Тема: Виховання в сім'ї – першооснова формування особистості

Мета: Поглибити знання студентів про виховні цінності сім'ї;

сформувати потреби співпрацювати з батьками з метою виховання учнів.

Тип заняття: лекція.

План

• Роль сім’ї у формуванні особистості дитини. Завдання, зміст та ефективні умови сімейного виховання.

• Сучасні проблеми сімейного виховання.

• Народнопедагогічні погляди на сім'ю і виховання дітей в сім'ї.

• Форми роботи з батьками: характеристика індивідуальних, групових та колективних форм роботи з батьками.

• Педагогічна освіта батьків.

• Умови успішної співпраці школи з батьками учнів.

• Спільна діяльність школи, сім'ї, громадськості у вихованні учнів.

Рекомендована література:

1. Макаренко А. С. Лекції про виховання дітей. – К., 1972. – С. 260-319.

2. Постовий В. Г. Сучасна сім'я і її педагогіка. – К., 1994.

3. Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. – К., 1985. – С. 93-154.

4. Стельмахович М. Г. Українське родинознавство. – Івано-Франківськ, 1994.

5. Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка. – К., 1973. – С. 181-286.

6. Орієнтовний зміст виховання в національній школі: методичні рекомендації. – К., 1996. – С. 105-133.

7. Сім'я і діти. Програма родинно-національного виховання та навчально-тематичний план педагогічної освіти батьків. – К., 1997.

Періодика

1. Роль сім'ї у вирішенні завдань різнобічного розвитку особистості дитини

«Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідають сім’я, родина. Саме вони є тим могутнім соціальним феноменом, який найчастіше об’єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозвя’зків. Тож недарма кажуть: коли міцна сім’я то сильна держава. Від фізичного та морального клімату сім’ї, охорони материнства і дитинства, піклування про сиріт, вдів, калік, старих, обездолених залежить духовне благополуччя народу. І горе тій нації, нікчемними є ті державні правителі, які дозволяють собі занапастити сім’ю. Все найкраще, що є на Землі, йде від сім’ї. Без сім’ї, як і без природи, людство обійтися не може, якщо, звичайно, воно не хоче приректи себе на здичавіння і кінцеву загибель». (М.Г. Стельмахович)

У проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН Декларації прав дитини сказано: «Дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона має, якщо це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків, в атмосфері любові, моральної та матеріальної забезпеченості».

В усі часи і серед різних народів виховання в сім’ї було і є незмінною цінністю, головною духовною основою життя нації, могутнім соціальним феноменом, який найчастіше об’єднує людей, неперевершеним чинником самовиявлення людини в усіх її іпостасях: немовля, дитина, підліток, юнак (дівчина), чоловік (жінка), син (дочка), дідусь, бабуся, онук та ін.

Сім’я – невелика соціальна група до якої входять поєднані шлюбом чоловік і жінка, їхні діти (власні або усиновлені), кровні родичі, інші особи, пов'язанні родинними зв'язками з подружжям.

Сімейне виховання – одна із форм виховання дітей, що поєднує цілеспрямовані педагогічні дії батьків з повсякденним впливом сімейного побуту.

Родинне виховання – це виховання дітей у родині батьками, родичами, опікунами або особами, які замінюють батьків.

Метою сімейного виховання є формування рис і якостей, які допоможуть гідно подолати життєві труднощі, перешкоди й негаразди.

У житті кожної людини сім’я займає особливе місце. З перших років життя дитина засвоює норми людських відносин. В сім'ї лю­дина одержує досвід моральності, духовності, культури.

Україна має досвід в галузі сімейної політики. Ще за радянсь­ких часів була створена система соціального захисту населення, в першу чергу матері й дитини. Нинішня соціально-економічна кри­за перетворила всі ці заходи на фікцію.

Сімейне виховання – це педагогіка буднів, педагогіка кожного дня, яка в повсякденному житті здійснює велике таїнство – формування особистості дитини. Сімейна педагогіка потребує філософського осмислення закономірностей образу життя в сім’ї, стилю спілкування й умов життя. В сучасних умовах необхідні глибокі й фундаментальні дослідження з проблем сімейного виховання, якими займаються Центри сім’ї та дитинства, Інститут педагогіки АПН України, Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, педагогічні університети та інститути та ін. Складена національна програма «Діти України», яка спрямована на пріоритетне вирішення проблем дитинства; внесені і затверджені Верховною Радою України зміни і доповнення до «Кодексу про шлюб та сім’ю України», прийнято Верховною Радою України Закон «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» (23.12.1993) та ін. Досліджується проблема сімейного виховання з урахуванням релігійних традицій; передбачається обґрунтуванням принципів використання народної педагогіки в сімейному вихованні. У зв’язку з цим заслуговує на увагу творчість академіка М.Г. Стельмаховача.

