• Iituiiiiiii пя комедія/ — нендополепо шепнув молодий Каїрі па нуло,-Зібра ції і. Би рідичі, скромно, тихо...

• Хай |юблять. як хочуть,- смирно одевала Катря.

Доки родичі тонни.! не я к світлині, іиіайохстячтісь,- приїжджа снаха при ціюму пі з ким цілу плі іти не забажала, а тільки подавала руку, назива­ючи себе Клавдією Куиріянівною,— кухарки хутенько накривали на сто­ли, виставляючії пироги н сметану, соління, капусту, свіжу ковбасу, по­ламану на кільця, а дівчата й молодиш, що тримати Каїрі фаіу, винесли коровай. Снічки одразу ж погасили, зате калина леліла в сонячному промінні, як весільне знамено. Федір нпсіавлнн иа (.толи самогонку в три­літрових бутлях — сизу, спінова і у. чисту, як сльоза,— і незабаром пал столами ніби туман устав: так багато було бутлів. І над туманом тим. напроти короваю, де мали сісти молоді, мовби церковці з срібними ба­нями, височіло іри пляшки шампанською.

Коли иа поріг вийшли молоді іі свати, музики угнули туш. бо іншого нічого підходящого не придумали, а цс було знайоме: на у|ючистих збо­рах трали, коли колгоспникам вручали премії й грамоти.

Першому, як представникові влади, надали слово голові колгоспу.

— Дорогі товариші! — сказав голова, худий, смирний чоловічок з дов-іим піком і глибоко запалнмн щоками.— Це добре, шо ми оддаємо, сьо­годні Катрю Везнерхівну. але ие іі погано. Добре, бо людина знайшла свш щастя - тут не рплііи не можна, і погано, бо ие Катря привела чоловіка в наш колектив, а її од нас забирають. Це - мінус. Отож я й кажу; то­вариші дівчата it молодиш, котрі не замужем, приймайте приймаків! Тут голова и сам засміявся разом з усіма, навіть молодий інреемпкиуп устами. Нібито усміхаючись. Заманюйте чоловіків у наш колгосп! А ми з свого боку будуватимемо вам хати й садиби даватимемо найкращі- Оп у старому садку колгоспному хіба це землі? Та там, як писав наш зем­ляк Гоголь, дишло встроми, а виросте тарантас! Так що ножалуста. За не й вип'ємо!

• Правильно,— гули чоловіки, бурхаючи собі в склянки прост» з бутлін,— Говорить, як з листу бере!

• Правильно! — вигукували жінки де завзятіші, тягліїся чарками до молодих, до голови, обережно, щоб ие залити закуску, а музики ще раз програти іуш.

Потім пили за батьків молодої й молодого, причому хтось Із підпилих, певно, шс до весілля, задерикувато виїукиув:

• А де ж це сват домблепіський? Чи, може, посадженою батька мо­лодому виберемо, га?

• Свата нашого дорогого,- підвівся Степан із чаркою у руні.— сроч­но викликано на совішанпя у Вороши довцид! Так шо він отсутству* через державні діла, і я п'ю за нього позаочно!

Степан сказав це так урочисто, а сваха. Клавдія Купріяннніа. іак пи-хато склала яскраво-червоні уста, що дехто з "хуторян нахилив голову, ховаючи посмішку...

МолодиЛ скривився і щось шепнув Каїрі, а іа благально подивилася на батька: мовляв, я ж вас просила...

Скориставшись тишею, то запала на мить, з-за крайнього од садка столу підвівся Омелькович. вантажник при сільио і перший висгупайло па всіх колгоспних зборах. ОмсльковичІв б|»ат працював десь у Астра­хані яитистом. влітку наїздив у село і консультував усіх скривджених, тож Оыслькович узяв молу говорити грамотно і офіційно. З його виступів завжди реготали, проте слухали охоче: слова ііттсресін.

— Тарші! - гучно і впевнено виголосив Омелькович.— Факт/цско, . юріьііиско і црактіцеко перед нами вже це молоді, а чоловік і жінка!..— Катря залилася рум'янцем і сховала очі. молодий високо підпив брову

й дивився па промовця з неприхованим презирством, а гікмронзика Федорова жінка швидко-швидко зацокотіла:

— Що ти. Омедьку. ото верзеш? Ну як скаже — то як у попід горох» не, їй-Богу!

