Економіка Арістотеля

Глибокі здогадки про наявність двох видів вартості, походження грошей як міри вартості та засобу обігу. Розрізнює злиткову та монетну форму грошей. Помітив, що воздаяння є рівним, якщо знайдене рівняння, коли землероб відноситься до чоботаря так, якпраця землероба до праці чоботаря (Етика V).

Соціологія та політологія.

Мета держави – допомагати людям жити щасливо. Сама думка про власність дає надзвичайне задоволення. Тому Платонівська держава 1) навіть вже не є державою, адже дежава – єдність у множинності, а не єдність сама по собі 2) У Платона благо цілого не передбачає блага частин, то хто ж тоді є щасливий у тій державі.

Будь-який державний устрій добрий, якщо уряд бачить свою мету у благу народа і навпаки. Одновладдя добре у формі монархії, але погане у формі тиранії, влада небагатьох гарна у формі аристократії освіти та переконань, але погана у формі олігархії народження чи багатства, народовладдя добре у формі правової республіки, але погане у формі анархії черні.

Разом із тим він розуміє, що ремісники та землероби не можуть бути щасливими, бо не мають вільного часу для філософського дозвілля, заняття філософією, (самою по собі та для розвитку чеснот). Висновок один. Грек не має бути ані ремісником, ані землеробом, ані торговцем, але, оскільки ці заняття абсолютно необхідні, то потрібні варвари – раби. Зрозуміло тепер, чому він так розмежовує чисту науку та науку практичну.

В принципі мета добра, і на сучасному рівні розвитку техніки ми перекладаємо ці заняття на плечі машин.

Лінія Платона та лінія Аристотеля

Аристотель будує свою концепцію у полеміці з проглядами Платона, але не з метою спростування вихідних принципів платонізму, а з метою надання йому більшої раціональної строгості, усунення суперечностей, слабких місць, зокрема, численних елементів міфології.

Арістотель звертається до наукового матеріалу, завдяки чому його філософія набуває приодничо-натуралістичної тенденції. Підкреслюється логіко-раціоналістичне спрямування аргументації. Поетично-діалогічна форма викладення, характерна для Платона замінюється монологічним трактатом.

Каузальне пояснення (з огляду на причину) витікає з Аристотелевої традиції.

Фіналістичне або телеологічне (з огляду на мету) – з Платонівської.

Таким чином, роль систематичного періоду античної філософії у тому, що тут вже були сформовані чи принаймні намічені основні філософські проблеми, вирішення яких стало рушійною силою подальшого розвитку філософії.

3. Елліністична філософія.

IV до н.е.- V н.е.

Вироблені теоретичні системи, з філософії виникли конкретні науки, Евклід Кнідський, Архімед Сіракузський. Практитчна направленість філософії.

Сократ встановив, що істинне знання повинно висловлюватися у поняттях (мужність вимагає визначення)

Платон встановив, що наукове знання недосяжне без ідеалізації предмету знання.

Арістотель встановив, що наукове знання вимагає знання як загального понять, (так і причин), воно спрямоване на пізнання причин та начал тог чи іншого явища. філософія шукає першоначала та першопричини, отже, не має принципової відміності від наук.

Демокріт переніс акцент наукового дослідження на матеріальні явища, принципово доступні для почуттєвого сприйняття.

Наявність закінчених систем означало набуття тодішнім науковцем закінченого наукового світогляду, що давало міцну опору для розробки окремих питань та спеціальних проблем.

Через це почали особливо бурхливо розвиватися математичні, природниці, граматичні, філологічні, літературно-історичні та історичні дослідження.

З розпадом імперії, створеної Олександром (334-324 р. до н. е.) почалася дестабілізація політичної обстановки, бо серед греків не знайшлося для неї правителя, еллінський світ почав впадати у хаос. Почалися бунти та повстання проти македонців. Виникала загроза захоплення зі Сходу. У цих умовах римляни підкорили Апенінський півострів (у 275 р. до н. е. перемігши Пірра і до 265 р. до н. е. повністю ставши метрополією).

На початку ІІ ст. грецькі міста, починаючи з Малої Азії стали звертатися до Риму по допомогу. Так зростала Римська імперія. Римляни були неотесані порівняно з греками, проте вони були спроможні забезпчити лад. Однак, Рим був завойований Грецією духовно.