Отже, сім’я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства.

Сімейне виховання – вид професійної педагогічної діяльності. Воно здійснюється батьками чи особами, які їх заміняють: розвивається разом з розвитком суспільства, відбиває його успіхи, труднощі та суперечності.

В основі сімейного виховання лежать загальні педагогічні принципи: цілеспрямованість, зв’язок виховання з життям, виховання у праці, самодіяльність дітей в поєднанні з керівництвом дорослих, єдність вимог і повага до особистості виховання, врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей.

Своєрідність сімейного виховання зумовлюється тим, що саме в сім’ї з раннього віку починається формування людини: розвиваються розумові, фізичні здібності, моральні, естетичні риси дітей, виробляється їхнє ставлення до людей, до навколишньої дійсності, закладаються основи світогляду, формується любов до праці.

Сім’я як первинний виховний колектив має багато засобів педагогічного впливу, які засвоєні на специфічних психологічних механізмах батьківської любові, дружби, вимоги, авторитету. У сім’ї дитину формує практика, яка опирається на особистий досвід взаємовідносин з членами сім’ї.

Відколи існує людство на землі, відтоді воно і дбає про продовження свою роду і це не даремно. Від батьків передасться дітям у спадок не лише генетичний код, рідна мова виробничий та побутовий досвід, а й матеріальна та духовна культура, втрата якої веде до дегенерації.

Про вагомість родинно-сімейного виховання свідчить звернення до його просвітителів різних віків.

Проблеми сімейних відносин розглядав мандрівний філософ Г.Сковорода. Значний внесок у розкриття особливостей родинних взаємин зробила плеяда українських просвітителів письменників: Т.Г.Шевченко, І.Нечуй-Левицький, М.Коцюбинський, В.Стефаник та ін.

Побуту та вихованню українських дітей нерідко присвячували свої публікації Микола Іванович, Павло Платонович Куліш, Микола Іванович Костомаров, Богдан Сильвестрович Лепкий, Леся Українка. Не залишили поза увагою родинно-сімейне виховання і класики педагогіки: К.Д.Ушинський, А.Макаренко. В.Сухомлинський. Мирослав Гнатович Стельмахович.

Першими зародками педагогічної теорії були праці грецьких та римських філософів: Сократа, Платона, Арістотеля, які поширювали прогресивні ідеї про створення державної системи освіти, розширення змісту навчання, виховання дітей дошкільного віку в сім’ї. Одним із перших в історії педагогіки необхідність активної участі батьків у вихованні дітей, велике виховне значення сім’ї відстоював Арістотель.

В епоху Відродження поширюється педагогіка гуманізму, характеризується критикою попередньої середньовічної системи схоластичної освіти, посиленням уваги до людини. Це зумовило пошук нових форм організації освіти і виховання. З метою гармонійного всебічного розвитку особистості педагоги намагаються оптимально поєднати переваги сімейного та шкільного виховання шляхом заборони тілесних покарань, врахування вікових та психологічних особливостей дитини, поглиблення і розширення змісту освіти.

Серед освітніх діячів другої половини XXIII – початку XIX ст. одним із тих, хто відстоював питання співпраці сім’ї та школи у вихованні дітей, був швейцарець Й. Песталоцці – представник соціальної педагогіки і водночас палкий прихильник сімейного виховання. Цю суперечність легко збагнути, якщо взяти до уваги, що Песталоцці трактував сім’ю як перший елементарний осередок соціального виховання, наголошуючи, однак, що школи не можуть охопити виховання людини в цілому, замінити собою повністю сім’ю, вони можуть служити лише доповненням до сімейного виховання. А зв’язок між сім’єю та школою є очевидним і необхідним.

У створених ним закладах («Установа для бідних» в Нейгофі, «Притулок для сиріт» у Станці, Бургдорфський інститут) Песталоці виконував роль турботливого батька, згуртував вихованців в одну сім’ю. Не розкриваючи детально педагогічних поглядів ученого, зазначимо, що саме в Станці у нього зароджується ідея елементарної освіти, за допомогою якої кожна сільська жінка могла б дати своїй дитині найпотрібніші знання.

