Степан-севастіян сабол
З О P E С Л А В
БОГ І УКРАЇНА
Поезія
Видання присвячене 100-річчю
від дня народження
Степана-Севастіяна Сабола-Зореслава
та 70-й річниці проголошення державності
Карпатської України
Ужгород
Видавництво «Ґражда»
2009
ББК 84(4Укр-4Зак)5
С 31
Творчість Зореслава має ті вершинні регістри звучання, які дають підставу говорити про неї як про явище цілісне й унікальне в національній культурі, а витоки цього явища слід шукати у багатовіковій історії, у неперервності традицій, у стремлінні до духовного поступу. Зореслав це епоха в закарпатській літературі. Його надривне: “Вставай, Європо, йде Червоний Смок!..”, “На всі краї зрадливо налягли керваві тіні Кремлю...” ще в 30-і роки звучало як пересторога, як дзвін на сполох, як відчайдушна спроба порятувати людство! Ставши новатором у галузі форми поезії, Зореслав шукав нові шляхи вираження своїх почуттів і думок. Його класичні сонети й артистичні верлібри, почуттєві експресії й філософські етюди, врешті роздуми та переклади оригінальні за будовою, своєрідні й самобутні. Це поезія яскравої образності, рясної метафоричності.
Пропоноване видання – найповніше на сьогодні зібрання поезії Зореслава, видатного діяча й співця Карпатської України.
ISBN 978-966-8924-53-8
© Наталія Ребрик, упорядкування,
підготовка текстів, передмова, 2009
© Корнелія Коляджин, дизайн, 2009
© Видавництво «Ґражда», 2009
Зореславів чин
Споконвіку було Слово,
а Слово в Бога було,
і Бог було Слово.
Воно в Бога було споконвіку.
Усе через нього повстало,
і ніщо, що повстало,
не повстало без нього.
І життя було в нім, а життя
було Світлом людей.
А світло у темряві світить,
і темрява не обгорнула його.
Був один чоловік…
Євангелія від св. Івана
Ген по той бік я Богові вклонюсь:
– Ось я, – скажу. – Ласкавий будь, о Пане!
Йому за Україну помолюсь
І вартою-бійцем над нею стану.
Зореслав. Як прийде смерть. 1973
1931 рік. Зореславу – 22. Він – в Італії. Вивчає теологічні науки в Григоріанському університеті Рима. О, Рим! “вічне місто”, метрополія старовинного світу, головний осередок західного християнства – Апостольська Столиця… Він зачаровував молодого монаха собором Св. Петра й Колізеєм, фонтаном Джованні Лоренцо Берніні й грандіозними бароковими Іспанськими сходами, Пантеоном і П’яццею дель Пополо, манив “розспіваними хвилями” і “замріяними фйордами”, “гаями помаранчів і маслин” та “алеями пахучих мрійних піній”, давав усвідомлення “незмінної вічності” і людської – мандрівної – дочасності в ній з “розшматованими зойками” і “каварняними оркестрами”, зі “звуком порожнеч фокстроту і танго”, поглиблював передчуття надходження “східнодиких орд” і “шалений рев скажености борень”, утверджував віру у “весняний ранок і веселий день”, у “пісню срібнодзвінну до ясноблимних зір”, даючи “поклін безсмертності…”
Поет жив в Італії.
а думав про Україну.
Він бачив її в образі матері-страдниці Ніоби, тої Ніоби, що була дочкою фрігійського царя Тантала і дружиною фіванського володаря Амфіона, що мала чотирнадцятеро дітей і була найщасливішою матір’ю, та через зухвалість і зневагу до богині Лето, матері двох дітей, жорстоко поплатилася за гординю: в один день Аполон і Артеміда (діти Лето) стрілами повбивали всіх нащадків Ніоби. Тіла їх були поховані тільки на десятий день, а Амфіон сам заподіяв собі смерть. Ніоба завмерла від жаху, болю і сліз над загиблими дітьми і чоловіком. а згодом Зевс змилостивися і перетворив її на скелю, яку вітер переніс в Лідію, на батьківщину згорьованої матері. Там, високо на горі Сіпілі, стоїть обернена в камінь Ніоба і вічно ллє сльози скорботи:
В терпінь тополі шал обняв Ніобу –
Знайшла нарешті край свого терпіння:
Змінилася у статую з каміння,
І білий мармур вкрив її жалобу [1, 75].
Як од кошмарного сну рятує раптове пробудження, так і тут, коли туга стає нестерпною, виникає прагнення зробити крок через невидиму межу болю, вихопитись із свого тіла, з тіснин туги – і тоді відбувається перевтілення [2], наступає особливий стан, щось середнє між життям і смертю, а, можливо, щось значно гірше, ніж смерть. Це – приреченість, закам’янілість, безмовність болю: обернулась у камінь Ніоба, побачивши смерть усіх своїх дітей, але біль триває і в камені – він спливає сльозами.
Та Зореслав побачив у цім печальнім образі не розпач і квиління, а шалений спротив обставинам. А замість Ніоби постала перед ним Україна (хоча Зореславів сонет “Ніоба” написаний за мотивами творів російсько-польського поета-емігранта Лева Миколайовича Гомоліцкого), виснажена смертельним боєм за свої ідеали та непомірними втратами синів і дочок на полях битви… проте – не покорена, готова перетворитися в “люту львицю”:
В тім оці, повнім розпачу й боління,
Світ гарних штук нову знайшов оздобу.
І нині, воскресивши мітів добу,
Не бачить сліз, не чує в нім квиління.
Та ти, страдальна Україно-Мати,
Хоч знищена важким смертельним боєм,
Не розпачай в терпінні, а кріпися
І не бажай німим камінням стати,
Щоб дивувати світ статуй спокоєм,
А радше в люту львицю замінися!... [1, 75]
Зореслав, як і в свій час Ольга Кобилянська в повісті “Ніоба” – “Дар калічити свою власну долю власними руками”, – застерігає Україну від смертельного самознищення: Ніоба, тільки втрачаючи останню – наймолодшу – доньку, зрозуміла, що, по суті, сама знищила своїх дітей; тож і Україна повинна завжди бути в обороні своїх дітей, не вимагати від них зайвих жертв. Можна тільки уявити собі, які думки роїлися в голові молодого теолога, які почуття розривали його серце, коли в чужій, вже нацистській Італії закликав Україну кріпитися на шляху боротьби, а “не розпачати” (тут: очевидно, не впадати в розпач), не перетворюватися в німе каміння, а твердо пам’ятати високе покликання: бути, хоч “страждальною”, та все ж матір’ю для своїх дітей. Органічне переплетіння міфу, символа з реальністю і імпресією, форма сонета, наступальний тон поезії, використання наказових дієслів, інверсії, кількаразове повторення опорних слів засвідчує сублімований вияв підсвідомих державотворчих імпульсів Зореслава, говорить про нього як про поета наративного модусу. Як це суголосно з Франковим: “Не ридать, а добувати…” чи “О ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання…” Як це перегукується зі Стусовим:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини
на чорних водах – тінь її шукай… [3, 48]
У цей час написані поезії “Лілеї”, “Казка”, “В пристані”, “Під Везувієм”, “Мoll”, “В Трієсті”, “У Венеції”, “Палатин”, “Юнак” та ін. Кожна із них, як правило, зав’язана на якомусь міфі чи символі; у кожній – обов’язкові асоціації з українськими визвольними змаганнями; для кожної – характерний ліричний герой – юнак – “тужливий тюліпан”, який перетворюється на “вогнистого гурагана”, що “дужим гнівом вривається в рабську душу” і готовий об’єднати весь свій рід під прапором боротьби; через кожну прямо чи опосередковано проходить образ лілеї, яку на всіх католицьких землях вважали квіткою Пресвятої Діви. У Біблії лілія – cимвол краси таємного нареченого і нареченої в глибокому взаємному коханні, ознака витонченого смаку, багатства, надії на достаток. Водночас вона – квітка смерті, помсти покійника. Греки приписували їй божественне походження із краплин молока матері богів – Юнони, що годувала маленького Геркулеса. Лілія була відома давнім персам, навіть їхня столиця називалася Суза, тобто “місто лілій”. Тому і в гербі її як символ непорочної краси містилось кілька цих квітів. Красу лілії розхвалює сам Господь і ставить її вище всього прекрасного одягу Соломона. “Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, – не працюють ані прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна із них” [4]. Цей мотив Зореслав трактує по-філософськи глибоко і по-священницьки просто: краса – не в багатстві, усе в Божих руках, ми – в дочасності, тільки вічність незмінна. Соломонові лілеї-королівни, якими опікується богорівний Королевич, чарівно пахнуть, спивають солодкий мед криштальних вин, тобто насолоджуються життям вповні, відносять себе до якогось вищого суспільного щаблю і мають велику втіху від Господа, а той, хто сумнівається у святості Ісуса і втратив віру в Нього, перетворюється на звичайного мандрівця-бурлаку, який на дні життєвого келиха знаходить лише гіркий полин:
Злотодзвонною луною – Боже сонце,
Піснею блакитною – зірки...