Тому основною проблемою філософії стала життєва мудрість і ті філософські проблеми, які мали практичне значення. А це є саме етичні проблеми, на яких концентрувався Сократ, кініки та кіренаїки, обмеживши, таким чином область філософського дослідження. Усі філософські системи, вироблені у цей час, зокрема, стоїчна та неоплатонічна, оперують виключно з поняттями попередньої філософії, ставлячи своїм завданням виробити теоретичну основу для свого практичного ідеалу. Ключ до всіх їх теоретичних вчень слід завжди шукати у практичній основній ідеї, і тому усі вони є типовими прикладами змішування проблем.

Головне завдання життєвої мудрості -- заміна релігійних вірувань. Освічене суспільство стало шукати цю заміну в індивідуальній моральності. Елліно-римська філософія стає на позиції індивідуальної моральності, і набуває етичного характеру. Ідеалом філософа цього періоду вважалося досягнення атараксії (– незворушність, холоднокров'я, спокій). Емоції не заважають такому філософу шукати істину, тобто бути об’єктивним.

Утворення бібліотек та музеїв у Родосі, Пергамі, Олександрії, Тарсі, Римі, згодом в Антіохії та Візантії.

Разом із тим, життя народів у Римській імперії, пов'язане з обмеженням національної самостійності, спричинило пошуки внутрішнього задоволення та зовнішньогол щастя у релігії. У філософію спрямувався цілий потік релігійних вірувань та уявлень Заходу та Сходу. Так, поруч та у тісному зв'язку з конкуруючими релігіями утворювалися системи релігійної метафізики.

Етичний період

Релігійний період

Етичний період епікурейці, стоїки, скептики. Усі вони шукали свій власний шлях до атараксії.

Епікурейці. Епікур (340 р. до н. е.). Його знаменитий римський послідовник Лукрецій Кар (95 (99) --55 р. до н. е.). Незмінність епікурейства.

Епікур купив за 80 мін (міна ~0.5 кг срібла) самотній сад з будинком і оселився зі своїми учнями. «Сад Епікура». «Гість, тобі тут буде добре. Тут задоволення – найвище благо». Спочатку до школи належали лишетри брати і ще дехто. Потім долучилися учні, іхні діти, раби, їх діти, гетери, що й давало ворогам привід для пліток, але пліток необгрунтованих. Жмиття гуртка було дуже скромне. Задоволення для мудрої людини -- практично не лише наявність самої насолоди, а швидше відсутність страждань. Сам Епікур дуже хворів, особливо наприкінці життя. Терпів страждання стійко. Це він, а не стоїки, сказав, що щасливим можна бути навіть у тортурах.

Найголовніше, жити так, аби уникати страху. Двоє головних джерел страху: релвгія та загроза смерті, вони пов'язані між собою, бо релігія завжди спекулює на загрозах, які виникають після смерті. Тому його система мала зцілити людей від вірувань, які навіюють страх. Боги хоча й існують, проте їм до нас діла немає. Вони гедоністи. Душа смертна, вона з атомів.

Для Епікура – шлях до щастя – заняття філософією.

Почуття не обманюють. Образ предмета, «ідол» дан нам безпосередньо, бо він є матеріальний у дусі Демокріта. Обманює розум. Ми не вірно судимо про відчуття. Отже тут була абсолютизація сенсуалізма.

Атоми і порожнеча. Джерело руху атомів – їх вага, однак атоми можуть спонтанно, підштовхнуті чимось на зразок власної волі трохи відхилятися від прямолінійної траекторії, завдяки чому відбувається їх взаємодія. Це і є природна підстава для свободи людини, її мислення та поведінки. У цьому відмінність від Демокритового детермінізму, отже, Епікур – матеріаліст, але не детермініст.

Епікура не цікавить наука заради науки, він цінує її лише за те, що вона дає природні пояснення явищам, яким забобон приписує втручання богів. Коли існує кілька природних пояснень, немає ніякої рації, аби вибрати за краще котресь із них. Так існує кілька пояснень для фаз місяця, але не має сенсу цікавитися, яке ж саме з них відповідає дійсності. І будь-який, якщо він не вдається до впливу богів, не гіршій і не кращий за інших.

