Тема 2. Міжнародна економіка та національні інтереси

1. Міжнародна економічна система.

2. Національні валютні системи.

3. Національні інтереси та міжнародна торгівля.

4. Цілі та інструменти зовнішньої економічної політики.

1. Економічна система – це надзвичайно складна категорія, яка має дуже розгалужену структуру, цілу систему законів її функціонування і розвитку. Причому йдеться не про простий набір різних елементів, а про ієрархічну побудову, де є основні системоутворюючі елементи, які визначають природу економічних систем.

Основними елементами економічної системи є:

• Соціально-економічні відносини, які базуються на системі форм власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності

• Організаційні форми господарської діяльності

• Господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макроекономічному рівні

• Економічні зв’язки між господарськими суб’єктами

Міжнародна економічна система (МЕС) являє собою сукупність елементів світової економіки з властивими кожному із них характеристиками; у процесі дії елементів світової економіки виникають інтегративні якості, характеристики, закономірності функціонування цієї системи.

Світове господарство як система складається з соціально-економічних підсистем, що підпорядковуються певним внутрішнім і зовнішнім закономірностям.

Окремі національно організовані господарства країн розвиненої ринкової економіки, країн ринкової економіки, що розвиваються, та держав перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки у своїй суперечливій єдності становлять матеріальну основу, речовий зміст світового господарства і одночасно є його основними соціально-економічними підсистемами.

Міжнародні економічні відносини пов'язують ці господарства у цілісну систему. Отже, основними ешелонами світової економіки є:

• центри, або ядра;

• перехідні, транзитивні економіки;

• традиційні (периферійні) економічні системи

Основні соціально-економічні підсистеми сучасного світового господарства визначають за такими критеріями, як:

1. рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку ринку всередині тієї чи іншої країни;

2. специфіка багатоукладності економіки;

3. особливості державного регулювання господарсько­го життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі)

Основними елементами МЕС є окремі країни, групи країн. Можна поділити МЕС на такі групи, як високорозвинуті країни (країни великої сімки, Європейського Союзу, Організації економічного співробітництва та розвитку), середньорозвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою. На сучасному етапі функції ядра глобальної економіки переходять до низки найрозвинутіших країн, які відрізняються розвинутим соціально-ринковим господарствам; найбільшою вичерпаністю джерел і факторів індустріального розвитку; провідною роллю у світовій економіці, що дає змогу активно залучати до господарського обігу власні і чужі ресурси. Крім того МЕС складається із підсистеми різних міжнародних ринків і підсистеми національних і міжнародних інститутів, які регулюють МЕС; підсистеми міжнародних економічних відносин.

Між країнами існують різні відносини: політичні, наукові, культурні. Країни співробітничають в різних галузях: організують міжнародні виставки картин, обмінюються артистами, науковцями, досвідом в області техніки, захисту навколишнього середовища. Міжнародні економічні відносини (МЕВ) — одна із форм міжнародних відносин. МЕВ опосередковують здійснення інших форм міжнародних відносин. Наприклад, для нормального функціонування науково-технічних зв’язків між країнами необхідним є міжнародний ринок науково-технічної продукції. Крім того МЕВ — це система економічних зв’язків з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання продуктів, що вийшли за рамки національних границь Продукт може вироблятися на основі кооперації виробничих ресурсів двох або декількох країн. Суб’єкти із різних країн можуть обмінюватися товарами внаслідок чого виробництво і споживання певного товару буде знаходитись в різних країнах. Міжнародні відносини розподілу — це відносини, які виникають з приводу а) розподілу факторів виробництва (засобів виробництва, робочої сили) між країнами; б) розподілу продуктів економічної діяльності серед суб’єктів із різних країн; в) розподілу доходів між учасниками МЕВ. Залежно від об’єкту МЕВ, вони поділяються на торговельні, валютно-фінансові, виробничі, науково-технічні тощо. Більш докладніше ці відносини будуть розглянуті в наступних лекціях, а зараз зазначимо, що всі вони у сукупності утворюють систему. Однією із системних характеристик цієї системи є взаємозв’язок її окремих елементів. Наприклад, спільне виробництво складної техніки економічними суб’єктами із різних країн (виробничі відносини) може супроводжуватись торгівлею окремими компонентами, деталями між ними (торговельні відносини), науково-технічним обміном (науково-технічні відносини). МЕВ між окремими європейськими державами, а також в межах окремих регіонів (Європа — Північна Африка, Європа — Близький Схід та ін.) виникли порівняно давно. Ці відносини були спочатку виключно двосторонніми, вузькорегіональними. Дійсно міжнародними економічні відносини стають з виникненням світового господарства, появи взаємозалежності національних економік.

В процесі розвитку міжнародної економічної системи відбувається розширення і поглиблення економічних відносин між країнами; групами країн; підприємствами і організаціями, які знаходяться в різних державах. Характерно, що процеси взаємодії країн, їх співробітництва мають суперечливу природу. Діалектика МЕВ полягає в тому, що прагнення держав до економічної незалежності, укріпленню національних господарств обумовлює в кінцевому рахунку все більшу інтернаціоналізацію економічного життя країн. Ядром сучасних МЕВ виступає міжнародна економічна діяльність економічних суб’єктів, насамперед, підприємств. Діяльність останніх спрямована на отримання певних економічних результатів, передусім прибутку. Є підприємства, діяльність яких переважно зорієнтована на національний ринок. Зовнішньоекономічні зв’язки для таких підприємств у системі пріоритетів їх діяльності мають другорядне значення. Інші підприємства розглядають зовнішньоекономічну діяльність як необхідний фактор свого нормального функціонування. Деякі з них орієнтацію на світовий ринок вважають вихідним принципом своєї діяльності. І, нарешті, існують фірми, які “працюють” виключно на зовнішній ринок.

Дослідження політики держави в економічній сфері має важливе значення. Потреби державного втручання в ринкові механізми господарювання обумовлюють необхідність теоретичного обґрунтування сутності, змісту, ролі та місця економічної політики в суспільстві.

Політика означає політичний курс, свідомо вироблену політичну лінію чи стратегію. Економічна політика є процесом реалізації суспільних інтересів, сформованих у контексті певних цінностей і потреб.

Базова теорія економічної політики розроблена в 50-х роках ХХ століття видатним голландським економістом Я.Тінбергеном. Вона передбачала органічний взаємозв’язок трьох параметрів:

цільові показники – інструменти політики – модель економіки

Основні цільові показники економічної політики:

• випуск

• інфляція.

У подальшому Р. Манделл розвинув ідеї базової теорії економічної політики. Те, що в реальній дійсності інструменти економічної політики перебувають під контролем різних урядових органів, істотно змінює, за Р.Манделлом, теоретичне розуміння сутності економічної політики.

Р. Лукас показав, що за зміни економічної політики змінюються також закономірності формування очікувань.

Економічна політика – це складова загального політичного процесу, цілісна система заходів державного впливу на економіку, ефективність яких виявляється за взаємозв’язку її елементів. Держава здійснює певну економічну політику, спрямовану на забезпечення ринкової рівноваги і стабільності.

Щодо національної економічної політики то це політика, здійснювана національними урядами щодо розвитку внутрішніх та зовнішніх економічних відносин. Вона може дозволяти вільний потік товарів, послуг між націями або вдаватися до регулювання і заборони цього потоку. Щоб підтримувати збалансованість своїх міжнародних платежів без застосування контролю, нація повинна пристосувати свою економіку до світової економіки. Коли якісь держави проводять внутрішню політику, яка шкодить їхній зовнішній стабільності, всі торгуючі нації відчувають негативні наслідки такої політики. Одним із наслідків самостійної н.е.п. є правова накладка (напр., подвійне оподаткування одного й того ж доходу).

Певний тип державного устрою завжди невід'ємний від певного типу економічної системи. Вони взаємозалежні та коригують один з одним. Звідси, економічна політика, яку проводить держава, зазнає впливу як суто економічних факторів, так і політичних та ідеологічних. Проте в різних економічних системах вплив і значення цих факторів неоднакові. В ринковій економічній системі переважне значення мають економічні фактори, які впливають на економічну політику, в командно-адміністративній переважає вплив політичних та ідеологічних факторів. Однак незалежно від цього можна дати загальне визначення економічної політики як взаємопов'язаної системи довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою, комплексу відповідних державних рішень (законів, постанов, інших нормативних актів) та заходів, спрямованих на досягнення цих цілей з використанням державної влади в сфері економіки.

Кінцеве призначення економічної політики держави - сприяти природному еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживанням економічною владою з боку окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим явищам, підтримувати господарський порядок.

Залежно від конкретних обставин цілі економічної політики можуть і повинні змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми та протиріччя. Можна сформулювати кілька загальних бажаних цілей економічної політики в ринковій економічній системі.

1. Мета економічного зростання. Це загальна кінцева мета для кожної національної економіки і національної економічної політики в ринковій та перехідній до ринку економіці. Вона конкретизується в обсягах виробництва ВНП, рівні життя населення країни. Заходи економічної політики, спрямовані на досягнення цієї мети, можуть бути різноманітними, проте їх поєднує націленість на активізацію найважливіших факторів економічного зростання, серед яких - інвестиції капіталу, реструктуризація економіки,, ефективна зайнятість і зростання продуктивності праці, достатній платоспроможний попит населення тощо. Використовуються заходи структурної політики загалом.

2. Мета ефективної зайнятості. Як правило, вона поєднується, з першою і передбачає активну економічну політику держави.