Хто сплітав, хто пряв, хто вишивав хитон цей,
Що в ньому пишаються квітки?
Соломонові лілеї-королівни –
Не торкнеться їх чужа рука,
Тільки білий Королевич богорівний
Сам їх доглядає в цвітниках.
На долонях, що цвітуть розкішним маком,
Солодість криштальних райських вин...
Лиш одним, одним мандрівникам, бурлакам
Полишився їх гіркий полин [35, 24].
Напрошуються аналогії з філософськими поглядами Григорія Сковороди про “дві природи”, про “три світи”, про нерівну рівність, про необхідність пізнання людиною себе, про “сродну” працю і “сродне” виховання. На думку йдуть його афоризми: “Не знайдеш дня без темряви і свiтла, а року без зими і тепла. Не знайдеш і стану, щоб iз гiркого та солодкого не був змiшаним. Так весь світ складається. Протилежне протилежному сприяє”; “...ти зверни увагу не на вишуканість, а на те, чи мислимо ми благочестиво, на силу висловлених думок, визначай смак не по шкаралупі, а по ядру”; “без ядра горiх ніщо, так само, як і людина без серця” і под. А “запаховий” ряд Зореславового сонета: “пишаються квітки” – “королівни-лілеї” – “цвітники” – “розкішні маки” – “райські вина” – “гіркий полин”, – асоціативно веде до мандрівника Сиддхартха з однойменного твору Германа Гессе, який після тривалої розлуки при зустрічі з давнім товаришем переконував його: те, що він гарно одягнутий і від нього приємно пахне, ще зовсім не значить про очерствіння його душі.
Можливо, так – чи подібно до того – думав і писав о. Степан-Севастіян Сабол-Зореслав на початку свого творчого шляху, перебуваючи на студіях в Італії.
А коли в 1991 році він через майже півстоліття приїхав до Ужгорода, преса рябіла повідомленнями, похвальбами, публікаціями... Як його тільки не називали (цілком заслужено, але чи не запізно і чи в тій мірі, в якій ми зобов’язані перед ним?): “Сеньйор закарпатського письменства”, “шляхетна й талановита людина” [5, 4], “поет, чиїми віршами зачитувалася молодь”, “забуте ім’я” [6, 3] (ким?), “насильно вилучений з літератури” (знову ж: ким?) [7, 3], “митець, чия творчість замовчувалася” [8, 1] (і втретє: ким?), “забутий український поет...” [9, 4]. До нього наблизитися прагнули всі, хто хоч трохи відчував свою причетність до літературного процесу Закарпаття... Перед ним схиляли голови вірники і з надією йшли на Службу Божу, власне, заради якої він і повернувся сюди... Йому тисли руку навіть ті, хто ще недавно писав про нього не надто приємні речі... А він поважно і чемно слухав, уважно спостерігав, “пив спраглими устами” чари рідної землі, насолоджуючись її пахощами і ловлячи дзвінкі переливи Тиси, а коли було кому вислухати, то багато згадував... Він чувся дуже щасливим, бо ще “потребувався”… Закарпатоукраїнська літературна еліта справді “доросла” до того, що “потребувала” його – Зореславового – слова…
Слова про Бога. Слова про Україну.
* * *
Степан Сабол у миру, о. Севастіян духовне ім’я, Зореслав літературний псевдонім. Чому саме “Зореслав”? Про це сам поет згадує таке: “Знаєте, я був астрономом-аматором. Любив приглядатися зорям на нічному небосхилі. І то мала бути така комбінація зірок на небі, яка допомогла мені остаточно вирішити піти до монастиря. І тому я й прийняв псевдо Зореслав, славити зорі. Не пам’ятаю, чи знав я тоді вже про словацького поета П. О. Ґвєздослава, певно, що чув, але то з ним не пов’язано.
Я тоді кореспондував з професором Зубрицьким у Пряшеві, його листи я мав у себе… І він казав моїй мамі, що дуже тішиться, що я собі таке псевдо вибрав… Я любувався тим зоряним небом…” [10, 21].
На сьогодні Зореслав як поет добре знаний. Його твори частково ввійшли до поетичної антології “Моя Карпатська Україно” [11], у видавництві “Ґражда” вийшла в “Шкільній серії” книжка “о. Степан-Севастіян Сабол (зореслав)” [10], побачив світ збірник, присвячений 90-літньому ювілею письменника [12], статті про поета та його вірші включені до наукового збірника “Українська поезія Закарпаття ХХ ст.” [13] та до ювілейного збірника “Письменники Срібної Землі”[14], його творчість аналізували науковці Л. Бабота [15; 16], Ю. Балега [17], Л. Голомб [18], М. Козак [19], О. Мишанич [20], М. Мушинка [21], І. Ребрик [22], Т. Салига [23], Н. Ференц [24], Д. Федака [25] та ін.
Про те, що Зореслав поет вищого ґатунку, а естетика його вірша сягає європейського рівня, свого часу засвідчили Євген Маланюк [26], Антонін Гартл [27], Василь Ґренджа-Донський [28], Володимир Бірчак [29], Євген Пеленський [30], Михайло Бажанський [31], Богдан Кравців [32] та ін. Його поезії глибоко чуттєва лірика, пристрасні, грізні заклинання, філософські імпресії, довершені, вишукані сонети досконалі формою і змістом, пророцькі й бунтівничі, виховують ненав’язливо, та зримо почуття патріотизму й відданості ідеалам Великого Чину.
Один із перших критиків Зореслава д-р Володимир Бірчак у “Літературних стремліннях Підкарпатської Руси” зауважував: “Уже в першій збірці виступив Зореслав із широким змістом мотивів, з виробленою формою й великою артистичною культурою. Зореславові вірші ліричні, епіки мало. Мотиви лірики дуже різнорідні, знаходимо в нього особисту лірику, патріотичну, соціальну, релігійну, а теж утіху й радість з модерного розвою культури” [29, 165].
У рецензії на першу книжку поета Євген Маланюк пише: “Тематична й чуттєва скаля автора є досить широка. Патріотична нота бренить, часом, досить войовничо. Слова “меч” і “кров” повторюються місцями занадто часто, навіть на шкоду стилю. Аматори злободенних етикеток не завагалися б прикласти Зореславові страшне тавро “націоналізму”... В особі Зореслава Закарпаття має інтелігентного й культурного письменника-фахівця…
Збірка “Зі серцем у руках” не є плодом молодечого аматорства чи відваленого дилетанства. Не є це також безпосереднім (хоч би й незграбним у вислові) проявом поезії, що не знайшла властивої собі форми. Ця дещо бліда, трохи засушена майже бездоганною версифікацією і оптенціально ще слаба збірка є одначе літературою зі всіма плюсами й мінусами…
Для “випробованого” читача у віршах Зореслава миготітимуть знайомі й давно знані образи й слова чи то Олеся, чи то Черкасенка, чи то (але рідко) Тичини... І це не є так зле особливо на закарпатськім ґрунті як нам здавалось би.
Працівник літератури у своїй діяльності завжди підсумовує попередній культурний доробок... Зореслав, у міру своїх ліричних можливостей, старається її перетопити по-своєму, дати свій власний вираз, а не йти в напрямку найменшого опору слизьким шляхом епігона” [26]. Подібну думку висловлює і Євген Пеленський: “...Зореслав був тим, що, вступивши на промощений вже шлях, міг піднести закарпатську лірику до всеукраїнського рівня.