Епікуреєць, на відміну від стоїка, розуміє, що є речі неминучі, інші – випадкові, треті – залежать від нас.

Теорія суспільного договору як основи суспільства, частково мови. Справедливість – у користі, яку люди отримують від взаємного спілкування.

Викликав ненависть філософів – ідеалістів.

Стоїки: давньогрецькі: Зенон Кітіонський (з Кіпру), Клеанф, Хрісіпп. Римські: Луцей Анней Сенека (кінець 1 ст до н.е, 70 р. н.е.), Епікетет (50-135), Марк Аврелій імператор, правив (160-180). Стоа – портик, крита колонада.

Зенон (336-264), помер, затримавши дихання. Вчення Зенона веде родовід від кінізму. Клеанф (331-233), вночі важко працював, вдень – навчався філософії у Зенона, сплачуючи йому щодня наче оброк 1 обол срібла (близько 1 г.). Хрісіпп атлет, бігун на довгі дистанії, помер у 73 роки, випивши нерозведеного вина. Сенека, вихователь Нерона, помер, скінчивши життя самогубством будучи запідозрений у спробі перевороту. Розітнув собі вени та наказав секретарям записувати його останні слова. Епіктет – раб це навіть не ім'я його, а прізвисько «придбаний». Порівнював світ з театром, а людей – з акторами. «Непереможеним бути зможеш, якщо не вступиш у жоден бій, де перемога від тебе не залежить». Марк Аврелій імператор, правив (160-180) його стоїчні переконання дозволили йому вистояти у тих особливо складних економічних умовах. Останній імператор античності, останній з Антонінів.

Стоїцизм пройшов довгий шлях розвитку понад 400 років.

Стоїчний шлях до атараксії пролягав у визнанні загального причинно-наслідкового зв'язку. Усе має свою причину як з минулого (детермінізм), так і з майбутнього (телеологізм). Отже, людина є знаряддя долі, хоча й розумне. Розумного доля веде, дурного – волочить.

Чотири види пристрастей за стоїками: печаль, страх, жадання, задоволення.

Печаль – нерозумне стискання душі має такі види як жаль (співчуття), заздрощі, ревнощі, недоброзичливість, неспокій, сум'яття, біль, горе, тоска.

Страх – передчуття зла: боязнь, боязливість, сором, жах, замішання, тривога.

Жадання – нерозумне прагнення душі, яка керується емоціями.

Задоволення – нерозумне збурення себе тим, що здається бажаним, але не більш як здається.

Стоїчний мудрець перебуває завжди у помірно радісному настрої духу, він передбачливий, у нього – тверда, спрямована розумом воля. В основі його радості – душевний спокій, джерело якого – усвідомлення добре виконаного обов'язку та гармонії з «богокосмосом». Стоїки не принижували таких фізичних та моральних цінностей як здоров'я, краса, сила, прагнення продовження роду, кохання. Але головні цінності для них – розуміннятого, що є істинне добро, що є істинне зло, а що не є ані тим, ані тим. Нове у стоїків. Між злом та добром пролягає широка нічийна смуга – морально невизначеного. Воно не залежить від нас, одак саме від нас залежить, як ми до цього будемо ставитися. А ставитися слід байдуже.

Головна етична теза стоїків: від нас залежать не самі обставини нашого життя, у тому числі соціального, а лише наше ставлення до цих обставин. Тому свобода – це пізнана необхідність. Але це можуть зрозуміти лише мудреці, усі інші – раби.

Структура філософії за стоїками: логіка, фізика, етика: відповідно, як у яйці шкорлупа, білок, жовток.

Світ принципово пізнаваний, єдине джерело пізнання – почуття та сприйняття тіл, які об’єктивно існують. Дитина – чистий папір, який заповнюється знаками завдяки сприйняттю. На основі почуттів та сприйняття утворюються уявлення, які слабше засприйняття, адже при уявленні об’єкту вже немає в наявності. Але повторні сприйняття схожих тіл дозволяють виділяти повторні, а, отже, суттєві ознаки тіл, і тим самим утворювати поняття. Справедливо вони вважали, що реально існують не сутності як такі, а індивідуальні речі. Однак, стоїки помилково вважали, що не можна говорити про об’єктивність загального. Роди та види – лише суб’єктивні поняття або загальні імена, якими люди обозначають схожі предмети, тіла. Отже, стоїки – номіналістичні сенсуалісти.

