35. Інститут права власності в мПрП.

Власність – головний інститут речового права і центральний інститут будь-якої правової системи взагалі.

Власність – право конкретних суб'єктів (окремих осіб або колективів) користуватися привласненим майном у своїх інтересах на підставі і в межах встановлених в державі правопорядку.

В свою чергу комплекс норм, принципів, правил і установок, які мають захищати права і підтримувати інтереси власника, утворюють інститут права власності .

Право власності є абсолютним. Це означає, що межею їх здійснення може бути лише закон. Таким чином в цих встановлених межах власник має право на свій розсуд вчинити щодо належного йому майна будь-які дії, що не суперечать законові і не порушують інтересів ін. осіб. В свою черг всі інші суб'єкти зобов'язані не вчиняти дій, які б порушили право власника.

Абсолютні права ґрунтуються на 2 принципах:

1) право слідування

Основою цього права є презумпція, за якою право на річ «прикріплено» до самої речі, і при переміщенні речі права на неї слідують за самою річчю, яка, тим самим, стає уособленням відповідного права. Тому, якщо річ украдено у власника, право на неї слідує за річчю точно так, як і у випадку добровільної передачі прав на неї. Звідси випливає право переваги

2) Право переваги: вважається, що власником речі є та особа, яка нею володіє, до тих пір доки не буде доведено протилежне. Оскільки абсолютні права виникають, як правило, незалежно від волі ін. осіб, вони мають перевагу перед відносними правами, що виникають лише в результаті прямого або непрямого волевиявлення сторін (наприклад, сторін договору). Тому у випадку колізії абсолютного права з відносним, перше має перевагу. Це означає, що коли на одну й ту саму річ заявлено дві вимоги, з яких одна заснована на абсолютному праві (наприклад, віндікаційний позов– примусове витребування власником свого майна с чужого незаконного володіння), а інша - на відносному (наприклад, невиконання зобов'язань за договором купівлі цієї речі добросовісним володарем), остання з вимог поступається першій, тобто завжди спочатку повинна бути розглянута перша із зазначених вимог.

36. Класифікація речей в сучасному мПрП.

За сучасними уявленнями речі класифікуються на:

1) матеріальні блага;

2) продукти духовної творчості;

3) особисті немайнові права;

4) дії суб'єктів та

5) результати таких дій.

У даному випадку ми розглядаємо лише матеріальні речі.

Для кожної з класифікацій може бути введений свій режим правового регулювання.

Крім цього будь-яке національне законодавство ділить речі за їх можливістю брати участь у цивільному обороті на:

1) вилучені з обороту;

2) обмеженого обігу;

3) вільного обігу.

Наркотичні речовини, наприклад, є речами, що вилучені з цивільного обороту, тоді як автотранспортні засоби, які вимагають державної реєстрації, є речами обмеженого обігу. Зрозуміло, що більшість речей належить до категорії речей вільного обігу.

Ще одна класифікація - розподіл речей на:

1) нерухомі (такі, які можна вільно переміщувати у просторі. Нерухомими визнаються такі, що міцно пов'язані із земельною ділянкою, а також сама земельна ділянка. Іншими словами, нерухомі речі вільно переміщувати у просторі неможливо без надмірного збитку їх призначенню.

2) рухомі;

Правовий режим рухомих і нерухомих речей є різним. Причому режим нерухомих речей може бути поширений законом і на такі речі, які фактично є рухомими (наприклад, повітряні та морські судна), проте підлягають державній реєстрації.

Поділ речей на:

1) подільні (подільною визнається річ, внаслідок користування якою кожна її частина зберігає свої властивості цілого та не втрачає при цьому свого господарського призначення) У противному разі річ стає неподільною.

2) неподільні.

Суттєве значення, з точки зору МПрП, має поділ речей на:

1) складні; (Якщо різнорідні речі утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, яке визначається сутністю з'єднання, вони вважаються за одну річ).

Всі інші речі, з цієї точки зору, вважаються простими.

2) прості;

У складних речах розрізняють головну річ та приналежності до неї. Головною річчю визнається самостійна річ, пов'язана з іншою річчю (приналежністю), що покликана слугувати головній речі та пов'язана з нею спільним господарським призначенням. Цінність головної речі значно перевищує цінність приналежності. Цей розподіл дав зміст цілому ряду цивільно-правових інститутів (таких, наприклад, як сервітут).

Серед багатьох інших класифікацій речей зазначимо ще їх поділ на:

1) споживні споживними визнаються речі, які внаслідок одноразового їх використання знищуються або припиняють своє існування в первісному стані, наприклад, харчові продукти, в той час як неспоживні призначені для неодноразового використання, зберігаючи при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

2) неспоживні.