За столом розлігся регіт, а Омелькович иришетепкундто кліішун очима й сказав:

— Юридіцско нони вже розписані, значить, усьо. значить, повороту до хоияттоі жизні нема, хіба через *разнод. Ось то я хотів сказать'..— і пе­реможно сів.

Музики, хоч були і напідпитку (перед їхнім (х-лоном поставили дві табуретки з горілкою й холодцем), зрозуміли, іцо промову Омелянови­ча Треба ЯКОСЬ ЗаСКОрОДИТИ, ЗМОршулІїся І ВТНУЛИ польку «бабочку», ВДВ

тут підвівся дід Ланрін, знавець І пильнувач весільного обряду, махнув рукою, щоб затихли, н сказан, дочеканпіись повної тиші:

— Кхи. а чого пе ги. Кат|>е, пе перев'язала матодого хусткою? Хіба ти не хочеш прив'язати його ДО СВОГО серця?..

— Правильно! — заґелґотало жіноцтво.— Оце до ладу!

А за крайніми столами, де розташувалися чоловіки (кодо жінки як галети, то хіба впнеш по-людськії!), забубоніли:

— Як схоче в іречку еклкіїутн, то іі па налигачі не вдержиш, ги-гн-ги!..

— Щось він дуже маніжеііий. Таке нхе ТІЛЬКИ іазети читає та в тілінізор динпнцн...

Катря повільно встала, висмикнула тоненькими пальними хустку з-під рукава - нову, шовкову, сирасоваиу в рівненький квадратик, і лагідно усміхнулася до нареченого Той підвівся, неохоче підставив руку, немовби для уколу. Коли хустка на його рукаві зблиснула ШОВКОВИН клинцем, весільна громада, ніби змовившись, гукнула:

— Пр-ко! Пр-ко! Пр-коИ

Катря всім тілом подалася до молодою, ладна, здаватося. хмелем uft-витися навколо нього, заплюингти очі й летіти в пошлунку, як у прірву... А молодий, напружившись у шиї так. що аж комір у неї вп'явся, ледве дотяіся стиснутими губами до гчатрипої щоки іі торкнувся П — гарячої.

ЯК Мої ПІП.

— Не та-а-акі — залементувало жіноцтво.

• Так. нк уперш*;, давай!

• Як ми самоті!

• Гіркої

• Покажи, як інженери цілуються!

• Ха-ха-ха!.

• 1-і-іи-гн!..

— Язичники,- тихо иачав Катрі молодий, кола «они «же сіли, гаки поііі.туваншись. і пригубив а чарки. ОН т|»емпла н його руні, а Катря нигшуш СВОЮ ДО дна Іі одказалл мнрнеиькп:

— Люди як люди. Тн 6 краше киник, як усі.

Молодий су норо глянув; на неї збоку, проте змовчав і ще мщннне сі не губи.

Жінки .іанели пісні, простої, не весільної, бо гаки ршуміли: якщо 4ІІ нашої княгині» не личнгь молодій, то *\ н нашою князя» аж ніяк не днчить молодому. Такий дутель - і князь?.. Ні'

Катря. осміліла після двох чарок ша*шансі>коіо₍ ц-л пристала до ліспі, зразу тихенько, немов сама собі співала, коли ж чоловіки потужними басами заглушили підголоска, взяла раптом першим, лшіикнм і чистим, як бурунець на дні криниці, голосом;

Ой. бранку, сокьтоньку. Ой. бранку, сокілоньку, Та візьми ж мене на зимоньку...

ВІД НІСЇ ДЛВНЬОІ. уШерТЬ ИаЛИТОЇ CMVIKOM ПІСНІ. 0 якою ВПрОСЛО не одне

покоління хуторян і не одне покоління пішло на той сніг, у жінок бри­ніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішалп очима й прохме­лялися, наче й не нили, а Гринько Блйрлчанський витав своїм тремтли­вим тенором високо-прснисоко, як одинокий птах попід хмар'ям. Здавалося, не десятки людей співало ту пісню, а одна мпогогллеа душа... Ще вчора Олексій Цурка іинявся в сен побіля клубу п'яненький, шу­каючи сіяГн «ворота», щоб однести душу, а знайшовши (то буя колишній бригадир), підходив до хлопчаків і благав першого-ліпшого: «Ванько. піди Займи бриіддьора. хан він тебе вдаре, я йому пику наб'ю...»

