Глава 12

незаконних доходів в економічний обіг створює умови для здійснення нових зло­чинів. Не можна не погодитися з думками, висловленими в кримінально-право­вій літературі¹ про те, що, бажаючи добути прибуток будь-якими засобами, злочинні формування не зупиняються ні перед чим, керуючись принципом: Lucri bonus est odor ex re qualibet — Запах прибутку приємний, звідки б він не виходив.

Враховуючи вищенаведене, можна вважати, що норма ст. 228 нового ЦК Ук­раїни зіграє свою роль в якості перешкоди для вчинення і виконання незаконних угод. Назва ст. 228 розкриває юридичну оцінку, спрямованість і зміст незакон­ного правочину, а також юридичні наслідки вчинення такого првочину. Вона формулюється так: "Правові наслідки вчинення правочину, який порушує пуб­лічний порядок". За буквальним текстом норми: правочин, який порушує публіч­ний порядок, є недійсним. Отже, недійсність розглядуваного правочину безпосе­редньо встановлюється законом. Судове рішення може лише констатувати недійсність. Цієї норми немає в ст. 49 ЦК УРСР. Автори статті намагаються дати визначення порушення правочином публічного порядку через перелік криміналь­них і цивільних деліктів, на які були спрямовані дії сторін (сторони). З цим важ­ко погодитися. Натомість, на наш погляд, необхідно визначити характер і зміст законів та інших правових актів, які порушують учасники незаконного правочи­ну. Однією з основних ознак ст. 228 є те, що безпосереднім об'єктом посягання з боку учасників незаконного правочину є публічно-правові акти за своєю при­родою. Це кримінальне законодавство, в тому числі Кримінальний кодекс Украї­ни, валютне, бюджетне, податкове, антимонопольне, земельне, законодавство про надра та інше законодавство, що передбачає основи правового регулювання економіки країни².

Наступною ознакою є навмисний характер дій учасників незаконного право­чину. При цьому умисел спрямований на мету, що суперечить публічному зако­нодавству.

Нарешті, ознака про правові наслідки недійсності незаконного правочину. Якщо правочин виконано сторонами, то за наявності умислу в обох сторін, все те, що взаємно передано ними, стягується до державного бюджету, тобто має місце безоплатне примусове (проти волі учасників) вилучення майна у власність держави. Вважаємо, що суворість зазначених санкцій адекватна тяжкості вчи­неного правочину, який у багатьох випадках є кримінальним правопорушенням.

За наявності умислу однієї сторони все те, що вона другій стороні передала, стягується до державного бюджету. А все те, що друга сторона передала першій стороні, повертається їй. Інакше кажучи, сторона, що діяла ненавмисно, понов­люється у попередньому майновому стані, тобто застосовується одностороння реституція. А до сторони, яка діяла з умислом, застосовується така санкція, як вилучення майна на користь державного бюджету. Щодо сфери застосування ст. 228, то правила зазначеної статті поширюються на правочини, учасниками яких є юридичні і фізичні особи.

Див., зокрема. БеницкийА. С. Уголовная ответственность за легализацию (отмьівание) денеж-ньіх средств й иного имущества, приобретенньїх преступньш путем: проблеми квалификации й совершенствования законодательства. — Луганск: РИО ЛИВД, 2001. — С. 1—6.

о

Брагинский М. Й., Витрянский В. В. Договорное право: Общие положення. — М.: Статут, 1998.—С. 148—149.

Угоди (правочини)

177

Укладення угод, що не випливають із статутної діяльності юридичної особи, є порушенням її спеціальної правоздатності. Такі угоди в літературі називаються позастатутними і не охороняються законом. ЦК УРСР (ст. 50) вважає недійс­ною угоду, укладену юридичною особою всупереч встановленим цілям її діяль­ності. При цьому судова практика виходить з того, що позастатутна угода є не­дійсною незалежно від наявності і форми вини її учасників. Наслідки недійсності поза-статутної угоди різні. Якщо її укладено з метою, яка явно суперечить інте­ресам держави і суспільства, до сторони, яка діяла навмисно, застосовуються су­ворі санкції, передбачені ст. 49 ЦК УРСР. За відсутності умислу застосовуються загальні наслідки недійсності угод, передбачені ст. 48 ЦК УРСР. Зазначені на­слідки визнання угоди недійсною застосовуються і у разі, коли стороною в угоді є громадянин.

Новий ЦК України передбачає загальну правоздатність юридичних осіб. Ця обставина вплинула на формулювання норм про правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти.

У ст. 227 передбачається, що правочин юридичної особи, вчинений нею без спеціального дозволу (ліцензії), якщо таке вимагається законом або іншим пра­вовим актом, є недійсним. Наслідки недійсності правочинів юридичних осіб різні. Якщо угодою юридичної особи (юридичних осіб) порушено публічний порядок, то до сторін (сторони), що діяли навмисно, застосовуються суворі санкції, вста­новлені ст. 228 нового ЦК України.

Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв — волевиявлення. Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти угоду і що їхній зовнішній вияв йолі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення характерна для угоди, оскільки неї відповід­ність внутрішньої волі і волевиявлення означає, то справжньої волі, справжнього бажання укласти угоду немає. Така угода не може охоронятися законом. При цьому розходження між внутрішньою волею і волевиявленням може виникнути передусім у разі, коли угода укладається під впливом насильства.

Насильство — фізичний або психічний вплив па особистість учасника угоди або його близьких з метою спонукати до укладення угоди. Особа, яка укладає угоду під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну полю, її воля замінюється волею насильника. Вона стає засобом вияву його волевиявлення.

Отже, волевиявлення особи, до якої застосовано насильство, не є виявом її волі, хоч зовні виходить від неї. Немає відповідності внутрішньої волі і волевияв­лення і при укладенні угоди під впливом погрози.

Застосування погрози — це вплив на чужу волю під загрозою заподіяння майнової або немайнової шкоди. На відміну від випадків укладення угоди під впливом насильства, тут потерпілий виявляє свою волю, але оскільки це відбу­вається під впливом погрози, то вона не збігається із справжнім його бажанням. Таким чином, і у цій угоді є розходження між справжньою, внутрішньою волею особи та її волевиявленням. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною; коли обставини, які мали місце на момент укладення угоди, свідчать, що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його закон­ним інтересам. Отже, погроза за змістом має бути серйозною, реальною, протип­равною.

178