Чорний піар і “брудні” виборчі технології

Піар-діяльність, що ґрунтується на “брудних” технологіях, детермінована властивостями суспільної й особистої свідомості, що проявляються в епоху формування нових суспільних відносин, переоцінки цінностей. Політична культура пострадянського суспільства формувалася в умовах “режиму із загостренням”, коли чорний піар швидко накопичував прийоми маніпуляції. Датою народження виборчих технологій на пострадянському просторі варто вважати 1989 рік, коли відбулися вибори народних депутатів СРСР. Тоді ж з’явилися й перші фахівці у сфері організації виборчих кампаній. Однак говорити про якийсь істотний вплив виборчих технологій на політичний процес до виборів у Верховну Раду й Державну Думу 1993 року не доводиться головним чином тому, що технології не були затребувані.

Перша проба чинностей відбулася на українських президентських виборах 1991 року, хід і результати яких мали значення для становлення виборчих технологій. Масовий прихід чорного піару в Україні був відзначений на виборах 2007 року. Найбільша кількість випадків поширення чорного піару зафіксована в Харківській і Львівській областях. Так, наприклад, у Львівській області були частими випадки роздачі різних листівок, спрямованих проти Блоку Юлії Тимошенко, але водночас зі схвальною оцінкою кандидатури Віктора Ющенка. У Житомирській області зафіксована роздача нижньої білизни із символікою БЮТ (роздавали ці речі нібито від імені блоку). У Миколаївській області розповсюджувалась листівка-карикатура з віршем “Клятва Януковича братві” і т. ін.

На сьогодні українські виборчі технології переживають своєрідну кризу росту. Становлення виборчих технологій почалося з агітації через ЗМІ. Так, восени 2007 року деякі українські тележурналісти виступили проти поширення замовлених матеріалів і почали акцію «Не продаємося!». Не подавати в ефір такі матеріали привселюдно зобов’язалися 43 ведучі, редактори й кореспонденти телеканалів «1+1», «Інтер», СТБ, «5 канал», «Перший національний». Учасники ініціативи призвали політиків і бізнесменів відмовитися від купівлі програм і сюжетів на телеканалах.

Технології безпосередньої роботи з виборцями в цей час перебувають у процесі освоєння. Чорний піар і “брудні” технології багато дослідників вважають тимчасовим явищем для пострадянського простору, через яке проходили всі країни з вільними виборами. Проте на сьогодні чорний піар є досить значним фактором організації виборчого процесу.

Чорний піар і “брудні” технології у виборчих кампаніях.

Тема “брудних” виборчих технологій є однією з найактуальніших у ЗМІ. Майже будь-яка велика виборча кампанія супроводжується повідомленнями про те, що під час її проведення широко використовувались “брудні політтехнології”, чорний піар та інші подібні прийоми. При цьому звичайно не оголошується, у чому полягає суть цих прийомів. Обвинувачення конкурентів у застосуванні “брудних” методів агітації ввійшли в обов’язкову програму передвиборчої агітації ледве чи не всіх кандидатів. Проте немає однозначного тлумачення щодо того, які технології є “брудними”. Так, представники Центрвиборчкомів до “брудних” технологій відносять будь-яке порушення виборчого законодавства. Дослідники чорного піару зазначають, що досить часто порушення викликані не бажанням кандидатів обдурити виборців, а недосконалістю законодавства. Іноді саме буквальне застосування деяких законодавчих норм варто розглядати як “брудну” технологію.

Правомірною здається думка про необхідність розрізняти “брудні” й “незаконні” технології. Деякі дії кандидата можуть відступати від букви закону, але залишатися цілком чесними стосовно виборців. І навпаки – іноді формальне застосування букви закону варто розглядати як “брудну” технологію. Досить часто стверджується, що “брудні” технології – це технології обману виборців. Загалом це правильно: свідомий обман і дезінформацію безумовно слід вважати “брудним” методом ведення виборчої кампанії. Справа однак в тім, що використання поняття “обман” стосовно процесу передвиборчої агітації виявляється досить неоднозначним. Саме сутність передвиборчої агітації припускає підкреслення позитивних рис кандидата й затушовування негативних. Для виборців вона неминуче створює спотворений образ дійсності.

