Гносеологія

Критикує усі теорії, які виводять знання з чуттєвого досвіду, то лише думка, докса.

Істинне пізнання – пригадування душею того, що вона колись знала анамнезис. Цьому сприяє логічне мислення, діалектика, сократичний метод. (Діалог «Менон»)

Серед наук високо оцінював геометрію, арифметику, астрономію, музику, туди ж додав і стереометрію як споріднені і такі, які відвертають нас від чуттєвого світу тв сприяють анамнезису.

3 види знання: 1) цілком достовірне, отримане до вселення душі через безпосереднє споглядання ідей 2) близьке до достовірного – знання чисел та математика 3) знання уявне – емпіричне або фізичне. До нього близька уява, завдяки якій людина не стільки сприймає існуючі речі, скільки творить штучні – витвори мистецтва.

Етика

Зло – відсутність блага. Ідеї зла немає.

Душі тих, хто чинить несправедливість – страждають. Найбільше – душа тирана. Але, не довівши це логічно, Платон починає виводити побудову такої системи з побудови ідеальної держави.

Соціологія

«Закони», «Держава».

Соціальні міфи: золоті, срібні та залізні люди. Вимагає ревізії міфів, ревізії мистецтва та створення нового мистецтва.

Нерівність. Філософи, Стражі, Землероби та ремісники

Не випадково найбільш розробленою у Платона є тема Стражів

Щастя у платонівській державі не передбачає щастя окремих членів. Досить того, що воно щасливе у цілому.

Народження дітей лише у вікових межах батьків. Усіх інших дітей—знищувати.

Перший комуніст, бо бачив усе зло у приватній власності.

Платон здійснив «математичну операцію», розділивши світове рівняння на дві частини: певну явну формулу та залишок, невідому функцію. Явна частина – світ ідей, неявна – те, що не можна раціонально описати. У певних випадках задовільняються тим, що явна частина набагато більша, ніж неявна, а вплив останньої описують як певну неточність, яку можна заздалегідь передбачити. Інколи вплив неявної частини перевищує вплив явної (бог та переселення душ, екстатичні стани «пригадування», мистецтво). Відрив загального (ідей) від одиничного (речей) надає зв'язку між ними (який, безперечно та очевидно існує) таємничого містично-міфологічного змісту. Цей зміст легше зрозуміти, ніж раціонально пояснити. Звідси часто виводять містичні аспекти філософії Платона, які є містичними саме через те, що їх не можна явно описати.

Платон висловив безліч ідей, які, хоча й не вписувалися його систему, суперечили їй але знайшли розвиток у майбутньому. Тому посилання на Платона ніколи не будуть застарілими.

Якщо порівняти вчення Демокріта та Платона, ми побачимо, що антропологічний момент, а саме надбання антропологічного періоду у Демокріта майже не знайшлои свого впливу. Розуміння науки у Демокріта було суто теоретичним, що не відповідало вимогам часу. Зате їм відповідало вчення Платона, яке давало життєві принципи у доступній образній формі і тому виявилося життєздатним, а безліч ідей в усі часи знаходило свій розвиток.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.)

Навчався в Академії, після смерті Платона з політичних розбіжностей з новим керівником Академії племінником Платона Спевсіппом покинув Афіни, жив у Малій Азії на острові Лесбос, одружився на нерідній доньці тирана м. Асос Гермія Піфіаді.

Був запрошений у столицю Македонії Пеллу Філіппом ІІ виховувати 13-річного Олександра, виховання тривало 4 роки.

Арістотель повернувся до Афін 50-річним мужем і заснував філософську школу Лікей у гаю Аполона Лікейського, де викладав 12 років. Школа отримала назву перипатетичної, бо філософи проводили свої бесіди під час прогулянок. Після смерті Олександра почалося антимакедонське повстання і Арістотель покинув афіни аби уникнути репресій.

Аристотель – перший історк науки, філософ науки.

Критика теорії ідей Подвоєння світу. Платон із загального, яке пізнається у поняттях та окремого, яке сприймається, зробив два різних світи. Він приписує самостійне існування тому, що самостійно існувати не може (помилка мислення, яка називається гіпостазуванням) Арістотель намагається усунути це подвоєння щодо поняття дійсності. Намагається відшукати між ідеєю та явищем таку залежність, яка перетворює пізнання через поняття на пояснення сприйнятого. А це означає знайти істинне співвідношення між загальним та окремим. Таким є виведення окремого із загального – дедукція. Як можна довести щось у науковий спосіб, аби наші доводи були сприйняті усіма і в результаті б ми отримали істинне пізнання? Науково довести – означає вказати підстави для значення того, що стверджується.

Розділення наук: філософські роботи Арістотеля можна розділити на 8 груп: логічні, загальнофілософські, фізичні, біологічні, етичні, політико-економічні («Політика» «Економіка»), мистецтвознавчі.

Наука може бути лише у сфері розмірковувань, але не у сфері дослідів, що невірно. Не всяке знання є науковим (епістеме). Наука – знання, яке виходить за межі почуттів. Разом із тим наука відрізняється від мистецтва (техне) тим, що науки не служать ніякій користі суспільства, шукаючи знання заради самого себе (тому з наук найбільшою мудрістю наділена та, яка більш бажана сама по собі, а не заради користі, яку вона може принести), а мистецтва служать, існуючи заради якоїсь вигоди та користі («Метафізика»). Звідси традиція зневажливого ставлення деяких «чистих» вчених до практиків.

Створення логіки: У Аристотеля логіка не філософська наука, а пропедевтика науки, «Органон» (6 робіт: Категорії, Про витлумачення, Топіка, Перша аналітика, Друга аналітика, Про софістичні спростування ) органон -- тобто універсавльне знаряддя усякої наукової діяльності. Але вже в руках Арістотеля це підготовче вчення набуло характеру справіжньої науки.

Переосмислення ролі філософії – вона стає точною наукою. Вперше у світовій історії філософське знання ставиться в один ряд з науковим. Але відмінність у тому, що філософії належить досліджувати свій предмет гранично узагальнено. Длсліджувати суще як суще, не конкретизуючи його у предметах. Цим займаються конкретні науки. Для Арістотеля основне питання філософії – чи існують окрім чуттєвих сутностей іще якась нерухома та вічна сутність, і, якщо існує, то в чому вона полягає? Він переконаний, що існуює і може бути осягнута мисленням. Мислення логічне, точне. І тому тут він ближчий до Парменіда: тотожність мислення та буття. Але Парменід не розрізняв «бути» як предикат та зв'язку: «Небуття є неіснуюче» за Парменідом неможливий вислів, бо «Небуття є». Арістотель розрізняє ці смисли, тому Не-суще є, але не безпосередньо, а у смислі того, що воно є не-суще.

Довести – означає порв'язати необхідними зв'язком те, що пов'язане у дійсності. Тому закони мисленя водночас є законами буття.

Силлогізм – відкриття Арістотеля. Три судження, два з яких – посилання, третє – висновок.

Основний закон буття і мислення: протилежне не може бути притаманне одному й тому ж. Одне і те ж не може водночас і існувати і не існувати.