Уже його перша збірка “Зі серцем у руках” вказує на дозрілого поета, з виробленим творчим обличчям, широким діапазоном поетичних зацікавлень і високомистецьким виявом, що вповні потверджує й друга збірка “Сонце і блакить”. Відмінний він від своїх попередників: не дає описів краси Карпат.., а лише імпресіоністичні картини природи загалом, не дає виідеалізованої давнини, а реальну сучасність. Минуле він відчуває, розуміє, і по-своєму, по-мистецькому сприймає... Його патріотизм не “закарпатський”, як у поетів XIX ст., а український... Його патріотичні лірики не рефлексійні. У патріотичних строфах подибується іноді така простота й заразом міць, як у найбільших лише поетів... Якщо йде про мистецький вияв, треба підкреслити в Зореслава велику свіжість поетичних образів, багатство оригінальних метафор, життьову внутрішню динаміку вірша й, врешті, бездоганне опанування версифікаторських арканів многовидної строфи...” [30, 109-121].
Вшановуючи 50-річчя творчої діяльності Зореслава, Михайло Бажанський відзначав: “...його [Зореслава] твори... багаті, насичені переконливими думками, проникають до душі читача, своїми, часто оригінальними, щиросердечними картинами передають невимовну красу закарпатської природи, малюють чарівні краєвиди, представляють духовне переродження й народження нової людини. Не оминають представити також і тверде, незавидне життя людей під Карпатами й поруч з тим передають великанську любов до ближнього свого брата. Ці атрибути, якими поет Зореслав володіє найкраще, бо поезія це літературний твір, в якому поет Зореслав як автор намагався також передати твердий, але правдивий сенс людського буття, буття його найближчого загалу, буття всієї нації й при тому завжди уважав на глибоку красу свойого навкілля, що його оточує, та старався перелляти ті найцінніші скарби, людські почування, що мали силу зрушити душу читача висловом мальовничих картин, поетичних візій, завданням яких було єдине кликати читача з собою в обрану дорогу до кращого, вищого, до руху, праці на народній ниві, до побудови нових геройських діл, до будови свого власного національного храму...” [31, 38].
Сучасна дослідниця з Пряшева Л. Бабота ніби продовжує думки літературознавців 30-х років і бачить Зореслава поетом, якого “любив, знав і поважав народ, з якого він вийшов”. І хоч більшу частину життя поет прожив поза межами рідної батьківщини, та все ж ніколи не забував її [15, 41-43]. Показовим є факт, коли відзначали в Детройті 85-річчя від дня народження духівника, письменника, громадського діяча Себастіяна-Зореслава, то на урочистості з’їхалися священики різних конфесій з усього світу, а над портретом ювіляра великими літерами було виписано: “Син Срібної Землі”. Тож вшановувала його громадськість як Славного Українця, уродженця Закарпаття, який працював на розквіт рідного краю, виступав у його інтересах, ризикував задля нього власним життям і був завжди готовий до великого чину во ім’я його [10].
Характерною ознакою для різних критичних статей про Зореслава є їх полярність: ті статті, що написані за радянського часу, бачать у ньому писаку-монаха, який залишив по собі антинародні, ворожі трудящим масам твори, написані в дусі войовничого націоналізму; а ті статті, що з’явилися останнім часом, навпаки: захоплюються поезією Зореслава як зразком національно-патріотичної чи філософсько-духовної лірики.
Без сумніву, ім’я Зореслава невіддільне від національно-визвольних процесів на Закарпатті в 20-30-х роках, а його поетична творчість збагатила українську літературу свіжим тематичним струменем, версифікаційною багатогранністю, вивела її до вершин художньої майстерності. Отець Зореслав – це людина, для якої дві великі ідеї Бог і Україна означили сенс буття, стали життєвим і творчим кредо служіння великому чину, це оригінальний поет, який “вибився на одно з перших місць на Парнасі загальноукраїнської літератури”, який чесно слідував заповіту Шевченка: “...Свою Україну любіть!..”
* * *
перші літературні спроби Степана Сабола-Зореслава – тоді студента горожанської школи – припадають на 20-і роки ХХ ст. Сам поет в інтерв’ю Івану Ребрику зізнається: «До писання мав я нахил з дитинства…» [22, 20]. Спочатку писав язичієм, оскільки виховувався у москвофільській атмосфері тогочасного Пряшева. Друкувався в “Русскім слові”, а 1922 року успішно дебютував в Гомстеді в американському виданні “Світ дітей”. Про ці часи тепло згадує отець Зореслав в інтерв’ю акад. Миколі Мушинці [33].
У 1924 році С. Сабол вступає ченцем до Мукачівського монастиря, звідки його як здібного монаха направляють у Галичину для вивчення риторики та філософії в монастирях Крехова, Лаврова, Добромиля. Тут майбутній письменник близько знайомиться з українською літературною класикою, творчістю Шевченка, Франка, Федьковича, Лепкого тощо. З великою пошаною згадує Зореслав галицьких отців василіан та “тогочасних професорів”, що “давали дуже сильні знання”: “Я був жадібний до вивчення мов. Мені дуже допомогло читання в оригіналі італійської, німецької, французької, угорської літератури. А вже праці Костомарова, Огієнка, Ол. Пипіна переломили мене, поставили поза межами москвофільства” [7, 21]. І з 1928 р. він повністю пориває з москвофільством і починає писати українською мовою. По-справжньому захоплюється творчістю Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Федьковича, Богдана Лепкого, Павла Тичини, Євгена Плужника, Дмитра Загула, Максима Рильського тощо. Одночасно поет співпрацює в журналах “Перші промені”, “Пробійні струї”. Перші українські вірші друкує в календарі “Місіонер”, журналі “Пчілка”.
У 1931 році Степана Сабола направляють у Рим, де він продовжує навчання в Григоріанському університеті. Знайомиться з творчістю Мікеланджело, перекладає Торквадо Тассо.
Повернувшись із Рима, викладає в Ужгородській гімназії та богословській семінарії. У 1933 році виходить в Ужгороді його перша поетична збірка “Зі серцем у руках” [34], якою одразу зарекомендував себе талановитим поетом. Друга книжка поезій “Сонце і блакить” [35] побачила світ також в Ужгороді в 1936 році. Цього ж року з’явилася “Укрита фіалка” [36] життєпис монахині сестри Василії Глібовецької ЧСВВ, святе життя якої є справді гідним наслідування, о. Севастіян Сабол редагує “Благовісник Пресвятого Серця Христового”. У 1938 році деякий час працює у Великому Березному, а потім у Хусті директором єпархіального інтернату.
У період утвердження державності Карпатської України отець Севастіян Сабол стає капеланом Карпатської Січі. У 1939 році, коли молоду Українську державу потопили в крові угорські загарбники, Зореслава ув’язнено, але внаслідок неможливості фізичної розправи над греко-католицьким священиком, ім’я якого на той час було досить відоме, його видворено на довічно поза межі Карпатської України. Зореслав продовжує свою духовну та літературну діяльність у Словаччині. На цей час уже готова третя збірка поезій “Блакитні ескадри”, рукопис якої, на жаль, мусили знищити сестри-монахині перед загрозою терору з боку НКВД, яке полювало за Зореславом: “…я мав ще одну збірку, що також пішла з димом. Це була вже третя і називалася “Блакитні ескадри”. Ми тоді горіли надіями, що буде Україна. У тім часі я написав щось 70-80 поезій, революційних і бойових. Ті всі події, ті всі надії – окрилювали. Знаєте, поет попадає у такий транс, із якого не може вирватися. Коли – все горить на папері. Натхнення, порив до писання. І мав я ту збірку приготовану до друку. Але – то війна, видання затримувалося. А потім я відчув, що за мною шукають – НКВД з Ужгорода, чехословацька жандармерія… Отже, я мусив скриватися. Зібрав ті свої цінні речі й дав сестрам у сиротинець. Думаю, вони переховають на той час, а по двох-трьох місяцях то все перекипить, перешумить... Але то погіршувалося й погіршувалося, ішло і йшло... Уявіть собі, обложили монастир військовими грузовиками і переглядали, перекопували, вночі зривали сестер із ліжок, ставлячи їх у ряд на коридорі, і світили до очей, чи я не одягнений за монашку, розумієте. Так за мною пошукували. Тоді сестри зі страху спалили все...» [7, 21-24].
