2. Андрій Содомора. Співець одвічних пе­рев­ті­ле­нь. – http://ae-lib.Org.Ua/texts/­sodomora­__ovi­diu­s­_­ me­ta­morphoses__ua.Htm

3. Василь Стус. Дорогою болю. – К.: Радянський письменник, 1990. – 222 с.

4. Євангеліє від св. Матвія: 6. 28-29

5. Кухта В. Сеньйор красного письменства // Кар­патський край.  1991.  31 серпня. – С. 4.

6. Попова Л. “Ми відчуємо себе достойніше...” // Но­вини Закарпаття.  1991.  3 вересня. – С. 3.

7. Ференц Н. Зореслав // Закарпатська правда, 1991.  16 липня. – С. 3.

8. “Минулося, та не забулось!” (ред. стаття) // Карпатська Україна.  1993.  22 квіт­ня. – С. 1.

9. “...Поможіть мені знайти мій вірш” // Кар­пат­сь­ка Україна.  1991.  30 жовтня. – С. 4.

10. Ребрик Н. о. Степан-Севастіян Сабол (Зо­ре­слав). – Ужгород, 1998. – Шкіль­­на серія. – Ви­пуск 3.  87 с.

11. Моя Карпатська Україно: Поетична антологія / Упоряд. та піс­ля­сло­во І. М. Реб­ри­­ка.  Уж­го­род: Бокор, 1992.  С. 8-27; С. 200-204.

12. Зореслав. Матеріали ювілейного вечора з на­го­ди 90-річчя від дня на­­­ро­джен­ня.  Ужгород: Ліра, 2002.  48 с.

13. Українська поезія Закарпаття ХХ століття: На­у­к­. збірник / Упо­­ряд. та передмова В. В. Ба­р­­­чан. – Ужгород: Ліра, 2004. – 250 с.

14. Письменники Срібної Землі. – Ужгород, 2007.

15. Бабота Л. Зореслав // Закарпатська поезія ХХ сто­ліття. Ан­то­ло­­­гія.  Уж­­город: Закарпаття, 2003.  С. 80-84

16. Бабота Л. Зореслав і католицький модернізм // Дукля.  1999.  № 5-6.  С. 38-43

17. Балега Ю. Література Закарпаття 20-30-их ро­ків ХХ сто­­літ­тя.  К.: Рад. письменник, 1962.  169 с.; Балега Ю. Художні від­крит­­тя чи прав­да факту? – Ужгород: Карпати, 1969. – 220 с.

18. Голомб л. Закарпатська тема в поліфонії на­ціо­нально-со­бор­ни­ць­ких ідей української лі­ри­­ки // Науковий вісник УжНУ. – Серія “Фі­ло­ло­­гія”.  Уж­го­род, 2000.  Вип. 5.  С. 40-44.

19. Козак М. Релігійно-філософська лірика Зо­ре­сла­ва // Сучасні про­б­­­ле­­­ми мо­вознавства та літе­ра­турознавства. Українська література в за­галь­­­­но­­єв­ро­пей­сь­кому контексті: Зб. наук. праць.  Випуск 9. Ужгород, 2002.  С. 145-150; Козак М. Своєрідність релігійної лірики Зореслава // На­у­ко­вий віс­ник УжНУ. Серія “Філологія”.  Ужгород, 1998.  Вип. 3. – С. 153-159.

20. Мишанич О. Загальноукраїнський контекст лі­те­ратури За­кар­пат­тя. – Уж­город: Ґражда, 19­9­6.  98 с.; Мишанич О. Празька школа ук­ра­їн­сь­ких поетів і по­езія закарпаття 30-х років // Кар­пати нас не розлучать.  Уж­город: Сріб­­на Зем­ля, 1992. – С. 119-129.

21. Мушинка М. “Доля Пряшівщини близька мо­є­му серцю“: Інтерв’ю з Зо­­­­реславом // Дукля.  1990.  № 5. – С. 61-66.

22. Реб­рик І. “Ми горіли Україною”. Інтерв’ю з о. Сте­­па­ном-Се­вас­ті­я­ном Саболом (Зореславом) ЧСВВ // Дукля, 1991. – № 1. – С. 27-36.

23. Слово благовісту: Антологія української ре­лі­гій­ної по­е­зії // Упоряд. Т. Ю. Салига. – Львів, 1999. – 784 с.

24. Ференц Н. Степан Сабол як священик і поет // Уж­го­род­ській унії  350 років: Зб. наук. праць.  Ужгород, 1997. – С. 78-82; Ференц Н. По­­­е­ти­ка лірики Зореслава // Сучасні проб­ле­ми мо­во­­знав­с­т­ва та лі­те­ра­турознавства. Ук­ра­їн­ська лі­те­ратура в загаль­но­єв­ропей­сь­­кому ко­н­­­­тек­сті, 2002.  Випуск 9. – С. 112-117; Фе­ренц Н. Національна ідея у поезії Зореслава // Тези доповідей 49-ої звітної наукової кон­фе­­ренції про­фе­сор­­сько-викладацького складу УжДУ.  Уж­город, 1995. – С. 91-93.

25. Федака Д. З-під Пряшівського неба: До 90-річ­чя від дня наро­джен­ня Зореслава // Дукля.  1997.  № 5-6. – С. 43-49.

26. Маланюк Є. З Закарпатського Парнасу // Реб­рик Н. о. Степан-Се­вас­ті­ян Сабол (Зореслав). – Уж­город: Карпати–Ґражда, 1998. – Шкіль­­на се­рія. – Випуск 3.  С. 29-32.

27. Hartl Antonin. Literarni obzoreni Podkarpatskych Rusinu.  Пра­га, 1930. – 7­0­ с.

28. Ґренджа-Донський В. Українська культура на За­карпатті на по­чат­ку цьо­­го сторіччя і за пер­шої Чехословаччини // Ґренджа-Донський В. Тво­­­­ри.  Т. 9.  Вашінґтон: Карпатський Со­ю­з, 1989.  С. 393-403.

29. Бірчак В. Літературні стремління Під­кар­пат­сь­кої Руси. – Ужгород, 1937.  178 с.

30. Пеленський Є. Письменство.  Збірник Кар­пат­ської України.  Укр. Видавничий Інститут у Львові.  Львів, 1939.  109-121 с.

31. Бажанський М. Поетичний шлях Зореслава // Реб­рик Н. Сте­пан-С­­е­­­вастіян Сабол (Зореслав). – Ужг­ород, 1998. – Шкільна серія. – Випуск 3.  С. 37-4­2.

32. Кравців Б. Поетичний світ Зореслава. Пе­ред­мо­ва до видання поезії Зо­ре­сла­ва “З ранніх ве­сен”.  Ню-йорк, 1963.  С. 5-11.

33. “Доля Пряшівщини близька моєму серцю”: [інтерв’ю з поетом / розмову вів М. Мушинка / Зореслав (Сабол С.) // Дукля, 1990. – № 5. – С. 37-43.

34. Зореслав. Зі серцем у руках.  Ужгород, 1933.  53 с.

35. Зореслав. Сонце і блакить.  Ужгород, 1936.  80 с.

36. Зореслав. Укрита Фіялка.  Ужгород, 1936.  230 с.

37. Sabol S. S. De Meletio Smotryckyj polemista anticatholico. – Romae, 1951. – 38 p.

38. Зореслав. З ранніх весен.  Нью-Йорк, 1963.  116 с.

39. о. Севастіян Сабол, ЧСВВ. Католицтво і пра­во­слав’я.  Ню-Йорк, 1955.  230 с.

40. о. Севастіян Сабол, ЧСВВ. Голгота греко-ка­то­ли­­цької церкви в Че­хо­словаччині.  То­рон­тоРим, 1978.  352 с.

41. Кравців Б. Поетичний світ Зореслава. Пе­ред­мова до видання поезії Зо­ре­сла­ва “З ранніх ве­сен”.  Цит. за: Ребрик Н. о. Степан-Се­вас­ті­ян Сабол (Зо­ре­слав). – Ужгород, 1998. – Шкіль­­на серія. – Ви­пуск 3.  87 с.

42. Жулай В. І. Феномен теургійної творчості. – http: //www­.newacropolis.org.ua/ua/study/­co­n­­fe­rence/?thesis=4123

43. Вдохновение. Философский словарь Вла­ди­ми­ра Со­лов­йо­ва. – Р.-на-Д.: Феникс, 1997. – С. 19

44. Волошин А. Наш націоналізм // Сво­бода. – Уж­го­род, 9 травня 1935 р., число 12, річник ХХХVI, передовиця. – С. 1.

45. о. Ю. Станинець. Куда зайшов світ без Бога? // Бла­говісник пре­свя­то­го серця Хри­с­­тового.  Річ­ник XIV.  ч. 8, серпень. – с. 117-120.

46. Салига Т. У дивосвіті метафори // Салига Т. Ві­д­­литий у стро­фи час. – Львів, 2001. – С. 16­6­-1­7­7.

47. Книга Рут /Перевод с древнееврейского и ком­­мен­та­ри­и Э. Г. Юнца. – http://­ancien­t­ro­me.ru/­­antlitr/­antost/­ruth/­kn_­ru­s.­h­t­m.

48. Бабота Л. Відійшла у вічність Людина // Дук­ля, 2003. – № 2. – С. 40-44.

І

ЗІ СЕРЦЕМ У РУКАХ

(до 1933 р.)

ПРИСВЯТА

З кривавим серцем у долоні

До тебе йду, народе мій,

До тебе йду й тобі в поклоні

Несу пісень гарячих рій.

У них твій тихий сум ридає,

Твої у них і сльози, й кров,

У них моя душа співає,

У них горить моя любов.

У тих піснях усе завзяття,

Увесь мій біль, увесь мій жар.

І їх тобі, о Підкарпаття,

Я приношу в синівський дар.

мотто

Багато пісень є у лірі моїй,

Багато, багато без краю,

Коли відізвуться в задумі німій,

Я плачу, я рвусь, я ридаю.

У пісні моїй не кохання-любов,

А болі, недоля й страждання,

Із кожної струни все капає кров

І чуть передсмертне конання.

Я граю, співаю, акордами б’ю,

Нехай і пірвуться всі струни,

Співати я мушу, я плакать люблю,

Я гратьму до скону, до труни.

Нехай поховають, заграю і там!

Я гратиму все, без загину;

Співатиму наперекір ворогам, –

Співати я в віки не кину.

Я все у хвилинах скорботи і мук

Пускаю пісень моїх орди;

Хай струни пірвуться!.. Мій зранений звук

У крові купає акорди!..

В МОЇЙ ДУШІ...

В моїй душі безодня незмірима,

У ній пісень безмежний океан,

Що вляла там його рука незрима;

Там пісня болю, там гучний пеан,

Там блискавки думок, там громи слів,

Там кров, огонь, любов і гнів дрімає,

Та все мовчить... Мій час ще не наспів;

Усе пори своєї жде – чекає...

МОЯ ПІСНЯ

Як весною запахнуть квітки на лугах,

Моя пісня до сонця злітає,

Там купається в сяйві, в барвистих плесах

І веселки й проміння зринає.

Як улітку гарячі палають сонця

І запалюють лан колосистий,

Моя пісня вогнями горить і в серця

Сипле жаром палючим, огнистим.

А як осінь холодна іде по полях

І в могилу живе все складає,

Моя пісня злинає, мов зранений птах,

І з плачем до землі припадає.

А важкої зими, як все мертве мовчить,

Моя пісня кривавиться, б’ється,

У конанні важкому ридає, ячить –

Й на листи білі кров її ллється.

МІЙ ХРАМ

В огнях багряної заграви

Палає мій величний храм,

На олтарях живої слави

Горить жертовний тиміям.

Тут сам я цар, тут я складаю

Всепалення офір-пісень,

Моєму Богові співаю,

Огонь святий живлю день в день.

Тут я горю – і не розкине

Чужа рука моїх огнів!

Щодня, без впину в душу рине

Святий, великий срібний спів.

В екстазі тут молюсь невтомно.

А Він – Незримий – сходить сам

В надхненні Божому, святому

І душу вводить в неба храм.

В моїй святині не зів’яне

Ранкова молодість вінків,

І з олтарів не перестане

Лунати мій величний спів.

* * *

Повивала мене мати, шовком повивала,

Над колискою моєю пісеньку співала:

Люлі, люлі мій синочку,

Мій малий ти ангелочку,

Снуй собі безжурні сни

В днях діточої весни;

Бо колись прийметься жити

І радіти, і тужити –

Ой заплачеш ще нераз!

Ті діточі сни минуться,

Сльозоньки з очей поллються,

Спізнаєш гірку недолю

І нераз заплачеш з болю,

Та далекий ще той час –

Люлі, сину, люлі!..

А я виріс, подивився,

З болю сльозами залився,

Як згадав безжурні сни

З днів діточої весни.

Правду віщувала мати!

Як погляну на Карпати,

На терневий сей город,

На гірку оту недолю –

Серце завмирає з болю,

І нераз прегірко плачу,

Як зачую, як забачу

Мій обшарпаний карод...

Правду ти пророкувала, моя рідна мати,

Та скажи ще, доки в болю так мені ридати?

ЗІ СЕРЦЕМ У РУКАХ...

В великий день Завіту з серцем у руках

Тебе шукав я, Ягве, на верхах Синаю.

Твоє обличчя бачив в ярих блискавках

І голос дужий Твій, мов з криці ллятий, чув я:

Здійми своє обув’я!..

І я здійняв... А голос Твій озвався знов:

– Я ТОЙ, ЩО Є, болючу скаргу маю.

Народи справедливість топчуть і любов...

Права ламають Божі і людські в гордині,

І ставлять лжі святині.

Я – ТОЙ, ЩО Є...

Той, перед ким ввесь світ тремтить,

Тебе – ніщо – до мого посилаю люду...

Іди, скажи народам, що мій гнів горить,

Що вже в руках держу я блискавки і громи

Й світів звалю хороми!..

Я ниць упав... Відчув я ввесь тягар тих слів...

Тремчу і, піднімаючись з земного пилу, іду...

Готов я говорить до гір, лісів...

Але чи хтось мене почує з люду Твого,

Мене, мене – німого?..

голод

Я бачив, як у наші гори

Ішов могутній голод-цар,

Останнє зерно брав з комори

І сльози залишав у дар.

Я бачив, як дитину мати

Тулила до сухих грудей,

Не мавши їй що їсти дати,

Ішла на жебри між людей.

Я бачив глибину розпуки

В очах запалих і мутних,

Обличчя скривлені від муки

І вираз гробовий у них.

Я чув нестримний плач дитини,

Болючі скарги, повні мук,

Проймаючі жалі вдовині,

Німе заламування рук.

Я чув, як мій народ ридає,

Припавши до безплідних піль...

О, хто у грудях серце має?

О, хто відчує ввесь наш біль?..

* * *

Ой повіяв вітер, ой повіяв буйний

В широкому полю.

Заридало серце, заридало бідне

З великого болю.

Заридало серце, заридало бідне

Та до зірниченьки,

Що не має долі, що не має волі

Сирота без неньки.

Закувала сумно, закувала тужно

Зозуленька сива...

Ой чого ж ти доле, сирітськая доле,

Така нещаслива!..

ГОЛОДНИЙ

Суд без милосердя тим,

що не творять милосердя

Св. Ап. Яків. II. 13

Упав на тротуарі,

У стіп каварні впав,

І хтось на чорній тварі

Одчай намалював.

Мутні, запалі очі,

Тупий, безсилий зір,

Спокій грізної ночи

І мука, й жаль без мір.

Суворість і тремтіння,

Голоднотихий жах

І спрагнене терпіння

На скривлених устах.

При ньому жінка й діти

Заголосили враз:

О де ж тепер подітись,

Хто нагодує нас?..

Прибігли ближні й браття

З каварні від забав,

І з виразом каяття

Хтось булочку подав.

“Не треба вже, не треба;

Запізно вже тепер...

Гряде прокляття з неба

На вас, на вас...” – і вмер...

ПЕРЕД БУРЕЮ

(Уривок)

Скервавлена Европа спить у сні,

(Порожні і пусті її хороми...)

А понад нею бурі навісні

Збирають свої громи.

Мовчить земля... Кругом заклята ніч.

Лиш полохливо лилики літають,

То заглядають марева до віч,

То в теміні зникають...

А з підземелля зрада буха, б’є;

(Вже динаміт підложений, готовий!..)

На Півночі Червоний Смок встає –

Жадний людської крови.

І зором його очі обняли

Усю Европу, Азію й всю землю...

