвістичних проблем семантична є завжди актуальною насамперед тому, що в мовній семантиці відображається весь пізнавальний і уявний світ людини, її зв'язки з природою, з усім людством, та й сама мова. Переважно це стосується лексичної семантики мови. Багатоманіття прийомів дослідження лексичної семантики можна звести до двох основних методологічних напрямів, у вужчому розумінні — методів.
В основі першого з них лежить визнання того факту, що слово існує об'єктивно і окремо як часточка мовлення і як закріплений у свідомості мовців знак, що має свій незалежний від контексту семантичний простір, знак — ідеальний еквівалент елементів реальності. Цей підхід дає можливість досліджувати лексичну семантику на кодифікаційних лексикографічних джерелах — словниках, довідниках, лексичних картотеках. Його можна назвати лексикоцентричним, оскільки основою такого підходу до вивчення лексичної семантики є увага до окремої лексеми як до самодостатньої одиниці. Цей підхід переважав у традиційній лінгвістиці, він зосереджував увагу дослідників на діахронних змінах у семантиці слів, які можна було простежити за змістом словникових статей.
У другій половині XX ст. лінгвістика, не відмовляючись від лексикоцентричного напряму (можна сказати, словоцентричного, аналітичного, описового), сформувала інший підхід — текстоцептричпий. Цей підхід орієнтує дослідників на розгляд слова (чи іншої мовної одиниці) у мовленні, у його функціональних виявах, де семантика лексеми експлікується через реальні й потенційні словосполучення, де вона зазнає змін, деформації і зміщень та збагачується нашарованими новими семантичними відтінками. Тут межі семантичного простору мовної одиниці визначаються не тільки обсягом лексичного значення виокремленого слова, а й загальною семантикою тексту, його композицією і структуруванням, внутрішнім контекстом і підтекстом та ситуацією мовного спілкування. В результаті такий підхід (і відповідно напрям) дослідження можна дефінувати як текстоцентричний, зв'язномовний. Він дає можливість досліджувати синхронне функціонування лексичної семантики слова у різних типах текстів відповідно до сфери, умов і настанов мовної комунікації, залучати до тлумачення значення мовної одиниці ширше текстове поле.
Проте не слід думати, що ці підходи взаємозаперечують чи виключають один одного, швидше навпаки. Вони можуть як окремо реалізовуватися, так і доповнювати один одного, оскільки, за словами А. Уфімцевої, «знаки природної мови на відміну від усіх інших мають подвійну референцію, співвіднесеність з предметним рядом: 1) як номінативні знаки-слова й словосполучення — в системі номінацій, в парадигматиці; 2) у складі предикативних знаків — фраз та висловлювань — у мовленні, у синтагматиці. Властивість подвійної і одночасної репрезентації (в системі та у мовленні) поза мовною дійсністю притаманна лише природній мові, перетворює її на сигніфікативно-репрезентативну систему, унікальну за формальною структурою й універсальну за своїм призначенням, яка здатна інтерпретувати будь-яку діяльність людини, будь-яку іншу систему знаків».
Текстоцентричний підхід до вивчення мовних одиниць потребує посиленої уваги до поняття «текст», власне, з'ясування того, що входить в це неоднозначне поняття. Найзагальнішим і найпоширенішим є таке визначення: «Текст (від лат. textum — тканина, з'язок, побудова) — це об'єднана змістовим зв'язком послідовність мовних одиниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність».
Більшість дослідників, оперуючи терміном «текст», або уникають давати визначення тексту як універсальної мовної одиниці, яку важко точно означити, або дефінують це поняття, актуалізуючи важливу з їхнього погляду ознаку тексту, як, наприклад: «писемний чи усний потік, що являє собою послідовність звукових, графемних елементів у синтаксичних структурах (реченнях), які виражають комплекс пов'язаних між собою суджень». Розуміння тексту як одиниці найвищого рівня мови тривалий час спиралося на такі основні його ознаки, як послідовність мовних знаків, лінійність структури, семантична зв'язність (когезія) та змістова цілісність, або завершеність. Розвиток комунікативної лінгвістики розширює уявлення про текст не тільки як про готовий продукт мовлення, а й як елемент комунікативного акту в позиції між трансмісором і реципієнтом (Т-Т-Р), між мовцями (М-Т-М), між адресантом і адресатом (А-Т-А).
Л. Лосева поширює своє визначення тексту суб'єктивним чинником — ставленням автора. У неї текст — це «повідомлення у письмовій формі, що характеризується смисловою і структурною завершеністю і певним ставленням автора до повідомлення».
Ідею самодостатності тексту («закрита структура») і разом з тим зв'язку його з іншими текстами метафорично виразив відомий російський учений М. Бахтін: «Текст живе лише стикаючись з іншими текстами... Лише у точці такого контакту текстів спалахує світло, що світить назад і вперед».
Тому у визначенні тексту намагаються надати йому якомога ширшу перспективу і композиційний простір. Д. Баранник вважає текстом «писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у ближчій перспективі смисловими і формально-граматичними зв'язками, а в загальнокомпозиційному, дистантному плані — спільною тематикою і сюжетною заданістю».