Одна із монахинь, сестра Йосифа, п’ять Зореславових пакунків переховувала в монастирі за дорученням настоятельки жіночого монастиря сестри Филарети. Йосифа опікувалась ними, ховаючи зшитки то на піддашші, то в пивниці. Але з початком обшуків по ночах монахиня прив’язала шнурок до кожного пакуночка і зачепила їх в поясі під рясою. Так і ходила між жандармами, ходила обережно, бо ж п’ять пакунків “баламкались” їй під рясою. Що було в них – ніхто не знав, але сестри припускали, що мусило в них бути щось дуже цінного для о. Зореслава, щось історичного, й тому пильнували їх, “як ока в голові”. Але після третього нічного нападу жандармів сестра Настоятелька наказала Йосифі спалити все, бо коли б що жандарми знайшли, тоді це було б нещастям і для отця, і для сестер, і для монастиря. Згадує Йосифа: “Я розпакувала їх [пакунки] і по одному палила в печі, в пивниці. Там були щоденники, збірка поезій і деякі листи. Я кидала їх в огонь і плакала...» [22, 29].
«Боялися, розуміє Зореслав, та, певно, і вони були б покарані за ті мої писання, що я їх був зложив до пакунків. Там було сім зошитів щоденника з Рима, де я був на студіях, з Венеції, Неаполя, Флоренції. То були мої враження, переживання сім густосписаних математичних зошитів, на кожному з яких писано: «Бог і Україна». Вони були б для мене сьогодні дуже дорогоцінними... Були там мої листи до Волошина і листи Волошина до мене. Були листи Панькевича, Бирчака і т. д. Це був би скарб для архіву, для літератури, для історії. Та все згоріло, я втратив машинопис моєї поезії, рукописи, щоденники, листи. Єдине, що збереглося, п’ять-шість поезій, що остали в моїм бюрку в монастирі у Пряшеві. Попали під папір, що застеляє дно шуфляди. Як виносили й викидали з монастиря меблі, якийсь поліціант натрапив на ті рукописи. Але знав мою сестру, то приніс до неї: “То вашого брата”. Ті вірші з третьої збірки, яка мала бути дуже бойовою. Правда, ми горіли Україною. Ми були переконані, що коли не коли, але Україна буде...
Весною 1946 року колишні мої учні з Української класичної гімназії отців василіан в Ужгороді почали переходити з Совєтського Закарпаття на територію Чехословаччини... Вони розповідали мені приємні й неприємні вісті. Єдина приємна вістка була та, що до Ужгорода приїжджали з Києва українські поети Микола Бажан, Павло Тичина та інші, і вони розпитували “про цікавого поета-попа Зореслава”, з яким бажали запізнатися... Мої поезії були патріотичні й релігійно-філософічні, їх декламовано на різних академіях і маніфестаціях, то вони мусили мати якийсь “заразливий вплив” на розбуджену молодь Закарпаття, бо урядова радянська критика скоро назвала мене “поетом буржуазного націоналізму”. Що великі українські поети з Києва бажали стрінутися зо мною приємно мені було почути...” [22, 29].
У 1948 році о. Сабол покидає рідні околиці й нелегально перебирається до Австрії, далі емігрує до Рима, де займається науковою роботою, захищає докторську дисертацію “Мелетій Смотрицький полемічний антикатолик” [37]. У 1951 р. виїжджає до США, де продовжує місіонерську, наукову та літературну діяльність. У 1963 році вийшла в світ збірка вибраних поезій “З ранніх весен” з передмовою Богдана Кравціва [38]. У 1955 р. у видавництві “Слово доброго пастиря” у Нью-Йорці видає наукову працю “Католицтво і православ’я” [39], в 1978 дослідження “Голгота греко-католицької церкви у Чехословаччині” [40] науковий розгляд подій і їх аналіз в історичній перспективі, спогади живого свідка приготувань до ліквідації греко-католицької церкви в Чехословаччині і зрозуміло в Закарпатті. Він є членом Спілки українських письменників Словаччини та Національної спілки письменників України. Помер 20 лютого 2003 року.
* * *
Перша збірка Зореслава “Зі серцем у руках” [29] для української літератури Закарпаття стала подією. Поряд із творами Василя Ґренджі-Донського, Юлія Боршоша-Кум’ятського, Костя Вагилевича, Івана Ірлявського, Федора Потушняка, Федора Моґіша, Івана Колоса та ін. вона є новаторською є новим словом і щодо змісту, і щодо форми поезій.
Тематично збірка надзвичайно багата. Основну групу доробку складають вірші патріотичного спрямування: “Присвята”, “На шляху”, “Поете, знай...”, “Месії ми чекали...”, “Співцям”, “Молитва нації”, “До пісні!” та ін. Диптих “На шляху” – два заклично-переможні сонети про вічну боротьбу добра і зла, про тернистий щоденний шлях на Голготу, про жертвенність і віру, про пісню перемоги і бажання кріпити на шляху безсилих:
Мій ворог на шляху упав під ноги…
Іду!.. Співаю пісню перемоги,
Іду безсилих на шляху кріпить [34, 41].
У подібному дискурсі (а, власне мова про моральні людські цінності, про християнські заповіді, написані на людському серці, записані в совісті людській. Найголовніше в цих заповідях – любов до Бога. Крім того, треба шанувати батьків своїх. Коли є така любов і шана до батька і матері, то, безперечно, переноситься вона й на інших людей. І вже потім проявляється в наших стосунках, які можна означити заповідями християнськими: не убий, не вкради, люби ближнього свого, нагодуй голодного, напій спраглого, провідай хворого і т. д.) звучить теза Григорія Сковороди: “Нi про що не турбуватися, ні за що не переживати – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – це рух”.
Другий вірш циклу – це дух Франкових “Каменярів” (“Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас…”) і Олесевих “Айстр” (“Схилились і вмерли... І тут, як на сміх, Засяяло сонце…”) – це таке натхненне переконання, що життя – тільки “в борні, в терпінню”, що не можна коритися чорним будням, що “охлялі духом – се живі мерці”, що, перейшовши терни, обов’язково побачиш зорі, а завзяті, дійшовши до перемоги, отримають вінці. Чітке дотримання форми сонету – п’ятистопний пірихований ямб, два катрени з перехресним римуванням, дві терцини тернарного римування, окситонна і парокситонна рими, – запальний ритм, підтриманий анафорою, несподіваними метафорами: “на терні впали мої горді льоти”, “я боронивсь надламаним крилом”, “мільйони, здавлені життям, падуть, Та лиш великі духом знов стають І далі йдуть тернами без тривоги”, “хоробрих ждуть вінці”, – вживання дієслів активного стану, наказового способу робить поезію програмною:
Ідіть, змагайтеся в страждань горінні,
Людьми ви є лише в борні, в терпінні, –
Охлялі духом – се живі мерці!
Ідіть, з собою і з життям боріться,
Ідіть і чорним будням не коріться,
Ідіть, а там – хоробрих ждуть вінці! [34, 42]
Такими ж програмними слід вважати поезії “Ідея”, “Нащо? Пощо?”, “Молитва нації”, “Повстань, пророче!” і под. У них автор закликає виховувати нове покоління мужніх, хоробрих і готових до праці й боротьби патріотів, відкинути зневіру, сльози, журбу і страх, закликає всіх поетів зневірених і занімілих сколихнути своїми піснями все Підкарпаття! І неможливо розділити, чого більше в ліриці Зореслава: патріотичного чи духовного, особистого чи громадського. Зрозуміло, що його духовну лірику годі вважати чисто релігійною: тут і глибока віра в Бога, і чітка громадянська позиція як автора, так і ліричного героя, і високий патріотизм.