3. Мета зростання економічної ефективності. Своєрідна "над-мета" ринкової економіки, досягти яку можливо заходами економічної політики, що мають достатньо довгострокове і стратегічне значення для національної економіки і передбачають розвиток науково-технічного прогресу, освіти, науки, використання своєрідних переваг національного характеру, національної економіки в системі міжнародного поділу праці. Використовуються заходи промислової політики.

4. Мета стабільного рівня цін. В розвинутій ринковій економіці досягається переважно заходами грошово-кредитної та бюджетної політики, що мають антиінфляційну спрямованість. Як правило, в короткостроковий термін ця мета вступає в протиріччя з метою найбільшого рівня зайнятості та стимулювання економічного зростання. В перехідних до ринку умовах пріоритетне місце в напрямі досягнення даної мети має належати загальній економічній політиці з підтримки національного товаровиробника.

5. Мета захисту і підтримання конкурентного господарського порядку, принципів економічної свободи. Досягається заходами антимонопольної політики, контролю за використанням економічної влади, захисту прав людини та інституту приватної власності. Вступає в певне протиріччя з принципами активної державної економічної політики економічного регулювання.

6. Мета соціальної безпеки і стабільності. Досягається засобами збалансування економічних інтересів роботодавців та найманих працівників, політики соціального страхування та забезпечення, ефективної зайнятості, професійної підготовки та перепідготовки, сприяння малому бізнесу, а також засобами прогресивного оподаткування особистих доходів, оподаткуванням нерухомого майна тощо.

7. Мета рівноваги зовнішньоторговельних-операцій і платіжного балансу, ефективного курсу національної валюти. Досягається заходами зовнішньоекономічної політики, політики центрального (національного) банку щодо курсу національної валюти тощо.

Економічна політика має реагувати на кон'юнктурні коливання. В умовах, коли ринкова економіка розвивається циклічно, відображаючи зміни в попиті і пропозиції, важливим загальним завданням економічної політики є завчасна (своєчасна) реакція на можливі зміни економічної кон'юнктури, стану національного і світового ринків. В умовах, коли економіка зростає, економічна політика повинна запобігати можливому підвищенню "економічної температури", тобто проводити заходи, сутність яких протилежна економічному зростанню. І навпаки, коли з'ясовується близьке економічне "гальмування", економічна політика "включає" стимулюючі заходи щодо інвестицій та ділової активності в цілому.

Одночасно досягти всі основні цілі економічної політики практично неможливо. Тому економічна політика завжди постає перед проблемою вибору пріоритетів. Цей вибір зумовлюється впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, орієнтацією економічної політики На певні економічні доктрини та теорії, економічні інтереси певних соціально-економічних груп населення. Заздалегідь дуже важко визначити, чи буде" вибір пріоритетів ефективним з точки зору кінцевих результатів того чи іншого варіанта економічної політики. На. це запитання відповідає практика. Проте певне об'єктивне співвідношення між реальною економічною ситуацією, загальним станом Економіки і пріоритетами економічної політики завжди існує. Серед фундаментальних загальнонаціональних критеріїв цього вибору можна назвати критерії економічної ефективності (раціональності) і відповідності пріоритетів національно-державним економічним інтересам, а також необхідності загальноекономічної рівноваги.

Загальноекономічна рівновага має різні аспекти. Проте можна сформулювати два головних.

Перший - рівновага сукупного попиту і пропозиції. Другий - збалансована реалізація цілей економічного зростання, високого рівня зайнятості, стабільного рівня цін, рівноваги торговельного балансу. Цей аспект Має умовну назву "магічного чотирьохкутника", що означає величезну складність одночасної реалізації цих чотирьох цілей та здійснення відповідних заходів економічної політики.

Важливим є визначення впливу на економічну політику різних суб'єктів економічного процесу. Держава є головним суб'єктом економічної політики. Однак формування курсу економічної політики відбувається також під впливом інших суб'єктів економічного процесу:

а) вплив монополій - це найзагрозливіший фактор для економічної політики;

б) вплив великого промислового і фінансового капіталу, що може мати як позитивне, так і негативне значення. Позитивне пов'язане з інвестиційними можливостями великого капіталу, негативне - з монополістичними тенденціями;

в) вплив профспілок, який залежить від їх політичної ваги, організованості та має неоднакове значення в різних країнах. Політика заробітної плати формується великою мірою залежно від діалогу "уряд - роботодавці - профспілки";

г) вплив політичних партій і об'єднань. Кожна партія має свою економічну програму (платформ у) і пропонує певні цілі економічної політики, на яких вона зосередить увагу у разі отримання політичної влади. Якщо уряд сформований на однопартійній або багатопартійній основі, його рішення відбивають погляди правлячої партії або блоку партій, представники яких були запрошені до уряду.

Національна економічна політика може дозволити: вільний потік товарів і послуг між країнами, регулювати чи заборони­ти його і тим самим істотно впливати на міжнародну торгівлю. Для підтримання збалансованості міжнародних платежів країна повинна пов'язувати свою економіку із світовою еко­номікою, тобто проводити політику, яка забезпечувала б кон­курентоспроможність цін і витрат порівняно з іншими країна­ми і не допускала розбіжностей між внутрішньою політикою і міжнародним регулюванням, котрі могли б призвести до конфліктної ситуації у сфері зовнішньої торгівлі.

Якщо внутрішня економічна політика держави шкодить її зовнішній стабільності, то негативні наслідки цього відчува­ють усі торгуючі країни. Для функціонування міжнародної торгівлі в атмосфері свободи країни повинні проводити узгод­жену з торговельними партнерами внутрішню і міжнародну політику, яка не зачіпає інтересів кожної зі сторін. Якщо національна економічна політика у сфері міжнародної торгівлі ґрунтується лише на внутрішніх інтересах держави без погод­ження або без консультацій з її торговельними партнерами, то це призводить до виникнення політичної напруженості між партнерами (обкладання окремих товарів митами, введення квот на імпорт тощо). Отже, міжнародна торгівля часто висту­пає об'єктом впливу самостійної національної економічної політики окремих держав.

Урядове регулювання міжнародної торгівлі. Серйозною перешкодою в міжнародній торгівлі можуть виявитись уря­дові постанови щодо експорту та імпорту товарів та послуг. До них, зокрема, можуть відноситись:

♦ постанови, щодо валютного регулювання. Система ва­лютного контролю за припливом і відпливом іноземної валю­ти в країну і з країни регулює міжнародний рух товарів, послуг і капіталу;

♦ ліцензування експорту і імпорту, імпортні та експортні квоти, експортні та імпортні мита, ембарго та інші інструмен­ти торговельної політики;

♦ постанови, що стосуються стандартів якості, безпеки, охорони здоров'я, гігієни, патентів, торговельних марок, упа­ковки товарів та обсягу інформації, яка наводиться на упаков­ках.

Фактори виробництва (ФВ) – це ресурси, які необхідно затратити, щоб зробити товар:

праця – фізична і розумова діяльність людини, спрямована на досягнення корисного результату;

технологія – наукові методи досягнення практичних цілей (включаючи підприємницькі здібності);

земля – усе, що надала природа в розпорядження людини для її виробничої діяльності (земля, корисні копалини, вода, повітря, ліси та ін.);

капітал – накопичений запас засобів у продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ.

Фактори виробництва підрозділяються за наступними ознаками.

За походженням:

основні (первинні) – ті, що дісталися країні від природи або в процесі історичного розвитку (природні ресурси, географічне положення, некваліфікована робоча сила);

розвиті (вторинні) – придбані (сучасна технологія й інфраструктура, кваліфікована робоча сила).

За ступенем спеціалізації:

загальні – які застосовуються в різних галузях для створення різноманітної продукції;

спеціальні – які застосовуються у визначеній галузі або для створення визначеного виду продукції або послуг.

Розвиті фактори частіше є спеціалізованими, основні – загальними.

За матеріальністю:

матеріальні (капітал, земля);

нематеріальні (праця, організація виробництва, технологія виробництва, інформація).

За характером зростання:

екстенсивні фактори зростання: збільшення обсягу інвестицій при збереженні існуючого рівня технології, збільшення числа зайнятих працівників, зростання обсягів споживання сировини, матеріалів і палива;

інтенсивні фактори зростання: прискорення НТП (упровадження нової техніки і технологій шляхом відновлення основних фондів), поліпшення використання основних і оборотних фондів, підвищення ефективності виробництва за рахунок кращої його організації.

Фактори виробництва характеризуються обмеженістю і мобільністю. Обмеженість ФВ змушує окремі фірми, країни і світову економіку в цілому вибирати найбільш оптимальні варіанти їхнього використання. Теоретично обмеженість ФВ непереборна, тому вирішальне значення в економічному житті здобуває віддача від ФВ, або проблема фактороємності виробництва. Обмеженість ФВ у національних масштабах виявляє себе в чинності закону зростаючих витрат, закону  убування граничного продукту праці і закону убування граничного продукту капіталу. Саме обмеженістю ФВ зумовлюються глибокі розходження у фактороємності виробництва різних товарів у різних країнах, що, відповідно до теорії Хекшера – Оліна, є головним спонукальним мотивом до міжнародної торгівлі.