Окрему сторінку в текстознавство вписали журналістико- знавці. Визначивши текст як окремий предмет журналістської діяльності поряд із журналістським твором, як форму існування твору, дослідники звернули увагу на те, що «текст — це лише графічно-знакова фіксація твору.., форма відчуження твору від автора». Розділивши таким чином цілісний текст на два пласти: семантику тексту — твір — і форму тексту — графічно-знакову фіксацію (що є зручним для журналістського фаху — писання і редагування), автори цієї концепції описують системно-структурну організацію (архітектоніку) тексту. Текст як семантичну структуру пропонують аналізувати у трьох аспектах:
- з позиції автора — можливими є два різновиди тексту: текст як продукт реального, живого, спонтанного процесу текстотворення (знаково-мовленнєвої діяльності автора) і текст як продукт професійного текстотворення, тобто цілеспрямованого, усвідомленого автором як фахівцем;
- з об'єктивної позиції, реального стану речей — текст як фрагмент загальної інформаційної системи суспільства, в якій він виконує роль носія інформації (інформаційний аспект), відповідно впливає на мовців (комунікативний аспект). При цьому суспільство можна розглядати як кібернетичну систему, в якій відбуваються інформаційні процеси;
- з позиції адресата (слухача і читача) — текст як явище (чи фрагмент дійсності) для сприймання і розуміння. Корекція тексту має бути такою, щоб, керуючи читацьким сприйманням, можна було уникнути зайвого суб'єктивізму при сприйманні і розумінні його.
Аналіз і першого (семантичного), і другого (графічно-знакового) пластів текстотворення привів до висновку, що текст — «це комунікативно-психологічне знаково-графічне явище», що «має свої, притаманні тільки йому параметри і категорії».
З розвитком лінгвістики тексту як окремої галузі мовознавства і навчальної дисципліни лінгвістичного аналізу тексту у вищих навчальних закладах стараннями дослідників-теоретиків і науковців-практиків уточнюються тлумачення тексту, розширюється обсяг і поглиблюється зміст поняття «текст».
Якщо досі переважав традиційний погляд дослідників на текст, то нині лінгводидактичні потреби освітньої системи змушують викладачів-дослідників та інтерпретаторів його дивитися на текст опосередковано — через особистість реципієнта, до сприймання чого він готовий, яких відкриттів, вражень очікує і який вплив на нього може справити текст. Постає проблема критеріїв вибору текстів для лінгвістичного аналізу, вирішення якої висвітлює істинну цінність текстів, зокрема художніх. Першим таким критерієм має бути розуміння (пресупозиція) тексту як комунікативного акту між автором і реципієнтом (А — Т — Р), спрямованого на досягнення задуму певними змістами та емоційно-вольовими діями. Те, що текст — це знімок комунікативного акту, добре видно на прикладах з драматичних текстів, де такі вольові дії (емоції, бажання) передаються в ремарках, щоб допомогти читачеві адекватно сприйняти текст. Наприклад:
Мавка (усміхаючись). Чи ж гарна я тобі?
Л у к а ш (соромлячись). Хіба я знаю?
Мавка (сміючись). А хто ж знас?
Л у к а ш (зовсім засоромлений). Ет, таке питаєш!..
Мавка (щиро дивуючись). ж сього не можна запитати? Он бачиш, там питає дика роса: «Чи я хороша?», а ясен їй киває в верховітті: «Найкраща в світі» (Леся Українка).
Епічний прозовий текст не «оголює» так виразно вольові завдання висловлення, як це робиться у драматичному тексті, але це не означає, що в ньому немає таких завдань, вони «розсіяні» в дискретних мовних одиницях відповідної семантики, часто в усталених мовних формулах. До критеріїв з боку адресанта належить і другий чинник: втілення образу автора (в художньому тексті ширше — образу митця) як носія інформації вольових дій. До критеріїв з боку реципієнта (слухача, читача, учня) слід віднести доступність тексту для сприймання і розуміння, інтелектуальну й моральну готовність реципієнта до сприймання волевиявлення автора та внутрішню очікуваність нового змісту співпереживань та естетичного задоволення. Рівню критеріїв з боку адресанта й реципієнта мають відповідати і вимоги (критерії) з боку тексту: тематична інформаційна наповнюваність, рівень і контекст культури, оформлення.
Попереднє, поширене в 60—70-х роках XX ст. розуміння тексту як продукту мовлення, як статичного об'єкта, що не розкладається на частини, когерентної множинності темо-ремних послідовностей доповнюється результативно-діяльнісним: текст як комунікативний твір, як «складне лінгвістичне утворення, що інтегрує в собі образ позамовної дійсності, комунікативну дію, специфічну формальну структуру». Лінгвістика тексту збагачується поняттями стилістики і риторики: інтенція, диспозиція та ілокуція мовностилістичних засобів тексту, образ автора, образ реципієнта.