41. Поняття зовнішньоторговельного контракту.

Зовнішньоторговий контракт – основний комерційний документ зовнішньоторгових операцій, який свідчить про досягнуту домовленість між сторонами.

Зовнішньоторговельний контракт – це договір, за яким одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму, за умови, що постійні місця здійснення ділових операцій цих сторін знаходяться в різних державах.

Предметом зовнішньоторговельного контакту може бути купівля-продаж товарів, виконання підрядних робіт, оренда, ліцензування, надання прав на продаж.

Треба розрізняти поняття «зовнішньоекономічний договір» та «зовнішньоторговельний контракт». Під першим поняттям розуміють договір, укладений між державами у сфері зовнішньоекономічних відносин, зокрема, угоди про товарообіг та уточнюючі їх щорічні протоколи. Такі договори створюють взаємні права та породжують відповідні обов'язки саме для суб'єктів міжнародного публічного права.

В межах цих зовнішньоекономічних договорів, що мають, таким чином, «рамковий» характер, суб'єкти міжнародного приватного права, на підставі ліцензій чи в іншій спосіб укладають контракти, які в таких випадках є засобами реалізації міждержавних чи міжурядових зовнішньоекономічних договорів, проте входять до сфери регулювання МПрП. (субъекты юр. и физ. особи)

Після укладення таких контрактів зобов'язання держав за зовнішньоекономічним договором можуть змінитися або бути переглянутими (стосовно обсягів поставок, номенклатури товарів). Це також впливає на вже укладені контракти, проте ці наслідки цілком входять до сфери МПрП.

42. Право, що підлягає застосуванню до контрактів.

Контракт – найпоширеніша форма виникнення договірних зобов'язань у МПрП. Однак якщо світова економіка має транснаціональна характер (обмін продуктів виробництва і саме виробництво мають міжнародний характер), то правове регулювання світової економіки залишається по суті національним.

За відсутності уніфікованої правової бази чи у випадках прогалин в уніфікаціях виникає проблема вибору між правопорядками, які зацікавлені у врегулюванні правовідносин, що виникли на основі укладених зовнішньоторговельних контрактів . Цей вибір часто важко зробити, бо у прив'язці можуть бути відсутніми єдині, чіткі критерії для вирішення питання право якої країни підлягає застосуванню (таких як «осідлість» у міжнародному праві компаній або «місцезнаходження» у міжнародному речовому праві) – обумовлено розмаїттям транскордонних контрактів.

Питання договірного статуту:

- дійсність договору;

- його тлумачення;

- виконання договірних зобов'язань;

- наслідки невиконання договору;

- припинення дії договору та наслідки визнання його нікчемним;

- розподіл тягаря доведення.

Договірний статут регулює також зобов'язальні відносини сторін у переддоговірний період і всі вимоги, що витікають з вини при укладенні договору.

Регулювання договірних відносин у МПрП, як правило, розщеплюється, тобто, вирішення зазначених статутних питань нерідко підкоряється кожне окремому визначеному праву, через те, що точки вчинення дій сторонами угоди при укладенні контрактів часто не збігаються (місце укладення договору не обов'язково збігається з місцем знаходження особи, що здійснює виконання, місце розгляду спору не обов'язково збігається з місцем виконання).

Для вирішення цього питання використовується принцип автономії волі ( lex voluntatis) – учасники контракту мають право самі визначати застосовне право, або якщо сторони не визначились з застосовним правом - на основі звичаєвої практики.

Принцип автономії волі у застосуванні до міжнародних контрактів обмежується:

1) Засоби, що є необхідними для захисту сторони, яка потребує спеціального захисту (так звана «слабка» сторона договору). Це означає, що принцип свободи волі не повинен слугувати інструментом обмеження захисту інтересів споживачів та трудящих, які гарантуються їм імперативними нормами правопорядку, що підлягає застосуванню.

2) Міжнародно-правові норми внутрішнього права, тобто: норми права конкуренції, право договорів про піднайом житла, валютне право.

3) Імперативні норми внутрішнього законодавства, які виключають можливість застосування принципу lex voluntatis, такі, як застереження про публічний порядок або норми, що встановлюють особливий порядок судового розгляду справ.

В контрактах не завжди прямо визначається згода на застосування до відносин контрагентів конкретного права. Це питання чітко визначається, коли при укладенні контракту допомогу надають кваліфіковані юристи або за наявності типових форм договорів. У ін. випадках постає питання, яке право дійсно мали на увазі сторони при укладенні відповідної угоди в контракті. Це питання може бути вирішене такими шляхами:

- застосуванням системи права, з якою договір пов'язаний внутрішньо;

- застосуванням особистого закону продавця (так звана доктрина «характерного виконання»);

- застосуванням принципу абсолютної свободи автономії волі (англо-американське право), коли суди вирішують питання про застосоване право, вкладаючи у рішення своє розуміння питання.

Із зазначених варіантів найбільшої уваги заслуговує концепція «характерного виконання» (закріплена у Римській конвенції про право, застосовне до договірних зобов'язань (1960)). Зводиться до того, що відносини сторін за договором регулюються найбільш близьким правом. Близьким правом для більшості договорів вважається право сторони, чиє виконання має вирішальне значення для змісту договору.