Степан Сабол як громадянин, Зореслав як поет, о. Севастіян як священик у житті наслідував заповіді Христові, а, як твердить В. І. Жулай у статті “Феномен теургійної творчості”: “Людина, яка наслідує заповіді Христові, вступає у співтворчість з самим Богом, стає знаряддям і носієм теургійної дії і тим самим вносить свій вклад у справу преображення світу” [42]. Істинна творчість немислима без феномену натхнення, яке за своєю етимологією (inspiratio) означає входження в людину сторонньої духовної сутності, яка оволодіває її душевними здібностями, підвищуючи та посилюючи їх [43]. Пам’ятаєте, у Зореслава – це: “…поет попадає у такий транс, із якого не може вирватися. Коли – все горить на папері. Натхнення, порив до писання”. Тож справжні твори мистецтва немислимі без присутності в них метанаративів.
На нашу думку, три головні заповіді християнства є основними актами теургійної творчості Зореслава, такої творчості, в якій митець перероджується на провідника невичерпної креаційної енергії Творця. Заповідь возлюбити Бога дає Зореславу натхнення, возлюбити ближнього – прозріння, возлюбити ворога – терпимість і душевну рівновагу. Християнський світогляд поета включає в себе поняття ширше, ніж суто релігійний світогляд. Його світогляд динамічний, західноєвропейський, Зореслав “не покладає надій на Схід... чи Захід Європи..., а вірить у власні сили народу, які збудить велика ідея”. У автора безмежний оптимізм і завзяття до бою, його вірші “відсвіжують атмосферу, будять приспані сили, підносять людям голови відроджують душевно” [29, 166]. Це світогляд справжнього митця, метою життя і творчості якого є християнський націоналізм. Цей термін запропонував Августин Волошин у статті “Наш націоналізм”, опублікованій у 1935 році в газеті “свобода”. У ній автор розшифровує поняття християнського націоналізму. Волошин переконаний, що наш націоналізм – християнський, він дивиться на рід людський, “як на велику родину дітей Божих, як на велику соціальну одиницю, в якій суть менші одиниці, одиниці націй, держав, країв, громад і родин. Наш націоналізм знає ширшу і вужчу координацію, знає дальшу і ближчу солідарність” [44, 1]. Закарпатці (а о. Зореслав підпадає під це означення) у стосунках між собою, на думку А. Волошина, керуються засадами “любови до ближнього”, яка має певну градацію: любов між членами родини, між колегами по роботі, між сусідами чи односельцями, між громадянами держави. “...знаю і то, – пише у статті Волошин, – що ближчий є мені чех і словак, з котрим живу в одній державі, спільно обороняємося і працюємо, як німець або італієць, ближчий мені у сій державі русин, як словак, бо мій брат по народности має більше зв’язів зі мною, як словак, ми вродилися в тоту саму культуру, яку витворили наші предки і яка питає всіх нас” [44, 1]. А. Волошин, в першу чергу як священик, безперечно, хоче поєднати і поєднує національну ідею з християнською мораллю. Він вбачає в “нашому націоналізмі” тільки любов, говорить про те, що він “не знає ненависти, не знає неґації любови. Наш націоналізм приписує держатися до засад справедливости і милосердя супроти кожного і не свого.
Християнський націоналізм є до якоїсь міри інтернаціональний, але, не знаючи класової ненависти, голосить вищу, теплішу зв’язаність між синами одної нації, як націоналізм класових партій. Християнський націоналізм требує оборони справедливих домагань одної нації проти другої, але не дозволяє насильства, надужиття сили, ненависти одної нації проти другої лиш за те, що і тота, може, слабша нація требує для себе свободи, своєї культури” [44,1].
Отже, духовна лірика Зореслава, утверджуючи високоморальні християнсько-націоналістичні принципи, стоїть в одному ряду з творами Герасима і Мелетія Смотрицьких, Лазара Барановича, Петра Могили, Івана Величковського, Івана Максимовича, Феофана Прокоповича, Івана Мазепи, Григорія Сковороди, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Олександра Кониського, Сидора Воробкевича, Бориса Грінченка, Івана Франка, Олени Пчілки, Лесі Українки, Сильвестра Яричевського, Уляни Кравченко, Івана Огієнка, Василя Щурата, Агатангела Кримського, Олександра Олеся, Миколи Філянського, Грицька Чупринки, Спиридона Черкасенка, Богдана Лепкого, Тодося Осьмачки, Василя Пачовського, Петра Карманського, Павла Тичини, Максима Рильського, Дмитра Загула, Романа Купчинського, Юрія Шкрумеляка, Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Наталі Лівицької-Холодної, Олекси Стефановича, Галі Мазуренко, Євгена Плужника, Леоніда Мосендза, Володимира Сосюри, Миколи Зерова, Павла Филиповича, Юрія Липи, Юрія Клена, Михайла Драй-Хмари, Олени Теліги, Оксани Лятуринської, Володимира Яніва, Марка Антіоха (Вороного), Олега Ольжича, Вадима Лесича, Богдана-Ігоря Антонича, Святослава Гординського, Богдана Кравціва, Івана Ірлявського (Рошка), Івана Багряного, Яра Славутича, Віри Вовк, Богдана Рубчака, Емми Андієвської, Богдана Бойчука, Миколи Руденка, Ліни Костенко, Івана Драча, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Дмитра Павличка, Ігоря Калинця, Ірини Сеник, Петра Скунця, Романа Кудлика, Патриції Килина, Олеся Лупія, Петра Перебийноса, Володимира Базилевського, Ірини Калинець, Бориса Нечерди, Василя Голобородька, Віктора Кордуна, Богдана Стельмаха, Григорія Чубая, Леоніда Кисельова, Степана Пушика, Неоніли Стефурак, Володимира Лучука, Романа Лубківського, Василя Куйбіди, Віктора Неборака, Василя Герасим’юка, Івана Малковича, Оксани Забужко, Ігоря Маленького, Петра Мідянки тощо.
* * *
Слід виділити ще одну групу віршів з першої збірки Зореслава “Зі серцем у руках” це пейзажна лірика. У поезіях “Листок”, “Восени”, “Сніжок”, “Буря”, “Над ставком”, “Вечірнє” та ін. автор уважно спостерігає за природою, як добрий маляр вдалими мазками домальовує її картини, вкладаючи у підтекст архетипальні символи батька-матері, сонця, вітру, Ісуса Христа, дзвонів тощо. Так, у поезії “Листок” поневіряння відірваного вітром дубового листочка є не що інше, як складна життєва дорога кожного, хто відбився від рідного дому і тепер завжди залежний від примхливої долі; у поезії “Восени” знову з’являються образи “злющого вітру” та “стрункого дуба”, на яких холодна осінь “дихом смерти дише”; у вірші “Розцвілися рожі” буря безжально зламала розквітлі квіти; вона так само в однойменному вірші скажено лютує на морі, б’ючи з реготом хвилі одна за одною об берег, кидаючи судном, як лушпинкою і т. д., і т. п.