Перш за все для захисту від чорного піару доцільно чітко розмежувати прийоми білого та чорного піару як нормативних і порушуючих законодавчі норми політтехнологій. На наш погляд, “гіперболізацію” позитивних рис кандидата слід віднести до білого піару, приховування негативних вчинків політика є “проявленням” чорного піару. Проте деактуалізація “негативного” може розцінюватися як обман виборців, але не повинна тлумачитися як “брудна” технологія.

Фахівці підкреслюють специфіку природи виборчих технологій: далеко не завжди можна відокремити “абсолютно чесні” методи від “трохи сумнівних”, а останні – від відверто нечесних. Зазвичайно між “чистими” і “брудними” технологіями лежить сфера так званих “сірих” технологій, які одні схильні зараховувати до “брудних”, а інші – до “чистих”. Причому розмір і властивості “сірої” зони залежать від менталітету виборців конкретного регіону і країни загалом. Так, у Росії більшість виборців можуть простити політикові свідому неправду. На Заході ж політик, один раз пійманий на неправді, може попрощатися з політичною кар’єрою назавжди. Загалом виборчі технології виявляються “чистими” або “брудними” саме тією мірою, у якій це допускає суспільство. Важливою справою майбутнього вважаємо розробку законодавчих актів, обмежуючих вживання брудних політтехнологій.

При цьому до однозначно брудних методів ведення виборчих кампаній відносяться: перекручування вільного волевиявлення через погрози, підкуп, дезінформація, порушення волі агітації, підтасування результатів виборів. При всьому різноманітті “брудних” технологій у їхній основі лежить два прийоми: дезінформація виборців та їх підкуп. Найбільш типовим і часто застосовуваним методом дезінформації є наклеп (викид компроматів) на конкурентів. Масовий викид компроматів зазвичай здійснюється у формі чорного піару. Термін “чорний” має на увазі анонімність: кампанія з викиду компроматів ведеться не самим кандидатом, а зовні ніяк не пов’язаними з ним журналістами, аналітиками тощо. Часто для організації піару створюється спеціальний штаб, незалежний від основного штабу кандидата.

Сам факт використання чорного піару не можна однозначно зарахувати до “брудних” технологій, якщо розповсюджувана його шляхом інформація достовірна, а критика конкурента, проти якого він спрямований, обґрунтована й аргументована. Політтехнологи вважають, що використання чорного піару можна розцінити як атакуючу агресивну технологію. “Брудним” він стає лише тоді, коли через нього поширюються свідома брехня й наклеп.

Іноді небезпечнішими за прямий наклеп виявляються спроби дискредитувати конкурентів непрямими методами. Так, наприклад, розповсюджений прийом телебачення: зовні нейтральна інформація шляхом спеціальної підбірки матеріалу, інтонацій диктора створює дуже непривабливе враження про небажаних кандидатів. Аналогічних цілей можна домогтися через обрамлення сюжетів про кандидата негативними сюжетами: наприклад, помістити інформацію про “ворога” між повідомленням про нещасний випадок і поганий прогноз погоди. Непрямим методом впливу на виборців є супроводження політичної програми, що озвучується, сюжетом, демонструючим розходження “слова” з “ділом”. Сюди ж можна віднести різноманітні методи некоректного ведення дискусії й прийоми вселяння виборцям необхідної інформації через спеціально підібрані слова й словосполучення.

Отже, захисна система проти чорного піару базується на виявленні і докладному тлумаченні: 1) методів і прийомів чорного піару; 2) методів і прийомів “протидії” від “брудних” піартехнологій.