Драматична поема (Скорочено)

Дійові особи: Ярослав, великий князь КИЇВСЬКИЙ. І н г і г е р д а, ііого дружина. Є л н з а в е т а, А и и а, В о л о д и м и р, їх діти. Гаральд, витязь норвезький. Микита, монах-художник. Сильвестр, учений монах. Л іо Д о м и р, старий селянин. Милуша, його дочка. Ж у р е й к о, каменщик київський.

Рати бор, Давид, нарочиті мужі новгородські.

Ту рва л ьд, варяг.

Ульф, сип Рангвальда, варяг.

Слав'ята, боярин київський.

Фока Свіч ко г а с, мопах-переписувач.

Джема, дівчина з Сииилії, рабиня.

Дістьгя в Києві в тридцятих роках XI століття.

Дія перша

«СОКІЛ* І030 р.

Галерея в княжому теремі в Києві. За дсрсв'ямиші конторками сидять кілька чсіщів-переписувачів. Серед них виділяються молодий вродливий монах Ми­кита та молодші, але гладкой і рум'яний мовах Фока СвіЛкогас з пишним ру­дуватим волоссям. Роботою керує поважшгіі старець, срібно-кучерявий ієромо­нах Сильвестр з посохом і золотим хрестом на грудях.

Микита і Сильвестр розмовляють про славу та дсржшгу велич Киева, яких досягнуто завдяки мудрому княжінню Ярослава.

Микита. З пергаменту недовго зчистить ваду,

Лиш з совісті пе зчистити її. Сильвестр. Дивись Микито, зиоб мою пораду

Ти позабув і судиш про князів! Микита. Прости, мін отче. Зараз я згадав

Великий гріх, яким пергамент чистий

Свого життя заплямив Ярослав,

Коли схопив і ув'язнив безвинно

Посадника чесного Коснятина... Сильвестр. Не нам судити Мабуть, цей Коснятип

Повстав на князя. Микита (гнівно). Господи святий!

Цей Коснятин, посадник новгородський,

В годину чорну князя врятував,

Коли від орд німецьких і угорських

Без війська втік розбитий Ярослав

І вже човпи наладив геть за море;

Цей Коснятин човни ті порубав,

І Новгорода воїни суворі

Мечі і злато князю принесли —

Веди нас,.княже, битись до загину

За честь і єдність Руської землі!

1 так пішли і ворогів розбили,

I князю стол дістали золотий. І за таку ось вірність Коснятину Він кривдою лихою відплатив!

Сильвестр. Смирись, Микито! Скрізь ти кривди бачиш. Які судити ти те молодий. За це тобі епітим'ю призначу — Вночі поклонів сорок поклади.

Чути кроки і срібний дзвін ручного дзвоника, і в галерею входить з правота її боку процесія: попереду хлопчик у стихарі з дзвоником і запаленою свічкою. За ним Гіігігсрда в княжому уборі і золотій діадемі з важкими підиігками-кол-тами поверх щільно обіп'ятого білим шовком волосся, за нею придворні лами, всі з молитовниками в руках. Чепці підводяться іі поштиво уклоняються. Про­цесія зникає ліворуч.

Сильвестр. Спаси, Господь, княгиню милосерду, К її молитвам ухо преклони. Завжди прилежна церкві Іщ-ігерда І молиться за тих, хто на війні.

М и к ига. Не вадило б їй також помолитись

За тисячу мужів тих іменитих, Що за її намовою убито В той рік, коли помер Владимпр-кпязь, А Ярослав...

Сильвестр (здіймаючи руки вгору)

Опам'ятайся, брате. Смирн свій дух. Навіщо раз у раз В пожежу злу огонь тон роздувати, Що міг би душу зогрівать твою? Тебе ж Господь сподобив дивних знаній І чудному мистецтву научив. Способен ти умілим малюванням 'зобразити все ясніше слів Поля зелені, бірюзові води, Червлені корзна, зорі золоті І лепоту жіночої уроди. Чого ж бо ти мирською злістю дишеш Для чого змій неситих ворушить, Як можеш тут в благословенній тиші Мистецтвом дивним Господа хватить?

М и к и та. О, якби Міг обрати кожен вільно

Нехибний шлях майбутнього житія! Але нема з дороги вороття. І не дає людині Бог всесильний Ні тишнни... ні забуття...

І де б я міг зірвати грона спілі Як юнаком покинув отчій лом, І давній сум за мною йшов слідом. І як зрошу в душі голубок білих, Коли там ворон чорний звив гніздо.

Сильвестр. Свят, свят Господь! Не хочу далі слухать СЬОГОДНІ В храм до мене завітай [ душу там збентежену одкриєш (До іншого ненця.) Куди це ти зібрався, Свічкогасе?

Свічкогас. Благослови, достойний отче, вийти — Чорнило ВСЯКЛО, треба розвести І каламар просохлий цей наповнить.

Сильвестр. Ану сиди і не кажи брехні!

Не каламар просох, а мабуть, горло І не чорнила жаждеш, а вина!

Свічкогас. їй-Богу, ж ні! По-перше, я не п'ю, І жодної вінериці не маю, Та й ключник княжий виїхав в село Хто ж бідного монаха почастує?

Сильвестр. А ти б і рад! Чекаєш лиш пагоди Аби ВИНОМ упитись даровим! Одумайся, невіголос ледачий, Згадай, чим був і чим тепер сси. Знов хочеш стать нещасним свічкогасом.

Свічкогас. Та я ж нічого!

Сильвестр. Я тебе прнзрів,

Ченцем зробив, списателем іскусним. Ти хоч дурний, принаймні сапоги Мужів розумних поносив у мене, То знов назад!

Свічкогас. Прости, премудрий отче!

Сильвестр. Хіба не чув словес святих отців,

Як хміль чепців в скотів перевертає, Що третю чашу наливає лев, Четверту — вепр скажений, п'яту — біс.

Свічкогас. О Боже ж мій! Та я ж єдину чашу,

Куди вже там про п'яту і гадать! <...>

До галереї входить князівна Єлизавета і милується роботою Микити. До кімнати вбігає друга дочка Ярослава Анна із мисливським соколом на руці. Вона була

на полюванні і зустріла гурт незнайомих варягів. Алла просить Єлизавету по­тримати сокола. Заходить молодий вроаппвий варяг Гаральд, котрий розиіукує дівчину із соколом, яка йому впала в око на полюванні. З іішюго боку заходить дружіша Ярослава Інгігсрда.

І н г і г е р д а (здивовано).

Та це ж Гаральд! Гаральде, звідки ти У Києві з'явився полудневім, Північний гість від копунгіи-братів?

Гаральд (цілує край її сукні).