Велике значення, на думку вченого, має співпраця сім’ї та школи й для здійснення фізичного виховання дітей, оскільки в сім’ї мають місце його елементи – рухи суглобів, що є початком цього виду виховання. «Природо-домашня гімнастика » починається зразу після народження дитини, коли мати пеленає її, допомагає сидіти, ходити стояти. Отримавши природне фізичне виховання в сім’ї, дитина, переконаний Песталоцці, повинна засвоїти розроблену ним «шкільну елементарну гімнастику», яка складається з ряду вправ суглобів.

На «елементарній гімнастиці» базується в Песталоцці теорія елементарної освіти. Враховуючи специфіку жіночої та чоловічої праці, він розробляє ряд вправ для хлопчиків, які б сформували силу руки, і дівчаток – для вироблення спритності пальців. Ці методи радить використовувати і в сім’ї, наприклад, у процесі в’язання, виготовлення мережива тощо.

Центром педагогічної системи Песталоцці є елементарна моральна освіта, в основі якої лежить формування почуття діяльної любові до дітей. Турбота матері про свою дитину викликає любов яка є джерелом усіх інших моральних почуттів: вдячності, слухняності, довіри. Мистецтво виховання полягає в тому (тут школа має докласти максимум зусиль), щоб цю любов перенести на інших членів сім’ї, потім – на друзів, близьких людей, аж поки дитина не проникнеться любов’ю до всього людства.

В контексті розроблення ученим завдань морального виховання варто наголосити і на тому, що він вперше дав глибоку розробку методики вивчення дітей, розробив схеми проведення спостережень, підведення підсумків та висновків. Він настоює на необхідності введення щоденника учителями, що цікаво, пропонує вносити в нього записи батьків, які також зобов’язані спостерігати за поведінкою дітей у вільний від занять час. Така співпраця батьків і вчителів, за переконанням Песталоцці, уможливить правильний аналіз поведінки дітей та їх окремих рис.

В історії Української педагогічної думки питання співпраці сім’ї та школи має свої глибокі корені. Уже в епоху родового суспільства в перших виховних закладах слов’янських народів – «будинках молоді» - вихованці знайомилися з історією свого роду, традиціями, моральними нормами.

З прийняттям християнства в Київській Русі спостерігається активізація освітньої діяльності, проте на початку розвитку шкільної справи не доводиться говорити про співпрацю сім’ї та школи, оскільки, коли в 988 роках князь Володимир наказав віддавати дітей знаті «в ученье книжное», то це наштовхнулося на неприйняття з боку батьків, та й у новостворених навчальних закладах діти були ізольовані від домашнього впливу. Аж в кінці XI – на початку XII ст., коли у пам’ятках давньоруської писемності з’являється термін «навчання грамоти», що було аналогічне елементарній початковій освіті, заможніші батьки жертвували кошти на утримання такого типу шкіл.

Особливе місце в історії розвитку освіти в Україні посідають братства, які стали на захист православної віри й національної культури, засновували свої школи: Перемишлі, Рогатині, Києві, Вінниці, Львові, Луцьку, Кременці та інших містах. Організація навчального процесу Львівської братської школи зафіксована у статуті, який став зразком для інших братських шкіл. Статутом було передбачено такий порядок прийому учня у школі: коли батько приводив сина, то зобов’язаний був підписати угоду з учителем, в якій зазначалося, чого школа має навчити учня; крім того, визначалися обов’язки батьків чи опікунів – сприяти навчанню та вихованню своєї дитини. Угода підписувалася у присутності двох свідків, якими найчастіше були сусіди. До обов’язків батьків відносилася перевірка домашніх завдань, виконаних сином – учнем.

Міркування Дмитра Тупала (св. Димитрій Ростовський – митрополит), вихованця Києво-Могилянської колегії, про плекання дітей в сім’ї: «Мала дитина подібна до дошки, приготовленої для картини : який образ намалює на ній мистець…, такий назавжди й залишається. Так і дитина: яке виховання дадуть їй батьки, якого способу життя її навчать – богоугодного чи богоненависного чи бісівського, в такому вона й залишається на все життя».

У 1864 р. і 1871 р. було прийнято статути гімназій і прогімназій, які поряд з іншими, давали конкретні педагогічні вказівки щодо зв’язку гімназії і сім’ї. Наголошувалося, що вчителі повинні бути у налагоджених стосунках з батьками, що батьки не повинні самоусуватися від своїх обов’язків у зв’язку зі вступом дитини в гімназію. Рекомендовано зміцнення стосунків між батьками та вчителями. Згідно з Циркуляром 1887 р., вводилася система класних наставників, в обов’язки яких входило спостереження за успіхами, розвитком і моральністю учнів, а також посередництво між школою й сім’ єю.