Для науки важливі не випадкові та стихійні сприйняття предметів, а методичні, спеціально організовані спостереження предметів (каталептичні сприйняття). Їх умовою є пасивність душі, яка сприймає. Суб’єкт не повинен допускати в область сприйняття нічого свого. Разом із тим мусять бути і спеціальні умови каталептичних сприйняттів: органи почуття мають бути у нормальному стані, людина -- здоровою та тверезою, середовище не повинно викривляти образ предметів. Душа, яка є пасивною на етапі сприйняття, є активною на етапі судження сприйняття: вважати сприйняття каталептичним, чи ні.

Три момента у пізнанні: означуване – тіла, їх вивчпє фізика, означуюче – слова, їх вивчаєграматика та середнє (лектон, висловлюване). Слова так само тілесні, як і предмети. Лектон є стосовно означуваного – його уявлення та поняття пронього, стосовно означуючого, слова – це смисл. Смисл слова може не співпадати з уявленням чи поняттям про предмет. Останнє може бути не каталептичним. В обох випадках ми маємо заблудження.

Основу відповідності означуючого та означуваного стоїки вбачали у тому, що слова не є результатом домовленості між людьми, як вважав Демокріт, а обумовлені самою природою речей.

Разом із тим богу не знаходилося місця у філософії стоїків, тому він ототожнювався з природою, яка, власне і була богом.

Скептики. Піррон (360-270 р. до н. е.), Аркесілай

Усі згадані філософські школи були засновані на спробі побудувати та ствердити певну світоглядну систему. При цьому у своєму прагненні проголосити своє учення істинним, творці таких систем припускалися надмірних спрощень або необгрунтованих абстракцій, не могли уникнути досить суттєвих логічних хиб чи суперечностей, що відкривало шляхи для їх критики опонентам-сучасникам або наступникам. Кожен з творців систем намагався відповідати на запитання, аби нерозв'язаним запитанням лишалося якомога менше місця. Сумнівам залишалося також дуже мало місця, проте вони все ж були присутні у ряді філософських систем. Так, елеати відкидали достовірність нашого знання про фізичний часо-просторовий світ. Демокрит вчив про суб'єктивність вторинних якостей.

А от софісти стверджували відносність знання та неможливість досягнення єдиної істини. Саме ця тенденція знайшла свій розвиток у критичному вченні скептиків. Скептицизм означає напрям у гносеології, який методично проводить думку, що будь-яке знання не є достовірним. Скептицизм – спроба побудувати не позитивну, а негативну універсальну систему, яка допомагала б уникати хиб, пов'язаних з абсолютизацією свого знання.

Пірронізм. Граничний скептицизм.

Відповідно до Піррона (який був учасником похода Олександра, побував в Індії), з двох суперечливих суджень жодне не достовірне. Це означає, що будь-якому судженню мусить бути протиставлене суперечливе судження, яке складає з ним апорію. Якщо протилежного судження немає, то його треба винайти, у чому й полягає мистецтво скептика.

Скептики –піроністи (Тімон) прагнули атараксії через відмову від знання. Тоді як епікурейці йшли до неї через знання та просвітництво.

Тімон вважає, що Піррон відкрив усі обмани, розірвав ланцюги уявних доказів. Він об'явив безглуздим питання про те, звідки і що відбувається.

Пробабілізм.

Аркеслай глава Академії (315-241 р. до н. е.). Учень Піррона, академіків.

Імовірність знання. Одне знання є більш імовірним, ніж інше. Атараксія – не мета філософії, а супутна обставина, яка супроводжує головну справу філософа -- розв'язання проблеми життя. Оскільки і в житті філософ має слідувати більш імовірному. Товін не може бути абсолютно байдужим. Пробабіліст не відкидає усі ціннності життя, алеі не вважає їх абсолютними.

Боротьба з стоїцизмом. Є два види імовірнісних суджень. Одні спираються на відчуття суб’єктивної впевненості – такіненаукові; інші – також імовірнісні – на розумні підстави, але це все одно не робить їх достовірними.

