Розвиток засобів зв’язку в Україні

Зв’язок, перш ніж досягти сучасних способів і форм, подолав великий

шлях історичного розвитку. Він виникає в епоху первісного суспільства.

Уже з появою перших людей на Землі в процесі праці виникає потреба в

спілкуванні. Головним досягненням цього періоду є поява членороздільної

мови. Щоб домовитися про організацію полювання на великого звіра,

первісні люди повинні були зібрати всіх мисливців племені, а може, і

запросити мисливців із сусіднього племені для спільного полювання.

Оповіщення про появу звіра здійснювалося або шляхом подачі сигналів, або

посильними. Так зародився зв’язок особистим спілкуванням, посильними і

сигналізацією.

У епоху неоліту відбувається “перший великий суспільний поділ праці” —

відокремлення скотарських племен від землеробських. Установлюється

товарний обмін між ними. З’являються нові види зв’язку — контакти між

представниками різних племен при обміні продуктами їхньої праці.

Пізніше, коли відбувся “другий великий поділ праці” і ремесло

відокремилося від землеробства, зв’язок особистим спілкуванням

ускладнюється, тому що виникає необхідність його встановлення між трьома

партнерами: хліборобом, скотарем і ремісниками.

Перед початком бою вишиковувалися війська і віддавалися всі необхідні

розпорядження і накази. Під час руху військ і у момент бою старший

начальник керував військами за допо-могою звукових і зорових сигналів, а

також команд. При ньому знаходилися прапороносці, сурмачі, глашатаї

(посильні).

Полководці для передачі звісток широко використовували багаття і гінців.

Знаходячись у походах, слов’янські вожді підтримували постійний зв’язок

зі своїми племенами, використовуючи для цього кінних гінців і гінців на

турах (човнах).

Під час бою слов’яни вміло забезпечували зв’язок між окремими загонами

за допомогою прапорів. Прапор складався з дерев’яної тичини, зверху якої

міцно закріплювався жмуток яскравих рослин, кінський хвіст і т.п.,

названі “чубчиком стяговим”.

Шикування військ для бою і початок атаки виконувалися по команді

воєначальника. Збір воїнів після бою відбувався також за наказом

воєначальника.

Для подачі сигналів використовувалися прапори, сигнальні роги, ударні

інструменти і вогонь. Під час дій із засідок сигнали передавалися

звуконаслідуванням тварин і птахів.

Подальший розвиток зв’язку у східних слов’ян пов’язаний з

державотворенням.

Наприкінці IX століття в результаті об’єднання Новгородських і Київських

земель була утворена Київська держава (Київська Русь). Столицею Русі

стало місто Київ. Основним засобом зв’язку столиці з військами були

“люди піші і кінні”.

Для передачі звісток застосовувалися також голуби. У давньоруському

фольклорі є багато пісенних і казкових сюжетів про птаха, що передає

звістку. Звукові сигнали застосовувалися головним чином на невеликих

відстанях для збору військ і населення. Для передачі звукових сигналів

застосовувалися: била (металева чи дерев’яна дошка), дзвін, барабан,

труба, посвистіль і накри. Особливо важливу роль виконував вічовий дзвін

у Великому Новгороді. По заклику його новгородці збиралися на віче для

вирішення військових і цивільних справ.

Таким чином, у Київській Русі коло застосування зв’язку значно

розширилося. Передача військових і державних звісток для широкого кола

населення міст здійснювалася, як правило, через спеціальних осіб —

“бірючей” (глашатаїв). Для збору військ і населення застосовувалися

било, дзвін, барабани і труби. Для передачі інформації на великі

відстані (для зв’язку прикордонних міст (фортець) і сторожів з Києвом, а

також з військом, що знаходиться в поході) у першу чергу

використовувалися багаття і віхи. Вони забезпечували передачу умовних

сигналів послідовно від однієї вежі до іншої, утворюючи лінію

сигнального зв’язку уздовж усього кордону й углиб держави. Уперше був

введений повоз, що забезпечував доставку князівських указів і ратних

звісток. Для зв’язку з військом і між посадами уздовж кордону широко

використовувалися також голуби, гінці на лижах, гінці на конях і гінці

на човнах.

Доставка особливо важливих звісток і збереження їх змісту у таємниці

здійснювалися довіреними особами, при цьому зміст вчили напам’ять або

застосовували різні способи шифрування.

Про виступ у похід Запорізьке військо оповіщалося пальбою з гармат.

Одночасно надсилали кругову повістку козакам-зимовчанам, які жили в

степу на хуторах і в слободах. У разі потреби організації відсічі

значним силам ворога із Січі направлялися посланці на Дон і Україну із

закликом до спільної боротьби з загарбниками.

У 1895 році полковник Генерального штабу Добринін Ф.Н. у статті

“Телеграф і служба його у воєнний час” уперше пропонує організацію

безперервного дротового телеграфного зв’язку штабу наступаючої армії зі

штабами корпусів, які входять до складу цієї армії.

Запропонований ним спосіб організації зв’язку полягає в “безперервному

подовженні дроту в напрямку переміщен-ня даного штабу з метою

забезпечення зв’язку із старшим штабом” із значним попередженням цього

подовження перед переходом підлеглого штабу на наступне місце його

розгортання, тобто підлеглий штаб повинен переміщатися в такий пункт, до

якого вже прокладено жердинну лінію забезпечено телеграфний зв’язок зі

старшим штабом.