Мобільністю ФВ називається їхня здатність переміщатися в просторі або змінювати свої функції. З цих позицій розрізняють:

абсолютно мобільні ФВ, що відносно легко можна переміщати в просторі і змінювати їхні функції;

слабко мобільні (немобільні) – функції яких не можна або невигідно змінювати. Вони містять монопольний елемент і відповідно вимагають монопольної плати за їхнє використання (монопольної ренти).  До них можна віднести, наприклад, здатності фахівця рідкої професії, унікальні ділянки землі для вирощування рідких сортів, унікальні родовища корисних копалин, що коштують дорого саме тому, що крім звичайних витрат їхнє відшкодування повинне включати і монопольну ренту.

Основні і спеціальні ФВ вважаються слабко мобільними, а розвиті і загальні мають високий ступінь міжнародної мобільності.

Однак здатність до мобільності не означає можливості такої мобільності (наприклад, через валютні обмеження, обмеження на вивіз технології та ін.). Розходження в забезпеченості країн факторами виробництва приводить до міжнародного поділу факторів виробництва.

Міжнародний поділ факторів виробництва – зосередження окремих факторів виробництва в різних країнах, що приводить до виробництва ними визначених товарів, економічно більш ефективних, ніж в інших країнах.

Ресурси в економіці розглядаються як складові елементи виробничого потенціалу, якими володіє окрема країна або світове співтовариство, і які використовуються для економічного, соціального і науково-технічного розвитку.

Економічні ресурси поділяються на матеріальні, природні, трудові, технологічні, фінансові, інформаційні. До матеріальних ресурсів відносяться насамперед знаряддя праці (це перший показник технічного прогресу людства) і предмети праці (це речовина, яку людина бере в природи і перетворює в кінцевий продукт або використовує для подальшої переробки). Особливе значення мають природно-сировинні ресурси.

2. Валютна система - це організаційно-правова форма реалізації валютних відносин у межах певного економічного простору. Ці межі збігаються з межами відповідних валютних ринків. Тому валютні системи теж поділяються на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.

Національні валютні системи базуються на національних грошах і, по суті, є складовими грошових систем окремих країн. Як і ці останні, вони визначаються загальнодержавним законодавством.

Міжнародні та світова валютні системи ґрунтуються на багатьох валютах провідних країн світу та міжнародних (колективних) валютах (євро, СДР та ін.) і формуються на підставі міждержавних угод та світових традицій. Як організаційно-правове явище національна валютна система складається з цілого ряду елементів. Основними з них є:

1. Назва, купюрність та характер емісії національної валюти. В Україні національна валюта називається гривнею.

2. Ступінь конвертованості національної валюти. Українська національна валюта гривня є частково вільно конвертованою. Верховна Рада України ратифікувала угоду про приєднання до VIII статті Статуту МВФ, якою передбачено вільну конвертова-ність національної валюти в іноземну з операцій за поточними платежами.

3. Режим курсу національної валюти. Законодавче визначення режиму валютного курсу Верховна Рада України поклала на Кабінет Міністрів та НБУ. Режим валютного курсу поступово змінювався від жорсткої фіксації до регульованого плавання (у межах "валютного коридору") і до вільного плавання, що було введене в 2000 р.

4. Режим використання іноземної валюти на національній території в загальному економічному обороті. Звичайно цей режим зводиться до повної заборони, або до заборони з деякими винятками для окремих видів платежів. В Україні заборона на використання інвалюти у внутрішніх платежах була введена лише в 1995 p., хоч за деякими платежами дозволено її використання і зараз: надання інвалютних позичок банками, оплата послуг, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю (оплата авіаквитків на міжнародних авіалініях, оплата митних послуг тощо) та в інших, визначених НБУ випадках.

5. Режим формування і використання державних золотовалютних резервів. Він* установлюється для забезпечення стабільності національних грошей і може проявлятися двояко:

   • у формі жорсткої прив'язки національної валюти до певної іноземної (національної чи колективної) з установленням фіксованого курсу її до цієї валюти. За такого режиму іноземна валюта перетворюється в забезпечення національних грошей, тобто державні запаси її повинні на 100% забезпечувати наявну в обороті масу національних грошей. Емісія останніх здійснюється тільки через купівлю цієї валюти на внутрішньому ринку, а вилучення з обороту- через її продаж. За такого режиму курс національної валюти "плаває" разом з курсом базової іноземної валюти, а центральний банк країни втрачає окремі свої функції, зокрема функцію кредитора останньої інстанції, певною мірою втрачає свій статус органу монетарної політики. Не випадково грошову систему за такого режиму у світовій практиці називають системою "валютного бюро", а центральний банк стає органом такого бюро;

   • у формі використання валютних запасів для підтримання рівноваги на національному валютному ринку з метою стабілізації зовнішньої і внутрішньої вартості грошей при збереженні незалежності центрального банку в проведенні національної монетарної політики та виконанні ним усіх традиційних функцій. Україна в себе ввела якраз цей режим використання золотовалютних резервів.

6. Режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно від економічної ситуації в країні. Якщо економіка розбалансована, національні гроші не стабільні, в країні вводяться певні заборони, обмеження, лімітування тощо на операції з іноземною валютою. Так, в Україні в період загострення економічної і фінансової кризи було введено обмеження на відкриття юридичними особами рахунків в іноземних банках і заборонено переведення на них інвалюти; експортерам заборонялося вільно розпоряджатися своєю валютною виручкою, і вони зобов'язані були повністю чи частково продавати її на валютному ринку тощо. У міру поліпшення економічної ситуації подібні обмеження послаблювалися чи зовсім скасовувалися. Розвинуті країни в останні десятиліття взагалі скасували валютні обмеження.

7. Регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку дорогоцінних металів. Нормативними актами визначається в Україні порядок функціонування біржового ринку, міжбанківського валютного ринку; центральний банк здійснює ліцензування діяльності комерційних банків з валютних операцій, видає дозволи юридичним особам-резидентам на відкриття рахунків в іноземних банках, контролює надходження виручки експортерів у країну. Регламентується режим поточних і строкових вкладів в іноземній валюті. До 1998р. в Україні не дозволялось здійснювати на ринку операції з дорогоцінними металами. У міру оздоровлення економічної ситуації в Україні режим валютного ринку стає все більш ліберальним.

8. Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин. Нормативними актами України чітко регламентується: порядок відкриття в наших банках кореспондентських рахунків іноземних банків, і навпаки; порядок здійснення платежів за окремими видами комерційних операцій та форм розрахунків; порядок переказування іноземної валюти за кордон фізичними особами тощо.

9. Визначення національних органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніх прав та обов'язків у цій сфері.

Валюта класифікується за кількома критеріями. Основним з них є емітентська належність валюти. За цим критерієм виділяють:

• національну валюту, яка виражена в грошах, що емітуються національною банківською системою. Для України це будуть кошти, номіновані в гривні, для Росії – в рублях, для ФРН - у євро тощо;

• іноземну валюту, виражену в грошах, що емітуються банківськими системами інших країн. Для України це будуть кошти, номіновані в усіх національних грошових одиницях, крім гривні;

• колективну валюту, виражену в особливих міжнародних грошових одиницях, що емітуються міжнародними фінансово-кредитними установами і функціонують за міждержавними угодами. Зараз найбільш відомі дві такі валюти - СДР, запроваджена в міжнародний оборот МВФ, та євро, що запроваджена в міжнародний оборот 11 країнами Західної Європи.

За режимом використання валюти поділяються на:

• неконвертовані;

• конвертовані.

Неконвертованими є валюти, які неможливо вільно обміняти на іноземні валюти за ринковим курсом, їх ввіз та вивіз жорстко обмежується. Такими звичайно є валюти слаборозвинутих країн чи країн, які переживають глибоку і хронічну економічну і фінансову кризу. До 1997 р. типово неконвертованою була і національна валюта України - гривня.

Конвертованими є валюти, які вільно обмінюються на валюти інших країн, за курсом, що формується у встановленому порядку, і вільно вивозяться і ввозяться через кордон. Конвертованість - надзвичайно важлива, визначальна якісна риса валюти. Конвертованою валюта стає не стихійно, а забезпечується державою завдяки значним зусиллям, спрямованим на досягнення товарно-грошової збалансованості, розвиток вільних товарних і валютних ринків, запровадження організаційно-правових основ валютного регулювання тощо. Ці зусилля повинні створити такі передумови запровадження конвертованості валюти:

• зниження інфляції до помірного рівня, за якого національні гроші починають задовільно виконувати всі функції, особливо функцію накопичення вартості. Інакше резиденти будуть постійно переводити свої заощадження у вільно конвертовану іноземну валюту, що провокуватиме надмірний попит на цю валюту і знецінення національної;

• формування ринкового механізму ціноутворення, за якого ціни будуть вільно реагувати на зміни в попиті і пропозиції;

• лібералізація зовнішньоекономічних відносин;

• накопичення достатнього золотовалютного резерву;

• відмова від широкомасштабного датування цін на товари та послуги, створення рівних конкурентних умов на ринку для всіх економічних суб'єктів.

У міру забезпечення вказаних передумов уряд країни створює відповідний організаційно-правовий механізм для конвертації національної валюти та оголошує про приєднання до статті VIII Статуту МВФ, яка вимагає від країн-членів Фонду запровадження конвертованості валюти за поточними операціями. Україна оголосила про своє приєднання до цієї статті як підтвердження запровадження поточної конвертованості гривні лише в 1997 р.

Конвертованість валюти можна класифікувати за кількома критеріями:

За повнотою конвертації:

• повна конвертованіеть;

• часткова конвертованіеть.

За видами суб'єктів:

• зовнішня;

• внутрішня.

За характером економічних операцій, що обслуговуються конвертованою валютою:

• за поточними операціями;

• за переміщенням капіталу.