У Галичині в кінці XIX- на початку XX ст. питання співпраці сім’ї та школи теоретично обґрунтовували Григорій Врецьона, Олександр Барвінський, Іван Ющишин, та інші. На практиці це проявлялось у влаштуванні свят, вечорів, концертів, фестивалів, сходин тощо національного спрямування.

Найважливішу роль у вихованні завжди відводили матері. Так вважали і галицькі педагоги, громадські діячі початку XX ст.. Зокрема, Іван Бартошевський писав: «Мати відіграє важливішу роль при вихованні дитини, ніж батько, оскільки батько найчастіше зайнятий, змушений працювати на утримання цілої родини, а інколи не вистачає йому потрібних властивостей або охоти. Мати є для дитини найкращою учителькою моральності, прищеплення любові до Бога та ближнього», «…прикмети добрі (наприклад, лагідність і доброта серця, працьовитість, ощадність, справедливість, побожність, скромність, вірність і т. д.) як і злі (гнівливість, марнотратство, легкодушність і т. д.) швидше від матері, ніж від батька переходять на дітей. Навіть талант до науки, музики тощо більше наслідують по матері ніж по батькові». Наслідки відсутності матері дуже красномовно вказано у цих рядках: «Діти, виховані без тепла, материнської любові бувають звичайно похмурі, самозакохані, злі, скриті і піддатливі до скоєння гріха; їх душа подібна на тінистий закуток до якого не доходить промінь сонця і в якому водяться жаби, змії, оводи та інші гидкі створіння».

І. Бартошевський застерігав від сліпої материнської любові, яка може привести до розвитку такої негативної якості як розпещеність. З цього приводу він зазначав: «Розпещена дитина не зможе колись у світі з відповідною силою духу боротися з труднощами і перепонами, що зустрічатимуться на шляху».

Важливу роль у вихованні дисциплінованості І. Бартошевський відводив також батьку: «Без участі батька материнська любов може легко виродитись у велику поблажливість і уступчивість дитини. То ж саме батько при своїй фізичній силі є для дитини першим авторитетом, якого вона має безумовно поважати».

Виховання, на думку Г. Ващенка, слід розпочинати з раннього дитинства, основою для якого повинно слугувати гідна поведінка самих батьків та злагода в родинному житті, що підтверджується словами самого педагога: «Дійсна любов і згода, що панують у родині, роблять життя її приємним і щасливим навіть за несприятливих зовнішніх умов і закладають основи для розвитку у дітей доброї вдачі, що є однією з передумов щасливого життя у зрілому віці. Особливо велике значення у родинному житті мають перші роки життя дитини і навіть умови народження її. Численні факти свідчать про те, що діти, які народилися в ненормальних умовах, або ті, що жили ненормальним утробним життям, часто в дозрілому віці мають великі хиби фізичні й психічні, а іноді – навіть родяться каліками. Усе це треба мати на увазі батькам, коли вони хочуть, щоб їхні діти виросли здоровими, працездатними й розумними».

Народна педагогіка, сповідувана Г. Ващенком, широко використовує принцип природовідповідності, який в свою чергу висуває інші виховні принципи. Серед них – принцип гуманності у ставленні до дитини. вважає виховання в сім’ї. Сім’я, на думку народу, може забезпечити нормальний розвиток дитини, її всебічне виховання.

«Друга, дуже важлива справа у родинному вихованні, наголошує Г. Ващенко, – це релігія, яка в усьому нашому суспільстві відсутня. А саме родина – то практика релігійного життя. Тут закладаються перші навички молитви Хресного знамені, перше бачення ікони як символу всюди присутності Бога. Саме в родині практикується релігійне життя – молитва вранці і ввечері, в родинній школі релігія схоплюється, практикується, бачиться в щоденному житті, як цінну вартість, як конечність, як потребу для життя людини й її гідності».

У педагогічній практиці Г. Ващенка робиться акцент на поєднанні перших понять про Бога з молитвою. «Всі розмови з дитиною в дошкільному віці про Бога зводяться до однієї теми: все нам дав Бог – і дерева й сонце й воду і звірят. Ми його не бачимо, але він нам усе дав. Про нього нагадують нам ікони, до яких ми молимося. Цей Бог дав нам усе, бо він нас любить. Він наш Батько – Отець. Він хоче, щоб ми були добрі і любили його. Ось такою повинна бути програма родинного катехізму для батьків».

Занепад релігійності в родині викликає занепад найкращого суспільства. Є цілий ряд релігійних нагод чи подій в родині, що мають виховне значення. Такими є молитви за померлих своїх рідних, рідних, предків, річниці їхньої смерті чи всякі інші родинні ювілеї, що повинні на першому місці мати релігійно-молитовний характер.