У збірці “Зі серцем у руках” є кілька творів на соціальну тему (“Голод”, “Голодний”, “Перед бурею”, “Вечірній дзвін”, “Ой, вийду я в поле”, “Не питайте”, “Мовчи, серденько”), написаних під враженням важких злиднів і голоду по селах Закарпаття. Автор “шукає Месії у вбогих хатах свого народу”. Скажімо, до поезії “Голодний” він бере за епіграф слова із Соборного послання святого апостола Якова: “Суд без милосердя тим, що не творять милосердя”. Припускаємо, що саме епіграфом поет хоче дещо змістити логічні акценти, перенісши їх з голодної смерті на милостиве серце й гуманні вчинки кожного справжнього християнина. Бо ж відомо, що якраз у цьому часі Зореслав редагував “Благовісник Пресвятого Серця Христового”, на сторінках якого постійно друкувалися хроніки подій зі всього світу, в тому числі і з Большевії, розповіді втікачів про “комуністичний рай” – розправу зі священиками, руйнування церков, організацію антирелігійної пропаганди, розглядалися й обговорювалися морально-етичні проблеми. У тогочасній закарпатоукраїнській пресі знаходимо чимало публікацій безпосередньо про голодомор в СРСР, який проголошував себе перед людством майже земним раєм, де всі рівні й щасливі. В одній із них читаємо: “Та чи був рівний у чомусь товариш Лєнін з тими мільйонами товаришів, що вмерли з голоду в Росії? Чи були і чи суть рівними товариші, що управляють Росією тепер, з тими, що вимерзли на Соловках і в північних лісах при рабській роботі?..” [45, 119]. Крім того, о. С. Сабол активно співпрацював з іншими релігійними виданнями, з “Месійним вісником”, наприклад, в якому друкувалися навіть фотоматеріали з голодної України. Безперечно, картини голодної смерті від посухи в гірських районах Закарпаття наклалися на катастрофічну ситуацію голодомору у Великій Україні, додаймо до цього те, що ці твори написані поетом-монахом вже після студій у розкішному Римі (маємо на увазі, що спрацьовував звичайний контраст). Тому, очевидно, й складалися такі “соціально активні” вірші, бо ж серце – не кам’яне, а очі – мали що порівнювати. І ще одна немаловажна річ на користь того, що образ Князя Голода – емоційно-асоціативний. У 30-і роки ХХ ст. Закарпаття – це вже була “земля з іменем”, в яку Чехословаччина вкладала великі кошти і яка досягла чималого розквіту, як культурного, так економічного: будівництво шляхів сполучення, найбільших адміністративних будівель, фабрик, заводів, шкіл, бібліотек, Будинків “Просвіти”, утворення кредитних спілок і кас взаємодопомоги, розвиток театру, національно-патріотичного жіночого і молодіжного рухів, книговидавничої справи тощо. У поезії ж автор вербальними засобами малює голодну пастораль під дверима кав’ярні: над тілом батька голосять дружина і діти, в його “мутних запалих очах” – розпач: хто ж їх нагодує тепер?; з “голоднотихим жахом і спрагненим терпінням на скривлених устах” ліричний герой відмовляється від протягнутої запізнілої булочки:
Не треба вже, не треба;
Запізно вже тепер… [34, 12]
Не менш щемкий і вірш “Вечірній дзвін”, в якому церковні дзвони сумно відспівують “отця і мамку” і жалісним своїм бамканням крають серце сиротині, додаючи в його і так нерадісне життя болю, туги і сліз…
Особливо хочеться наголосити на творах про покликання поета, про роль поезії в суспільстві. Це – “Моя пісня”, “Я ліру скорботну у руки узяв...”, “Мотто”, “Поете, знай...”, “Співцям”, “До пісні!” тощо. Зореслав переконаний, що поет повинен бути твердим, мов скеля, вказувати народові “ясний шлях”, “дорогу правди і завзяття”. Він проводить паралель між Поетом і Христом:
Та знай, поете! Так колись юрба вітала
Не генія, а геніїв творця – Христа,
А поклонившися, на хрест Його розп’яла
І ще глумилася: ану, зійди з хреста!..
Як нині всі перед тобою б’ють поклони,
Так завтра Юдою і зрадником назвуть,
На чоло вб’ють кільці тернової корони
І плюнуть в очі і, побивши, розіпнуть.
Та ти, поете, на людей не оглядайся:
Хай хвалять, хай і розпинають – мужньо стій!
Ні славою, ні злобою не переймайся,
Твердий, мов скеля, будь посеред своїх мрій!
[34, 33]
Цікаві й багаті в першій збірці Зореслава засоби його поетичного вислову, використовувана ним віршова форма. Поряд з народнопісенними формами багато зразків класичної строфіки (зокрема сонет), оригінальні за формою вірші “Цить...”, “Повстань, пророче...”, “Зі серцем у руках” та ін. У ритміці переважає ямб, цілком відсутній дактиль.
* * *
Друга збірка поезій Зореслава “Сонце і блакить” [35] теж показова щодо змісту і форми вийшла в Ужгороді в 1936 році. Про неї Богдан Кравців пише: “Як і перша, теж і ця збірка починається ствердженням відданости поета Срібній Землі. Але ж уже в черговому в цій другій збірці декларативному вірші “Метаморфоза” поет-священик, признаючись, що в нього і суворість Санаваролі, і м’яке, ніжне серце, закохане у фіалки, стрункі тополі, тихий спів і далеч голубу, і стверджуючи, що він “сонце сіє в земні перелоги, розсипує блакить і пригорщами спів”, заявляє, що він “вже не той, що був”, що він “вже став назавжди сам собою”, немов бажаючи цим підкреслити, що він порвав з панівною для того часу поезією смутку і плачу...” [41, 8-9].
Збірку відкриває поезія-пролог “Іду невідомий”. Піднесено-урочиста, оптимістично-наступальна, молодечо-максималістська. У ній – життєва програма і клятва на вірність Чину:
Напитися сонця досхочу,
Зривати розквітлу блакить,
Все небо у пісню пророчу
Гарячим вином перелить,
Всю юність надхнення відчути
У срібних, співучих дзвінках.
І крицю могутню стиснути
У гнівом налитих руках. [35, 7]
У такому ж меганаративному дискурсі звучать поезії “Метаморфоза”, “Привітання весни”, “Пробудження”, “Авантюрне”, “Юнак”, “Нове покоління”, “Ідемо”, “Борці”, “Готові”, “Ні не Москва, не Лєніґрад…”
Звучання поезії Зореслава чисте і горде. Слово добірне, образ виразний і місткий. Вражає артистичне відчуття мови, ритму, гармонія мислі, настрою, мелодики. Захоплює органічний, ненав’язливий, невип’ячуваний звукопис. Це мистецтво. До нього вело Зореслава Боже провидіння. Він мав щасливу нагоду прилучитися до нього в Римі, Венеції, Неаполі, Трієсті...
Кавалькади розтяли потужно
Мовчазливу суворість пустелі.
Мікель-Анджело в захваті мужньо
Розіп’яв свого духа на стелі...
Виростає людина в безкрає,
Дух і тіло аж Богоподібні.
Суд Господній надхненно карає
Маловірів людські ворохобні.
І схиливши чоло на поруччя,
Відчуваєш: пилина в атомі, —
Ти в дочасності вічність квітуча,
Божа пісня в космічнім хоромі.
Так віками стоять непорушне
Тихі фрески й німі капітелі...
Мікель-Анджело в захваті мужньо
Розіп’яв свого духа на стелі [10, 70].
Поезія Зореслава переважно лірична. в нечастих випадках натрапляємо описовість. Лірика Зореслава синтезує авторський інтелект, філософське світосприймання, мовне багатство в об’ємні, панорамні імпресіоністичні полотна. До прикладу, “Цвіт яблуні”:
Фрагменти молодечих снів –
завіяних фантазій –
повисли нерухомо на котарі,
а за вікном
розкішні яблуні у парі
простягають мені руки,
повні квітів,
повні дарів,
повні чарів –
мітів...
в пуп’янок дивлюсь маленький:
поріг небуття...
у моменті рух ісходить,
віковічна тайна родить
сон розкішний,
сон квітучий,
сон життя...
ум у тайну тайн заглянув,
перед вічністю пристанув,
гомонять віки...
мрійно-рійно прилітають,
мед збирають
з яблуневих білоквітів
весняні бджілки...
а за вікном
розкішні яблуні у парі
простягають мені руки,
повні квітів,
повні дарів,
повні чарів –
мітів... [35, 12]
Творчість Зореслава має ті вершинні регістри звучання, які дають підставу говорити про неї як про явище цілісне й унікальне в національній культурі, а витоки його (цього явища) слід шукати у багатовіковій історії, у неперервності традицій, у стремлінні до духовного поступу. Зореслав це епоха в закарпатській літературі. Його надривне: “Вставай, Європо, йде Червоний Смок!..”, “На всі краї зрадливо налягли керваві тіні Кремлю...” ще в 30-і роки звучало як пересторога, як дзвін на сполох, як відчайдушна спроба порятувати людство!
Ставши новатором у галузі форми поезії, він шукав нові шляхи вираження своїх почуттів і думок. Його класичні сонети й артистичні верлібри, почуттєві експресії й філософські етюди, врешті роздуми та переклади оригінальні за будовою, своєрідні й самобутні. Це поезія, як сказав би критик, “яскравої образності, рясної метафоричності” [46,166]. Вона настільки органічна й довершена, що не потребує ніякого аналізу:
Палкими устами
пишу пісню
на непорочнім личку ранку
повнодзвінно
молитовно
і невинні шлю цілунки
фіолетноквітні
в тихе царство безгоміння
у схід сонця
славословно.
