Книжники кола Ярослава Мудрого

Це були нові, молоді люди, віддані християнському вибору і Руській державі, а також її володареві – князю Ярославу, якому придали прикладку – Мудрий. Всі вони пережили Ярослава і завершували свою потужну культурницьку діяльність за його синів: Святослава, Всеволода, Ізяслава – і навіть доживали віку за онуків свого великого державотворця. Осередок сформувався у стінах Софійського собору – цього дітища Ярослава Мудрого. Тому це коло книжників ще називають Софійським гуртком. Саме на освяченні Софійського собору, найімовірніше, митрополит Іларіон, якого можна назвати фундатором даної школи, у присутності Ярослава Мудрого, його родини та інших князів, численних бояр і руської знаті виголосив своє «Слово про Закон і Благодать», що стало не тільки видатним літературним твором, а й своєрідною державною декларацією Київської Русі.

Назвемо, крім Ярослава Мудрого, цей ряд нашої першої інтелектуальної еліти: Прокопій, творець Реймського Євангелія, вивезеного княжною Анною Ярославною до Франції; Григорій, творець Остромирового Євангелія і післямови до нього; Іларіон (Никон Великий); Іоан Добрий, митрополит Київський; Янь, автор поетичних «словес» у «Повісті врем’яних літ»; десь у цей час творив і легендарний Боян; Іоан, упорядник Ізборника 1076 року; Данило Заточник, Лука Жидята, Іаков Мних, Данило Ігумен, Клим Смолятич, анонімний автор «Слова про князів». Вони гуртувалися навколо Софійського собору, творили бібліотеку, що увійшла в історію як загадкова бібліотека Ярослава Мудрого. Вони мандрували у чужі краї, могли жити в різних містах і регіонах Русі, але своєю альма-матір’ю кожен вважав Софійський собор. Це письменники ХІ – ХІІ ст.. Вони і формували суспільно-політичну думку і літературу Київської Русі спільно зі своїми замовниками – Великими князями київськими, виробляли морально-етичні й навіть правові норми для суспільності, перебирали на себе роль моральних суддів в усіх справах – як державних, так і церковних та соціально-побутових.

Данило Заточник, що мислить категоріями державницькими, керується принципами державної доцільності, найсильніший у морально-дидактичних сентенціях. А ще не забуваймо, що біля витоків цього потужного інтелектуального розливу ХІ ст.. стояли представники іншого осередку – преподобні отці Печерського монастиря Антоній і Феодосій. Це все люди одного часу, одного кола, одного способу мислення – єдності, братської, у прямому розумінні, руської землі, із засудженням розбрату і неблагополуччя, що боліли кожному з них.

Крім почуття власної гідності автора, що засвідчено у післямові Григорія до Остромирового Євангелія, для давньоруських книжників характерним був «страх божий», який вони хотіли вселити в кожного, до кого були звернені слова їхніх книжок. Іншою загально моральною нормою було «казання правди», правдолюбство. Данило Заточник поніс покарання за це, хоча казання правди князеві було вимогою моральної норми, і саме через те, що ці норми порушувалися, знаходимо в документах, якими є й історико-літературні пам’ятки, нагадування про правдомовство як рису істинного християнина.

У збірники ХІ століття, зокрема в Ізборники 1073 і 1076 рр., включалися сентенції з творів отців церкви, зокрема молитви, наснажені роздумами про земну славу, про духовність і матеріальну захланність людської натури: не належить людській натурі схилятися перед земним, бо, схилившись, може не піднятися. Інша сентенція наголошує, щоб чоловік слави земної не бажав, бо вона, як буря, обірве плід добрих діл і посміється. Очевидно, це вже був досвід суспільно-політичного характеру. Релігія, церква вустами своїх пастирів нав’язувала моральну норму, яка входила в суперечність із нормами світських письменників. Так, Ізборник 1076 р. осуджує бажання слави і пропагує прагнення «безслав’я». Ця норма входить у суперечність із текстами героїчними, коли на ратному полі кожен шукав собі честі, а князеві і Руській землі – слави. Як бачимо, в суспільно-політичній думці надавалася можливість вибору: досягати слави через відмову від слави земної, шляхом боротьби з безчестям, шляхом захисту віри і любов’ю до безслав’я, – і любов’ю до слави, але не своєї особистої, а слави свого князя і Руської землі. Проблема честі для особистості і є проблемою слави. Ідея слави ще від Святослава і язичницьких часів постає як архетип пранаціональної ідеї, зміст якої буде весь час наповнюватися і розширюватися ідеєю віри, далі – свободи і державної незалежності.

Слава земна, – наголошує Ізборник, – тимчасова, а небесна – вічна. Особливий статус надавався славі Руської землі як вічної, божественної даності. Середньовічна опозиція «небесне – земне» поширюється позицією «вічне -тимчасове», але, як бачимо, загальнолюдським надбанням, себто вічним, божественним, небесним, ставала слава рідної землі. Це мало і теологічне обґрунтування, і світське, реальне, практичне.

Книжники Русі часто розмірковували про молитву як засіб спілкування з Богом, як можливість висловити свій ідеал, свою відданість Богу, виписати цей ідеал рельєфно, до деталей. Надзвичайно глибокою є «Молитва» Іларіона у «Слові про Закон і Благодать». Укладач Ізборників князя Святослава наводить патристичну характеристику молитви: «Бережи свічку від вітру, а молитву від ліні, прикраси як наречену працею, терпінням». Праця, терпіння, смиренність – риси ідеального аскета-ісіхаста. Молитва – надбання загальнолюдське, і в нашому духовному ареалі їй належить визначальне місце. Через віки, а вже можна говорити про тисячоліття, прийшла до нас молитва Єфрема Сирина, яку читають у Великий піст:

Господи і Володарю життя мого!

Дух неробства, зажури,

Чинолюбства і пустослів’я –

Не дай мені.

Дух же цнотливості,

Мудрої покірності,

Терпіння і любові

Даруй мені, рабу твоєму.

О Господи Царю,

Вділи мені дар

Бачити мої переступи

І не судити брата мого,

Бо благословен єси

Вовіки віків. Амінь.

(Переклад Василя Яременка)

Давньоруські книжники дали і набір критеріїв моральної ницості: неробство, зажура, чинолюбство, пустослів’я – і перелік високостей: цнотливість, мудра покірність, терпіння, любов. Ізборники ХІ ст.. рясніють опозиціями безслав’я (безчестя) – вічне життя; повстримність – вічна радість; земна турбота про душу – слава на небесах і похвала на землі. Давні мислителі України-Русі репрезентували моральне обґрунтування феномену особистості, вільної лише в рамках гуманістичної моралі.