Подальшими завданнями родинної школи є любов до книжки. Потім – плекання таких чеснот, як пошана до старших, допомога старших і релігійність, милосердя, особиста чистота, любов до порядку, ощадність, доброта, гарна поведінка за столом, у розмові, в товаристві, різні практичні щоденні функції, правдомовність, готовність допомогти, щирість, а також патріотизм, любов до рідної історії. Це формується тільки в родині. Цього ніхто не може зробити – тільки батьки.

Як стверджує вчений, негативний вплив у родинному вихованні має розходження батьків у своїх вимогах до дітей, що спричиняє дезорієнтацію дітей та підриває авторитет батьків. У родинному вихованні дитини потрібно йти середнім шляхом, тобто уникати спорості і не покладатися на природу, задовольняти тільки здорові потреби дитини, застосовуючи при цьому певну дисципліну.

Професор Г. Ващенко включав сімейне виховання до системи національного виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів як родинне виховання не вживав.

В основі народного виховання лежить трудовий принцип. Першим обов’язком батьків народна педагогіка вважає підготовка молоді до праці, а згідно з принципом природовідповідності у навчанні і вихованні, до праці необхідно привчати з раннього дитинства.

Як складову частину родинного виховання Г. Ващенка розглядає виховання поваги до батьків і старших. Розлад у родинних взаєминах, на його думку, не6 тільки заслуговує на осуд. Він підриває педагогічні позиції сім’ї, вкрай негативно впливає на виховання потомства, риє прірву між батьками та дітьми, сіє ворожнечу між родичами й свояками, знецінює високі духовні – моральні вартості, ослаблює міць держави, нації.

Після 1917 року в Україні виховання дітей було оголошено справою держави, і сім’я ще більше втратила своє значення у вихованні дітей. Щойно народжену дитину батьки віддавали в ясла, потім – в дитячий садок, за тим – у школу з продовженим днем або в школу-інтернат. Таким чином дитина виростала, переходячи з одного навчального закладу до іншого. Її вільний час був розподілений між музичною та спортивною школами, станцією юного техніка чи юного натураліста та ін. Навіть літні канікули проходили далеко від сім’ї, під педагогічним керівництвом вихователів і піонервожатих в трудових та піонерських таборах, в туристичних проходах та екскурсійних поїздках. В результаті те, що вважалося соціальним досягненням – обернулося значним послабленням і зниженням рівня впливу батьків на дітей. За батьками залишилася, і то лише частково, турбота про харчування дітей, про їх одяг, фізичне виховання.

Серед українських педагогів ХХ ст. найбільш глибоке і повне обґрунтування питання виховної ролі сім’ї знаходимо у працях В. Сухомлинського педагога – новатора, гуманіста за своєю природою. В ранньому дитинстві людина повинна пройти велику школу тонких, сердечних, людяних взаємовідносин. Ці взаємовідносини – найголовніше моральне багатство сім’ї, переконаний вчений. Тому він підтримував тісні стосунки з сім’ями своїх вихованців та заохочував до цього весь педагогічний колектив. Як приклад – організація і функціонування у Павлиші батьківської школи, в темах занять якої на першому місці розмова про те, як зробити дитину щасливою Ця проблема є головною у багатьох статтях В. Сухомлинського. У них, а також у практичній педагогічній діяльності він доходить висновку, що для цього потрібні зусилля як сім’ї, так і школи. Взагалі для педагогічної спадщини Василя Олександровича, як і для його праці, характерним є паралельний розгляд виховного впливу школи та батька і матері. Які б питання він не піднімав – культ книжки, самовиховання, взаємостосунки хлопчиків і дівчат, інтелектуальна освіта – завжди наголошує, ні школа без сім’ї, ні сім’я без школи не можуть справитися з найточнішими, найскладнішими завданнями становлення людини». Школу в Павлиші, яку він очолював, можна назвати справді школою – родиною, настільки переплелися в ній стосунки батьків, учителів, дітей. (Листи до сина)

Проблеми родинності і сьогодні відіграють важливу роль у діяльності національної школи. Адже родинне виховання повинно стати основою життєдіяльності школи, тому новий тип національної школи в Україні визначається як школа – родина. Здоровою є лише та родина, в якій вчителі люблять дітей, а діти з пошаною і любов’ю ставляться до вчителів (батьків , оточуючих і живуть у згоді між собою. Школа, яка будується на таких засадах і є майбутнім нашого суспільства, основою життєдіяльності народу.