Академія надовго стала бастіоном пробабілізму.

Еклектизм

Марк Туллій Цицерон (106—43 р. до н.е.). Оратор, консул, фактично створив літературну латину. «Переклав» грецьку філософію на латину і тим самим започаткував оригінальну римську філософію. Філософські трактати. Еклектизм -- змішування стилів. Учень стоїків.

Синтез рис епікурейства, стоїцизму та пробабілізму. Філософія, для всіх та кожного у строкатому римському світі.

Мудрість – це знання добра та зла. Знання без мудрості небезпечне.

«Ніхто з дурнів не може бути щасливим, ніхто з мудреців не може бути нещасним».

Релігійний період. Неоплатоніки

Плотін (204-270), Порфірій (232-301), сірієць Ямвліх (280-330), аівнянин Прокл (418-485), Анцій Манлій Торкват Северин Боецій (480-524)

Порфірій був логіком, Прокл систематизатором та коментатором неоплатонізму. Ямвліх успішно займався теургією – мистецтвом впливати на волю богів, викликаючи їх прихильність.

Філософія Плотіна – синтез філософії та міфології, реміфологізація.

Його система ієрархічна та будується не знизу, а згори. У вищому завжди є те, що нижчому недоступне.

Це приклад високого узагальнення спроб осягнути структуру світу.

Єдине – абсолютна єдність. Не єдність протилежностей, а єдність без протилежностей. Тому воно вічне, позбуте руху та прагнень. Парадокс у тому, що єдине, будучи бездіяльним, породжує все існуюче.

Як породжує?

Зовсім не так, як бог творить світ з нічого.

«Єдине, будучи світлом, світить навколо секбе. Світло не може не світити» Еманація або ρει.

Розум (нус). Але це не розум-деміург Платона.

Розум має дві сторони: та, яка обернена до Единого – єдина; яка відвернена від Единого множествена. Розум мислить самого себе, починаючи з найбільш загальних категорій, які були введені Платоном: Буття, Рух та Спокій, Тотожне та Відмінне (Інше). Розум парадоксальний, бо містить ідеї не лише загального, але й індивідуального (ідея кожного конкретного льва). Розум має також свою ідеальну матерію (у Платона її не було). Використовується піфагорейське вчення про одиницю та двійцю: одиниця як одиничне пішла нагору, а двійця лишилася внизу насамоті.

Душа. Далі світло від Єдиного поширюється і утворює Душу. Вона поділяється на верхнюдушу, яка болижче до розуму та нижню душу, якамає безпосередній контакт з почуттєвим феноменальним світом. Душа – джерело руху. Вона має не категорію руху, яу Розум, а сам рух. У феноменальному світі душа дробиться, є душа Сонця, душі зірок. Душа Землі породжує душі рослин, тварин, нижчі частини душ людей.

Природа.

Також має дві сторони. Своєю кращою стороною – вона нижча частина Світової душі. З гіршої сторони – вона породження матерії.

Матерія Плотіна – результат згасання світла, що йде від Єдиного. Там де темнота, там весь час утворюється матерія. Але протистоячи світлу як темрява, матерія протистоїть Єдиному (Благу) як Зло. Але це не наявність зла, а відсутність Добра, нестача його. Отже, протистояння не абсолютне.

Але чи можливе пізнання Єдиного? Шляхом до цього є Єкстаз, стан, коли душа наче покидає тіло. Тоді душа може бути поза тілом, зливаючись з Єдиним. Таким чином Єдине стає доступним людині, так пізнається бог.

Це – містика, тобто позаінтелектуальне, безпосереднє злиття душі з богом, вищий стан, який може досягти людина за життя.

Плотін досягав такого стану 4 рази, Порфірій – лише 1 раз.

З точки зору раціоналізму – неоплатонізм – це самогубство філософії, злиття філософії з теологією, скептичне нехтування розумним мисленням. Але ми сьогодні розуміємо, що не лише раціональний спосіб пізнання є єдино можливим.

Неоплатонізм, який співіснуввав з новою релігійно-світоглядною системою, яка походила з іншого регіону -- християнством, завершує лінію розвитку еліністичної філософії. Він завершився з смертю Боеція та закриттям афінської школи платонізма за декретом Юстиніана на початку VI ст.

23