На всі краї зрадливо налягли

Керваві тіні Кремлю.

Навколо ж все дрімає в тьмі німій,

Навколо тишина страшна, жахлива,

А з Півночі надходить буревій –

Кервава буря й злива.

В далечині зиґзаґи блискавок

Все небо ріжуть вже керваво, грізно.

Вставай Европо, йде Червоний Смок,

Вставай, бо буде пізно!..

Народи, встаньте! Йде ваш судний день,

Сини землі, мечі до рук беріте,

Дзвоніте на тривогу, йде вогень,

Дзвоніте, гей дзвоніте!..

ВЕЧІРНИЙ ДЗВІН

Ой заграли сумні дзвони

І розляли тужні тони

У темненьку ніч,

Заридала сиротина,

Покотилась мов перлина

Сльозонька із віч.

Ой чого так сумно грає,

Ой чого так серце крає

Той вечірний дзвін?..

Ой не грав би так сумненько

Як узрів б моє серденько,

Ой не грав би він!..

Ой не грав би тії пісні

Так тужливі, так жалісні,

Якби він се знав,

Як серденько мені крає,

Коли такі пісні грає –

Ой коби він знав!..

Коб він бачив ті могили,

Що отця і мамку вкрили

Тому кілька днів,

Ой не дав би сиротині

Так страждать на самотині –

Він би онімів.

І не грав би так тужливо,

Так болючо-розпучливо,

Ой не грав би він,

Коли б знав, як я ридаю,

Як на мамку я згадаю,

Як почую дзвін...

Ой не грайте, красні дзвони,

І не шліть сумненькі тони

У темненьку ніч!

Але дзвони далі грають,

Сумні тони виливають,

Тиснуть сльози з віч...

ЛИСТОК

Стояв міцний, крислатий дуб посеред гаю

(Від зривів вітру кожен лист на нім тремтів...).

Навколо все буяло, квітло, мов у раю,

Нараз примчав вітрець, зірвав листочок скраю –

Зірвав і полетів...

Помчався в даль вітрець, в широкії простори,

Листок в своїх обіймах ніс сотками миль,

До хмар збивався, то сідав на тихі бори,

Об скелі бився рвучно, то лягав на море

І гладив гребінь хвиль...

Зірвавшись знов, вітрець поніс листок до гаю,

Де квіття, рожі, де чудовий спів лунав,

То нектаром поїв його чарівним раю,

То в море жовчі затопляв, морив до краю,

І, знов зірвавшись, гнав...

Листок у вітрі й досі по просторах б’ється,

Карається, конає серед болю й мук,

Не може вмерти, тільки з вітром в даль несеть­с­я,

Аж вітер сам колись об скелю розіб’ється, –

Листка останній вчуєш звук...

* * *

Надвечірні фіолети вкрили небосхил...

День у далі тоне – тане,

День за пройшлими братами лине,

І серед тиші ніжно сум припав до рідних піль.

Серед тиші струнний голос тихо задрожав...

Пісня хвилею розлялась,

Серце споминами спалахнуло

Й очі тихо заясніли в діамантах сліз.

Повнодзвінно забриніли зграї злотих струн –

Склекотіли – тай замовкли...

В невимовнім болю хтось заплакав:

“Молодість, ох молодість мина

й не верне біль­ш­!..”

Хтось заплакав, хтось зігнувся,

хтось до піль при­пав…

Плач його озвавсь луною...

Вечір нахиливсь на тихі ниви

І заплакав перлочистими сльозами рос...

ВОСЕНИ

Сумна холодна осінь, ринуть чорні хмари.

Усе конає, в’яне, гине в полі.

Лани навколо – мов мертвецькі мари...

Життя квилить і німо стогне з болю,

А хмари далі ринуть темні, сірі...

Пісень присмертних вітер грає, мов на лірі.

Сувора осінь вже свої костисті руки

Кладе на все живе, зелене, гарне;

З-під тиску рук тих чути крик розпуки,

Благання – та усе даремне, марне!..

Холодна осінь дихом смерти дише

І все, усе до сланку смертного колише.

Ось квітка гнеться край німого зруба,

Троянди у садку зігнулись вниз,

А злющий вихор рве стрункого дуба,

І хмари плачуть струменями сліз...

Ридає серце, гине від розпуки.

Із струн його злинають смертні звуки...

СНІЖОК

Легкий, ніжнесенький пушок,–

Мов сон дитини...

Паде білесенький сніжок

На полонини.

Паде на соннії поля,

На тихі ниви –

І зимно дихає здаля

Вітрець лінивий.

Навколо тишина німа,

Усюди тихо,

Розіслана земля дріма,

Забувши лихо.

І сняться їй нові казки,

Нові едеми,

І сяйв, і барв, і зір разки,

І діядеми.

І сниться їй нова весна,

І трави, й квіти,

Розкішна пісня голосна

І звук трембіти.

А платочки снігу падуть –

Землицю криють,

Узліссям вже вовки бредуть

І тихо виють.

БІЛИЙ СНІГ...

Білий сніг

Тихо землю осипає,

Прикриває

тугу піль, журбу доріг...

Сум як птах

Думи згадує осінні,

В голосінні

б’ється, рветься по тернах.

Наче тінь,

Хтось самотній полем ходить

І заводить

над могилами терпінь.

Хтось припав

До могили, де надії,

Сни і мрії

й поривання поховав.

В німоті –

Хай нікого він не чує,

Хай сумує,

хай ридає в самоті.

Тихо, цить!

Не мутіть його спокою!

Він сльозою

свого духа воскресить...

Білий сніг

Тихо землю осипає,

Прикриває

тугу піль, журбу доріг.

НЕ РАЗ...

Не раз в житті вогнями я палаю,

Тоді знімаюсь вгору, у простір,

Тоді за все на мить мов забуваю,

Впиваюсь чаром вічносяйних зір...

Тоді в злотистім засвітів промінні

Купаю серце, душу і молюсь,

Псалми шепочу тихі, безгомінні,

Пісні співаю чисті, повнодзвінні

І величі вселенної клонюсь.

Не раз горю увесь огнем вулканів,

Тоді кипить у жилах юна кров,

Тоді я в собі чую міць титанів,

Тоді, здається, я б у мить готов

Був землю всю в простори підійняти,

Її скупати в сонці золотім,

Серця усі любов’ю вщерть налляти,

Усьому людству небо й Бога дати,

І стерти слід недолі в світі цім.

Але ж, частіше з криком болю й муки

Отут, по цій землі, повзу я сам,

Частіше сковані терпінням руки

З долини сліз підношу в неба храм,

Частіше сам в безсиллі поринаю

З розіп’ятим я серцем в чорній тьмі,

Напризвіл долі кинутий, ридаю

І ласки в Бога і в людей благаю,

Щоб не загинути мені в пітьмі.

ЛІРА

Я ліру скорботну у руки узяв

І співи сонливі зі струн розігнав.

Зірвались акорди, мов зграї, гримучі

І крикнули з болю, одчаю, зневіри,

Мов тисячі ран запалали у них...

І в схлипах ридання припали болючі

До ніжних обіймів скорботної ліри…

І тихо заснули на струнах німих.

Заснули, мовчать... Але ж знову і знов

На землю червона з них капає кров...

РОЗЦВІЛИСЯ РОЖІ...

Розцвілися рожі, розцвілися гожі

В мойому саду,

Мій ранок вінчали і весну квітчали

Мою молоду.

Та буря заграла, всі рожі зламала

Які лиш були.

Брати приходили, на рожі дивились

І далі пішли.

Лиш сам я лишився, лиш сам я схилився

До рож дорогих

І скарги болючі і сльози пекучі

Зливаю на них.

У ДАЛЕЧІНЬ...

У далечінь кудись хотів би я піти,

У далечінь далеку, тиху і незнану, –

І там в обіймах миру-тиші й самоти

Гоїти серця рану.

І там бажав би я в пустині укриття

Забути всіх людей і все на світі всьому,

І тихо перейти дорогою життя

Нікому невідомий...

* * *

Срібнії струни, віщії струни

Тихо пірвалися знов,

З кожної струни, з кожної рани

Капає свіжая кров.

Пісні замовкли, пісні розп’ялись

На придорожніх хрестах,

Крик невимовний, зойк тихострунний

Німо сконав на устах.

Серце схололо, серце завмерло,

Промінь надії погас...

Громи тріскучі, дикії громи

Бийте, ох бийте до нас!..

* * *

Я сам, я сам, хотяй кругом юрба

Хвилюється, приходить, повертає,

Я сам один, хіба іще журба,

Хіба вона мене ще не кидає.

Я сам!.. Та ви ідіть і більш не нудьте,

Я сам шукатиму страчений алмаз.

Ідіть же і забудьте, ох забудьте,

Нехай і я вже раз забуду вас!..

ОЙ ВИЙДУ Я В ПОЛЕ...

Ой вийду я в поле,

Ой вийду ще раз

І там, мої думи,

Розкину я вас.

І там, мої думи,

Розлучуся з вами

І піду, ой піду

Блукати світами.

І піду, ой піду

По світі смутний,

Із болем у серці,

Один, самітний.

А як вас край гробу

Ще стріну, побачу,

Ой гірко, прегірко

Над вами заплачу!..

* * *

Мовчи, серденько, цить, мовчи!

Пірвалися останні струни,

Остання пісня заніміла

Й сама мовчки лягла до труни,

Остання іскра спопеліла –

Та цить, серденько, цить, мовчи!

Не плач, не рвися, не кричи!

Натягну я новії струни,

Сотки нових пісень сотворю

Й заграють, заревуть перуни...

Та цить, серденько, в лютім горю

Вже йде наш час, лиш цить, мовчи!..

НЕ ПИТАЙТЕ...

Ні, не питайте, що мене болить!

Над цвинтарем землі душа ридає,

У тихім болю серденько квилить

І на хресті своїх надій конає.

Та рани мої, біль мій я люблю

І серце все пісні співать готово –

У них свої і ваші сльози ллю,

У них конаю й роджуся наново...

* * *

Я піваю, я співаю, пісеньки гудуть,

Струни б’ються, струни рвуться,

сльозоньки падуть.

По просторах пісня ллється, гомонить, луна,

Моє ж серце, бідне серце, омліва й кона.

Гей, стрівайте, почекайте, жалібні пісні,

Поверніть ще раз на мої струни голосні

І заплачте, хай ридаю, хай конаю знов!

Струни рвуться, сльози ллються,

з серця ллється кров.

ПІСНЕ МОЯ!..

О ПІСНЕ моя, ти пташино безкрила,

Туго ти болюча, ти крове моя,

Чому похоронні все тони розносиш

Посеред життя мого весни-мая?

О пісне моя!..

О пісне моя, безталанна ти журо,

Без серця ти дзвоне, що стоном буя

У нетрах підземних, криївках мертвецьких,

Чи там є колиска, чи труна твоя?

О пісне моя!..

О пісне моя, ти сльозино кривава,

Ти шматочку серця, любове моя!

Люблю я тебе, я кохаю безмірно,

Хоча як болюча все вдача твоя,

О пісне моя!..

О пісне моя, хоч ти вічно лиш тужиш

І серце кровавиш і мучиш, та я

Кохаю тебе й не забуду до скону,

Потіхо, розрадо єдина моя,

О пісне моя!..

ПОКЛОНИ

Ударили у дзвони...

Із хат виходили, йшли люди

І в церковцю пішли –

на поклони...

Воскові свічі тихо гнуться,

На землю скапують їх сльози,

До неба вогники їх рвуться...

Народ побожний на підлозі

З отцем стареньким б’є поклони

І молиться...

Тихенький шепіт

Всю церковцю сповняє мирно,

Із образа Христос Розп’ятий

На люд свій споглядає вірний

І молитов вислухує...

Народ покірно в груди б’ється

І на коліна припадає,

Відпущення гріхів благає.

І кається душа і гнеться

Перед Всевишнім...

...Боже мій!

Гріхів моїх не пом’яни!

І далі б’є народ поклони,

І покаянно дзвонять дзвони,

І в церковці тихенький гомін –

І плине: «Претерпілий страсти...

Мій Христе... О, не дай пропасти!..

Прости, помилуй!..»

ДУША

Скривавлена, знеможена, безсила,

Ішла дорогою тисячоліть –

Охляло звисли херувимські крила,

Тремтячі руки жалісно розкрила:

О, дайте щось, порожню заповніть!..

Юрба їй сміття кидала у руку...

І далі йшла під градом глузувань...

Кривавились болючі рани-муки,

У далині конали смертні звуки,

Останні відгуки важких ридань.

Поглянула... Безлюдний шлях, дорога...

Звела руками до безмовних хмар

І зойкнула: о, Бога, Бога, Бога!..

І тихо впала втомлена небога

На зимний тротуар...

СПОВІДЬ

Душа горить – горить огнем, палає

І сльози ллє, і плаче, і ридає,

З глибин її несеться зойк –

Покутний зойк...

А в серці жаль змиває вчинки грішні,

Діла гріховні і думки зловтішні,

І груди палить лютий біль –

Спасенний біль..

Уста дрижать... Тремкі уривки слова

Пливуть в таємну даль, де – Бог-Єгова.

Не чути рваних отих слів –

Покутних слів..

Рука тремтить... Об груди б’є зболілі,

Об грішні груди, горем накипілі…

І рветься вмить кайданів в’язь –

Пекельна в’язь.

І знов душа біленька, чиста, красна,

І знов у ній надія сяє ясна,

З глибин її пливе вже гімн –

Любови гімн.

* * *

На світі є одні перлини,

В них бавиться мале дитя,

Вони в очах блищать щоднини

І сяють там ціле життя.

Се чистії перлини горя,

Що творять океани-моря.

В КРИВАВИХ ШАТАХ...

В кривавих шатах Він блукав,

Увесь у ранах, повен муки.

За вами Він ходив, шукав,

Ламав святі над вами руки.

За вами Він у гори йшов

І ранився об терня й скелі,

Шукав, благав – і не знайшов,

І плакав сам в німій пустелі.

Та ви, нікчемні, ви прийшли,

Його зловили там, зв’язали,

В одежу білу одягли

І, розіп’явши, насміхались.

А Він з хреста за вас моливсь,

А Він з простертими руками

До вас, нещасних, нахиливсь

І далі йде, іде – за вами...

ЦИТЬ...

Цить.

Темно...

Навкруги

Тьма таємно

На поля-луги

Стелиться, лягає;

Гуркотить у далі грім,

Блискавиця розтинає

Чорні хмари... Суне хмаролім,

А на «лобному» юрба, пітьмою

Вкрита, грішні німо стиснула уста,

Дивиться злорадісно, з жагою злою

На Розп’ятого страшне конання, на Христа.

Враз загуркотів у хмарі грім важкий... Озвався х­т­­о­с­ь.

«Отче мій, Тобі я духа віддаю!..» – сказав Хрис­т­ос –

Голова схилилася... «Звершилось!..» – шепнули ус­­т­а­...

Сліз остання крапля впала з віч Розп’ятого Хрис­т­а...

«Сину мій, дитя моє, поглянь на мене вниз,

Сину мій, поглянь ще раз!» – зітхнула Мати.

Вітер голос цей долинами розніс

І, припавши до хреста ридати,

Тихо плаче бідна... Нарід ввесь

Розійшовсь тривожно. В глуші

Чорна хмара плине десь,

Вітер тихо сушить

Краплі крови, сльоз.

Висить мертвий

Сам Христос,

Тихо...

Цить!

ВОСКРЕСІННЯ

Сповитий смертю спочивав Христос,

Навколо все спокійним сном дрімало,

Лиш небо краплями сріблистих рос

Дрібні квітки тихонько умивало.

У гробі темно, тихо... лиш нараз

Надземне світло бухнуло, засяло;

З душею сполучивсь умерший Спас

І сяйвом божества обличчя запалало.

Умить, мов блеск, із неба прилетів

Архангел Божий і перед скалою

Мов гласом грому сильно загреміз,

Аж гробний камінь поваливсь луною.

А над скалою мов пурпура й сніг,

Мов фіолет і злото заблестіло,

Аж сторожа нічна звалилась з ніг...

Над гробом сяло вже воскресше тіло.

Мільйони душ і ангелів з небес

З Христом знеслись понад Єрусалимом.

І вмить могутнєє “Христос воскрес!..”

Понеслось над квітчастим трав килимом...

* * *

Те серце, що почало омлівать

І вже конало,

Зірвалось знов і запалало,

У струни вдарило, заграло

І далі взялось знов співать.