Призначення національної валютної системи:

1. Розроблення та реалізація валютної політики

2. Валютне регулювання

3. Валютний контроль

3. Міжнародна торгівля - це важлива і найбільш розвинута сфера міжнародних економічних відносин, яка відображає стан і перспективи просування різних товарних форм як між національними економіками, так і внутрі- та між транс­національними корпораціями, що розглядають світ як єдиний світогосподарський простір.

До чинників, що зумовлюють необхідність міжнародної торгівлі, відносяться:

• виникнення світового ринку;

• нерівномірність розвитку окремих галузей у різних країнах. Продукція найбільш розвинутих галузей, яку немож­ливо реалізувати на внутрішньому ринку, вивозиться за кор­дон. Іншими словами, виникає потреба збуту продукції на зовнішніх ринках і необхідність отримання певних товарів іззовні;

• тенденція до безмежного розширення розмірів вироб­ництва, оскільки місткість внутрішнього ринку обмежена пла­тоспроможним попитом населення. Відтак виробництво пере­ростає межі внутрішнього ринку, і підприємці кожної країни ведуть боротьбу за зовнішні ринки;

прагнення отримати більш високі прибутки у зв'язку з використанням дешевої робочої сили та сировини з країн, що розвиваються.

Міжнародна торгівля доцільна тоді, коли вона приносить який-небудь виграш. Він може бути отриманий на рівні країни, споживачів, міжнародної фірми, вітчизняної імпорто-конкуруючої фірми.

Беручи участь у міжнародній торгівлі, країни отримують:

♦ можливість експортувати ті товари, у виробництві яких ширше споживаються ресурси, які є в них порівняно у великій кількості;

♦ можливість імпортувати такі товари, для виробництва яких потрібно було б витратити багато порівняно обмежених для неї ресурсів;

♦ ефект економії на більших масштабах виробництва, спеціалізуючись при цьому на більш вузькому наборі товарів

Споживачі зацікавлені в міжнародній торгівлі, щоб:

♦ імпортувати споживчі товари за дешевшою ціною порівняно з вітчизняними, або які за певними параметрами відрізняються від них у кращу сторону;

• імпортувати сировину і промислові товари, що знижує внутрішні витрати виробництва, дає можливість відмовитись від випуску виробів, виготовлення яких залежить виключно від іноземних постачальників;

• експортувати вітчизняні товари, а отримані кошти ви­користати для імпорту

Отже, споживачі виграють від збільшення кількості і різноманітності товарів, нижчих цін, а завдяки цьому зростає рівень їх добробуту.

Виграш від міжнародної торгівлі для вітчизняних міжна­родних фірм виявляється в наступному:

• експорт товарів і послуг забезпечує вітчизняним ви­робникам отримування прибутку і, як правило, збільшення масштабів виробництва з меншими витратами. Крім того, екс­порт і імпорт можуть зменшити коливання попиту, пропозиції і цін на окремі товари;

• несподівані зміни в доступі до вітчизняних джерел си­ровини можуть компенсуватись протилежними змінами в імпорті сировини;

• виробники із значними обсягами зарубіжного продажу менше залежать від внутрішніх економічних умов;

• ставши учасником світового ринку, фірма може знахо­дити більше способів підвищення своєї конкурентоспромож­ності;

• знання і досвід, отримані фірмами в процесі міжнарод­ної торгівлі, сприяють підвищенню ефективності їх діяльності при проведенні маркетингових операцій на внутрішньому ринку.

Таким чином, міжнародна торгівля при експорті товарів і послуг може збільшувати обсяги продажу і прибутки, а при імпорті - уникнути обмежень внутрішнього ринку, знижуючи витрати на виробництво або підвищуючи якість продукції.

Вплив міжнародної торгівлі на вітчизняні імпортоконкуруючі фірми неоднозначний. Зіткнення інтересів фірми з конкуренцією з боку імпорту може призвести до негативних наслідків у вигляді звільнення частини робочої сили або до зменшення їх заробітної плати. Несприятливий ефект конку­ренції з боку імпорту особливо помітний, якщо імпортоконкуруюча галузь функціонує в специфічній сфері. Однак зга­дані втрати, спричинені конкуренцією імпорту, тимчасові. В економіці, що розвивається, невикористані ресурси будуть переміщуватись у більш продуктивні галузі, наприклад, в га­лузі, які виробляють продукцію на експорт, а імпортоконкуруючі фірми будуть пристосовуватись до сприйняття нових технологій, до попиту на нові товари і послуги та до їх вироб­ництва.

4. В усіх країнах, хоча й різною мірою, держава бере активну участь у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Вона стимулює чи обмежує їх розширення в цілому, з певними країнами або ж стосовно окремих господарств, видів продукції та послуг.

В основі сучасної зовнішньоекономічної політики країн - учасниць міжнародного поділу праці лежить перманентний процес складного пристосування структур національних економік (галузевої, технологічної, організаційної тощо) до більш динамічної за своєю природою структури світового господарства, про що свідчать, насамперед, випереджаючі темпи зростання світової торгівлі і зарубіжного інвестування порівняно із сукупним валовим національним продуктом.

Такому пристосуванню, яке неминуче тягне за собою зміну структури господарства, що склалася, перешкоджає не тільки виробництво, яке об’єктивно прагне до стабільності, а й економічна політика уряду, спрямована на захист відносно слабких вітчизняних галузей і підприємств від іноземної конкуренції.

Наслідком протекціоністської політики, незважаючи на постійне стимулювання експорту, є поступове відособлення національної економіки від світової і природної, зниження темпів розвитку.

Як правило, лише із запізненням, коли негативні явища накопичуються і стають очевидними, ділові кола домагаються перегляду зовнішньоекономічного курсу в бік часткової взаємної лібералізації світогосподарських зв’язків. З цього моменту масштаби зовнішньоекономічних зв’язків починають значно збільшуватись, вдосконалюються їх форми, змінюються напрям і структура в більший або менший відповідності з регіональною і міжнародною спеціалізацією.

За умов існування множинності рушійних сил, зовнішньоекономічна стратегія і тактика формуються під впливом кількох груп постійно діючих чинників.

Першу групу чинників, які визначають зовнішньоекономічну політику держав, становлять закономірності розвитку і розміщення продуктивних сил. В загальному плані це проявляється в підтримуванні певних пропорцій між матеріальними, трудовими і грошовими ресурсами, виробництвом і споживанням, товарною масою і купівельною спроможністю населення, надходженням і платежами у розрахунках і іншими країнами.

Другою групою чинників є спільні інтереси країни, які спонукають їх переслідувати у своїй зовнішньоекономічній політиці не тільки суто економічні, а й політичні цілі: зокрема, їх спільні інтереси стримують тенденцію до загострення взаємних суперечностей у боротьбі за світові ринки, спонукають до обмеження «вільної конкуренції», коли вона загрожує стабільності внутрішніх ринків і виражають готовність робити поступки в митному оподаткуванні імпорту з держав, які розвиваються, сподіваючись, що це збільшить експорт, а відтак і купівельну спроможність останніх.

До третьої групи чинників належать національні інтереси кожної країни, що визначаються її економічними позиціями, структурою господарства, залежністю від зовнішніх ринків та джерел сировини. А також - не в останню чергу - здатністю провідних державних діячів реалістично оцінювати становище у світі і об’єктивні тенденції міжнародного поділу праці.

Механізм здійснення зовнішньоекономічної політики складається з двох основних частин: із системи адміністративних державних органів, які розробляють та втілюють у життя заходи, що впливають на формування зовнішньоекономічних зв’язків, та з комплексу інструментів такого впливу.

Особливістю сучасної системи державних органів, що беруть участь у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, є те, що вони включають, у свою чергу, дві взаємопов’язані, але такі, що виконують різні функції, підсистеми - національні і міжурядові органи. Діяльність національних органів спрямованих, як правило, на обмеження доступу іноземних товарів на внутрішній ринок і форсування вітчизняного експорту товарів, а також на контролювання припливу в країну іноземного капіталу та іноземної робочої сили, стримування або, навпаки, залучення їх у певні періоди. Діяльність міжурядових організацій зосереджена на регулюванні та сприянні розвитку міжнародного руху товарів, капіталу, робочої сили.

У кожній країні вищі законодавчі органи приймають закони, що регулюють зовнішньоекономічні відносини, ратифікують відповідні міжнародні угоди. Центральні виконавчі органи видають розпорядження на основі прийнятих законів, контролюють їх дотримання і піклуються про раціональне використання фінансових коштів виділених на розвиток зовнішньоекономічних відносин.

Найбільший вплив на формування зовнішньоекономічних відносин справляють економічними зв’язками із зарубіжними країнами і питаннями зовнішньої політики.

Міністерства фінансів звичайно беруть участь у розробці митної політики і відповідних тарифів, регулюванні валютного курсу і зовнішньоекономічних розрахунків.

Крім міністерств важливу роль у здійсненні зовнішньоекономічної політики відіграють державні установи, які фінансують зовнішню торгівлю (Укрексімбанк), які займаються страхуванням експорту і зарубіжних капіталовкладень, установи котрі надають фінансову допомогу країнам, що розвиваються (Агенція міжнародного співробітництва в США).

В останні роки активну участь у зовнішньоекономічній діяльності беруть місцеві органи влади. Вони беруть участь в обговоренні законопроектів зовнішньоекономічного характеру і коригують останні, виходячи з інтересів місцевих компаній, створюють апарат з кваліфікованих спеціалістів, який надає консультативну або фінансову допомогу експортерам і сприяють розвитку економічних зв’язків з окремими країнами. Крім того, місцеві органи влади, нерідко з власної ініціативи, обмежують імпорт.