Ще недавно Параска Жмуркова з піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоис'іоні Кікікчснчихою за межу, як орали на зиму... Л сьогодні всі вопи плечима до пліч сиділи за «толами й співали пісню, знану ще з ди­тинства, І були схожі на слухняних та поштивих дітей одних батька-матері. Вони то були і не вони.

• Лають тутешні! — захоплено сказав до молодого .хлопчини, що при­їхав разом з ним «»Волгою». Голосно сказав, сподіваючись, мабуть, шо його за піснею не розчують. Однак Федір Безверхий, вмій сидів непо­далік за родинним столом, таки дочувся, примружив очі h слагав.

• А ни самі, звиняйте. звідки будете?

• О. я. напаша. лдалі-ку.- ммажлнно оджазав молодик- Я з Шитий. Тобто батьки звідти. А я корінний донбасівець.

— Л-в.. То далеко! - ргнммун Федір Це а у вас, у Вінниці, клжуїь рабий замить рябий'

► — Та ні. кажу я ви я коріїнінй доба*іяегіь-To батьки-

— Му. то давайте вип'ємо за ваші краї.- (к-кирнувся Федір- По повно­му. іш/» .іона не журилися, як то кажуть.

Випив, уігрся хуСІНЯО і іукнув до співаків:

- Л мою це ми такої сумної запели? XMu ягес.ннкя* немає ради Шв> го дня?

— То давайте »Ь сиром пироги»... Давайте? Але тут зіюву пілвінс-я дід Ланрш й сказав:

- Нам. пні пісні за моєї нам'яті шдго у нас пікаїи не с шва» І не треба. Бо якби койки билися тільки м дівчиноньок П пироги, то досі були 6 UH турками Хай краше оно музики ірають. а то навіщо ж Ь ікждикаші

— Мсш - мою, х її и і ці вибрався з-зя столу Лука Ількович В.таєеи-кті. колишній кавалерист і ротний кухар, а нині лавочпий сторож на і с,п. Все сн<я життя, і довоєнне. Й повоєнне. Лука Ількович танцював па іуль-бищлх тільки «бариню» Ьаринею ного й прозвали,- а свою ршіюінль про минуле H.roin.tii так: «Як служив я в кавалерії, то ша&ія в йене була довга ft на коліщатку...»

- Грій. Мишко, бубну.- родпоряливсв Іллнуиікз-скрмнлль. Мишко-бубніст підпалин шмат газети, трохи ін утримав ВИЛ полум'ям

свій саморобний струмент із пюачої шкіри — і бу-бон загув, як дзвін. Іваиушка притиснув скрипку під/юроддим до плича, підняв смичок. Ва сіиь-юпілкар послинив язиком мундштук сопілки. Шурко-баяцін г про­фан акорд, а Лука Ількович став у свою улюблену позіїндю поклав до­лоню правої руки на иотнлиикі, лівою взявся в бік і виставив уперед коротшу поранену носу Тоді чвиркнув крізь зуби и сказав:

- Ну?

Іваиушка коротко махнув смичком - І баянист повільно, карбуючи кожен 7акт, на самих басах злі ран вихід do басів непомітно підпрягла­ся скрипка й. солоденько зойкаючи, як лукава молодиця, пішла і ними в илрі. за нею струмочком влилася й сопілка, тільки бубон мовчав, жду­чи слушної ііагади-

Лука ількович покрадьки пішов по колу, накульгуючи па ліву пора­нену ікну, а праву викидаючи перед себе рівно, як лелека»^ очі примру­жив, вороткі сиві вуса ііждляиЧрчети. бо випирав верхню губу щіжньоів вдаючи коеертуху-бариню А Мншко-бубт. г ніби кепкуючи з тЫ вели-сої наш. скривив набік великий рот і виміні вві у такт музиці

В-В-е ба-ри і їм ласа, ла-га До лю бо ві у-да-дд-ся, Изрник-нмнь-ка. Ьл рм пя-киїа-ка'

*Іх. їх. 1-Хн хн-х» - идилнія сміхом мідні брл.ікала на бубні > "Р»«

>мопк.1и