Військовий телеграф містився в мирний час у телеграфних ротах саперних

батальйонів корпусів. З оголошенням мобілізації він переходив на штат

воєнного часу, а з початком бойових дій на нього покладалося

забезпечення телеграфного зв’язку зі штабом армії і штабами сусідніх

корпусів; штабами дивізій і загонів, що входять у корпус з найближчою

урядовою телеграфною станцією. Крім того, військовий телеграф повинен

був сприяти урядовому телеграфу у відновленні постійних ліній зв’язку.

Таким чином, напередодні російсько-японської війни російська армія мала

у своєму резерві два основні методи в галузі теорії і практики

організації дротового зв’язку, які лягли в основу всіх наступних рішень

і теоретичних розробок у розвитку військового зв’язку. Крім того, до

цього часу сформувалися цілком визначені погляди на використання

урядового польового і військового телеграфів.

1877 року угорський інженер Т.Пушкаш запропонував проект створення

першої телефонної станції, який відразу був реалізований у США, в

Нью-Гавані. В Європі перша телефонна станція з’явилась у 1879 році в

Парижі. Перші телефонні станції в Росії було збудовано протягом 1881

року відразу в п’яти містах – Москві, Петербурзі, Одесі, Варшаві, Ризі.

1885 року російський інженер П.М.Голубицький запропонував будувати

телефонні станції з електроживленням від центральної батареї,

встановленій у самій станції. Цей блискучий технічний задум сприяв

створенню централізованих телефонних станцій, обслуговуючих десятки

тисяч абонентів.

Коли у 1876 році американський інженер А.Г. Белл винайшов телефонний

апарат, цей винахід сколихнув, перш за все, ділових людей - банкірів,

фабрикантів, купців, поміщиків. У діловому світі дізналися про новий

бізнес. І щоб успішно розвивати його, потрібно було переконати десятки

тисяч людей у вигідності нових телефонних послуг, як різновиду людського

спілкування, та найголовніше - не побоятися піти на ризик, вкладаючи у

розвиток телекомунікацій значні кошти. Але людська цікавість перемогла

всі перестороги. Новий засіб незвичайного зв'язку швидко почав

приживатися у багатьох країнах світу. Вже на прикінці ХІХ ст. в

Німеччині нараховувалося 160 тисяч осіб, які користувалися телефонним

зв'язком, в Англії - 75, Швейцарії - 50, Франції - 35 тисяч. Найбільше

телефонів у цей час було зареєстровано у США - майже мільйон абонентів.

Не обминула телефонізація і теренів України. Перші телефонні станції

запрацювали в Одесі вже 1882-го року. На той час Буковина перебувала у

складі Австро-Угорської імперії. Зважаючи на це, розвиток телефонного

зв'язку в краї відбувався швидшими темпами, ніж, скажімо, в царській

Росії. Австрійські міста телефонізувалися удвічі швидше, ніж російські.

Так у 1897 році в Австро-Угорщині нараховувалося 30 тисяч телефонних

абонентів, тоді як в Росії - лише 18 тисяч. Перший крок до телефонізації

Чернівців зробили в березні 1883 року. Саме тоді міністерство торгівлі

Австрії на прохання Буковинської палати торгівлі і ремесел прийняло

рішення телефонізувати Чернівці і околиці міста, збудувати центральну

телефонну станцію, яка мала забезпечувати зв'язком навколишні населені

пункти в радіусі 10 км, а хто бажає, - може на свій кошт провести

телефонні лінії ще далі, на відстань до 20 км. Цей проект будівництва

тривав 10 років, а впроваджувала його одна із провідних лондонських

телефонних компаній, яка на той час уже телефонізувала Прагу, Грац,

Трієст та інші європейські міста. Уже через півроку після прийняття

рішення у жовтні, того ж таки 1883 року, в Чернівцях частково

запрацювала центральна телефонна станція, яка надала послуги 13

абонентам. Цю дату і слід вважати початком телефонізації України. До

речі, у Львові перші 88 телефонів з'явилися на два роки пізніше, у Києві

- 1886 року, Харкові - 1888, Тернополі - 1897.

Першими користувачами нового зв'язку були найповажніші державні, крайові та банківські установи. Через рік телефонний зв'язок з'єднав по мосту через річку Прут Чернівці із передмістям - Садгорою.

Цей перший приміський телефон було

встановлено в палаці барона Йогана Мустаци. Згодом телефонізація прийшла

на село, в поміщицькі маєтки. На свої кошти поміщик Ніколаус

Добровольський фон Букенталь, який мешкав у селі Добринівці (35 км. від

Чернівців), провів до свого маєтку телефонну магістраль. Сім телефонних

апаратів дозволяли господареві спілкуватися із сусідніми селами і

головною станцією в Чернівцях. На розвиток електрозв'язку виділялися

значні кредити під 4-5 відсотків річних. Спочатку міські власті отримали

кредит у сумі 320 тис. крон, який з часом збільшився вдвічі - до 650

тис. Завдяки цьому будівництво центральної телефонної станції в

Чернівцях було завершено вчасно, у 1893 році. До речі, на той час це

були значні кошти. Наприклад, для спорудження Чернівецького оперного

театру - архітектурної перлини міста, знадобилося 500 тис. флоринів або

мільйон крон. Однак на розвиток телефонізації впливало багато обставин:

плата за телефон була дорогою - 80 флоринів (для порівняння: великий (до