Дедалі більшого значення для здійснення зовнішньоекономічної політики набувають закордонні державні установи - дипломатичні представництва, місії, консульства. Наприклад Англія утримує в 100 містах світу, біля 1000 спеціалістів з економічною освітою.

Міжурядові організації почали брати участь у розвитку МЕВ (спочатку в окремих, порівняно вузьких галузях) у другій половині 19ст. у міру формування світового ринку. З розширенням й ускладненням форм МЕВ, потреба у цих організаціях значно зросла. На цей час в регулюванні і сприянні розвитку МЕВ бере участь біля 300 міжнародних міжурядових організацій. Найважливішими є МВФ, ГАТТ, Конференція ООН з торгівлі та розвитку, Організація економічного співробітництва і розвитку, Європейська економічна комісія ООН.

Наприклад, організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), виникла у 1961р., основну увагу зосередила на координації зовнішньоекономічної політики Заходу стосовно інших країн, регулюванні надання країнами Заходу фінансових коштів державам які розвиваються, (визначає загальний обсяг такої допомоги й умови її надання), щоб уникнути конкуренції між країнами-донорами.

Різноманітні інструменти зовнішньоекономічної політики можна поділити на дві групи: економічні та адміністративні.

Під економічними мають на увазі такі, що діють через ринковий механізм, зокрема сприяють подорожчанню імпорту і здешевленню експорту, а під адміністративними - такі, що безпосередньо впливають на економічні відносини.

До економічних інструментів належать: у галузі імпорту - митні тарифи, податки і збори з товарів, які ввозяться , імпортні депозити; в галузі експорту - пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків, надання фінансової допомоги.

Адміністративними інструментами є ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій), ліцензування і кількісне лімітування, ввезення або вивезення, специфічні вимоги до товару, упаковки і маркування, зобов’язання щодо самообмеження поставок експортерам, бюрократичне ускладнення митних процедур тощо.

Особливу роль у зовнішньоекономічній політиці відіграють валютні інструменти. Так, перегляд курсу національної валюти суттєво впливає на обсяги експортно-імпортних операцій.

Арсенал інструментів зовнішньоекономічної політики постійно змінюється. Це відбувається в основному за рахунок у впровадження нових хитромудрих способів захисту внутрішнього ринку і водночас сприяння національним компаніям у боротьбі за зовнішні ринки і сфери прикладання капіталу.

Основними напрямами зовнішньоекономічної політики урядів після другої світової війни є:

- лібералізація і вдосконалення правил міжнародної торгівлі;

- посилення регіонального економічного співробітництва держав;

- прагнення до встановлення рівноправних і взаємовигідних відносин між

усіма їх учасниками і більш пільгового режиму для країн , які відстали

в економічному розвитку;

- зростання сфери спільної зовнішньоекономічної діяльності, у наслідок

поширення її на нові галузі міждержавних інтересів.

Діяльність країн Заходу в галузі лібералізації МЕВ зосереджується на підтриманні конвертованості національних валют, скороченні кількісних обмежень імпорту, зниженні ставок ввізних мит, митних зборів, ліквідації інших протекціоністських заходів, створенні на своїх територіях вільних економічних зон.

Крім того, з метою впорядкування міжнародної торгівлі країни стали на шлях розробки і впровадження в практику ефективних взаємо-погоджених правил.

Приблизно 70% світового експорту припадає на країни з розвинутою ринковою економікою. Саме тому їх зовнішньоекономічна політика має істотне значення для розвитку світових господарських зв’язків.

Зовнішньоекономічна політика є складовою частиною національної економічної політики. Тому вона спрямована на досягнення чотирьох основних цілей, які стоять перед економікою кожної країни:

- забезпечення повної занятості, стабільності рівня цін, економічного зростання та рівноваги платіжного балансу.

Забезпечення конкурентноздатності національної економіки визначає зовнішньоекономічну стратегію практично всіх країн з ринковою економікою.

Суттєвим елементом регулювання закордонної підприємницької діяльності на національних ринках країн з розвинутою ринковою економікою є система оподаткування імпорту , яка будується на подібних принципах, а відмінності стосуються величини митних тарифів та деяких видів імпортних податків.

Незважаючи на те, що рівень середніх тарифних ставок у країнах із ринковою економікою загалом знижувався після війни, в деяких галузях він залишається досить високим. Більшість високих тарифів припадає на імпорт з країн , що розвиваються.

Останнім часом найпоширенішим методом торгівельної політики стали антидемпінгові та компенсаційні заходи. Іноді приймаються навіть спеціальні законодавчі акти, які визначають принципи та механізм застосування таких заходів. Провідні фірми Заходу - власники науково-технічних досягнень змушені активно захищати свої технологічні активи. Поряд з традиційними засобами захисту своїх технологій компанії переходять до нової системи взаємних відносин, формуванні спільної науково-технічної політики окремих країн, встановлення численних зв’зків з іншими фірмами з метою розподілу ризиків і забезпечення взаємодоповнюваності науково-технічних розробок та економії на масштабах дослідницьких робіт .

І нарешті , на зовнішньоекономічну політику країн з ринковою економікою дедалі відчутніше впливають міркування екологічного характеру. Передусім це заходи щодо захисту навколишнього середовища, обмеження на імпорт певних видів товарів і т.ін.

В умовах зростаючої взаємозалежності держави намагаються знайти ефективні механізми взаємної координації економічної політики, що веде до створення міждержавних інститутів і торгівельно-економічних угрупувань (блоків).

Особливу роль в узгодженні економічної політики держав із ринковою економікою відіграє організація економічного співробітництва та розвитку . Зараз це єдина офіційна міжнародна економічна організація широкого профілю, яка поза межами ООН об’єднує практично всі промислово розвинуті країни.

Розвиток політично незалежних держав , утворених у результаті розпаду СРСР, суттево відрізняється від розвитку республік у складі колишнього Радянського Союзу як єдиної держави.

Усі держави СНД формування своєї суверенної економіки пов’язують з розвитком зовнішньоекономічних зв’язків. Вони прагнуть з урахуванням своїх особливостей в усіх сферах суспільного життя зайняти чільне місце у світовій економічній системі.

Важливим для економічних відносин між країнами СНД є питання про застосування у взаємній торгівлі світових цін, що веде до поглиблення диференціації країн СНД за рівнем економічного і соціального розвитку.

Передумовами у формуванні зовнішньоекономічної політики СНД є :

- вирішення питань власності в межах СНД;

- забезпечення суверенітету повітряного простору всієї транспортної

інфраструктури;

- створення спільних підприємств, аудиторних, консалтингових та інших

форм реалізації міжнародних економічних зв’язків;

- застосування ліцензій, квот, експортних тарифів.

В умовах нестабільності економічних і законодавчих структур країн СНД велике значення в їх зовнішньоекономічних зв’язках надається бартерним угодам.

У країнах СНД існує цілий ряд напрямів захисту державних інтересів, які втіленні у відповідних документах, у тому числі й регулювання експорту та імпорту.

У цілому слід відзначити , що в концепціях економічних реформ і шляхах виходу з кризи , у різноманітних програмах і прогнозах висловлюється думка про те , що треба міжреспубліканські економічні зв’язки колишнього СРСР перевести в категорію міжнародних й таким шляхом поступово інтегруватись у світове господарство.

Дуже важливо знайти шляхи взаємної згоди, взаємодії і партнерства, щоб не взяв верх національний егоїзм, переконання у власній винятковості, авторкізм.

Для цих країн потрібні тісна координація всіх сторін зовнішньоекономічних зв’язків, вироблення і прийняття конкретних угод щодо регулювання відносин у сфері безпеки зовнішньої політики, соціального захисту громадян і міграції населення, проведення узгодженої грошово-фінансової політики та економічних реформ.

У зовнішньоекономічних відносинах країн СНД з іншими країнами світу необхідно орієнтуватись не тільки на кредити, а передусім на рівноправне співробітництво із західними партнерами, на створення умов для залучення в країни СНД західних інвестицій, які сприятимуть ліквідації найбільш тяжкої і глибокої кризи - технологічної, допоможуть країнам СНД зайняти чільне місце у світовому поділі праці.

При визначенні зовнішньоекономічної політики як економіч­ної категорії слід акцентувати увагу на двох суттєвих моментах:

наступальному і захисному. Ефективність функціонування зов­нішньоекономічної політики залежить від реалізації обох функ­ціональних завдань. Неможлива реалізація наступальної функції без чіткого відпрацювання захисної. На наш погляд, це глибоко взаємопов'язані процеси.

Наступальна функція спрямована передусім на отримання країною порівняльних та абсолютних переваг у результаті участі у світогосподарських відносинах, тобто на реалізацію економіч­ного потенціалу країни на світовому ринку.

З великого спектра проблем, які розв'язують країни, беручи участь у сфері міжнародних економічних відносин, основною є проблема збереження суверенітету. Йдеться не стільки про полі­тичну незалежність, скільки про економічний суверенітет країни, який означає свободу держави у виборі форм і шляхів збережен­ня та захисту своєї національної економіки від будь-якого втру­чання з боку іноземних держав, зокрема, їхньої економічної дія­льності, у тому числі й у сфері міжнародного поділу праці.