Співають ритмом мої рими
п’яні сонцем і квітками
до нестями
і несуть в рожеві далі
шум розкованих потоків
шовкотонну мову трав
пісню піль лілейноквітних
пісню серця
звук сонетів
і розмолених октав.
І я
в величнім божеськім надхненні
стою німий
на ступенях під олтарем
над келихом вина і крови
і руки взношу
і молюсь
Йому –
Красі-Любові [35, 13].
Широко представлена і пейзажна лірика. Тут і образки з Закарпаття “Ідилія”, “В полонині”, “Пряшів”, “Зима над Ужгородом” (з присвятою Й. Бокшаю), “Замок” та ін., і образи з Фіюме, Трієсти, Венеції, Везувія, Рима... поезії “Під Везувієм”, “В Трієсті”, “У Венеції”, “Палатин”, “В пристані” та ін. У багатьох творах автор розмірковує над покликанням поета і завданням поезії, над життям і призначенням людини (“Цвіт яблуні”, “Блакитний усміх”, “Молодість”, “Те небо”, “Дні”, “Надвечір’я“, “Вечір і ніч”, “Ноктюрн”).
Змужніла й поглибшала релігійна лірика Зореслава. Молитва, звернена до Господа, і слово, спрямоване до людського серця у цьому невичерпна енергія мистецтва, у цьому сила поетичного слова. Крізь “розспівані хвилі і замріяні фйорди” митець вчуває ходу “східнодиких орд”, і в монастирських мурах поет-чернець створює вірш-візію майбутньої апокаліптичної доби, що вражає синтезом наукової прозірливості, по-максималістськи “матеріалістичного пориву”.
Ми пишемо нову Апокаліпсу
грядучим поколінням заповіт;
лабораторії розбили тайни Сфінксу,
у жмені стиснувши мільйон століть.
Розірвано космічну барієру
у гостру мить завзяттям і знанням,
і вистрелено бунт у стратосферу
земний привіт зоріючим вогням.
В грізній зухвалості конкістадорів
тріскучегромим рокотом ракет
окрилимо несамовитий порив
й здобудем серце соняшних плянет [35, 63].
“Цією своєю візією, що здійснюється з таким розмахом і так негадано сьогодні на наших очах, пише Богдан Кравців про поезію Зореслава “Авантюрне”, ужгородський поет-монах Зореслав поставив себе у славному ряді своїх великих попередників богоугодних ченців із українських Лавр, що не тільки знали і бачили минуле і його історію, але так же ясно провіщали і бачили майбутнє...” [41, 10].
Форма Зореславових віршів мистецька, там не знаходимо жодного зайвого чи “притягнутого за вуха для рими” слова. Образи ясні, пластичні, витончені. Витончені зовнішня й внутрішня форми його віршів.
Володимир Бірчак, приміром, досліджує алітерації сонета “Казка”, витриманого в лірично-імпресіоністичному дусі. “У тому сонеті кожна строфа – свій, в собі викінчений і для себе характеристичний образ. Перша строфа – закована королівна, друга – кований шолом лицаря, що йде її визволяти, третя – бій, а четверта – радість з перемоги...
Та не тільки, що кожна строфа віддає нам свій образ, але кожна строфа має свої, для себе характеристичні алітерації, які відповідають настроєві, викликаному змістом строфи. Ціла казка витримана в тоні не епічно-описовому, а лірично-імпресіоністичному” [29, 168].
Окремо годилося б сказати про сонет “Пробудження” [35, 59]. Він написаний під безпосереднім впливом ранньої поезії П. Тичини, зокрема вірша “Не знаю і сам я, за що так люблю…”.
Порівняймо. У Павла Тичини.
Не знаю і сам я, за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою?
За що так кохаю? І що у їй є? –
Нещасний народ, його гірке життє:
Темнота та голод… Ох, ліпше мовчать!
За що ж так любити, за що так кохать?
Не знаю, не знаю! – але я люблю,
І сили свої всі я їй віддаю.
єй пісні складаю, веселі, сумні,
Молюсь за її… Але ж чудно мені,
Що й сам я не знаю, за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою…
У Зореслава.
Не знаю й сам, чому я покохав
Тебе, о Україно розіпнята,
Тебе, в кайданах, в невольницьких шатах,
Оганьблену тавром усіх неслав.
Я щастя, слави, величі бажав,
Коли ішов у світ, а Ти в Пилата
Конала в муці під рукою ката,
Та голос Твій молитвою дрижав.
І вперш тоді я духом пробудився,
І вперш тоді любов’ю розгорівся
І серцем покохав Тебе безмірно.
А нині тисячі таких зо мною
На кожний поклик Твій підуть до бою,
Хоч би й на певну смерть одважно й вірно!
Як бачимо, у сонеті Зореслава “оганьблена тавром усіх неслав” “розіпнята” Україна підносить молитвою свій голос-поклик до тисячі таких, як ліричний герой, щоб “не сконати в муці під рукою ката”. Автор співвідносить її з Богоматір’ю, всім серцем бажає їй “щастя, слави, величі”. І тоді на олтар національного й духовного відродження та державницького поступу України ліричний герой Степана-Севастіяна Сабола-Зореслава поклав своє життя: він готовий до бою, готовий до будь-яких випробувань, “хоча б і в пащу Етни” (перший варіант).
Офіційна радянська критика 50-80 років називала Зореслава типовим представником українського буржуазного націоналістичного напрямку в літературі Закарпаття, який з ненавистю і презирством говорив про свій народ, називаючи його “п’яними у ярмі рабами”. Йдеться про поезію високого громадянського звучання “Ні, не Москва, не Лєнінґрад…” [35, 68], яка разом із творами “Моя Карпатська Україно”, “Розділили Україну поміж ворогів” Василя Ґренджі-Донського, “Я син цих верховинських гір”, “У Карпатах блисло”, “До Карпат” Івана Колоса, “Привіт”, “Хочу”, “Україна”, “Голос Срібної Землі”, “Ми не піддались – тільки відступили” Івана Ірлявського, “Найвища шана”, “Помста”, “Ми” Федора Моґіша та багатьма іншими є, по суті, утвердженням Високого Українського Духу в переддень творення Карпатоукраїнської держави, тобто в той момент, коли наступив рішинець: або – або. Щось мусить змінитися, має настати нова доба, епоха Правди, ера Волі! Як для тої Попелюшки: проб’є дванадцята година – і карета перетвориться в гарбуза. Наступить момент Істини. Прийде слушний час – “повтане нація твереза”. Повстане і переможе. І страшним сном залишиться згадка, як “у ярмі ходили”. Але для перемоги потрібне було Слово, яке б повело за собою, зорганізувало до Чину, слово – палке, зрозуміле, достойне:
Ні, не Москва, не Лєнінґрад,
Ні, не Совєт, а Україна...
Гей, ставте гори барикад –
Іде дванадцята година!
Пробудиться в один момент
Увесь народ в кривавій муці,
І потанцює кулемет
Кривавим танком революцій.
І полетить степами гнів,
Замовкне дика «Марсельєза» –
Із п’яних у ярмі рабів
Повстане нація твереза.
І згадуватимуть одно
Усі, що у ярмі ходили:
Проклятеє було вино,
Коли від нього так дуріли [35, 68].
Поезія – асоціативна, стрункої ритмомелодики, переповнена символами, метафорами, художніми епітетами, порівняннями, написана наступальним дактилем, могла б стати кодексом честі для одержимих. У збірці “Сонце і блакить” вона – передостання, і, як на наш погляд, відіграє особливу – ідейно-організуючу – роль. Її вагомість бачиться нам такою ж, як і “золотого слова” Святослава у “Слові про Ігорів похід”: єднаймося для перемоги!
В останній поезії збірки “Готові” автор співає осанну українству; він щасливий, що “упадуть вікові кордони”, у перших вогняних рядах з’явиться Месія, і “стане день”, і “піснею Київ озветься наново”, і тоді наступить відродження української нації:
І в глорії сонць
І в бурі співання
Повстане з руїни
Повстане остання
Уквітчана воля –
Велична, свята авреоля Вкраїни [35, 70].
Аналіз ритмомелодики другої збірки поезій (із 36 поезій 24 написані ямбом, 5 хореєм, 3 анапестом, 2 амфібрахієм, 1 дактилем) засвідчує активне поетове світосприймання, нахил до стриманості, впевненості.