Його акорд у хмарі ген луна,

То засміється,

То зарида, то розіллється,

А далі з болем затрясеться

І німо в вічності кона.

* * *

Заграй, о серце, заспівай

Новую пісню навесні,

Забудь на сльози, не ридай,

Забудь печалі навісні.

Весна із квітами прийшла,

Нам шовки кинула під ноги,

Нова нам зіронька зійшла,

Нові розкрилися дороги.

Вогнем веселим зайнялись

Розмріяні шпилі верхів,

Гаї у квіти одяглись

І розіллявсь їх ніжний спів.

О серце, крилами орлів

Полиньмо в тихії простори,

Розкиньмо там веселий спів

І тихо сядьмо знов на гори.

М. З-ОВІ

Ти розіп’яв свої вітрила

Й поплив розшукувать перел,

Ти розпростер могутні крила

Й зірвавсь до льоту, мов орел, –

Та тям: високо так не злинеш,

Де не сягав би зір стрільця,

І так далеко не поплинеш,

Щоб уникнуть судьби гінця.

Нераз зірвуться гураґани,

Безодні пеклом заревуть,

Здіймуться хвилі мов титани,

Тебе й твоє судно пірвуть;

Здаватисьме: вже, подих смерти

Вітрила й керму поламав, –

Та ні, не так, не так умерти

Поетові, що скарб шукав.

Нераз, коли в гору здіймешся

В безмежний і вільний простір

І жадібно впиватимешся

Чаром мільйонних ясних зір,

То й там ті зависні півлюди

Тебе досягнуть градом стріл,

І там скервавлять твої груди

Й надломлять міць орлинних крил.

Та ти, поете, не дивися

На гураґани, ні на кров,

Невтомно все життя борися

Й на те – найгірше – будь готов!

Як ти напняв свої вітрила

То плинь перлинний скарб шукать,

Як розпростер орлинні крила,

Не перестань до зір злітать!..

ПОЕТЕ, ЗНАЙ...

Поете, знай: твоїми зрушена словами

Юрба підніметься, сплете тобі вінець

І шлях, кудою йтимеш, вистелить квітками,

І виллє перед тебе всю любов сердець.

Грімке тобі: «Осанна!» загримить луною,

Тобі юрба під ноги кине квіття сніп

І ореол запалить понад головою,

І вся з поклоном припаде тобі до стіп.

І на руках тебе нестиме вулицями,

Немов пророка будучих великих днів,

І генієм назве, покаже всім в безтямі:

– Ось слава наша – він, нащадок-син богі­в!..

Та знай, поете! Так колись юрба вітала

Не генія, а геніїв творця – Христа,

А поклонившися, на хрест Його розп’яла

І ще глумилася: ану, зійди з хреста!..

Як нині всі перед тобою б’ють поклони,

Так завтра Юдою і зрадником назвуть,

На чоло вб’ють кільці тернової корони

І плюнуть в очі і, побивши, розіпнуть.

Та ти, поете, на людей не оглядайся:

Хай хвалять, хай і розпинають – мужньо сті­й­!

Ні славою, ні злобою не переймайся,

Твердий, мов скеля, будь посеред своїх мрій!

БУРЯ

Лютує море, скаженіє, рветься,

До неба гриви буйні іздіймає,

За буруном бурун летить, гукає,

Аж чорна ніч стривожена трясеться!

Із реготом об хвилю хвиля б’ється,

Скажену пісню з криком, ревом грає,

Судном, немов лушпиною, вергає

І, ревучи, у чорну даль несеться.

Безодня в шалі вся кипить, клекоче;

Над нею блискавки червоні мають,

І грім за громом тріскотить, грюкоче…

Бурхливі води в шал свій ізливають

І звірів рев, і жах грізної ночі,

І далі, пінячись, летять, гукають…

НАД СТАВКОМ

Задуманий ставок уклався, ввесь

Оточений лугами…

Заплюскотіла рибка десь,

Зринає хвиля серед плес

Великими кругами.

У хвилі тій сріблистій, золотій

Блакить Господь малює,

Купає сонце образ свій

І з-поза обрію ясний

Промінням став цілує.

Вмовкає все… І темінь навкруги

На землю налягає,

Втихає став, поля й луги,

Лиш хвиля тихі ще круги

На берег висилає.

Німіє все… Тремкі блукають сни…

Вітрець бальзамом віє

І дише подихом весни,

Шепоче: “Цить! Забудь! Засни!..”

Й сідає сон на вії.

* * *

Сховалось соненько... темніє…

І місяць котиться з-за гір,

Блакитне небо ген ясніє

Мільйонами чудових зір.

Вечірня тиша, мріють гори,

Аж серце тоне в морі мрій,

Душа ж зривається в простори,

Немов пташинонька в вирій.

А я між квітами клякаю,

Солодкі сльози кануть з віч,

І тихі молитви злітають

У зоряну чудову ніч...

УДАРИЛИ ВЕЧІРНІ ДЗВОНИ…

Ударили вечірні дзвони

на дзвіниці,

Полинули акорди ніжні

до зірниці…

Озвалася вечірня пісня

молитовна:

О, радуйся, Маріє Діво,

ласки повна…

О, радуйся, Маріє Діво,

Божа Мати,

До Тебе моляться Поділля і

Карпати,

До Тебе кличе вся Вкраїна

у неволі:

О, зглянься, змилуйся над нами,

дай нам в­о­л­і!

Замовкли дзвони, втихла пісня

над поля­м­и­...

І сон із тишею блукають

між хатками...

У тихій синяві блискочуть

метеори,

А ген у небі тихо мріють

ясні зорі...

ВЕЧІРНИЙ ШУМ...

Вечірній шум дерев несеться,

Тихесенько гілля тремтить,

На небі зіронька трясеться

І німо в далі мерехтить.

Чудовий вечір нахилився,

В простори чар свій розлива.

У хмари місяць оповився

І тихо в синяві дріма.

Вечірний дзвін заграв з дзвіниці,

Та щось тужливо він загув,

Поніс свій жаль аж до зірниці

І тихо сплакнувши заснув...

* * *

Тихо, тихо… мовкнуть дзвони,

Ніч ляга на все кругом,

Вдалі мріють небосклони –

Грають вічности псалом.

Тихо, тихо... все вмовкає,

Всюди тишина німа,

Полем тихий сон блукає,

Тихо землю обніма,

Тихо, тихо, тихесенько!..

В сні спочив ввесь божий мир,

Лиш поетове серденько

Піднімається до зір...

ВЕЧІРНЄ

Розсипались зорі по тьмяній блакиті,

На небо вогнями зривають, палають,

Далекі простори, імлою повиті,

Сном вічности тихо, спокійно дрімають.

Таємна, безмежна, незглиблена тиша

Обняла безкрає, широке всесвіття –

Лиш ледве знічев’я зефір заколише

Високе сонливих топіль верховіття.

Вселенна, огорнена тихим спокоєм,

У синіх обіймах безмежжя дрімає,

І вечір серпанком, шовковим повоєм

До любого спанку вже землю вкриває.

Тихенько, тихесенько всюди, довкола,

Лиш небо таємно зірками палає,

А нічка весняна, ясна, зоречола,

На зморену землю сном тихим лягає.

* * *

Вечірня мріє, ти засвітня пташко,

Рожева хмаринко чудова, красна,

Без тебе так чогось на серці важко,

Без тебе холодно кругом і хмарно;

Прилинь до мене, моя зірко ясна,

Нехай не тужу, не сумую марно.

Прилинь до мене – й тихо увійдемо

У царство казки чарівне, квітнете,

Там тиху радість, там спокій знайдемо.

Прилинь до мене й силу дай орлину

Полинути у сяйво промінисте

Й забути землю цю хоч на хвилину!..

НАМ ДОБРЕ ТУТ!..

Пішли молитися... Стоїть гора Таворська –

У зелень вбрана і квітчаста вишина;

В далечині сірій синіє глибінь морська,

Навколо всюди тишина...

А блідий місяць осіяв гірську дорогу,

По ній ступає четверо людей мов тінь, –

Ідуть молитися Єгові, свому Богу,

За щастя людських поколінь.

Ідуть мовчки. Прийшли і на коліна впали,

Піднесли руки до мольби за світ увесь;

За молитвами молитви нові злітали

До вічних хоромів небес.

Нараз Христос піднявся... Сонцем запалало

Його обличчя... одіж, мов той сніг...

Мойсей і Ілія з Ісусом розмовляли, –

Апостоли ж упали з ніг.

Піднесли очі, мов ті повні блиску зорі:

“Нам добре тут, Ісусе, сіни три зробім!..”

Розплився блиск і знову темно на Таворі...

Христос діткнувся їх... “Ходім!..”

ОКРИЛЕНЕ СЕРЦЕ

Сиджу я в садочку, сиджу одинокий,

Ніч тиха-таємна, дрімає простір,

Дивлюся на всесвіт безкраїй, широкий

І щось моє серце займає до зір.

Окрилене серце в простори злинає,

Купається в сяйві злотистих зірниць,

Від зірки до зірки соколом літає –

Немає там краю, немає границь.

А зіроньки-зорі вогнями палають,

Чарують крилате те серце з землі

І розкішшю неба його напувають,

Танки з ним виводять в сріблистій імлі.

Зогрілося серце, на зорях зогріло,

І крильцями любо майнуло умить,

І тихо-тихенько на землю злетіло,

І стало співати про зорі й блакить.

Сиджу я в садочку, сиджу одинокий,

А нічка таємна дрімає, мовчить,

Лиш серце, мов пташка, на світ ввесь ши­ро­к­и­й

Про зорі щебече, співає, кричить.

НА ШЛЯХУ

І.

В душі боролося добро зі злом,

В душі знімались хвилі, гураґани,

Над головою злився бурелом,

І в тьмавій ночі хтось кував кайдани.

Немов би пекло – все ревло кругом,

На серце чорні налягли тумани...

Я боронився зламаним крилом,

І тихо кровію стікали рани.

Порвався на тернах мій літ висотній,

Я ждав останнього, я ждав Голготи,

Та раз ще міць усю зібрав, і вмить

Мій ворог на шляху упав під ноги...

Іду!.. Співаю пісню перемоги,

Іду безсилих на шляху кріпить.

II.

Кривавий шлях, тернистії дороги,

Мільйони зламані життям падуть,

Та лиш великі духом знов встають

І далі йдуть тернами без тривоги.

Хоч їх додолу гне тягар знемоги,

Хоч пройдена багріє кров’ю путь,

Вони нестримно все вперед ідуть

До ясної мети, до перемоги.

Ідіть, змагайтеся в страждань горінні,

Людьми ви є лише в борні, в терпінні, –

Охлялі духом – це живі мерці!

Ідіть, з собою і з життям боріться,

Ідіть і чорним будням не коріться,

Ідіть, а там – хоробрих ждуть вінці!

ІДЕЯ

Ідеї, ідеї, ідеї нам треба,

Ідеї, мов чистий хрусталь,

Високої, мов тії хороми неба,

Міцної, мов граніт, мов сталь.

Ідея – крило це могутнє, орлине

У льоті по хмарних валах,

Хто має ідею, той певно не згине

В великих, безсмертних ділах.

Ідея – це молот, що скрушує кремінь

І мури лама перешкод,

Це світло, що блеском розгонить всю темінь,

Це іскра, що будить народ.

Ідея – вогонь це у чищенні злота,

Що спалює низьке усе,

Це порив, що все піднімає з болота,

Що землю до неба несе.

Ідея – це голод, це спрага жагуча

З неволі народ піднімать,

Ідея – це сила нестримна, могуча,

Що зможе і смерть поконать.

Такої міцної, святої ідеї

Нам треба до наших сердець!

Ми з нею великі! А кожний без неї,

Це справжній живущий мерлець!

НАЩО, ПОЩО?..

Нащо, пощо

У день пісень

Про біль співати нам?

Невжеж без меж,

В безкрай наш край

Та заливать сльозам?

Невже ми вже

І жить на мить

Не зможем без ридань?

Невже ми вже

І зір від зір

Звернули в чорну хлань?

В гору, в гору,

В простір, до зір,

В гору, Феллаги, враз!

Ідім, не ждім!

Лиш так Спартак

Народиться і в нас!

* * *

– Борітеся, – сказав Пророк, –

Завзято, мужно все боріться,

І хоч ви – лиш малий гурток,

Хоч ворог ваш – великий смок,

Ви не лякайтесь, не коріться!

Не піддавайтеся в борні!

Незломних доля спомагає;

Лише характери сильні,

Лише відважних у війні

Побіда лаврами вкриває.

Вас ворог стримає на час,

Та знищити на все – не зможе!

Лише борітесь всі нараз,

Борітесь, заклинаю вас,

Борітесь, правда переможе!

* * *

Життя і кров,

Усю любов,

Всі сили, поривання

Народу дай

І не жадай

Заплати ні визнання.

Слова ховай,

Діло хапай –

В ділі усе спасення!

І прийде час,

Великий час –

Народне Воскресення.

МЕСІЇ МИ ЧЕКАЛИ...

Месії ми чекали,

За ним у світ ішли,

Століттями блукали,

Століттями шукали,

Месії ж не знайшли.

Ми йшли в чужі палати

До іродів-царів,

Та там – самі магнати,

Не їм Месію знати,

Месію нуждарів.

Ми всюди заглядали,

Де близькі й свояки,

А там – Його не знали,

А там – аж задрижали

І стисли кулаки.

Вернулися в знесиллі

До наших ми домів,

А тут – на небосхилі

Засяла в повній силі

Зоря Великих Днів.

Збудилася надія...

Промовив хтось до нас:

Сповнилась ваша мрія,

Постане в вас Месія

Вже в недалекий час!..

СПІВЦЯМ

Ні, не співайте вже пісень,

Отих пісень журби й недолі,

Що гасять в душах сонце й день

І забивають душі кволі.

Не сійте безнадійний сум,

Не зрошуйте полин зневіри

Співанням невільницьких дум

На струнах божеської ліри.

Не лийте ріками ви сліз,

Не тратьте час на сумування,

А запаліть огнем девіз:

До праці, друзі, до змагання!

Ударте громом у серця,

Зірвіть усіх зі сну безділля

І куйте за борцем борця,

Готового на всі зусилля.

Нового духа в них вложіть,

Нові серця покладьте в груди,

Новим життям їх запаліть,

Створіте тих, що звуться люди.

І покажіть їм ясний шлях,

Дорогу правди і завзяття,

І станьте ви самі, як жах,

Тверді, без страху, як прокляття.

І будьте, мов огонь, мов гнів,

Мов бур громи далекосяглі,

Огнем промовте до братів,

Огнем налийте душі спраглі.

І не співайте пісень тих

Журби, недолі і неволі,

А запаліть огнем усіх

До праці, до борні, до волі!

ДЕ ВИ?..

О де ви, Пророки, о де ви, Мойсеї,

Де провідники, щоб народ повести?

О де ви, ідейні нові Прометеї,

Щоб жертвою й трудом народ свій спасти?

О де ви? Дивіться, народні пожари

Зірвались і дихнули гнівно на дим,

Розбили навколо тумани і хмари

Й заквітли наново життям молодим.

Скаженії, дикі нічні буревії

В перунах розвіяли сон віковий,

У громах принесли світання надії

І ранок веселий, весняний, новий.

У горах збудились народні потоки

І повінню бистрою в доли пливуть,

Кругом заливають простори широкі

І силою велетня дамби всі рвуть.

Дивіться, падуть вже останні опори!

Народ підійнявся по сонних віках,

Вже жовто-блакитні народні прапори

Високо пливуть в молодечих руках.

І бурею пісня народна розлялась,

Ударила громом до сонця, до зір,

Розкутая маса під стяги зібралась,

Готова в похід, до труду й офір.

Формуються довгі незламні колони,

З Египту виходить народ мов титан, –

Та хто ж перейде з ним крізь Море Червоне

І хто поведе його в наш Ханаан?

О де ви, Пророки, о де ви, Мойсеї,

Де провідники, щоб народ повести?

О де ви, ідейні нові Прометеї,

Щоб жертвою й трудом народ свій спасти?

МОЛИТВА

У люте врем’я, в бурі люті

Пророків, Боже, зволь нам дати,

Пророків, що на праві путі

Мільйони повели б закуті

Від гір Кавказьких по Карпати.

В них запали огні вулканів,

Огні живі і животворні,

Дай силу їм борців-титанів,

Щоб серед бур і гураґанів

Стояли мужні, непоборні.

Очам дай ясність блискавиці,

Устам дай мову, повну зриву,

Словам дай голос громовиці,

Рукам дай міць невгнуту криці

І грудям – доброти і гніву.

