6. Психологічні ідеї в Німецькій класичній філософії кін. XVIII поч. XIX ст. І.Кант, і.Фіхте, г.Гегель, л.Феєрбах.

Емпірична психологія і філософія, що виникла в Англії, проникла у Німеччину наприкінці XIX ст.

І.Кант (1724-1804) відомий своїми працями “Критика чистого розуму”, “Метафізика моралі”. В його творах поняття аперцептивної (спонтанної активності) поєднується із вченням про апріорність існуючі до досвіду. Знання, відчуття можуть виникати тільки під дією зовнішнього поштовху, спонукання. Самі по собі вони пасивні, і тому потребують зовнішньої активності, яка стає стимулом процесу сприймання. Все пізнання Кант ділить на “явища” і “речі в собі”.

“Явища” можна пізнати, а “речі в собі” не пізнаються за допомогою відчуттів і відповідно недоступні для пізнання взагалі. Істинне пізнання явищ здійснюється головним чином під час експериментального дослідження, більш точного, достовірного, ніж звичайне спостереження. Психологія хоча і є самостійною наукою, не може бути точною і достовірною. Призначення психології, на думку Канта, –– опис проявів психологічного життя, а не їх пояснення. Апріорні знання характеризують речі в собі, що недоступні для досліджень. Апріорні знання засвоюються людиною без опори на чуттєвий досвід, завдяки активності душі.

Вчений підкреслював, що при всіх наукових досягненнях дві речі зостаються загадковим і недосяжними. Це зоряне небо над головою і моральний закон всередині нас.

Етичний принцип І. Канта полягає у тому, що людину не можна розглядати як засіб для досягнення цілі, вона сама є метою. Цей підхід не тільки визнає аморальним будь-яке маніпулювання людьми, їх прагненнями і переживаннями, але й ставить перед людиною завдання –– відповідати своєму високому призначенню.

Кант вважав, що для всіх людей існує етичний закон, якому вони повинні слідувати.

І. Фіхте (1762-1814) розвивав ідею про активність суб’єкта “я” і його діяльність, практикуючи ідеалістично. Сутність “я” складає діяльність. Ми не тому діємо, що пізнаємо; ми пізнаємо тому, що діємо. Знання –– ціль, засіб раціонального панування над природою. Всяке пізнання –– лише умова, ступінь дії, а теорія –– частина людської практики. Діяльнісна природа людини проявляється в її тілесному вигляді, що відрізняє її від тварин.

Фіхте діалектично представив духовний розвиток людини від дитинства до зрілого віку, всюди протиставляючи свої ідеї вченню про асоціації творчого “я”. В цих генетичних ідеях душевне життя розкривається з доцільних дій “я”.

Г. Гегель (1770-1831) вважав, що психологія складає один із розділів вчення про суб’єктивний дух (індивідуальну свідомість). Індивідуальна свідомість проходить в своєму розвитку три стадії:

1. Дух поєднаний із тілом (дух у вигляді душі) –– це складає предмет антропології, яка розглядає різні форми психічного складу людей у зв’язку з расовими, фізіологічні особливості, характер, темперамент, відчуття.

2. Дух рефлексії, який виявляється у тому, що явище свідомості складає предмет феноменології духу –– тут досліджується питання розвитку свідомості, яка проходить шлях з загальної свідомості до самосвідомості і від неї до розуму.

3. Дух, який виявляє якості розуму (теоретично дух пізнання, волі, практичний дух подібності (вільний дух) –– це спеціальний рівень розвитку духу складає предмет власне психології.

Л.Феєрбах (1804-1872) утвердив матеріалістичний підхід до розуміння психіки. Темою його філософії є “людина як суб’єкт мислення, тоді як перш за все мислення саме було для мене суб’єктом і розглядається мною як самозадоволення”.

Людину вчений розглядає в єдності тіла і душі. Не відривав і не протиставляв людину природі.

Заслугою вченого є те, що він вказав на принципову недостатність інтроспективної психології, де явища свідомості розглядаються відірвано від всіх реальних зв’язків.

17