3.Українська політична думка нового і новітнього часу.

Дальшому розвитку української політичної думки в середині ХIХ ст. сприяло виникнення Кирило-Мефодіївського товариства, ініціаторами якого були М.Костомаров, М.Гулак, П.Куліш, Т.Шевченко, О.Маркович:

- ідеї українського національного відродження;

- критикували і Польщу, і Росію, які поневолю­вали український народ;

- одночасно пропагували ідею слов'янського єднання (вільна Україна мала бути в складі слов'янської федерації - республіки);

- відстоювали ідеї боротьби проти царизму, са­модержавства, кріпосництва ("істинний ук­раїнець не повинен любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятати одного Бога Ісуса Христа, царя і пана неба і землі");

- принципи християнської релігії мали бути пок­ладені в основу суспільно-політичного і дер­жавного устрою;

- досягнути змін можна шляхом реформ, мирної пропаганди, виховання молоді, літературної діяльності;

- радикальний, революційний шлях відстоював Т.Шевченко;

- оспівування демократичного устрою Запорізької Січі;

- взірцем демократичної держави Т.Шевченко вва­жав республіканський устрій США.

Серед видатних українських вчених другої половини ХIХ ст. особлива роль належить Михайлу Драгоманову, який був істориком, публіцистом, видавав журнал "Громада", що знайомив європейську і світову громадськість і світову громадськість з проблемами українського суспільства. Його по праву вважають батьком української політології:

- в основі його політичних поглядів лежить автономно-федералістська концепція;

- М.Драгоманов вважав, що скороспілі, а тим більше авантюристські дії в національному питанні можуть тільки зашкодити руху Ук­раїни до волі;

- виступав за єдність дій українського народу з іншими народами Росії, зокрема з російським народом ["Поки в Росії не буде політичної волі, доти український рух не буде мати серйозного ґрунту. Політична ж воля в Росії не може бути досягнута інакше, як спільною акцією всіх її освічених народів"];

- виступав проти національної відчуженості, проти ворожнечі і ненависті і до інших національностей ("ми відкидаємо не національності, а націоналізм", "сіяти національну ненависть - значить оддаляти час смерті· того державного стану, од кот­рого терплять всі народи Росії");

- закликав поєднувати національне та загаль­нолюдське;

- обґрунтував необхідність заміни самодер­жав'я на парламентську владу;

- приділяв увагу проблемі вибору шляхів і методів політичної боротьби, яка повинна вестись в рамках закону і права;

- відстоював ідею децентралізації і надання широких повноважень місцевим органам;

- не народ існує для держави, а навпаки-дер­жава для народу;

- хоч М.Драгоманов не заперечував і революцій, але йому більше імпонувала ідея еволюційного розвитку ("поступу") який мав забезпечуватись розумною пропагандою, а не кривавими повстаннями;

- називав абсурдною ідею "державної національності і державної церкви" (тобто відстоював плюралізм).

Близькими до Драгоманова були погляди С.Подолинського :

- виступав проти самодержавства · кріпосного права;

- проте, на відміну від М.Драгоманова, заміна самодержавства народним самоуправлінням повин­на пройти революційним шляхом;

- однак С.Подолинський був противником революційного терору;

- ідеалом є суспільство, в якому народ управля­тиме сам; народу належить вирішальне слово в усіх справах, він буде обирати керівників, що будуть виконувати його волю;

- виступав за автономно-федеративну систему державного устрою (Україна входитиме до міжнародної федерації, як автономна держава, але автономність передбачає політичну цілісність народів).

Видатним представником галицької революційної демократії був письменник, філософ, соціолог, політичний діяч І.Франко :

- все життя він захищав народні інтереси, "хлопські справи";

- відстоював ідеї правди і справедливості;

- виступав за включення в політичне жит­тя, політичну боротьбу робітництва і селянства, бо тільки вони можуть найбільш послідовно відстоювати свої інтереси;

- перехід від капіталізму до соціалізму уяв­лявся за допомогою революції, хоча вона не обов'язково має бути різаниною, кровопро­литтям (чим більш розвинений народ, тим менше можливостей для насильства, кровопролиття, а революція здійснюватиметься з допомогою освіти, науки, виховання);

- виступав І.Франко і за ліквідацію класових відмінностей;

- висловлював І.Франко і оригінальні ідеї про походження держави в результаті дії закону природного добору (на думку І.Франка, дер­жава за соціалізму зникне, а замість неї будуть громади як самоврядні, самокеровані організації народу);

- виступав за громадівсько-федеративний принцип політичного устрою з широкою автономією громад як основних одиниць суспільства;

- згодом І.Франко почав висловлювати сумніви, скептичне ставлення щодо переходу до соціалізму;

- застерігав від небезпеки одержавлення, ви­никнення необмеженої влади та ігнорування інтересів людини в "народній державі";

- відкидав будь-які "рецепти" ощасливлення людства, "панацеї" на всі суспільні хвороби;

не надії на "панацеї", а лікування конк­ретних хвороб і проблем суспільства - ось шлях людського прогресу ["Що таке поступ?"];

- відстоював ідею національної самостійності України ("ідеал національної самостійності лежить для нас поки що поза межами можли­вого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами і що тільки від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може звернемо на інші стежки").