Серця їм дай незлобні, чисті,

З огнем безмірної любови.

Вдихни в них душі променисті,

Великі, праведні, огнисті,

На боротьбу і труд готові.

Збуди у них велику віру

У перемогу світла й правди,

Щоб не вклонялися кумиру,

Щоб все, себе несли в офіру

За свій народ – усюди й завжди.

І будь із Богом в час хитання,

Снагою будь в борні й недолі,

Благослови їх всі змагання,

Пророцьке дай сповнить послання

І вивести народ з неволі.

У люте врем’я, в бурі люті

Пророків, Боже, зволь нам дати,

Пророків, що на праві путі

Мільйони повели б закуті

Від гір Кавказьких по Карпати!

ПОВСТАНЬ, ПРОРОЧЕ...

Повстань, пророче,

і громовицею промов

і блискавкою запалай над нами!

І будь мов Назорей

і очі відкривай осліплим

і приверни глухим чуття

і слово дай устам безмовним

і випростуй калік зігнутих

і в них покладь нового духа

і серце дай нове

і змисл

і почуття завдання

і полум’я трудів і жертви

і стань мов велет перед ними

і озовись до них огнем

і шлях їм покажи

і рідний Ханаан

і накажи іти до нього

і сам ти вихром ізнімись

і громом

і блискавиць зиґзаґами

і бурею літай над ними

і стидом в лиця кинь безстидні

і гранню в ложа їх безділля

і гнівом бий

і різками шмагай їх душі

і наново огонь в них запали

і будь бальзамом для їх ран

і йди вперед

і йди стихією міцною

і будь величний мов Мойсей

і будь безмежною любов’ю

і будь палаючим вогнем

і гнівом

Повстань, пророче,

і громовицею промов

і блискавкою запалай над нами!

ПОВСТАНЕШ ТИ...

Повстанеш ти

і грізно поведеш очима

по ідолах-богах

у спрофанованій святині

народу

і станеш мов архангел

мов невмолимий гнів і жах

у дверях рідної святині

і стиснеш у руках мотуззя

і по душі хамів

і зрадників сікти будеш

і вивернеш крамниці Юдів

і проженеш із храму

всіх прокажених

і всіх живих мерців

всіх фарисеїв

із чорною душею

із чорними очима

сміття народне

і грязь півночи

і запалиш новий олтар

в народній звільненій святині

і жертву чисту принесеш

Йому

Великому

в Карпатській полонині.

ДО ПІСНІ!

І ви замовкли, молоді поети?

І ви, орли, літати перестали?

І вам не стало сил на дальші лети?

І ви людьми малими знову стали?

І ви – співці народу – заніміли,

Безжально залишивши арфу й ліру?

І ви, що їх серця огнем горіли, –

Вже мерзнете, попавши у зневіру?

І ви, пророки, кинули шлях ясний,

Вожді – усіх без приводу лишили,

Так, мов збудивши свій народ нещасний,

Ви свій уже обов’язок звершили?

Ви мовчите, ізбранники Господні,

В садочках розвернувшися тінистих?

Дивіться! Зважте! Спрагнені й голодні

Серця ждуть ваших слів, пісень огнистих!

Устаньте! Знов до арфи, знов до пісні!

У віщі струни сміло вдарте, браття,

Прокиньте в них акорди благовісні,

Піснями сколихніть все Підкарпаття!..

II

СОНЦЕ І БЛАКИТЬ

(1934–1936)

ІДУ НЕВІДОМИЙ

Іду невідомий, нежданий,

Син гордих, могутніх Карпат.

Заквітли дороги вогняні

До ясних едемових врат...

Крізь простори голубосонні

Весняно співаючи йду,

Ескадри крилаті, стодзвонні

На льоти захмарні веду.

Напитися сонця досхочу,

Зривати розквітлу блакить,

Все небо у пісню пророчу

Гарячим вином перелить,

Всю юність надхнення відчути

У срібних, співучих дзвінках.

І крицю могутню стиснути

У гнівом налитих руках.

НАД ВІРШАМИ

Чи я поет уже, чи ні – не знаю.

Мені цілком байдуже це питання,

Над головою ще моє світання,

А на устах ще поцілунок раю.

Я край дороги квіточки збираю

І слухаю шовкових трав зітхання,

Потоків перлоспів, пташок кохання

І надвечірню пісню водограю.

А в тиху ніч беру я серце в руки...

Пливе душа... мов армія виходить –

Ідуть рядки поезій за рядками...

Дорога вся застелена квітками,

Над нею в славі тонуть небозводи,

А в далі мріють тріумфальні луки.

МЕТАМОРФОЗА

Приваблюють п’янкі ароми ранніх квітів

І запашні смарагдові обійми трав;

Принадне це життя, мов усмішка блакитів,

Розквітла щирістю роздзвонених октав.

А я іду з суворістю Саваноролі.

Та м’якне серце. Ні, я вже не той, що був.

Люблю фіалочки, люблю стрункі тополі,

І тихий спів люблю, і далеч голубу.

Іду – і сонце сію в земні перелоги,

Розсипую блакить і пригорщами спів,

Акордами лункими збіглися дороги,

Засипані квітками споминів і снів.

Я розгорівсь горінням ранку й надвечір’я;

Коралями цвітуть розспівані уста,

Руками шлю палкі цілунки гір верхів’ям,

Долинам і степам, пустиням і містам.

Музикою дзвінкою йде передо мною

Прозорий силует – розспіваний герой...

Сьогодні я вже став назавжди сам собою, –

О ні, я вже не той, що був, я вже не той...

ЦВІТ ЯБЛУНІ

Фрагменти молодечих снів –

завіяних фантазій –

повисли нерухомо на котарі,

а за вікном

розкішні яблуні у парі

простягають мені руки,

повні квітів,

повні дарів,

повні чарів –

мітів...

в пуп­’янок дивлюсь маленький:

поріг небуття...

у моменті рух ісходить,

віковічна тайна родить

сон розкішний,

сон квітучий,

сон життя...

ум у тайну тайн заглянув,

перед вічністю пристанув,

гомонять віки...

мрійно-рійно прилітають,

мед збирають

з яблуневих білоквітів

весняні бджілки...

а за вікном

розкішні яблуні у парі

простягають мені руки,

повні квітів,

повні дарів,

повні чарів –

мітів...

ЛІТУРГІЯ РАНКУ

Палкими устами

пишу пісню

на непорочнім личку ранку

повнодзвінно

молитовно

і невинні шлю цілунки

фіолетноквітні

в тихе царство безгоміння

у схід сонця

славословно.

Співають ритмом мої рими

п’яні сонцем і квітками

до нестями

і несуть в рожеві далі

шум розкованих потоків

шовкотонну мову трав

пісню піль лілейноквітних

пісню серця

звук сонетів

і розмолених октав.

І я

в величнім божеськім надхненні

стою німий

на ступенях під олтарем

над келихом вина і крови

і руки взношу

і молюсь

Йому –

Красі-Любові.

БЛАКИТНИЙ УСМІХ

Блакитний усміх

і зоряний цілунок херувимів

на келиху душі

задивленії очі

у сяйво непорочних ранків

й рожевобілі

маленькі ручечки дитячі

побожно зложені в Отченаші,

це тихий жар горінь –

молитва.

І тайна тайн

небесним розливом спливає в серце

і родиться нове обличчя

ягідноквітне

в зорі сколихненій усмішці

в тремтливім розсвіті світанку

в принаді піль

на ступенях уквітчаних кивотів

і соняшних монстрацій...

А ви, що не відчули ще горіння духа

й не пили ще цілунків мира й щастя,

зложіть побожно руки,

приладьте на коліна

в молитві

й розквітне серце знов

лілейною тепла весною

аромою квітучих лип, акацій,

і зацвіте нова любов

на юних спрагнених устах

у зорянім цілунку,

в блакитнім усміху

симфоній...

РАНКОМ

Не дивуйтеся, друзі,

що сьогодні такий я веселий...

Раннім ранком – ще сонце не встало –

я до неба звів білії руки

і полями пішов

по квітках, килимах їх шовкових,

і мов зерно – так падала пісня

у розорані скиби ланів...

Руном слалося збіжжя,

наливались кетяги винниць,

сповідували тихі блакиті,

гомоніли поля...

На устах розцвітало моління,

і відчув я незнане тремтіння,

і почув:

Твоє небо й земля...

Розступились століття,

і в симфонії срібних дзвінків

злопотіли незримії крила,

і припали осанни в поклоні –

тайна Бога відкрила

на тремтячих руках

у долоні...

І щодня в мене пісня і радість,

і щодня в мене сонце й весна...

На руках в мене колос доспілий

і червоне вино на устах,

і усміхнена соняшність

Христа.

МОЛОДІСТЬ

Надвечірнії розмови,

Хлюпотіння водограю,

Усміх ніжно-пурпуровий

На німих одвірках раю.

Дві спокійні, тихі зорі –

Синява небес безодня,

В сніжнобілім омофорі

Велич радісна Господня.

Ніжний подих, тихе слово –

Звук окрилених симфоній...

Стеляться у ніг шовково

Келихи живих півоній.

Легкокрилі білі кроки –

Сама ніжність, сама ласка,

Мов далекий шум потоків,

Мов далека тиха казка.

Повна грації і чару,

Повна божеської вроди,

Розкриває мрій котару,

Срібний сон на вії зводить.

Ніжно на уста лягає

В тихій пісні надвечір’я,

Серце знову розцвітає

Поцілунками сузір’я.

ТРАВЕНЬ

Другові Маркіянові

І ждали, й не ждали тієї весни,

А травень так любо, так любо всміхався,

Аж золотом щирим той усміх рясний

В розкішному танку горів і хитався.

Мов п’яні столітнім червоним вином,

До райської брами ішли ми щасливі.

І стали ми мрією, стали ми сном,

Акордом в космічнім окриленім співі.

Чи ти пам’ятаєш? Наллята вогнем

У захваті любім душа нам розквітла.

І тиша зітхала з гарячим лицем,

Уся зрум’яніла від пестощів, світла.

А ми говорили про сонце й весну,

Мов срібні дзвінки – були наші розмови.

Упоєний розкішшю південь заснув

В шовковозелених обіймах діброви.

І був це останній наш сонячний день,

Коли ми сонцями у захваті сяли.

Й були це останні акорди пісень,

Що їх два поети у травні співали.

Ще й нині таємно шепоче трава

Й наводить ті спомини тихі й недавні

Про співи-розмови, про перли-слова,

Що їх розгубили ми в сонячнім травні.

ПРИСНИВСЯ МЕНІ СОН...

Дорогій Нені

Приснився мені сон на чужині.

Приснився золотий весняний ранок

І шлях крутий в розквітлій далині,

І білий дім, і соняшний кружґанок.

Приснивсь мені розсміяний садок

З мережками – стобарвними грядками,

З коронами розквітлих яблінок

Із бджолами й співучими пташками.

І чую, як листочки шелестять,

Як соловій виспівує в алеї,

Як любою аромою п’янять

Троянди запашні й стрункі лілеї.

І чую голос твій, і чую сміх,

Усмішку бачу знов твою привітну.

Прибігла ти і приторк уст твоїх

Цілунком на устах моїх розквітнув.

Ти вся була солодка і тремка

І соняшна, й прозора, мов в блакиті,

Твої слова – симфонія дзвінка –

Розкішний рай – обійми ті розкриті.

І голос твій, і погляд віч твоїх,

І найчистіший твій дзвінкий цілунок –

Зіллялись в яснім келиху утіх

У найсолодший, найдорожчий трунок.

Твою солодкість я відчув у сні –

Та вмить збудивсь над Тибру берегами.

Найкращий сон про тебе в чужині,

О дорога, солодка, рідна Мамо...

ЛІЛЕЇ

Злотодзвонною луною – Боже сонце,

Піснею блакитною – зірки...

Хто сплітав, хто пряв, хто вишивав хитон ц­е­­­й,

Що в ньому пишаються квітки?

Соломонові лілеї-королівни –

Не торкнеться їх чужа рука,

Тільки білий Королевич богорівний

Сам їх доглядає в цвітниках.

На долонях, що цвітуть розкішним маком,

Мед солодкий, чар криштальних вин...

То мандрівцям тільки, лиш одним бурла­ка­м

На дні келихів – гіркий полин.

САМОТНІСТЬ

Кармінові тремтячі уста,

Молитовно розквітлі аркади,

сонцеквітні в ногах вертогради і став...

А на заході день похилився і думав –

хмари-думи на небо лягли...

Одиноку я тільки одну мав,

одиноку – і тую взяли;

раннім ранком вітри завітали

– розцвітала весна вдалині –

раннім ранком її посватали,

в незабудки убрали,

на вороного тихо поклали,

в невідоме помчали

навісні...

Одиноку, її одиноку

ранню пісню, мов спів херувима,

мрію буйну, широку,

з зоряними очима,

мого неба найкращу зорю,

незабутню, окрилену юність мою

із собою забрали,

взяли...

А на заході день похилився і думав –

хмари-думи на небо лягли...

Я самотній лишився

У космічній мовчання святині

тихий спомин серпанком повився

у моїй полонині...

А на небі ген зорі акордне цвітуть,

в надвечірнім блакитнім спокою

обійнявшися, думи мовчазно пливуть

зоряною рікою.

ПРИВІТАННЯ ВЕСНИ

Шляхи засипані гірляндами пісень –

Виходьте, друзі, зустрічать весняний ра­нок.

Нехай уста цвітуть цілунками веснянок,

Мов пуп’янки розквітлі груш і черешень.

Співаючи, зривайте прядиво заслон цих,

Що вкрили сонністю розмолену блакить.

До вас надхненним льотом янгола злетить

Розкішний усміх ранку, роджений на сон­ці.

І серце відчиніть, мов келихи лілей,

І пийте ранній чар юнацькими устами.

Кохайте янгольським коханням до нестями

І ранок, і весну, і квіти, і людей.

І будьте мов ясні крилаті херувими

В симфонії осан окрилених сердець:

Несіте Богові безсмертний свій ралець –

Молитву сяйних ранків з співами дзвінки­ми.

В безмежжі неба соняшність блакитних рос,

Над головами храм зростає шафіровий,

Молитвою землі цвіте вівтар шовковий,

На вівтарі ж – Він Сам – усміхнений Хрис­т­о­с.

РАННЯ МОЛИТВА

Ранок в рожевих серпанках піднявся,

Кинув привіти верхам,

Багром злотистим в пожарах ізнявся

Огнеколонний мій храм.

Залопотіли незримії крила

Стягами чистих надхнінь,

Клубляться, плинуть жертовні кадила

До огнелуких склепінь.

В храмі моєму я жертву складаю –

Ринуть потоки осан,

В храмі моєму я Богу співаю

Ранню молитву – пеан.

ТЕ НЕБО

Те небо, мов розквітла мрія,

Блакитна пісня в унісон.

І мов розкішнолюбий сон –

Хмарки рожеві хтось розсіяв.

Цвітуть вогнем каскадним далі

Під луками співучих лун,

В симфонії єольських струн,

Немов незримі катедралі.

І срібнотонною рікою –

Акорд розспіваний, дзвінкий:

Пливуть слова, пливуть думки

В простір музикою лункою.

ІДИЛІЯ

Розсміяні хати, розспівані городи,

Залиті сонцем і музиками поля...

Гей, чую, чую ваші срібні хороводи,

Ізвідкіля ж бо ви, дівчата, звідкіля?

Не відповіли, йдуть, співають і сміються,

Припало сонце поцілунками до них,

Вином солодким наливаються і гнуться

Дорідні кетяги у винницях густих.

Вино і хліб, весілля будуть і гостини,

Ідуть вже молоді, до церковці ідуть.

Під ноги килим їм розспівані долини

Квітками, шовками і піснею прядуть.

В ПОЛОНИНІ

Овечки білі – сни мої пасуться,

У полонині став я вівчарем...

Блакитних усміхів потоки ллються –

Долонями їх п’ю, мов пугарем.

У золоті горять Карпат верхів’я,

Кришталем ясним дзвонить водоспад.

Ще змалечку, ще змалечку хотів я

Почути голос тих гірських принад.

І ось заслухався в блакитну казку,

У музику блакитну далини,

І сам співаю так собі, без зв’язку,

Як хлопські пошматовані лани.

І чую, як росте з землі надхненно

Молитва спраглих трав і колосків,

І бачу: Божий світ, мов веретено,

А прядиво – людина, серце й спів.