Захисна функція реалізується з метою формування народно­господарської структури у відповідності з національними інтере­сами і цілями зовнішньоекономічної політики. Основними при­чинами введення і підтримання захисних заходів є:

• створення системи регулювання імпорту з метою захисту ві­тчизняного ринку від іноземної конкуренції;

• необхідність захисту певних галузей і підприємств у період становлення нових виробництв, структурної перебудови і подо­лання кризових явищ. Такий протекціоністський захист зазвичай носить вибірковий і тимчасовий характер і є результатом комп­ромісу між зацікавленими вітчизняними виробниками, з одного боку, і місцевими імпортерами і споживачами — з іншого, відпо­відно до ступеня їхнього впливу на структури влади, які визна­чають зовнішньоекономічну політику;

• необхідність захисту за будь-яких обставин певних стратегі­чних галузей і підприємств, які забезпечують безперервність процесу відтворення (енергетика, транспорт, зв'язок і т.ін.) або обороноздатність країни. Через міжнародні домовленості такий державний контроль покриває також оборот продукції і техноло­гій подвійного призначення;

• необхідність мати резерв торговельно-політичних поступок в обмін на аналогічні поступки країн-партнерів, важливих для ві­тчизняного експорту. Потреба в цьому є особливо нагальною при вступі до Світової організації торгівлі (СОТ) та приєднанні до її правової системи, основу якої становить Генеральна угода з та-

рифів і торгівлі (ГАТТ), і проведенні періодичних раундів пере­говорів про лібералізацію умов торгівлі. Тому імпортний режим більшості країн світу диктується, як правило, розумним протек­ціонізмом. Цей самий резерв використовується також і у внутрі­шній політиці з метою залучення ділових кіл, які зацікавлені в протекціонізмі, як союзників партій і рухів, що знаходяться при владі;

• сучасний протекціонізм здебільшого є інструментом прове­дення вибіркової структурної політики, ніж джерелом поповнен­ня державного бюджету, хоча безперечно дані фіскальні заходи відіграють значну роль у країнах, які розвиваються;

• необхідна реалізація даної функції при розв'язанні проблеми екстерналізації, тобто перекладання на інші національні госпо­дарські системи своїх проблем, витрат, складнощів. Це проявля­ється в тому, що економічно розвинуті країни екстерналізують свої витрати шляхом розширення зовнішньоекономічної сфери, імпорту дешевої сировини і палива, експорту готової продукції і капіталу, перенесення екологічно забруднених виробництв на те­риторію інших країн, переважно тих, які знаходяться на світогос-подарській периферії.

Слід акцентувати увагу на важливій методологічній посилці — зовнішньоекономічна політика є каталізатором ринкових пе­ретворень у країні, вона безперечно стимулює рух у даному на­прямку, але основний фундамент створення ефективної економі­чної системи — це функціонування внутрішніх економічних відносин. За рахунок ефективного функціонування зовнішньо­економічних відносин можливе вирішення цілого ряду локальних задач, але питання стратегії реалізуються на рівні внутрішніх економічних взаємовідносин.

Використання тих чи інших інструментів зовнішньоекономіч­ної політики має передбачати аналіз механізму їх реалізації та наслідків їх дії як для світового співтовариства в цілому, так і для економіки конкретної країни зокрема. При цьому дана проблема має кілька аспектів.

По-перше, всі інструменти зовнішньоекономічної політики мають власні механізми дії.

По-друге, реалізація того чи іншого інструменту зовнішньо­економічної політики супроводжується як певними здобутками, так і певними видатками. У кожному конкретному випадку той чи інший інструмент впливу на експортні чи імпортні потоки приносить одним зовнішньоекономічним суб'єктам реальний ви­граш, тоді як економічне становище інших погіршується.

По-третє, економічні наслідки використання інструментів зо­внішньоекономічної політики доцільно розглядати у двох основ­них вимірах:

• безпосередні зміни, які відбуваються на ринку того товару, що є об'єктом державного регулювання;

• опосередковані зміни (вторинні ефекти) ринку інших това­рів. Такі зміни є результатом того, що оскільки кожний окремий ринок товарів є елементом національної економічної системи, який тісно взаємодіє з іншими її складовими, то очевидно, що ці складові (ринки інших товарів) також реагують на відповідні зміни на ринку окремого товару.

Тому, приймаючи рішення про використання тих чи інших ін­струментів зовнішньоекономічної політики, уряд країни повинен оцінювати їх сукупний вплив на характер економічної політики і можливі дії у відповідь за принципом «дія—протидія» з боку ін­ших країн.

При застосуванні того чи іншого інструменту зовнішньоеко­номічної політики необхідно проаналізувати цілий ряд питань, відповідь на які дадуть можливість спрогнозувати наслідки його використання: який очікується економічний виграш для галузі або фірми і яку кількість робочих місць буде створено або збере­жено в результаті здійснення даного заходу? наскільки збіль­шаться доходи бюджету або які потрібні будуть бюджетні видат­ки на здійснення того чи іншого заходу? наскільки збільшаться внутрішні ціни і скоротиться споживання в результаті застосу­вання даного заходу? який вплив матиме даний захід на структу­ру відповідного ринку і на конкуренцію на ньому? чи дозволить даний захід у перспективі забезпечити структурну перебудову галузі і вивести її на конкурентоспроможний рівень, чи він лише законсервує існуючу відсталість? який вплив матиме даний захід на суміжні галузі, особливо ті, які купують і продають свою про­дукцію в ті галузі, на захист яких він спрямований? як відреагу-ють інші країни на застосування даного заходу і який його поте­нційний вплив на них? чи відповідає очікуваний захід багато­стороннім і двостороннім угодам, в яких бере участь країна?

Основні складові зовнішньоекономічної політики держави:

• Зовнішньоторговельна політика;

• Валютна політика;

• Політика у сфері залучення іноземних інвестицій;

• Митно-тарифна політика.

Зовнішньоторговельна політика — це державна політика, яка впливає на зовнішню торгівлю через податки, субсидії, прямі

обмеження експортних та імпортних операцій. Об'єктом регулю­вання зовнішньоторговельної політики є товаропотоки між краї­нами. Залежно від спрямованості товаропотоків розрізняють екс­портну та імпортну політику держави.

Експортна політика держави спрямована на реалізацію на зов­нішніх ринках товарів, стосовно яких країна має порівняльні пе­реваги, стимулювання конкурентоспроможності вітчизняних під­приємств, підвищення серійності (масштабності) вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розши­рення її вивозу на зовнішні ринки, тобто експортна політика спрямована на реалізацію економічного потенціалу країни на зо­внішніх ринках.

При цьому під експортним потенціалом розуміють певний об­сяг товарів та послуг, які національна економіка в змозі виробити й реалізувати за межами своїх кордонів без збитків для себе і з максимальним прибутком.

Вибираючи експортноорієнтовану модель економічного роз­витку, країна використовує зовнішні світові ринки як додатковий фактор економічного зростання.

Імпортна політика, як правило, спрямована на регулювання імпорту з метою захисту вітчизняного ринку від іноземної конку­ренції та задоволення власних потреб за рахунок товарів інозем­ного виробництва.

Основними напрямами імпортної політики є: обґрунтована політика імпортозаміщення та відповідні протекційні заходи сто­совно товарів іноземного виробництва. При цьому основними ін­струментами регулювання імпорту є досить жорстка митно-тарифна система та застосування нетарифних бар'єрів.

Валютна політика — це сукупність дій держави з метою підтримання економічної стабільності і створення основних засад розвитку міжнародних економічних відносин за рахунок впливу на валютний курс і на валютні відносини. Основними складовими валютної політики є дисконтна та девізна політика держави.

Під дисконтною політикою розуміють систему економічних та організаційних заходів, які використовуються при застосуван­ні дисконтної ставки (відсотка) при регулюванні інвестицій та збалансуванні платіжних зобов'язань. Дана політика орієнтована передусім на коригування валютного курсу з метою регулювання грошового потоку, динаміки і рівня цін, обсягу грошової маси та міграцію короткотермінових активів. Основою механізму девізної політики є застосування валютної інтервенції та валютних обмежень на покупку та продаж валюти з метою збереження стабільності валютного курсу.

Валютна інтервенція — це цільова операція Національного банку України з купівлі-продажу іноземної валюти для обмежен­ня динаміки курсу національної валюти певними рамками його підвищення або зниження. Валютні обмеження є системою еко­номічних, правових, організаційних засобів, що регламентують операції з національною й іноземною валютою, золотом.

Політика у сфері стимулювання іноземних інвестицій — це комплекс заходів держави для залучення й використання іноземних інвестицій і території країни та регулювання вивозу інвестиції за кордон. Зазначена політика передбачає реалізацію таких цілей:

• створення конкурентного середовища;

• привнесення в країну передової технології і досвіду ринко­вого господарювання;

• додатковий інвестиційний капітал;

• розширення масштабів вітчизняного накопичення за раху­нок зовнішніх джерел фінансування;

• збільшення національного виробництва за рахунок інозем­них вкладень;

• збільшення зайнятості населення і скорочення рівня безро­біття;

• сприяння структурній перебудові економіки;

• створення передумов для поєднання вітчизняного та інозем­ного капіталів.

Під митно-тарифною політикою розуміється комплексна система заходів, спрямованих на забезпечення економічного су­веренітету країни, охорони державних кордонів, реалізації зов­нішньоекономічної стратегії через сферу митних відносин.

Твердження, що митні відносини є однією зі складових суку­пності всіх ринкових відносин, дає змогу зробити висновок, що цілі митно-тарифної політики є похідними від загальноекономіч­них цілей і визначаються пріоритетами останніх.