Видатним українським вченим, в працях якого розвивалась політична думка, був перший президент України М.С.Грушевський :

- дав наукове (а не ідеологічне) обґрунтування правомірності українського народу мати власну державу (витоки цієї держави М.Грушевський бачив в історії Київської Русі·);

- на думку М.Грушевського, потрібна не фетишизація державної самостійності, а розуміння її як засобу для досягнення мети - "блага народу і кожного громадянина",

- держава має бути Батьківщиною всіх народів, що проживають в Україні;

- відстоював автономно-федералістські погляди (як і М.Костомаров, М.Драгоманов, С.Подолинський, І.Франко, що дотримувались ідеї Кирило-Мефодіївського товариства) на державно-політичний устрій. (Цих поглядів М.Грушевський дотриму­вався і в час, коли він очолював Центральну Раду, сподіваючись на чесну і справедливу федерацію з Росією і тільки внаслідок об'єктивних умов він пішов на проголошення суверенітету УНР);

- розглядаючи проблеми політичної влади, особ­ливу увагу звертав на відповідність політичного устрою народним ідеалам (чи цей устрій є спра­вою самого народу, тобто він виріс на народнім ґрунті, а чи звідкись був перенесений і нав'я­заний);

- у конфліктах народу і політичної влади вина лежить на владі, бо інтерес трудового народу - це найвищий закон всякої громадської і дер­жавної організації;

- проте, хоч М.Грушевський виставляв на перший план народ, а не особу, але роль вождя, "героя в історії" він визнавав належним чином ("Герої в історії "з'являються і виростають не самі із себе, а в конкретно-історичних умовах, з пот­реб народу; вожді, герої - є продуктом епохи і середовища, хоча вони і не механічне, автома­тичне породження епохи і середовища, бо вони діють, виступаючи як суб'єктивний фактор);

- М.Грушевський робив ставку на село ("село­центризм") - "в селянстві і тільки в селянстві лежить будучина, українське відродження і взагалі майбутнє України", українство - це село);

- розробив теорію менталітету української нації.

Ідеї національного відродження і досягнення Україною дер­жавної незалежності знайшли відображення в працях М.Міхновського, який був одним із фундаторів "Революційної ук­раїнської партії (РУП):

- поглядам М.Міхновського була властива націоналістична обмеженість (так, наприклад, в "Катехизмі· українця" містились 10 заповідей, серед яких були й такі: "Усі люди твої брати, але москалі, ляхи і жиди - це вороги ук­раїнського народу", "Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців - гнобителів!", "Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами").

Ряд важливих політичних концепцій були розроблені В'ячеславом Липинським - вихідцем з польських шляхтичів, який свідомо обрав за мету свого життя служіння українсь­кого народу:

- аналізує витоки української державності, причини її втрати і завдання по її відновленню;

- на думку В.Липинського, українська держава може розбудуватись, якщо до цієї справи залучаться: старі кадри (носії традицій і досвіду), молоді діячі (носії енергії), інтелігенція (інтелект), - для розбудови держави слід проводити виважену політику, щоб не спровокувати зарубіжного сусіда і не викликати бунту всередині країни, ця політика має бути досить твердою, щоб не дати волі анархії меншості ("опришків" i "дейнеків");

- українську державу В.Липинський бачив як спадкоємну монархію, очолювану гетьманом (влада гетьмана обмежена Конституцією - на зразок англійської королеви);

- на думку В.Липинського, парламентаризм із за­гальним виборним правом - це форма чужої буржуазної демократії, яка не підходить для хліборобської країни (при цьому він виходив з того, що ні одна нація не розпочала і не може розпочати свого

існування від демократії, а тільки після власної національної держави і аристократії, тому потрібна сильна влада в руках однієї особи);

- В.Липинський стверджував, що українську націю врятує від її розпаду тільки власна держава;

- необхідно перетворити пасивний народ у політично активний; він повинен здолати анархію і зрадництво - одвічні гріхи українства;

- виступаючи за незалежність, самостійність Ук­раїни, В.Липинський разом з тим наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле та спільні економічні інтереси вимагають, щоб окрема та суверенна Українська національна держава утворила разом з Росією та Білорусією "тісний мілітарний та економічний союз і спільно шукали собі союзників у Європі·".