Зростає світ у соняшній долоні,

Далекі глоби зоряно цвітуть,

Серця окрилені, золотодзвонні

Блакитну синь, співаючи, прядуть.

На небі голуба прозора тиша,

У полонині сонце на квітках.

І кожний день свою поему пише

На вітрових розспіваних листках.

Ідуть ті дні, співучі, сонцем п’яні,

А літо ллється, мов вино із чаш,

Виблискують на сонці роси ранні

Благословенням полонинських паш.

До ніг ягнятам трави й квіти гнуться,

Мов келихи налиті нектарем...

Овечки білі – сни мої пасуться,

У полонині став я вівчарем.

ПРЯШІВ

Між горами, у зелені і квітах,

Немов на дні заквітчаної чаші –

Закоханий у голубих блакитах

Стоїть осяяний, надхненний Пряшів.

Усміхнений простер шляхів долоні

І пригорщами музику п’є буднів,

Цвітуть над ним в огненному флаконі

Краса ночей і соняшність полуднів.

Високо знявся готикою храмів,

Широко розпростер свої рамена,

Пливе життя співучими струмками

Усміхнене, окрилене, надхненне.

У парку пестощі розквітлих весен,

Криштальне королівство Позейдона,

Відбилась соняшно у люстрі плеса

Висока голубінь, дзвінка, бездонна.

Алеями каштанів срібно ллються

Окрилені пташині хороводи,

І спомини усміхнені снуються

По стежечках розкішних рай-городів.

До неба простяглись квітчасті руки,

Молитвою землі ростуть тополі...

Над Пряшевом горять огненні луки,

А сам він – мов у чаші, на престолі.

З ПРИСТАНІ

Зграя кораблів стоїть готова.

Свист сирени – і щаслива путь!

За плечима Ф’юме мармурове,

А напереді моря цвітуть.

Розгортається співучий обрій;

Впало сонце в п’яний океан,

Хвилі вигинаються, мов кобри,

В радісний зливаючись пеан.

Сіллю пахнуть простори далекі –

Тільки море, море й небеса,

І окрилений безодні клекіт,

І бурлацька всміхнена краса.

Бризками дзвенить музика бортів,

Гордо лине білий корабель

До осяяних південних портів,

Сонцем закосичених земель.

ПІД ВЕЗУВІЄМ

Немов дідусь отой старий, беззубий,

Із люлькою в обпалених устах,

Сміється, усміхається Везувій,

Розсівшись на Кампанії в пісках.

Сидить і з люльки білий дим пускає,

Байдуже дивиться на все кругом.

І нудиться, й огнисто позіхає

Червоним полум’ям і попелом.

До сонця гріє чорні груди-скелі

І згадує юнацьку давнину,

Та іноді і думи невеселі

На голову лягають кам’яну.

Тоді дратується дідусь і, хмурно

Надувшись, свариться з собою сам,

І в дужім гніві чорним димом жбурне

В розсміяні блакитні небеса.

І вже, немов проснулись батареї –

В огні й диму ревуть гармати, б’ють...

Вжахнуться вмить Неаполь і Помпеї

І в сотий раз кінця свого вже ждуть.

дні

Немов зеренця чоток, монотонно

Незримі пальці в сонній тишині

Перебирають пришумілих днів

Достиглі, соковиті, повні грона.

І все з космічного плідного лона

Нові ростуть моменти зоряні

І, ставши днями в сяйві і вогні, –

Пливуть блакитами квітучесонно.

Та катаклізми вистелять, пірвуть,

В огні на електрони перетруть

Ввесь космос на великім Передодні.

Сповниться міра хвиль, і днів, і літ,

Віки зіллються в дужий моноліт, –

Без Вчора й Завтра, в соняшне Сьогодні.

МАНДРІВНИК

Останній день спочинку і спокою,

А завтра підеш знов мандрівником,

І перегнеться шлях над рівником

Акордом болю й піснею дзвінкою.

І стрінешся не раз іще з собою,

Оглянешся за рідним смітником

І далі в світ підеш самітником,

Шукаючи за правдою святою.

До рідних ти не дійдеш берегів,

Не знайдеш вже утрачених богів

І тихо впадеш на пісках пустині.

На тебе ж і на твій застиглий слід

Упаде тінь мовчущих пірамід,

Заплаче, наче мати до дитини.

СЛОВА

Слова – мов гомін соняшної днини,

Вечірня казка сонної фонтани,

Мов сонцем даний усміх довгожданий

У темряві самотньої хвилини.

Молитвою невинної дитини

Стобарвно квітнуть на устах коханих,

Немов гірлянди стужених тюльпанів,

Сердешні, ніжні, щирі, мов перлини.

О, скільки відняли ви ран і мук!

О, скільки зламаних сердець скріпили!

О, скільки мертвих душ ви воскресили!..

Але мовчім! Це все безсилий звук...

Нехай вони самі до нас говорять –

Солодкі й щасні у хвилини горя.

МОЛЮСЬ ТОБІ...

Молюсь Тобі, мій Боже, з сонцем ясним

В порогах світлих раннього світанку;

Молюсь Тобі, коли під сяйвом красним

Земля вся будиться у мли серпанку.

Молюсь Тобі, коли квітки маленькі

Зітхають ніжно, пахощами дишуть;

Молюсь Тобі, коли вітри легенькі

Гілля дерев голублять і колишуть.

Молюсь Тобі, коли в жаркий полудень

Вогнем горять далекі небосклони;

Молюсь Тобі, коли з висот безлюдних

Архангельські привіти грають дзвони.

Молюсь Тобі, як на лані колосся

Хвилюючись, на сонці доспіває;

Молюсь Тобі, як присмерку волоссям

Ніч тихе поле-ниву огортає.

Молюсь Тобі, коли пташня дрібненька

З вечірнім дзвоном пісню шле в поклоні;

Молюсь Тобі, коли вже й ніч легенька

Колише все до сну на своїм лоні.

Молюсь Тобі, коли вогнисті зорі

Таємно в безгомінній далі сяють;

Молюсь Тобі, коли хмарки прозорі

Край місяця сріблистого дрімають.

Молюсь Тобі всім серцем щохвилини,

Й душа моя пісні Тобі співає;

Молюсь Тобі молитвою дитини,

Що тихо руки у мольбі складає.

Молюсь Тобі, Творцеві світла й цвіту,

Красі Твоїй і величі клонюся,

Тебе я бачу в творі неба-світу

І все Тобі й у всім Тобі молюся.

ЗИМА НАД УЖГОРОДОМ

В німому захваті стоять стрункі моменти,

Немов розквітлії містичні хризантеми;

Повисли нерухомо тонкобілі ленти –

Засніжені, мовчазні радіоантени.

Спинилась тиша понад білим Ужгородом,

Розсипує рукою соняшне проміння,

Величний супокій проходить небозводом

І дихає на землю віддихом надхніння.

І тисячі сніжин палають сяйвом сонця

І жмуриться від полисків незвичне око;

Заквітли на шибках сріблисті волоконця,

І лине білий дим із димарів високо.

Далекі спомини по вулицях блукають

І заглядають в очі, і в лице сміються.

По смаглому обличчі усмішки літають

І на шовковий тротуар промінням ллються.

Морозна пісня срібно ритмами стукоче,

Виспівує тремтіння давні й сподівання:

В душі глибинах б’ються, крильцями тріпо­ч­у­т­­ь

Забуті мрії, незбагненні почування.

По шляху білім дзвінко музика несеться,

Подзвонюють дзвінками коники до міста,

На катедралі хрест вогнисто в небо пнеть­с­я­,

В горючім злоті тоне копула двоїста.

У хвалоспіві дзвонів херувим незримий

Молитвою полудня на руках сідає,

І знову тишина з дзвінками золотими

Розмріяно по білих вулицях блукає.

БУРЯ В КАРПАТАХ

Похмурі небеса важкі, мов камінь.

У хмарах ваготить холодна ртуть,

І зриви гніву грають блискавками

Червоними зиґзаґами цвітуть.

Криваві спалахи у високості –

Мов олово клекоче в казані;

Зростає бунт огненний: помсти, помсти!

І визов громом грюкнув вдалині.

Заметушилися небесних армій

Огненні полчища у чорній тьмі!

Готові. Ждуть. І тихо... Вмить в алярмі

Наказ останній гостро просурмів.

І з ревом невмолимої заглади

Перелетіла хмарами гроза,

Розлялися громові канонади,

Заквітли кров’ю чорні небеса.

І грім за громом тріскає, грюкоче,

Реве, лютує дужий хмаролім,

Мов пекло все у нім кипить, клекоче,

Мов розриваються вулкани в нім.

Над шпилями Карпат лункі шрапнелі

Розтяли лона олов’яних хмар,

Спадає потоп вод на чорні скелі,

На спрагнені ліси й сухий пустар.

В смертельнім шалі ллються громовиці,

Горить криваво-чорна темінь гір,

Дрижать, хитаються стрункі ялиці,

Немов ранений стогне темний бір.

І ось, вмовкають електрогармати,

Все небо застигає в тишині...

Зідхнули й усміхнулися Карпати,

Непереможні, дужі і грізні.

MOLL

І розспівані хвилі, і замріяні фйорди,

І вечірня молитва кам’яних берегів...

Зоряними ріками прошуміли акорди,

Поринаючи тихо в безгоміння віків.

Не почути вже більше Бетховенів, Шоп­ен­і­в,

Не напитися сонця чарівливих сонат!

Безнадійно хитають головами антени,

А над ними чатує громовий атентат.

Розшматовані зойки, каварняні оркестри,

Тільки фокстрот і танго, тільки звук пор­о­ж­­н­е­ч­.­..

Не зійдуться ніколи дві суперниці-сестри

При джазбендовім бубні евразійських пре­д­те­ч­.

Надійдуть ще, надгрянуть східнодикії орд­и,

Лютим ревом левиним пролунає їх спів...

О, розспівані хвилі, о, замріяні фйорди,

О, вечірня молитво кам’яних берегів.

В ТРІЄСТІ

На березі моря в задумі стою –

У далечі тонуть утомлені очі...

Вабливочарівную пісню свою

У стіп моїх море співає-шепоче.

А небо, мов казка: в пурпурі, в огні,

У західнім сонці купаються хмари:

У мріях, у думах, в німій тишині,

Немов би закляте стоїть Мірамаре.

Далеко по Адрії сутінь іде...

До моря схиляється небо червоне,

Утомлене сонце сідає, паде

І тихо пурпурою в Адрії тоне.

Останні вже промені гаснуть і мруть,

І німо кладуться на дно океану,

А думи гондолами тихо пливуть

У казку вечірню, далеку, незнану.

НАДВЕЧІР’Я

В пожарах заграв небо тоне,

Горять незаймані шпилі,

Палає зарево червоне –

До нього линуть кораблі.

У далі мріють колонади,

Вогнями лун палахкотять,

Падуть проміння міріади,

Востаннє гори золотять.

А на верхах святих, високих

Конає полум’я горінь,

Задивлене в таїн глибоких

Бездонну тихую глибінь.

На тихі гори надвечір’я

Серпанком срібних снів паде,

Хтось білосяйний від сузір’я

В хитоні білому іде.

І по верхах німих, по скелях

Сумний самотньо хтось блука,

І тихий плач його в пустелях

З каміння сльози витиска...

ВЕЧІРНІ БАГРИ

Вечірні багри ген цвітуть на небосхилі,

І день у полум’ї далеких заграв тоне.

Моя душа горить горінням надвечір’я,

Надхненна величчю блакитного мовчання.

Минають дні, години мовчки відплива­ю­т­ь­...

Мій корабель в манливу даль нестримно ли­не.

Хтось надо мною білі розіпняв вітрила,

І серце заспівало пісню дням майбутнім.

Я душу в руки взяв, і хтось Великий тихо

Відвічні тайни розікрив передо мною.

Пливу... Таємні хвилі тихо, тихо плещуть,

І човен-корабель мій в даль несуть далеку...

Задивлений в блакить свою – один при ке­р­мі,

І пісню молитовну Богові співаю.

О, линьмо, серце!.. Вічне сяйво перед на­м­и,

Там ясний день, там Великий, Він,

Необнятий!..

ВЕЧІР І НІЧ

Погасло сонце: в горах день конає...

(Усміхнений звершив останню путь).

І з гір на доли чорний прапор має,

На похорони хмари небом йдуть.

У головах засяли свічі-зорі,

Пристанув світ в побожності німій,

І місяць у жалобнім омофорі

Читає молитви за упокій.

Мов син над батьком, нахилився вечір,

На пальцях нічка загляда в труну...

Домолюються... Замовкають речі...

Й покійник сходить в тиху глибину.

Звершилося... І хрест йому поклали,

І розійшлись. Лиш сироти одні

Над рідною могилою остались

І так стоять: безмовні і сумні.

У ВЕНЕЦІЇ

Осіння ніч. Венеція дрімає.

Сонливо в пристані гондоли хлюпотять;

Чужинець вулиці морські ще подивляє,

А ген, на морю зграя вогників палає,

Під ними ж човники хитаються, тремтять.

У тьмі дають сигнали риболови.

Десь часом човник моторовий загука,

Та скоро тихнуть непотрібнії розмови,

У пристані вмовкає човник моторовий,

І понад водами знов сон блука.

Навколо тиша. Ніч. На хвилях моря

Людські заснули болі й сплять у тьмі німій.

В душі вмовкають всі страждання й горя,

В утомлених очах звабливі квітнуть зорі –

На чола сон кладе цілунок свій.

ДЕСЬ ДАЛЕКО

Десь далеко линуть хмари...

З-поза чорної котари

Чути звуки струн гітари,

Звуки тихих серенад...

Сяйвом білого горіння

Мерехтить німе проміння,

Мов окрилене моління

Колонад.

І акорди тиховійні;

Спомини далекомрійні,

Ніжні любощі спокійні

Сколихнулись на устах...

Ізнялись пісні і жалі,

Злилися в однім хоралі

На верхів’ях катедралі,

На хрестах.

НОКТЮРН

Замовкли, заніміли дзвони.

У тьмі нічній зітхань усіх завмерли тони.

Лиш вічности псалом таємно грають

дальні небосклони.

Ввесь космос тихо, молитовно

Хоралом гомонить, співає славословно,

Таємно, ніжно, зоряно, окрилено,

могутньо, повно...

А дух мій, вслуханий в чудову

Сузір’я пісню, в зоряну таємну мову,

І сам про вічність, про безсмертя

гомонить, співає знову..

І ллється пісня срібнодзвінна

До ясноблимних зір, де тиша безгомінна:

Поклін тобі, безсмертносте, поклін,

о, вічносте незмінна!..

Таємно грають небосклони...

У тьмі нічній зітхань усіх завмерли тони

В німій екстазі все мовчить...

замовкли, заніміли дзвони.

ПАЛАТИН

Escon nottumi е ріапі e per lo colié

Uniti vanno a passo lungo...

Torquato Tasso

Обнявшися ідуть вечірні тіні

Гаями помаранчів і маслин;

З далеких зір на сонний Палатин

Спливає ніч в красі своїй весінній.

Алеями пахучих мрійних піній

Блукає спомин – давній римлялин,

І відгомін окрилених далин

Безсмертям дихає в німій руїні.

Та де ж пани, що тут же панували?

Гей, де ви, Цезарі, Імператори,

Що тут колись сонцями ви сіяли?

Нема нікого! Тихо. Вечір. Зорі...

Проходять тіні спроквола спокійні,

Немов весталки мовчазні і мрійні.

ПРОБУДЖЕННЯ

Не знаю й сам, чому я покохав

Тебе, о Україно, розіпнята,

Тебе, в кайданах, в невольницьких шатах,

Оганьблену тавром усіх неслав.

Я щастя, слави, величі бажав,

Коли ішов у світ, а Ти в Пилата

Конала в муці під рукою ката,

Та голос Твій молитвою дрижав.

І вперш тоді я духом пробудився.

І вперш тоді любов’ю розгорівся

І серцем покохав Тебе безмірно.

А нині тисячі таких зо мною

На кожний поклик Твій підуть до бою,

Хоч би й на певну смерть – одважно й вір­н­о!

ЗАМОК

На верхах розвалини – святі руїни,

На верхах розкинений народний храм,

Прадідів сумні ажурно-сірі тіні

Ночами, зітхаючи, блукають там.

Тихе сяйво місяця тремтить на скелі

Й думу думає минулих давніх літ,

Сумно тінь дерев повзе в німій пустелі,

Кам’яних розвалин тих сумних привіт.

В тиші мовчазливій звалища дрімають,

А над ними зойки стриманих ридань

Тихим стогоном у небо підіймають

Жаль і скаргу безконечних вижидань.