Основними цілями цієї політики є:

• забезпечення найбільш ефективного використання інстру­ментів митного контролю і регулювання товарообміну на митній території України;

• участь у реалізації торговельно-політичних завдань щодо захисту внутрішнього ринку;

• стимулювання розвитку національної економіки;

• сприяння проведенню структурної перебудови та інших за­вдань економічної політики України.

За допомогою митно-тарифних регуляторів держава коригує товаропотік і географічну структуру експорту та імпорту з ураху­ванням довготермінових цілей розвитку країни, забезпечення макроекономічної стабільності, підтримання платіжного балансу, стабільного курсу національної валюти, але основними завдан­нями митно-тарифної політики є: створення оптимальних умов для конкуренції між національними й іноземними виробниками; забезпечення найбільш ефективного використання інструментів митного контролю і регулювання товарообміну на митній тери­торії; участь у реалізації торговельно-політичних завдань щодо захисту ринку України; стимулювання розвитку економіки; сприяння здійсненню структурної перебудови і реалізації інших завдань економічної політики; забезпечення належного рівня надходжень до Державного бюджету країни.

Зовнішньоекономічний механізм України являє собою багатогранну систему факторів, які обумовлюють входження України до світового господарства. Передусім це об’єктивна необхідність та можливість інтеграції України у міжнародне співтовариство.

Об’єктивна необхідність інтеграції України у світове господарство і розвитку її міжнародних відносин безпосередньо випливає передусім з потреб використання у національній системі відтворення міжнародного поділу праці для прискорення розбудови народногосподарського комплексу. Така можливість уможливлює формування ефективної структури економіки країни. Зовнішньоекономічні зв’язки в процесі інтеграції України у світове господарство охоплюють і комплекс екологічних проблем, що розв’язуються спільними зусиллями людства. Нарешті, розвиток зовнішньоекономічних відносин відкриває додаткові можливості у створенні належних умов для задоволення життєвих потреб народу України.

Поряд з об’єктивною необхідністю інтеграції України у світове господарство та розвитку її зовнішньоекономічних відносин існують і об’єктивні можливості для таких процесів. До них передусім належить економічний потенціал нашої країни, що дає підставу для належної участі у міжнародному поділі праці.

Об’єктивною можливістю для інтеграції у світове господарство є вироблення механізму зовнішньоекономічних зв’язків, по-перше, на макрорівні загальнодержавному, по-друге, на мікрорівні підприємств; по-третє, на глобальному та регіональному макрорівні через участь у спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях ООН та регіональних економічних об’єднаннях типу Чорноморської зони співробітництва. Поєднання об’єктивної необхідності та об’єктивних можливостей входження України у світове господарство робить цей процес закономірним.

Україна має як природні та історичні, так і техніко-економічні, соціально-економічні й організаційно-економічні основи для участі в МПП. Слід зауважити, що в геологічному і гідрогеологічному аспектах територія України слабо вивчена, зокрема її глибинну будову досліджено лише на 10% території.

З історичних джерел відомо, що організовані суспільства, які існували на нинішній території України, завжди підтримували економічні зв’язки з зовнішнім світом. Тож з огляду на власні культурні та історичні традиції Україна має всі можливості для того, щоб стати рівноправним членом Європейської Співдружності.

Рівень розвитку продуктивних сил є одним з тих техніко-економічних чинників, які найбільше сприяють активній участі України у сучасному МПП. Видобуток залізної руди, вугілля, виробництво сталі, чавуну, мінеральних добрив, цементу, електроенергії, цукру, тракторів і металоріжучих верстатів становлять значний економічний потенціал нашої країни. За кількісними характеристиками і потужностями продуктивних сил Україна може бути гідним партнером у світових економічних зв’язках. Наявний науково-технічний потенціал дасть змогу Україні за сприятливих умов втримати передові позиції у світовій науці з цілого ряду науково-технічних напрямів і, найголовніше, провадити незалежну економічну політику на включення в систему світових господарських зв’язків.

Оцінки і розрахунки показують, що в Україні є головні передумови для здійснення цілком незалежної, спрямованої на забезпечення її національних інтересів, зовнішньоекономічної стратегії - наявний ресурсний потенціал, надзвичайно вигідне географічне положення, сприятливий клімат та ін. Навіть та обставина, що рівень економічного і науково-технічного розвитку України не відповідає аналогічним показникам у найбільш розвинутих державах, не може стати перешкодою для розвитку взаємовигідного поділу праці з іншими країнами.

Таким чином, можна виділити принаймні чотири головні групи порівняльних переваг, які спонукають до широкого включення економіки України в систему міжнародного поділу праці :

1). високий рівень освіти народу, загальної культури і професійної кваліфікації;

2). надзвичайно сприятливі кліматичні й природні умови, родючі землі (25% чорноземів світу) для розвитку сільського господарства і харчової промисловості;

3). вигідне географічне положення як транзитної держави;

4). працелюбність народу, колективізм і відкритість до співпраці з іншими народами і державами.

Чотири перелічені константи мають стати пріоритетами державної зовнішньої економічної політики.

Для гармонійної взаємодії економіки України з сучасним міжнародним ринковим господарством в ній має бути створена адекватна ринкова інфраструктура. Йдеться насамперед про функціонування різноманітних - від приватної до міжнародної - форм власності на основі широкого й дієвого роздержавлення та приватизації, утвердження на цьому підґрунті системи підприємництва, а в більш широкому розумінні - громадянського суспільства, виключно в межах якого створюються дійсні мотиви для цивілізованої співпраці з світовим товариством. Товарний і фінансовий ринки, ринки послуг і технологій, житла та робочої сили мають тісно взаємодіяти з аналогічними секторами світового ринку шляхом розбудови в Україні розгалуженої мережі комерційно-фінансових інституцій, товарних, фондових бірж, посередницьких і консалтингових фірм і служб, системи інформатики, зв’язку та реклами, зрештою всієї виробничої і соціальної інфраструктури.

Нерозвиненість ринкових відносин і форм господарювання в Україні посилює необхідність значного підвищення економічної культури населення та ділової етики підприємців, оволодіння принципово новою культурою ринку, високого професіоналізму поряд з такими поняттями, як честь, достойність, порядність, які знадобляться Україні для визнання її розвинутими країнами як рівноправного партнера.

Особливості об’єктивних основ зовнішньоекономічних зв’язків України пояснюються насамперед тривалою відсутністю національної державності та можливості провадити незалежну економічну політику.

Розробка й особливо реалізація власної зовнішньоекономічної стратегії України можливі за тих головних умов. По-перше, вона має випливати з незалежної національної політики, в основі якої - інтереси суверенної держави. По-друге, повинен бути створений єдиний, монолітний економічний простір, який уособлює сукупний потенціал країни, окреслює чітко визначені лінії взаємодії із світовим господарством у процесі обміну діяльністю. По-третє, повинно бути створено правове та нормативне забезпечення розвитку і регулювання зовнішньоекономічної сфери.

Які ж вихідні, фундаментальні положення і принципи мають бути покладені в основу розробки стратегічної програми розвитку механізму зовнішньоекономічного механізму України? Щонайперше, має бути забезпечений суверенітет України у світогосподарських зв’язках, гарантована її національна зовнішньоекономічна безпека.

По-друге, вся розгалужена сукупність зовнішньоекономічних зв’язків повинна грунтуватися на пріоритеті національних економічних інтересів, на строго еквівалентному, взаємовигідному обміні, міжнародному поділі й кооперації праці.

По-третє, взаємодія із світовим господарством має спиратися на комплексну, гнучку й динамічну державну зовнішньоекономічну політику, в основі якої - максимальна господарська свобода безпосередніх виробників і експортерів товарів і послуг : підприємств, фірм, банків, корпорацій, концернів, кооперативів, юридичних і фізичних осіб.

По-четверте, відкритість економіки для широкої взаємовигідної участі у регіональних і світових господарських і валютно-фінансових системах і структурах.

Виходячи з цих основоположних принципів, можна сформулювати головні складові елементи системи зовнішньоекономічної стратегії України, яка повинна спиратися насамперед на потужний експортний сектор.

Це передусім високотехнологічні, наукоємні галузі машинобудування, агропромисловий комплекс, патентно-ліцензійна торгівля, ноу-хау, інжинірінг, різноманітні послуги, особливо туризм, видобувна й металургійна галузі, і надзвичайно вигідне географічне положення нашої держави.

По-друге, запровадження митного кордону і єдиної митної території, що має чітко окреслити лінію взаємодії економіки України з зовнішнім господарським середовищем, нормалізувати й зрештою оптимізувати взаємний “обмін речовин” на основі пріоритету національних економічних інтересів. Йдеться про регулювання зовнішньоекономічних зв’язків по всьому периметру державних кордонів України шляхом встановлення з урахуванням світових тенденцій і наших господарських реалій відповідних тарифів, зборів.

По-третє, залучення іноземних інвестицій-важливий додатковий фактор економічного відродження України, створення розвинутого експортного сектора. Основні принципи залучення іноземного капіталу-надання зарубіжним інвесторам прав і можливостей, адекватних тим, якими користуються національні суб’єкти господарської діяльності. а також пільг, що надаються в спеціальних економічних зонах або у випадку включення спільного підприємництва у державні програми, які передбачають надання відповідних пільг. Закон “Про режим іноземного інвестування” створює загальні, досить сприятливі передумови для залучення в Україну зарубіжних капіталів, технологій, управлінського досвіду тощо. На інтенсифікацію цих процесів спрямовані державні програми сприяння іноземним інвестиціям та імпорту зарубіжних технологій.