* * *
Як у 1943 році згоріла третя поетична збірка поета “Блакитні ескадри”, так пропала у вирі війни і поема на біблійну тему “Рут”. Залишився тільки невеликий уривок із неї, що ввійшов до четвертої поетичної збірки Зореслава “З ранніх весен”. Увага Зореслава до Книги Рут є закономірною і зрозумілою: у ній він черпав духовні сили для життя на чужині, вчився бути терпимим, милосердним, відданим.
У цій біблійній розповіді, яку вважають “шматочком справжнього життя” [47], йдеться про моавітку Рут, яка з прихильності до покійного чоловіка-єврея і з відданості новій родині, не побажала розлучитися зі своєю свекрухою Наомі, коли та вирішила повернутися до себе на батьківщину, в місто Віфлиєм. Там, знайшовши багатого і знатного покровителя Боаза, родича покійного чоловіка, Рут вступає з ним у шлюб, щоб продовжити покійному рід і забезпечити спадкоємців. Завершує книгу стислий родовід, з якого випливає, що Овед, який народився від Боаз і Рут, був дідом засновника Ізраїльського царства Давида.
Головна героїня повісті – сором’язлива і скромна Рут, в серці якої – доброта, милосердя, любов, відданість, вірність родині покійного чоловіка, що доходить до повного самозречення: юна Рут, залишивши батька й матір, відправляється зі свекрухою до чужого народу, де до кінця днів її чекає доля утікачки, що не має ні цивільних прав, ні власності, ні даху над головою.
Щоб гідно оцінити цей крок, слід пам’ятати, що ставлення ізраїльтян до моавітян завжди вирізнялося особливою ворожістю: зближення з ними розцінювалося як зрада свого Бога, а змішані шлюби з вельможами розглядалися як блуд. моральні якості Рут оцінені найвище, коли жительки Віфлиєма говорять Наомі, що її невістка для неї краща за сімох синів.
У поезії Зореслава “У день, коли умру… (З поеми «Рут»)” мова про одиноку смерть на чужині, коли “погасне тихо зірка” земного життя, і ніхто з родини “не побачить більше смутку в очах” ліричного героя, який просить рідних, що залишилися на батьківщині, згадати “все гарне, що між нами було ще за життя”:
Ті дні, що їх ми разом проспівали
По шовках трав, по соняшних квітках,
Ті вечори, що тихо догоряли
Над нами в небесах,
Ті ночі, що тремтячою сльозою
Спливали в тиху пісню веретен, –
Заквітнуть знов криштальною росою
У тіні хризантем... [38, 111]
У цих рядках стільки світлої печалі, стільки упокореності й безвідворотності, всепрощення й умиротворення, які справді стікають “тремтячою сльозою”, щоб згодом заквітнути “у тіні хризантем” криштальною крапелькою роси…
Передбачуваний Зореславом прихід “східнодиких орд”, “Червоний Смок”, що пронісся над Європою, змусили його емігрувати й продовжити свою священичу, наукову й літературну місію проповідуванням Слова Божого, прославленням Творця Вселенної та утвердженням Великої України уже за кордоном, продовжити з любов’ю в серці до рідного Закарпаття, до тої сонцем і блакиттю осяяної землі, де починався його шлях.
Крім уже згадуваної поетичної збірки “З ранніх весен”, о. Степан-Севастіян Сабол-Зореслав видав у Римі наукове дослідження про Мелетія Смотрицького (Рим, 1949), історично-богословську працю “Католицтво і православ’я” (Нью-Йорк, 1955), популярну історичну розвідку “Від Угорської Руси до Карпатської України” (Філадельфія, 1956) під псевдонімом Юрій Боржава, історичне дослідження “Походження словацьких греко-католиків” (читано в Нью-Йорку та Клівленді, кінець 1950-х рр.), історико-теологічну розвідку про Мелетія Смотрицького з нагоди 100-річчя канонізації св. Йосафіта (Рим, 1960), спогади “Голгота Греко-католицької церкви в Чехословаччині” (Торонто–Рим, 1978), історичну статтю “Причинки до історії Провінції св. Кирила і Мефодія в Чехословаччині (Рим, 1982), 14 брошур на історико-релігійні та соціальні теми в серії “Слово доброго пастиря” під псевдонімами Станканинець, Маґур, Ягодовський (Нью-Йорк, 1950-1960), біля 250 статей у часописах та журналах “Українське слово” (Ужгород–Париж), “Свобода” (Ужгород), “Благовісник” (Ужгород–Хуст), “Кирило й Мефодій” (Михаловці), “Свобода” (Джерсі Сіті), “Америка” (Філадельфія), “Світло” (Торонто), виголосив біля 20 доповідей на історично-церковні та богословські теми в різні роки та в різних католицьких товариствах тощо.
28 грудня 1948 року, прощаючись з рідною землею, о. Зореслав написав поетичну стримано-розпачливу спомин-візію “І білі сни мої…”. Тривожне почуття вимушеної розлуки розпинає на хрестах мрії-прагнення ліричного героя, завіює снігами його надії на скоре повернення, підіймає у душі пекучі спогади про дитинство, “море квітів” і “вільну волю”, прирікаючи на тернистий шлях у світ “без скарги на устах”:
І білі сни мої завіяні снігами,
І мрії-прагнення розп’яті на хрестах.
Проходжуюся сам безлюдними шляхами
По вимерлих містах…
Від мовчазливих зір пречистою росою
Спливають янголами спомини ясні,
А по шляхах цвітуть пекучою сльозою
Сьогоднішнії дні.
Давно, давно колись дитячими руками,
Немов квітки, зривав я зорі і блакить,
І щастя у серця нестримними річками
Я прагнув перелить…
Давно, давно колись!.. А нині йду шляхами
Тернистими у світ без скарги на устах...
І білі сни мої завіяні снігами,
І мрії – на хрестах [38, 110].
Поезія “І білі сни мої…” увійшла до збірки вибраного “З ранніх весен” (Нью-Йорк, 1963). Її укладав сам Зореслав, ретельно й критично відбираючи, на його думку, тільки вартісні твори. Зазначимо, що отець вмів бути добрим редактором і власних текстів. Впадає в око сумлінно продумана побудова збірок: назви розділів і циклів – не випадкові, послідовність віршів – вмотивована, художньо-технічна редакція – стримана. Так, скажімо, перша книжка починається “Присвятою”, а закінчується закликом “До пісні!”; друга – поділена на три цикли: “Молодість”, “Срібні дзвінки” і “Криця”, які внутрішньо поєднуються між собою спільними архетипальними образами сонця, світла, блакиті, неба, вітру, зір, срібних дзвонів-дзвінків, тюльпана, лілеї тощо; третя збірка теж має три розділи: І – вибране з книги “Зі серцем у руках”, ІІ – із “Сонця і блакиті”, ІІІ – новий розділ “Дома й на чужині”. І знову ж – починається віршем “Присвята”, а закінчується найболючішою раною серця – “Спомином” про Хуст.
Зореславова вимогливість до себе і до світу проявлялася в усьому. За 30 років до відходу у вічність він написав поезію “Як прийде смерть”. Зореслав смиренно приймає долю, розуміє, що Невблаганна Косарка цілуватиме до вічного сну, та, вклонившись “по той бік” Богові, він привітає Його, помолиться за Україну і, якщо судилося піднятися на високе-високе небо, стане над нею “вартою-бійцем”:
Ген по той бік я Богові вклонюсь:
– Ось я, – скажу. – Ласкавий будь, о Пане! –
Йому за Україну помолюсь
І вартою-бійцем над нею стану [48, 40].
Слова звучать просто і щиро. Навіть можна уявити собі отця, як він за своїм бюрком у Детройті виводить їх на чистому папері, виводить спокійно і чесно, так, якби сповідався сам собі…
* * *
“Був собі чоловік…” Мав криваве серце у долонях, яке віддав Україні… З ранніх весен і до останнього подиху оспівував сонце і блакить… Правив Службу Божу, сповідував і молився за грішні душі… Залишив по собі добру поезію, благочестиві вчинки і світлу пам’ять…
Цитована література
1. Зореслав. Ніоба // Пробоєм. – Прага, 1934. – Ч. 6.