Мов закляті, звалища мовчать, німіють,

Не промовлять слова кам’яні уста...

Наші храми у розвалинах чорніють,

Наша давня слава цвіллю пороста.

І нема князів, провідників, Мойсеїв,

Що у них вступив би дух старих часів,

Воскресив святу одвагу Прометеїв,

Давню славу, велич давніх днів.

Та руїни ждуть мовчазно й понад ними

Казку повідають дерева старі,

Пагінцями провіщають молодими

Про героя у крицевім панцирі.

КАЗКА

Весняний ранок казку нам казав

Про королівну в злотому хитоні,

Заковану у чорному полоні

У далині, де жах ввесь край обняв.

І ранок далі казку повідав

Про кований шолом, вороні коні,

Про бої, мов огонь і кров червоні,

Про шал-одчай невблаганих розправ.

Ми чули шум грядучих туч понурих,

Ми чули звуки лун, тріскучі бурі,

Шалений рев скажености борень.

А ген, далеко десь веселий день

Підвівся й сіяв квіти променисті

На переможців-лицарів вогнистих.

АВАНТЮРНЕ

Ми пишемо нову Апокаліпсу –

грядучим поколінням заповіт;

лабораторії розбили тайни Сфінкса,

у жмені стиснувши мільйон століть.

Розірвано космічну барієру

у гостру мить завзяттям і знанням,

і вистрелено бунт у стратосферу –

земний привіт зоріючим вогням.

В грізній зухвалості конкістадорів

тріскучегромим рокотом ракет

окрилимо несамовитий порив

й здобудем серце соняшних планет.

ІДЕМО

Юнацтву Підкарпаття

В ореолі ранку йдемо

У заграві вогняній,

Долам і верхам несемо

Зрив розкованих стихій.

Ми – воплочене хотіння,

Ми – непереможний чин,

Ми – підвалини й коріння,

Ми – окрилення вершин,

Ми – нестримане завзяття,

Ми – любов, і правда, й гнів,

Ми – світанок Підкарпаття,

Ми – пролог великих днів.

Перед нами шлях останній –

Шлях невблаганих борень;

Лиш у бою, лиш в змаганні

Нам засяє новий день.

Ми стихією грізною

Йдем вперед на ясний шлях,

А за нами йде горою

Перемога в блискавках.

ЮНАК

Колись бажав ти квіткою родитись,

Лілеєю, тужливим туліпаном,

А ти постав вогнистим гураґаном,

Щоб бурею грізною розгорітись,

Щоб знятися розгніваним вулканом,

І дужим гнівом в рабську душу вритись,

Іти, боротися і не миритись,

А радше впасти в бою могіканом.

Вір твердо! Не даремні ті бажання!

Раз прийде час – і наче буревій

Могутній, ти устанеш в блискавицях!

І рід ввесь твій під прапором єднання

До боротьби піде на поклик твій,

Палкий, мов гнів, міцний, неначе криця!

НОВЕ ПОКОЛІННЯ

Грядуче покоління, мов граніт:

Залізні, грізні, дужі міліони,

Немов громовобурні електрони,

Зілляті в всемогутній моноліт.

І карою покривджених століть,

Важким вироком батьківських прокльонів

Тягар цей грізно впаде на кордони

Із невмолимим покликом: дрижіть!

Достиглим гнівом запалають очі,

І громи, й бурі, й блискавки в руках

Зіллються у палкий пеан розплати.

Підуть ряди окрилені, завзяті,

Нестримні, наче дух степовика,

Мов громовиця буряної ночі.

БОРЦІ

Не питаєм, ідем, мов суворі і грізні титани,

(Угинається шлях під ногами хоробрих бор­ці­в­..­.)

Уступіться з дороги, вступіться, живі мертвеці!

Ми вогні й громовиці, ми бурі й гарматні пеа­н­и.

Б’є зиґзаґами гнів наш крізь хмари

важкі і чер­воні,

Наливаються громами нерви затиснених рук,

Невмолимо суворо напнувся до Сходу наш лук –

У шоломах залізних когорт – смертоносні ци­к­л­о­­ни.

Сталеним стуком стіп прокладаєм і міримо да­л­і –

Недалеко! Зійдуться Карпати, Кавказ і Куба­н­ь­.­..

Обіймемось в танку розхватному пов­ст­а­нь

Розісміяні, дужі, незламні, вогнисті, зухвалі.

Ні, не Москва, не Лєнінґрад...

Ні, не Москва, не Лєнінґрад,

Ні, не Совєт, а Україна...

Гей, ставте гори барикад –

Іде дванадцята година!

Пробудиться в один момент

Увесь народ в кривавій муці,

І потанцює кулемет

Кривавим танком революцій.

І полетить степами гнів,

Замовкне дика «Марсельєза» –

Із п’яних у ярмі рабів

Повстане нація твереза.

І згадуватимуть одно

Усі, що у ярмі ходили:

Проклятеє було вино,

Коли від нього так дуріли.

ГОТОВІ

Готові, готові,

квітучі ряди...

На Сході ясніє,

на Сході вогніє!

З’явися Пророче,

Месіє,

Месіє,

прийди!

І стане день,

і стане багряна заграва,

і бухне розливом огень

в стражданні кованих сотень,

мов лава.

Підуть нестримані колони,

мов буря, грім і гнів, і жах,

упадуть вікові кордони,

і задрожиш, свята Россіє!..

А ти підеш на їх устах,

а ти підеш у їх серцях,

у перших вогняних рядах –

Месіє!

І піснею Київ озветься наново

Осанна, осанна!..

Звершилось!..

Готово!..

І в ґлорії сонць,

і в бурі співання

повстане з руїни,

повстане остання

уквітчана воля –

велична, свята авреоля

Вкраїни.

III

ДОМА Й НА ЧУЖИНІ

НІОБА

За Гомоліцким

В терпінь тополі шал обняв Ніобу –

Знайшла нарешті край свого терпіння:

Змінилася у статую з каміння

І білий мармур вкрив її жалобу.

В тім оці повнім розпачі й боління

Світ гарних штук нову знайшов оздобу

І нині, воскресивши мітів добу,

Не бачить сліз, не чує в нім квиління.

Та ти, страдальна Україно-Мати,

Хоч знищена важким смертельним боєм,

Не розпачай в терпінні, а кріпися

І не бажай німим камінням стати,

Щоб дивувати світ статуй спокоєм,

А радше в люту львицю замінися!...

19.11.1931

ДУБ ТОРКВАТО ТАССО

Ось пам’ятка безсмертного Торквато!

Зісохлий дуб в залізі і в бетоні...

Під ним кервавилася на картоні

Його «Geruzelemme Liberata».

Господній гріб віддавна вже в полоні.

І знялась боротьба свята, завзята,

Отворено єрусалимські врата,

І хрест наново станув на Сіоні.

Звитяжців лави йшли по морі квітів,

У бурі оплесків, пісень, привітів,

І ввесь Єрусалим купався в славі...

І дуб старий, надхненний стариною,

Шумів Торкватові над головою

І душу клав у строфи кучеряві.

РИНАЛЬДО Й ГАРМІДА

Переклад з Торквато Тассо

1.

Немов із мармуру, немов із міди,

Стоїть Ринальдо, мов закам’янів.

Не бачить сліз коханої Гарміди,

І мов у невзрушимі піраміди,

Вдаряє в нього і любов, і гнів.

2.

А він стоїть без слова, без зітхання…

Піти у бій – се воля вже остання.

А в стій його Гарміда-наречена:

“І ти підеш у той далекий край?

Невже ж у тебе серця вже немає –

Так розривати наш спокійний рай?

А як тебе вже гордість пориває,

То вже й мене з собою забирай

І не лишай саму, мій одинокий,

О ідоле мій, ідоле жорстокий.

3.

Позволь мені, позволь іти з тобою,

А не з тобою – радо і позаду

Піду, мов раб, буду твоїм слугою.

Тобі коня відважно поведу.

І в найгрізнішому моменті бою

Перед тобою я, мов щит, піду.

І перше, ніж стріла тебе діткнеться,

Ціла їх хмара в груди мої вп­’ється.

4.

Ненавидиш мене? Ненавидь далі,

Коли тобі се – розкіш над усе.

Тобі Гарміда й власне серце в шалі

Під ноги кине, в жертву принесе.

Та тої муки, тої вже печалі,

Розстання того – ні, вже не знесе.

Ой, ні, Ринальде мій...” І тихо впала

До лицаревих ніг, і заридала.

5.

У далі небо тонуло в заграві

Облите сонцем щирозолотим,

На схід великі лицарі у славі

Походували на Єрусалим.

Над головами прапори яскраві

Весело грались з вітром весняним.

А він, Ринальдо, без душі, без слова

Стояв німий, мов статуя бронзова.

6.

Стояв німий, задивлений у далі,

А жаль в душі зростав у буревій,

Знімались груди й важко опадали,

У серці йшов останній лютий бій,

В очах лицарських сльози запалали

І потекли по щоці вогняній,

Рука тремтюче-ніжно простягнулась

І кучерів Гармідиних діткнулась.

7.

“Не плач, – заговорив, – не плач, кохана,

Коли піду, великий чин сповню,

Бо гріб Христа – мойого Бога й Пана –

З ганебної неволі увільню

І зломлю міць грізного Солімана,

Европу й рідний край захороню,

І верну в славі, з лаврами побіди

До тебе, до коханої Гарміди.

8.

Зістань же, серце. Не тобі зі мною

У похід той, в далекий світ іти,

І не тобі з мечем ставать до бою,

А радше своє серце стерегти,

Щоб я, вернувши, втішився тобою,

Й тебе до олтаря міг повести,

Щоб стати вже твоїм, а ти – моєю

Єдиною найкращою зорею.

9.

Зістань і вижидай мене, а може,

Ти іншою дорогою підеш

До свого щастя. Хай же Бог поможе.

В моїх очах докору не знайдеш.

Спокійним буду і на смертнім ложі,

Коли хоч ти щасливою будеш...”

Замовк... Слова останні ще дрожали.

В очах Гарміди іскри запалали.

10.

“О, так!? Не женщина тебе зродила,

Не кров ти прадідів, не царський внук!

Тебе зродив Кавказ, тебе кормила

Тигриця – найлютіша зі звірюк!

О, йди і пропадай в самі горнила

Найжахливіших, найлютіших мук!

Звивайся, мов розтоптана гадюка!

Ти не коханий. Ти – тиран, падлюка!

11.

Чого ж я тут, чого ж я ще молюся

До того Бога з серцем кам’яним?

Вдавав, що любить, і заприсягнувся,

Що я буду його, а він моїм.

І ось тепер, мов Сенократ, надувся,

Що лицар він з завданням бойовим,

І щоб лицарським військом верховодить

Кидає любку й тираном відходить.

12.

Іди собі, іди та знай, проклятий,

Що за тобою я, мов тінь твоя,

Піду й тим гірш буду тебе карати,

Чим більшою була любов моя.

І як між трупами будеш лежати

У крові, в ранах, – от тоді-то я

Побідно стану над тобою, паво,

Й сміятись ’му тобі в лице лукаво.

13.

І розкішшю уп’юся до нестями,

Коли востаннє руку простягнеш,

Коли ще раз тремтячими устами

Ім’я Гарміди вимовлятимеш.

Я вірю, що покірно, зі сльозами

У мене прощення благать будеш!

О, жду тієї хвилі із тугою,

Коли впокоришся переді мною...”

14.

Пішов...

січень 1934 року

ЗАВТРА

Ми знаємо – Завтра в заграві,

Ми знаємо – Завтра в вогні.

По небі бронзово-смуглявім

пролине на білім коні

Окрилений Лицар казковий

із прапором в дужих руках.

Стогромом озвуться діброви,

Луною підків – срібний шлях.

І встане на Заході сонце

(В шоломах ряди – моноліт),

і встане грізним оборонцем

міцною стопою на Схід.

Криваво розквітнуть атаки

у п’яній оркестрі заліз,

навколо лиш маки і маки,

й еліпси розбитих коліс.

Бундючно зніметься угору

окрилена пісня осан

від бань вогняного собору,

від Дону по Тису, по Сян.

І в’їде Князь-Лицар казковий

у Київ на білім коні,

як Завтра займеться в заграві,

як Завтра розквітне в огні.

ПІД ХРЕСТОМ

У стіп розп’ятого Христа

На вид божественної муки –

Тремтять і моляться уста,

Самі заламуються руки.

Кипить у серці дужий біль,

А перед грішною душею

Гріхів премного звідусіль,

Аж горнеться й стає пред нею.

І гризота, і стид, і жаль

Чергуються в душі, мов вихор,

Лиш сльози чисті, мов кришталь,

Блистять в очах благально тихо…

17. X. 1937

Присвята з’їздові “Просвіти”

О заревіть, стогромами, грізні Карпати!

О земле, бурею стрясись і загуди!

Зійди з хреста, Страдальнице, Розп’ята Мати,

І збуджених синів до боротьби веди!

Піднявся стяг народного змагання –

Рішається останнє: буть нам чи не буть?

О всі, що горите бажанням існування, Запалюйте серця й сталіте кожну грудь!

Мовчали ми віками, мов раби послідні,

Як бив нас у лице, хто тільки захотів,

Як нам плювали в очі, і чужі, і рідні,

І насміхалися з покірности рабів.

Мовчали ми, коли потоптано в болоті

І прапор наш, і мову, і ім’я, і честь,

Мовчали ми в німім одчаю і скорботі

І ждали, чи не спалахне народна месть.

Та ні, не пімсти, ні, а прав своїх жадаєм,

Щоб по-своєму жити на землі своїй!

Ми іншого закону днесь уже й не знаєм,

Лише вогнисто кинутись в одчайний бій.

Ми йдем! Серця палахкотять вогнем завзяття. Широко розгортається свобідний шлях, –

Горить і підіймається все Підкарпаття,

І йде до перемоги в кованих рядах.

А хто ізрадив народну святу ідею

Й колодою поклавсь на нашу чисту путь,

Той будь забутий батьківщиною всією,

Той будь проклятий, сто разів проклятий будь!..

УКРАЇНСЬКЕ РІЗДВО

Христос рождається в Карпатській Україні

У шумі пралісу старих мовчазних гір,

І верховинські янголи-вітри стодзвінні

Співають «Слава в вишніх Богу» аж до зір.

Убогі пастирі припали до землиці

І дивляться на чудо вбогих полонин.

Заграли дзвони дерев’яної дзвіниці,

І колядки летять у простір навздогін.

Приходять мудреці аж від Дніпра і Сяну

І моляться Дитині Божій в пеленках;

Лякається, трясеться Ірод окаянний,

І ввесь синедріон уже проймає жах.

З вертепом ходять козаки по Україні,

Заллята колядками гомонить земля;

– Вітай, Месіє наш, на закарпатськім сіні,

І запануй на всю Вкраїну звідтіля!

А Він, малий Ісус, підносить Божі руки

І простягає їх на ввесь широкий край:

– Благословенна будь, країно сліз і муки,

Зродись, повстань наново й славою зася­й!..

6 січня 1939

У ДЕНЬ, КОЛИ УМРУ...

(З поеми «РУТ»)

У день, коли умру, ти не заплачеш...

Погасне тихо зірка вдалині,

Я відійду і більше не побачиш

Ти смутку у мені.

Я відійду блакитними шляхами,

Уже назавжди і без вороття...

Тоді згадай все гарне, що між нами

Було ще за життя.

Ті дні, що їх ми разом проспівали

По шовках трав, по соняшних квітках,

Ті вечори, що тихо догоряли

Над нами в небесах,

Ті ночі, що тремтячою сльозою

Спливали в тиху пісню веретен, –

Заквітнуть знов криштальною росою

У тіні хризантем...

Карпатський березень

Не давно ще, о ні, не давно

Ми співали про сонце і квіти,

Про червоне пахуче вино,

Про сп­’яніле закохане літо.

Мов потоками, хтось розілляв

Лунких співів акорди стодзвонні,

Гомоніли розквітлі поля

В надвечір­’я веселі, червоні.

Та минулось усе й ми пішли,

Розпрощавшись криваво у бою.

Рани душу до дна пропекли

У пекельнії дні звіробою.

Межилабірці

В леґії

Золотими пісками завіяв,

Золотими пісками в пустині…

Заридали заплакані очі

Ясно-сині.

Заридали заплакані очі,

І кривавилось серце кохане.

Похилили головки лілеї

Й туліпани.