По-четверте, впровадження виваженої імпортної політики.

Серед пріоритетів державної імпортної політики України на першому місці зараз знаходяться техніка й технологія, ноу-хау, інжинірингові послуги.

Другим важливим напрямом імпортної політики є охорона здоров’я, розвиток медичної промисловості, медичних закладів. Розбудова з участю інших держав блоку галузей охорони здоров’я набуває нині першорядного економічного і соціального значення.

Нарешті, третій напрям включає в себе сукупність галузей продовольчого комплексу, харчової промисловості України.

Оснащення галузей харчової промисловості республіки новітньою технікою і технологією, забезпечення умов надійного зберігання сільськогосподарської продукції сприятиме не лише вирішенню продовольчої проблеми, а й створенню необхідних ресурсів продовольства з метою отримання вільно конвертованої валюти.

Четвертим елементом системи зовнішньоекономічної стратегії є створення за рубежем спільних підприємств і фірм за участю українського капіталу, заснування філіалів банків, інших структур сприятиме просуванню українських товарів і послуг на світові ринки.

Заснуванням Експортно-імпортного банку України започатковано формування системи зовнішньоекономічної інфраструктури. Вона має доповнюватися за рахунок комерційних банків, міжнародної фондової і товарних бірж, транснаціональних банків, консалтінгових і аудиторських фірм, міняльних контор, лізингових і венчурних підприємств тощо. Для досягнення помітних зрушень у зовнішньоекономічній сфері потрібна сучасна, оснащена відповідною технікою й системою електронного зв’язку ринкова інфраструктура, яка притягувала б, а не відштовхувала, як це відбувається зараз, іноземних підприємців на ринок України.

П’ятою складовою зовнішньоекономічної стратегії є податкова, депозитна, цінова, кредитна, фінансова та валютна політика. Вона повинна бути спрямована в першу чергу на заохочення та підтримку товаровиробників, які виготовляють продукцію на експорт чи імпортозаміняючу. Цінова політика повинна орієнтуватися на зближення внутрішніх і світових цін.

Крім цього, - стратегія інтеграції у світове господарство передбачає обов’язковий вибір географічного середовища, в якому найбільш ефективно й органічно досягається реалізація економічних інтересів. Найсприятливіший економічний регіон для України - європейський. Територіальна спільність, наявність зручних транспортних комунікацій, історичні й духовні традиції, більша чи менша близькість рівнів економічного й науково-технічного розвитку роблять його головним на даному етапі формування і диверсифікації зовнішньоекономічних зв’язків України. Водночас слід наполегливіше шукати шляхи до розвитку форм багатостороннього співробітництва, насамперед із Європейськими співтовариствами, ЄАВТ, із Чорноморською економічною зоною.

Особливої уваги потребують господарські зв’язки з державами колишнього Союзу РСР. На ринку країн СНД реалізується більше 25% ВНП України. Згідно з “Основами національної економічної політики” економічні взаємовідносини з країнами СНД будуються на загальноприйнятих засадах торгівлі й регулюються уніфікованими нормами зовнішньоекономічного законодавства.

Актуальним залишається завдання тісної взаємодії України з міжнародними економічними і валютно-кредитними організаціями. У квітні 1992р. Україна була прийнята до Міжнародного валютного фонду, де вона матиме 0,69% статутного капіталу фонду, що дає підстави на одержання стабілізаційних кредитів для урегулювання платіжного балансу. Вона є також членом МБРР та Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР), які можуть стати джерелом інвестиційних кредитів.

І останнє, в умовах, коли Україну визнали понад 130 держав світу, а з 90 з них установлені дипломатичні відносини, різко загострюється проблема забезпечення системи зовнішньоекономічних відносин.

Необхідно ширше практикувати підготовку кадрів і в зарубіжних вузах і особливо стажування викладачів, аспірантів і студентів у межах національних і міжнародних програм, розрахованих на держави колишнього СРСР.

Механізм зовнішньоекономічної діяльності України регулюється законами та нормативними актами прийнятими Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів, Указами Президента України, іншими нормативними актами відповідних державних установ.

Серед найважливіших законодавчо-нормативних актів слід передусім назвати Закони України “Про зовнішньоекономічну діяльність”; “Про режим іноземного інвестування”; “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”; “Про єдиний митний тариф”; “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”, Укази Президента “Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності”, “Про заходи щодо здійснення єдиної державної політики регулювання імпорту”, “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів”, Постанови Кабінету Міністрів України “Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні”, “Про затвердження порядку визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями”, Наказ Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України “Про затвердження форми зовнішньоекономічних договорів (контрактів)” та ряд інших нормативних документів.

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” закріплює принципи зовнішньоекономічної діяльності, визначає її суб’єкти й види, встановлює основи правового та економічного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків, спеціальні правові режими, юридичну відповідальність. Даний закон належить до законів прямої дії, що дає можливість підприємцям безпосередньо застосовувати його норми в процесі здійснення зовнішньоекономічних зв’язків. У ньому вміщено перелік фізичних і юридичних осіб, що мають право на таку діяльність, а також усі можливі види й форми зовнішньоекономічної діяльності. Закон запроваджує правові основи її державного регулювання, включаючи питання ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій, розподілу виручки від зовнішньоекономічної діяльності в іноземній валюті. В ньому сформульовані принципи оподаткування при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, її митного регулювання та страхування зовнішньоекономічних операцій. У законі визначені спеціальні правові режими зовнішньоекономічної діяльності, заходи щодо захисту прав і законних інтересів держави та інших суб’єктів зовнішньоекономічної й господарської діяльності України.

Закон України “Про режим іноземного інвестування” визначає особливості режиму іноземного інвестування на території України, виходячи з цілей, принципів і положень законодавства України. Встановлюються види та форми здійснення іноземних інвестицій, їх правовий режим, державні гарантії захисту іноземних інвестицій щодо примусових вилучень, компенсації і відшкодування збитків іноземним інвесторам. В Законі визначаються організаційно-правові форми підприємств з іноземними інвестиціями, порядок обкладання митом майна, що ввозиться на Україну як внесок іноземного інвестора, умови реалізації продукції.

Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон, визначає порядок створення і ліквідації та механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові і економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб’єктів економічної діяльності цих зон з місцевими Радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та іншими органами.

Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

Закон України “Про єдиний митний тариф” базується на міжнародновизнаних нормах, передусім рекомендаціях і рішеннях ГАТТ, і спрямовується на максимальну відповідність загальноприйнятим у міжнародній практиці принципам і правилам митної справи. Він являє собою систематизований перелік ставок мит, які встановлюються на товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі цієї території.

Закон визначає такі головні види мита: адвалорні, що розраховуються в процентах до тарифної вартості товарів та інших предметів; специфічні, які обчислюються в установленому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, на які сплачується мито; комбіновані, що об’єднують обидва вищезгадані види мита.

Законом запроваджується порядок обчислення ввізного, вивізного мита та сезонного мита. Визначається також сфера застосування особливих видів мита: спеціальних, антидемпінгових і компенсаційних. Спеціальні статті закону регулюють порядок обчислення і сплати мита, тарифні пільги й преференції.

Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” визначає терміни в які іноземна валюта за експорт товарів, послуг повинна бути зарахована на валютні рахунки українських товаровиробників. Цей термін становить не більше 90 календарних днів з дати митного оформлення продукції, що експортується. Визначається механізм відповідальності за порушення встановленого терміну надходження валюти, або товарів по імпорту, випадки в яких допускається перевищення встановленого терміну та механізм надання такого дозволу.

Указ Президента України “Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності” визначає суть бартерної операції, та порядок її здійснення українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Указ Президента України “Про заходи щодо здійснення єдиної державної політики регулювання імпорту” направлений на скорочення дефіциту торговельного балансу та створення умов для вирівнювання платіжного балансу України, захисту інтересів суб’єктів підприємницької діяльності України від недобросовісної конкуренції та запобігання їй при здійсненні імпорту товарів (робіт, послуг), скорочення некритичного імпорту, раціонального використання валютних коштів, недопущення на ринки України неякісної продукції, відвернення економічно необгрунтованого завищення цін на імпортну продукцію, захисту інтересів споживачів. З цією метою Указом Президента створена Міжвідомча комісія, з відповідними повноваженнями, якій доручено вирішення вищезазначених задач.

Указом Президента “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів” встановлюється такий порядок, при якому всі суб’єкти підприємницької діяльності України усіх форм власності при укладанні зовнішньоекономічних договорів, предметом яких є товари (роботи, послуги) застосовують Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів (правила Інкотермс).

Нормативні акти Кабінету Міністрів України, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі інших державних установ і відомств, які приймаються з цих питань, направлені в першу чергу на реалізацію законів України, Указів Президента та вирішення інших проблем розвитку зовнішньоекономічної стратегії України.

Ведучою ланкою в системі управління зовнішньоекономічними зв’язками є Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України, на яке покладено функції розробки і здійснення загальнодержавної політики у цій галузі. Окремі сфери зовнішньоекономічної діяльності регулюють також Національний банк, Міністерство фінансів, Міністерство закордонних справ, Державний митний комітет, Експортно-імпортний банк. Важливі функції виконують Торгово-промислова палата, “Укррізноекспорт”, “Зовнішекспобізнес” та ін. У межах своїх повноважень зовнішньоекономічні зв’язки регулюють також місцеві органи влади й управління.