Праве, націоналістичне крило в політичній думці України першої половини ХIХ ст. представляв Дмитро Донцов, погляди якого характеризувались ультрарадикалізмом:

- центральними ідеями політичних поглядів Д.Донцова були нація і державність;

- передумовою для створення власної держави є створення української нації;

- обґрунтуванню програми перетворення ук­раїнського народу в націю присвячена його праця "Націоналізм" (1926р.), в якій стверд­жується, що націоналізм стимулює всі починання (Щоб поширити і зміцнити націоналістичний світогляд потрібно перетворити кожного українця на людину, яка б горіла майже релігійною любов'ю до своєї нації);

- "інтегральний націоналізм" Д.Донцова визнавав моральним, етичним тільки те, що зміцнює силу нації;

- рішуча відмова від федералістської традиції, яка була характерна для попередньої політичної думки України (умову виживання української нації Д.Донцов вбачав у політичному сепаратизмі і відриві від Росії);

- вважав, що національна ідея, "воля до влади" несумісні з гуманізмом і демократією ("Мусимо знести з дороги всі декадентські· доктрини, всі ці лібералізми, демократизми, соціалізми, пацифізми, що заважають консолідувати ук­раїнську націю довкола одного ідеалу...");

- на думку Д.Донцова, життя - це боротьба, в якій панує закон соціального дарвінізму або виживання найпристосованіших, це ж сто­сується і націй - сильніші нації повинні перемогти слабших і накинути їм свій спосіб життя;

- Д.Донцов відкрито пориває з принципом виз­нання права на самовизначення всіх націй, що живуть в Україні (заперечував їх право навіть на культурно-національну автономію);

- відстоював месіанську роль України в "справі захисту культури Заходу"(українську націю він відносив до західних слов'ян, які належать до європейської цивілізації, росіяни – це східні слов'яни, "азіатчина", "потомки монголів”);

- проповідував ідею "творчого насильства ініціативної меншості", яка формує неясну для маси ідею, робить її доступною і, нарешті, мобілізує народ для боротьби за цю ідею;

для забезпечення перемоги цієї ідеї "ініціативна меншість" повинна застосовувати "творче насильство".

Визначну роль в розробці· політичної думки України зіграв М.Хвильовий:

- намагався знайти шляхи розв'язання національного відродження на ґрунті соціалістичних перетворень;

- закликав переродити українця, який має стати самосвідомим і позбутися рабської психології;

- пропагував ідею орієнтації українців на Європу, а не на Росію, виступав проти "москвофільства";

- намагався використати комуністичну теорію для боротьби не тільки за самостійність української культури, але й за самостійність української державності.

Видатним українським політиком соціалістичної орієнтації був В.Винниченко - один з керівників УНР, Голова Дирек­торії, лідер української соціал-демократії:

- обґрунтовував стратегію і тактику боротьби за національно-державні інтереси України на соціалістичних принципах;

- проте, виступаючи за національне відродження України, В.Винниченко визнавав необхідність федеративних зв’язків з Росією (Мотивував він це тим, що не можна було ігнорувати гли­бокі зв'язки, які сформувались за сотні років перебування України в складі російської держави. Та й відповідних сил України не мала, щоб відірватись від Росії і не впасти в обійми якоїсь іншої сильної держави. Він підкреслював, що почуття панівної національності, сформоване в душах росіян віками, не може зникнути за кілька років. І в українців відразу не може зникнути рабська психологія (сервілізм), почуття пригнобленої, упослідженої нації. Отже, необхідно створити власну державність, в умовах якої можна буде викорінити ці наслідки минулого);

- повну державну незалежність України В.Винниченко уявляв у тісному союзі з іншими соціалістичними державами;

- відродження української нації має відбуватись в органічному зв'язку національного і соціального визволення;

- вважав, що цим "лівішим" буде соціально-політичний устрій в Україні, тим більше він сприятиме національному відродженню;

- уже перебуваючи в еміграції, В.Винниченко заявляв, що УРСР - це все-таки Українська держава. Вона не самостійна, вона поки що не задовольняє потреб національного відродження, але суть держави є. Вона живе, береже сили, виконує ідею самостійності і в слушний час вибухне досягне незалежності.

В умовах тоталітарного режиму, який існував у колишньому СРСР, проблеми політики розроблялись виключно з позицій одержавленої компартійної ідеології і вульгарної трактовки марксистської доктрини.

Певні результати об'єктивного дослідження політичних процесів в Україні містились в публікаціях учасників дисидентського руху (В.Чорновіл, М.Руденко, М.Горинь та ін.), а також в працях представників української діаспори в США, Канаді та інших країнах.

7