Похилили головки й зів­’яли,

Тільки образ остав ще в альбомі,

Тільки образ... А він десь у далі

Невідомій.

Ще хоч раз покажи свої очі,

Хоч у сні покажися, в видінні!..

Золотими пісками завіяв

У пустині...

Межилабірці

ЗНЕВІРЕНИМ

Не кажи, що не варто боротись з життям,

Що стіну головою пробити не вдасться.

Не кажи, у зневіру не падай, затям:

Боротьба – це життя, перемога і щастя.

Тільки той вартий гідно й заслужено жить,

Хто не знає спочинку, утоми й зневіри,

Хто і серце, і душу гартує, сталить

Огнем чину, змагання, любови й офіри.

29 листопада 1944

НА ЧУЖИНІ

Остання ще сльоза на рідному кордоні,

Останнє «Прощавай!» – і я пішов у путь...

В широкий світ розбіглися шляхи червоні,

Шляхи, що маком крови рідної цвітуть.

Над ними гук апокаліпс, що пролунали,

Боїв кривавих злий, скажений гураґан...

Холодна чужина, холодні люди й скали,

І скорбна самота спливає кров’ю ран.

Байдужі хвилі каламутного Дунаю,

Байдужий шум баварських соняшних рів­н­и­н,

Ліси й верхи Тиролю ввік не заспівають

Пісень свобідних рідних піль і полонин.

А все ж, крізь гір туман,

крізь сонце Форарль­б­ерґу,

Крізь дальні простори, крізь шум чужинних вод

Ввижається Дніпро і Київ злотоверхий,

І Львів горючий в сонці, й рідний Ужгород.

А в серці покрик туги: ой, ще раз додому,

Ще раз дихнути вільно на землі батьків,

Займитись бурею, смертельним впасти громо­м

І впитись піснею звитяжних прапорів.

Та ось з одчаєм схилиш голову в долоні.

Останнє «Прощавай!» – і ти пішов у путь...

В широкий світ розбіглися шляхи червоні,

Шляхи, що маком крови рідної цвітуть.

10 листопада 1948

І БІЛІ СНИ MOЇ...

І білі сни мої завіяні снігами,

І мрії-прагнення розп’яті на хрестах.

Проходжуюся сам безлюдними шляхами

По вимерлих містах.

Холодні мли-тумани розцвітають сизо,

Вгорнулась тихим смутком втомлена земля,

І спокій, вдягнений в ажурно-білі ризи,

Лежить, мов немовля.

Від мовчазливих зір пречистою росою

Спливають янголами спомини ясні,

А по шляхах цвітуть пекучою сльозою

Сьогоднішнії дні.

Давно, давно колись дитячими руками,

Немов квітки, зривав я зорі і блакить,

І щастя у серця нестримними річками

Я прагнув перелить.

Давно, давно колись ввижалось море квітів

І вільна воля, шум звитяжних прапорів,

І причувались сальви, поклики, привіти,

І гураґанний спів.

Давно, давно колись!.. А нині йду шляхами

Тернистими у світ без скарги на устах...

І білі сни мої завіяні снігами,

І мрії – на хрестах.

28 грудня 1948

СЕСТРІ

Пристанув білий місяць над мовчанням ночі

І дивиться, об хмарку спершися, в глибінь.

Виходять думи й мрії з усміхом дівочим –

Минулих темних днів погідна золотінь.

Сиджу самотній ось, у мовчазливім парку,

Ввижаються квітками сипані стежки,

Й снуються у пахучому диму цигарки

Дитячі розісміяні мої роки.

Здається: не заплакав я в житті ніколи,

А тільки поспіль сльози із сміхом лились...

Здається: смутки всі і гіркості, і болі,

Мабуть, не надто так боліли нам колись.

Здається: все було в квітчастому серпанку.

Немов прегарний сон, веселий сміх і спів...

Здається: чую ще й тепер Твоє: Степанку!

Пестіння зазнаю колишніх любих днів.

Здається! Та нехай святяться давні наші

Страждання, що сьогодні спомином цвітуть!

Благословенний будь, о, місто рідне, Пряшів!

О, сестро рідна, й Ти благословенна будь!

24 вересня 1948

В АЛЬПАХ

Покотився туман зі шпилів,

Почіплявся лапками за скелі...

Увесь простір гірський забілів,

І завмер у німотній пустелі.

Причаїлися птахи в кущах,

Заніміли каскади потоків,

Буйний вітер спинився й застряг

У проваллях холодних, глибоких.

І стобарвним мовчанням цвітуть

Всі оселі, поля і долини.

Тихим кроком у безвість ідуть

Край безодні німі серпантини.

А над ними лиш сонце й блакить,

І надхненна розмолена тиша,

Що від Сходу до Сходу зорить

І аннали незримії пише.

28 липня 1949

ПІД СОНЦЕМ ПІВДНЯ

Смаглявий день поклався в теплі борозди,

Сп’янілий сонцем і мандрівкою важкою,

І вечір нахилився над рясні сади,

Що пахнуть яблуками, грушами й травою.

Заквітли зорями далекі небеса,

Застигли тишею ліси й верхи високі,

Мов хтось в колисці срібній їх заколисав

У тихий сон, в солодкий, безтурботний спо­к­ій.

І тільки місяць ген, в надхненних висотах

Човном пливе між зорями ясними

І дивиться, як день у теплих бороздах

Дрімає тихим сном під грушами рясними.

21 серпня 1949

В СІКСТИНСЬКІЙ КАПЛИЦІ

Кавалькади розтяли потужно

Мовчазливу суворість пустелі.

Мікеланджело в захваті мужньо

Розіп’яв свого духа на стелі.

Ти глядиш і заплющуєш очі, –

Хай лиш дух за заслону загляне!

Там у полум’ї заграв рокочуть

Прошумілих віків каравани.

З попелищ небуття, мов із лона,

Розцвітають у простір планети.

В життєдайній Господній долоні

Оживають всі барви планети.

Виростає людина в безкрає,

Дух і тіло аж Богоподобні!

Суд Господній надхненно карає

Маловірів людські ворохобні.

І схиливши чоло на поруччя,

Відчуваєш: пилина в атомі, –

Ти в дочасності – вічність квітуча,

Божа пісня в космічнім хоромі...

Так віками стоять непорушно

Тихі фрески й німі капітелі...

Мікеланджело в захваті мужньо

Розіп’яв свого духа на стелі.

5 листопада 1949

ПЕРЕМОГА

Життя мене за вуха повело,

Мов мати неслухняную дитину,

Та щирости між нами не було

Ні на хвилину.

Блукали ми по безвістях щодня,

Мінялися шляхи і перехрестя,

Шукаючи за щастям навмання,

Чи не знайдеться.

В душі боролося добро зі злом,

Змагались янголи із сатаною,

І Бог з тернево-вінчаним чолом

Ішов за мною.

Проходили Тавори, Гетсеман,

І не дійшовши до Голгот правдивих,

Життя повисло на хрестах оман

Своїх зрадливих.

І нині йду свобідний, сам, один.

Палає небо ясно-полум’яно.

Із уст моїх приймає Божий Син

Грімке: “Осанна”.

1 березня 1949

СПОМИН

Немов ввижається: столиця Хуст –

Замаєний, розспіваний і гордий,

А з півдня, з висохлих угорських пуст

Знімаються, мов хмари, дикі орди.

Ой, буде буря, ой, ударить грім,

Зачервоніє кров’ю Срібна Тиса!..

Заклекотів, урвався хмаролім,

І спів, і сум в один акорд злилися.

Ревли гармати, гори заревли,

Мов львиця зранена, земля зривалась...

Кров потекла, могили поросли,

Коли орда столицю здобувала.

І відтоді, як вітер загуде

І панахиду править у Карпатах,

Хтось схлипує й питає: де ж ви, де,

Ой, лицарі абсурду, соколята?

Минулося, та не забулось! Хуст

Остався спомином живим понині:

Розстріляний стрілець, а з його уст

Останній покрик: «Слава Україні!»

5 березня 1962

ГІМН 1000-ЛІТТЯ

О вселаскавий і всемогучий

Боже всесвіту, Творче чудес,

До Тебе кличе в пісні гримучій

Вся Україна, нарід увесь:

За дар хрещення, ласку спасення –

Боже, хай буде слава Тобі!

Для України Ти будь надхнення

І перемога у боротьбі!

Тисячу років ми зберігали

Скарб найцінніший – віру батьків.

Тюрми, Сибіри нас не зламали

І не зламають наших синів!

За дар хрещення, ласку спасення –

Боже, хай буде слава Тобі!

Для України Ти будь надхнення

І перемога у боротьбі!

ЯК ПРИЙДЕ СМЕРТЬ

Як прийде смерть, – ми не чужі собі!

Ми зустрічалися не раз, нівроку,

Поглянула, всміхнулась, далебі,

І відійшла полями тихим кроком.

Як прийде смерть, я прошепчу: «Вітай!

Вже досить гри на схованки між нами.

Лиш, будь ласкава, ніжно пригортай

Твоїми невблаганними руками.

І поцілуй до сну, щоб я заснув

З усмішкою до ясних зір небесних,

З надією на соняшну весну,

На гомін дзвонів радісних, воскресних».

Ген по той бік я Богові вклонюсь:

– Ось я, – скажу. – Ласкавий будь, о Пане! –

Йому за Україну помолюсь

І вартою-бійцем над нею стану.

А поки що без смутку і без слів

Хай порох мій під зорями спочине,

Під шум сосон, під гураґан вітрів,

Під кущиком червоної калини.

10 листопада 1973

ПРИМІТКИ

Поезії Зореслава подаються зі збереженням по­слідовності пуб­­лі­кації у збірках “Зі серцем у ру­ках” (1933) та “Сон­це й блакить” (1936) за су­час­ни­ми правописними нормами. Тексти, що за­зна­ли піз­нішої ав­торської редакції у збірці “З ран­ніх ве­сен” (1956), подаються за цим виданням. У ви­пад­ках сут­тєвих авторських змін, ви­лу­чен­­ня ок­ре­мих строф і рядків – у примітках для по­рів­нян­ня по­да­є­мо пер­віс­ні варіанти тек­с­тів зі збе­режен­ням їх мов­но-сти­ліс­тич­них особ­­ливос­тей.

Доробок Зореслава зі збірки “З ранніх весен” у пов­ному обсязі з широким додатком інших тек­с­тів пись­мен­­ника та матеріалів до йо­го творчої біо­гра­фії опуб­лі­ко­вано у виданні Н. Реб­рик “о. Сте­пан-Се­вастіян Са­бол (Зореслав)” (1998; Шкіль­на се­­рія). Крім того, добірка поезій Зореслава увій­ш­ла до антології “Моя Карпатська Україно” (1991; упо­ряд­­ку­вання та післямова І. Ребрика) та “Слово бла­говісту” (Львів, 1999; упорядкування та перед­мо­ва Т. Ю. Салиги).

“Зі серцем у руках”

“Присвята” – подається за виданням “З ран­ніх ве­сен”. Текст зазнав незначної автор­ської ре­дак­­ції. Зокрема, перша строфа у первісному ва­рі­ан­ті виглядає так:

З кервавим серцем у долоні

До Тебе йду, Народе мій,

До Тебе йду й Тобі в поклоні

Несу пісень кервавих рій.

“Мотто” – подається за виданням 1933 року. У збірку “З ранніх ве­сен” автор цю поезію не ввів.

“В моїй душі…” – подається за виданням 1933 року. У збірку “З ранніх ве­сен” автор цю по­е­­зію не ввів.

“Моя пісня” – подається за виданням “З ран­­ніх ве­сен”. Текст зазнав незначної автор­ської ре­­­дак­­ції. У первісному ва­рі­ан­ті він виглядає так:

Як весною квітками запахнуть луги,

Моя пісня до сонця злітає,

Там купається в сяйві, в кольорах дуги,

Й золотисте проміння спиває.

Як у літі гарячеє сонце жарить

І припалює лан колосистий,

Моя пісня вогнями палає, горить

І кидає в серця жар вогнистий.

А як осінь холодна іде по полях

І живе все в могилу складає,

Моя пісня злітає, мов зранений птах

І з плачем до землі припадає.

А в мертвецьку зиму, як все гробно мовчить,

Моя пісня кервавиться, б’ється,

Одчайливо в конанню ридає, кричить

Й на папір тоді кров її ллється.

“Мій храм” – подається за виданням “З ран­­ніх ве­сен”. Текст зазнав незначної автор­ської ре­­­дак­­ції. Зокрема, у первісному ва­рі­ан­ті четверта стро­фа виглядає так:

Тут я молюсь в екстаз горінню,

А Він, Незримий сходить сам

У божеськім святім натхнінню

І душу зносить к небесам.

“Повивала мене мати…” – подається за ви­данням 1933 року. У збірку “З ранніх ве­сен” ав­тор цю поезію не ввів.

“Зі серцем у руках...” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Голод” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Ой повіяв вітер…” – подається за ви­дан­ням 1933 року. У збірку “З ранніх ве­сен” ав­тор цю по­езію не ввів.

“Голодний” – подається за ви­дан­ням 1933 ро­ку. У збірку “З ранніх ве­сен” ав­тор цю по­езію не ввів.

“Перед бурею (Уривок)” – подається за ви­дан­­ням 1933 ро­ку. У збірку “З ранніх ве­сен” ав­тор цю по­езію не ввів.

“Вечірній дзвін” – подається за ви­дан­ням 1933 ро­ку. У збірку “З ранніх ве­сен” ав­тор цю по­е­зію не ввів.

“Листок” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Надвечірні фіолети…” – подається за ви­дан­ням 1933 ро­ку. У збірку “З ранніх ве­сен” ав­тор цю по­е­зію не ввів.

“Восени” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Сніжок” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Білий сніг” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Не раз…” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції. Зокрема, у первісному ва­рі­ан­ті третя стро­фа ви­гля­дає так:

Однак частіше з криком болю й муки

Ось тут, по землі повзаю я сам,

Частіше сковані терпінням руки

З долини сліз підношу к небесам,

Частіше сам в безсиллі опадаю

І з розіп’ятим серцем в чорній тьмі,

У закутку землі один ридаю

І ласки в Бога і в людей благаю,

Щоб не загинути мені в пітьмі.

“Ліра” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав суттєвої ав­тор­ської ре­­­дак­­ції. У первісному ва­рі­ан­ті він без назви і ви­гля­дає так:

У руки я скорбную ліру узяв

І заспані пісні зі струн ізогнав.

Зірвалися тони мов зграї, мов орди,

І крикнули з болю, одчаю й зневіри,

Мов тисячі ран запалали у них...

І сплакані знову припали акорди

До ніжних обіймів скорботної ліри

І тихо заснули на струнах німих.

Заснули, мовчать... а зі струн ліри знов

На землю червоная капає кров...

“Розцвілися рожі…” – подається за ви­дан­ням 1933 ро­ку. У збірку “З ранніх ве­сен” ав­тор цю по­­е­зію не ввів.

“У далечінь” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Срібнії струни, віщії струни…” – пода­єть­ся за ви­дан­ням 1933 ро­ку. У збірку “З ранніх ве­сен” ав­тор цю по­­е­зію не ввів.

“Я сам, я сам, хотяй кругом юрба…” – по­да­­єть­ся за ви­дан­ням 1933 ро­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­е­зію не ввів.

“Ой вийду я в поле…” – по­да­­єть­ся за ви­дан­ням 1933 ро­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Мовчи серденько, цить, мовчи!..” – по­да­­єть­ся за ви­дан­ням 1933 ро­ку. У збірку “З ран­ніх ве­­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Не питайте…” – по­да­­єть­ся за ви­дан­ням 1933 ро­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Я піваю, я співаю…” – по­да­­єть­ся за ви­дан­ням 1933 ро­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Пісне моя!..” – по­да­­єть­ся за ви­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Поклони” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Душа” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Сповідь” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції. Зокрема, у первісній редакції четверта строфа ви­глядає так:

Рука тремтить... Вдаряє грудь зболілу,

Грішную грудь і горем накипілу;

І рветься вмить кайданів зв’язь –

Пекельна зв’язь...

“На світі є одні перлини…” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“В кривавих шатах…” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції. Зокрема, у первісній редакції третя строфа ви­глядає так:

Та ви, нікчемнії, прийшли,

Його там злапали й узяли,

В одежу білу одягли

І, наглумившись, розіп’яли.

“Цить” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Воскресіння” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 р. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Те серце, що почало омлівать…” – по­да­­є­ть­­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Заграй, о серце, заспівай…” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“М. З-ові” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів. Адресата, якому присвячена поезія, нам вст­а­­­новити поки що не вдалось.

“Поете, знай…” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав значної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції. У виданні «Зі серцем у руках” поезія має назву “Поете, тям” і виглядає так:

Поете, тям: товпа розбурхана словами,

Зірветься, з лавру уплете тобі вінець,

І шлях, куди підеш ти, вистелить квітками

І виллє пред тобою всю любов сердець.

Тобі грімке “Осанна” загремить луною,

Тобі під ноги кине рож і квітів сніп

І авреолю запалить над головою,

І вся з поклоном припаде тобі до стіп.

І на руках тебе понесе вулицями.

Немов пророка величних майбутніх днів.

І Генієм назве, й покаже всім пальцями:

– Ось, слава наша, ґеній, нащадок богів!..

Та тям, поете! Так колись товпа витала

Не ґенія, а ґеніїв творця – Христа.

А поклонившися, узяла й розіп’яла

Й глумилася Йому: “Ану ж, зійди з хреста!..”

Як нині всі перед тобою б’ють поклони,

Так завтра Юдою і зрадником назвуть!

У серце вб’ють кільці терневої корони

І плюнуть в очі й збичувавши розіпнуть.

Та ти, поете, на людей не оглядайся;

Нехай хвалять і розпинають, – мужно стій!

Ні славою, ні злобою не зворушайся,

А будь твердий мов скеля серед своїх мрій!

“Буря” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Над ставком” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Сховалось соненько... темніє…” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Ударили вечірні дзвони” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції.

“Вечірній шум…” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­­зію не ввів.

“Тихо, тихо.., мовкнуть дзвони…” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Вечірнє” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­дак­­ції. У первісній редакції поезія має назву “У ве­чір”, а четверта строфа, зокрема, виглядає так:

Тихенько, тихесенько всюди, довкола,

Лиш небо таємно зірками палає,

А нічка весняна, ясна, зоречола,

На зморену землю сном тихим лягає.

“Вечірня мріє, ти засвітня пташко…” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Нам добре тут!” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Окрилене серце” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“На шляху” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Ідея” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Нащо, пощо?..” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Борітеся, – сказав Пророк…” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Життя і кров…” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Месії ми чекали…” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Співцям” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Де ви?..” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Молитва” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції. У первісній редакції поезія має назву “Мо­лит­ва нації”.

“Повстань, Пророче!..” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Повстанеш Ти…” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1933 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“До пісні!” – подається за ви­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав незначної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“СОНЦЕ І БЛАКИТЬ”

“Іду невідомий, нежданий…” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. У збірці “Сонце й бла­кить” цим віршем відривався цикл “Моло­дість”. Текст зазнав не­знач­­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Над віршами” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­­дак­­ції.

“Метаморфози” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Цвіт яблуні” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­­дак­­ції. У первісному варіанті поезія має назву “Квіт яблуні”. У пізнішій редакції випущено другу строфу:

жадібно спиваю

віддих яблунь –

аромат…

гладжу, пригортаю,

поцілунками вкриваю

кожну вітку,

кожну квітку,

кожну пелюсть тисячкрат…

Поезія була опублікована також в “Альманасі під­карпатських українських письменників” (Сев­люш, 1936; за редакцією А. Ворона та М. Храп­ка).

“Літургія ранку” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

Поезія була опублікована також в “Альманасі під­карпатських українських письменників” (Сев­люш, 1936; за редакцією А. Ворона та М. Храп­ка).

“Блакитний усміх” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Ранком” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Молодість” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Травень” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен ”. Текст зазнав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції. Зо­рема, третя строфа у попередній редакції ви­гля­да­ла так:

Чи тямиш, чи тямиш? Горіла душа

І в захваті тихо стобарвно розквітла,

Полуднем пустині зітхала тиша,

Червона цілунками, тепла і світла.

“Приснився мені сон…” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Лілеї” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст зазнав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Самотність” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Привітання весни” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції. У збірці «Сон­­це й блакить” цією поезією відкривається цикл “Срібні дзвінки”.

“Рання молитва” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст не зазнав ав­тор­ських змін.

“Те небо” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст не зазнав ав­тор­ських змін.

“Ідилія” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст не зазнав ав­тор­ських змін.

“В полонині” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст не зазнав ав­тор­ських змін.

“Пряшів” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

Поезія була опублікована також в “Альманасі під­карпатських українських письменників” (Сев­люш, 1936; за редакцією А. Ворона та М. Храп­ка).

“З пристані” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

Поезія була опублікована також в “Аль­ма­на­сі під­карпатських українських письменників” (Сев­­люш, 1936; за редакцією А. Ворона та М. Храп­­ка).

“Під Везувієм” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Дні” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Мандрівник” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­­­дак­­ції. Зокрема, остання строфа у первісній ре­дак­ції виглядає так:

А на тебе, на твій застиглий слід

Упаде тінь мовчазних пірамід,

І зарида, мов мати по дитині.

“Слова” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Молюсь Тобі” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Зима над Ужгородом” – подається за ви­­дан­­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­­тор­ської ре­­­­дак­­ції. У збірці “Сонце й блакить” по­езія має присвяту Й. Бокшаєві.

“Буря в Карпатах” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Moll” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції. Зо­к­рема, остання строфа у первісному варіанті ви­гля­­дає так:

Надійдуть ще, надлинуть східнодикії орд­и,

Ревом левів і тигрів одізветься їх спів...

О, розспівані хвилі, о, замріяні фйорди,

О, вечірня молитво кам’яних берегів!..

Поезія була опублікована також в “Альманасі під­карпатських українських письменників” (Сев­люш, 1936; за редакцією А. Ворона та М. Храп­ка).

“В Трієсті” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Надвечір’я” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Вечірні багри…” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­­дак­­ції.

“Вечір і ніч” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­­ції.

Поезія була опублікована також в “Альманасі під­карпатських українських письменників” (Сев­люш, 1936; за редакцією А. Ворона та М. Храп­ка).

“У Венеції” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Десь далеко” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­­дак­­ції.

“Ноктюрн” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Палатин” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Пробудження” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. У збірці “Сонце й бла­кить” цим вір­шем відкривався цикл “Криця”. Текст за­знав не­знач­­­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції. Зокрема, в первісній редакції остання строфа виглядала так:

А нині тисячі таких зо мною

На кожний поклик Твій підуть до бою,

Хоча б і пащу Етни – сміло й вір­н­о!

“Замок” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Поезія опублікована також в 9-10 (вересень-жовтень) числі журналу “Пробоєм” за 1935 рік. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції. Зо­кре­ма, у первісній редакції останні три строфи ви­гля­дали так:

Мов закляті, звалища мовчать, німіють,

Не промовлять слова кам’яні уста...

Наші храми у розвалинах чорніють,

Наша давня слава мохом пороста.

І нема князів, провідників, Мойсеїв,

Що у них ступив би дух старовини,

Й воскресив святу зухвалість Прометеїв,

Давню славу нашої минувшини.

Та руїни ждуть мовчазно, й понад ними

Казку повідають дерева старі,

Й пророкують листочками молодими

Про героя в соняшному панцирі.

“Казка” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції. Опублікований також в 3-4 (бе­ре­зень-квітень) чи­с­­лі журналу “Пробоєм” за 1935 рік. Написаний в Іта­лії 1935 року.

“Авантюрне” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Ідемо” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Поезія опублікована також в 7 (червень) чис­лі журналу “Пробоєм” за 1934 рік. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції.

“Юнак” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Поезія створена під час перебування автора в Італії 1934 року. Опублікована також в 3-4 (бе­ре­зень-квітень) числі журналу “Пробоєм” за 1935 рік. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­дак­­ції. Зо­к­рема, у первісній редакції остан­ні дві строфи ви­глядали так:

О віруй, не даремні ті бажання!

І раз ти мов стогромий буревій

Могутньо заговориш в блискавицях,

І братія під прапором з’єднання

До боротьби піде на поклик твій,

Палка, мов дужий гнів, міцна, мов криця.

“Нове покоління” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Поезія опублікована також в 5-6 (тра­вень-червень) числі журналу “Пробоєм” за 1935 рік із зазначенням дати написання: Італія, 1934. Текст за­знав не­знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­­­дак­­ції. Зо­крема, у первісному варіанті остання стро­­фа ви­глядала так:

Підуть ряди окрилені, завзяті,

Нежданим наїздом степовика,

Мов похід громозводів в бурні ночі.

“Борці” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”. Текст за­знав знач­­ної ав­тор­ської ре­­­­­­дак­­ції. У первісному варіанті він виглядав так:

Не питаєм, ідемо суворі, грізні, тнеподатні,

(Угинається шлях під ногами титанів-бор­ці­в­..­.)

Уступіться з дороги, вступіться живії мерці!

Ми вогні й громовиці, ми бурі й пеа­н­и гарматні.

І зиґзаґами гнів наш захмарене небо червонить,

Наливаються громами нерви затиснених рук,

Невмолимо суворо напнувся до Сходу наш лук –

У шоломах залізних когорт – смертоносні ци­к­л­о­­ни.

Сталевими стопами вдаряєм і мірим відда­л­і:

Не далеко! Зійдуться Карпати, Кавказ і Куба­н­ь­.­..

Обіймемо друг друга в розкішному танку пов­ст­а­нь

Розісміяні, дужі, незломні, вогнисті, зухвалі.

“Ні, не Москва, не Лєнінґрад…” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1936 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

“Готові” – по­да­­єть­ся за ви­­дан­ням 1936 ро­­ку. У збірку “З ран­ніх ве­сен” ав­тор цю по­­­е­зію не ввів.

ДОМА Й НА ЧУЖИНІ

Цей розділ обіймають поезії Зореслава, на­пи­са­ні в різні роки, але які не ввій­ш­­ли до збірок «Зі сер­­цем у руках” та “Сон­це й блакить”, частково ві­ді­б­рані автором для пуб­лі­кації в од­ной­менному роз­­ділі збірки “З ран­ніх весен”. Частину текстів від­­шу­кано на сторінках періодичних видань 30-х ро­ків. Окремі публікувалися нами раніше за руко­пи­са­­ми автора та з інших джерел. Однак, процес від­­най­дення текстів Зоре­сла­ва (і не лише по­ети­ч­них) триватиме й надалі й чимало цікавих пуб­лі­ка­цій че­кає попереду.

Тексти розміщено в хронологічному порядку за датою написання.

“Ніоба (З Гомоліцкого)” – по­да­­єть­ся за пуб­лі­ка­­цією в 6 (травень) числі журналу “Пробоєм” за 1934 рік.

“Дуб Торквато Тассо” – по­дається за авто­гра­фом автора. Вперше опублі­ко­вано у виданні Н. Ре­б­рик “о. Степан-Севастіян Са­бол (Зореслав)” (1998; Шкільна серія).

Тассо Торквато (11 березня 1544 ро­ку – 25 квіт­­ня 1595 року) – італійсь­кий поет. Його го­лов­ний твір – поема «Визволений Єрусалим» (1580; про епоху хрестових походів) – поєднує гума­ніс­тич­­ні ідеї Відродження і релігійні мотиви.

Автор пасторальної драми «Амінта» (1573).

Навчаючись в Григоріанському уні­верситеті, Зо­­реслав захоплювався пое­зією Торквато Тассо, при­­святив йому кілька власних творів і саме під слав­­но­звісним дубом Торквато Тассо переклав «Ри­­нальдо і Гарміду» українською мо­вою.

“Ринальдо і Гарміда (З Торквато Тассо)” – по­дається за автографом автора. Вперше опублі­ко­вано у виданні Н. Ребрик “о. Степан-Севастіян Са­бол (Зореслав)” (1998; Шкільна серія).

“Завтра” – подається за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”.

“Під хрестом” – по­да­­єть­ся за пуб­лі­ка­цією в 4 (квітень) числі журналу “Благовісник пресвятого Серця Христового” за 1937 рік. Текст підписано крип­­тонімом С. У цьому ж числі опубліковано по­е­зію «Страждучий Христос» (“В кривавих ранах…”) за підписом Зореслава.

“17. Х. 1937” – по­да­­єть­ся за пуб­лі­ка­цією в по­е­тич­ній антології «Моя Карпатська Україно” (1992; упо­рядкування та післямова І. Ребрика).

“Українське Різдво”– по­да­­єть­ся за пуб­лі­ка­цією в по­е­тич­ній антології «Моя Карпатська Укра­ї­но” (1992; упо­рядкування та післямова І. Ребри­ка).

“У день, коли умру… (З поеми «Рут»)” – по­да­ється за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”.

“Карпатський березень” – по­да­­єть­ся за пуб­лі­ка­цією в 3 (березень) числі журналу “Пробоєм” за 1942 рік.

“В леґії” – по­да­­єть­ся за пуб­лі­ка­цією в 3 (бе­ре­зень) числі журналу “Пробоєм” за 1942 рік.

“Зневіреним” – по­да­ється за ви­­дан­­ням “З ран­­­­­ніх ве­­­сен”.

“На чужині” – по­да­ється за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”.

“І білі сни мої…” – по­да­ється за ви­­дан­­ням “З ран­­­­ніх ве­­­сен”.

“Сестрі” – по­да­ється за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­­сен”.

“В Альпах” – по­да­ється за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”.

“Під сонцем Півдня” – по­да­ється за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”.

“В Сікстинській каплиці” – по­да­ється за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”.

“Перемога” – по­да­ється за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”.

“Спомин” – по­да­ється за ви­­дан­­ням “З ран­­­ніх ве­­­сен”.

“Гімн 1000-ліття” – подається за авторським автографом.

“Як прийде смерть” – по­да­ється за пуб­лі­ка­цією Л. Баботи в 2 числі журналу “Дукля” за 2003 рік.

ЗМІСТ

ЗОРЕСЛАВІВ ЧИН. Наталія РЕБРИК 17

І. ЗІ СЕРЦЕМ У РУКАХ 73

ПРИСВЯТА 74

мотто 75

В МОЇЙ ДУШІ... 76

МОЯ ПІСНЯ 77

МІЙ ХРАМ 78

“Повивала мене мати…” 79

ЗІ СЕРЦЕМ У РУКАХ... 80

голод 81

“Ой повіяв вітер, ой повіяв буйний…” 82

ГОЛОДНИЙ 83

ПЕРЕД БУРЕЮ 84

ВЕЧІРНИЙ ДЗВІН 85

ЛИСТОК 87

“Надвечірні фіолети вкрили небосхил...” 88

ВОСЕНИ 89

СНІЖОК 90

БІЛИЙ СНІГ... 91

НЕ РАЗ... 92

ЛІРА 93

РОЗЦВІЛИСЯ РОЖІ... 94

У ДАЛЕЧІНЬ... 95

“Срібнії струни, віщії струни…” 96

“Я сам, я сам, хотяй кругом юрба…” 97

ОЙ ВИЙДУ Я В ПОЛЕ... 98

“Мовчи, серденько, цить, мовчи!..” 99

НЕ ПИТАЙТЕ... 100

“Я піваю, я співаю, пісеньки гудуть…” 101

ПІСНЕ МОЯ!.. 102

ПОКЛОНИ 103

ДУША 104

СПОВІДЬ 105

“На світі є одні перлини…” 106

В КРИВАВИХ ШАТАХ... 107

ЦИТЬ... 108

ВОСКРЕСІННЯ 109

“Те серце, що почало омлівать…” 110

“Заграй, о серце, заспівай…” 111

М. З-ОВІ 112

ПОЕТЕ, ЗНАЙ... 114

БУРЯ 115

НАД СТАВКОМ 116

“Сховалось соненько... темніє…” 117

УДАРИЛИ ВЕЧІРНІ ДЗВОНИ… 118

ВЕЧІРНИЙ ШУМ... 119

“Тихо, тихо… мовкнуть дзвони…” 120

ВЕЧІРНЄ 121

“Вечірня мріє, ти засвітня пташко…” 122

НАМ ДОБРЕ ТУТ!.. 123

ОКРИЛЕНЕ СЕРЦЕ 124

НА ШЛЯХУ 125

ІДЕЯ 127

НАЩО, ПОЩО?.. 128

“Борітеся, – сказав Пророк…” 129

“Життя і кров…” 130

МЕСІЇ МИ ЧЕКАЛИ... 131

СПІВЦЯМ 132

ДЕ ВИ?.. 134

МОЛИТВА 136

ПОВСТАНЬ, ПРОРОЧЕ... 138

ПОВСТАНЕШ ТИ... 140

ДО ПІСНІ! 141