Тема 1. Предмет, методи і функції економічної теорії
1.Предмет економічної теорії.
2. Функції економічної теорії.
3.Основні методи пізнання соціально-економічних процесів.
1 Предмет економічної теорії
Сучасна економічна теорія, головним змістом якої є розвинена ринкова економіка як загальнолюдська цінність, розкриває її сутність через різні рівні аналізу: передусім, макро- і мікро-, а також глобально економічний. Це закономірно, адже економічні процеси на цих рівнях у своїй єдності та взаємодії обумовлюють органічну цілісність економічної системи - ринкової економіки. Через названі рівні розкриваються сукупність економічних відносин і закономір-ності їхнього розвитку, тобто предмет вивчення економічних наук.
Логіка сучасної економічної теорії багато в чому обумовлює логіку й вивчення як навчальної дисципліни у навчальних закладах усіх рівнів акредитації.
Кожна наука має свій предмет вивчення. З іншими спорідненими науками вона пов'язана через об'єкт дослідження: наприклад, сукупність економічних наук об'єднується розглядом проблем народного господарства. Цільовою функцією кожної науки є розкриття і пізнання відповідних об'єктивних законів природи чи суспільства. Для цього вона користується набутими в процесі історичного розвитку загальнонауковими та спеціальними, притаманними лише їй методами пізнання об'єктивної реальності.
Якою б розмаїтою не була людська діяльність, вона повинна мати власну основу. Такою основою є економічне життя суспільства, тісно пов'язане з потребами та інтересами людей. У перекладі з грецької слово "економіка" означає мистецтво ведення домашнього господарства ("ойкос" - дім, домашнє господарство; "номос" - вчення, закон). Вперше цей термін ввів Арістотель (III ст. до н. е.), який поділив науку про багатство на економіку (виробництво благ для задоволення потреб людей) та хримастику (накопичення грошей). Мислителі стародавнього світу робили спроби з'ясувати внутрішні підвалини економічного розвитку та формували окремі елементи економічних знань. З тих пір, як давньогрецький філософ Ксенофонт (IV-III ст. до н. е.) започаткував нову на той час економічну науку в творах "Економіка" та "Про доходи", зміст її невпізнанне змінився:
ведення господарства та управління ним здійснюються тепер не тільки в рамках сім'ї, а й у межах регіону, країни, групи держав, всього світу;
воно організується як за територіальною, так і за виробничою ознакою.
Отже, нині поняття "економіка" охоплює: сім'ю, підприємство (фірму); народне господарство певної країни чи його частину; сукупність взаємо-пов'язаних господарств груп країн, об'єднаних у різноманітні інтегральні організації; світове господарство як суперечливу цілісність взаємозалежних народних господарств усіх країн та їхніх об'єднань.
Економіка як народне господарство має дві сторони вираження:
як матеріально-натуральне наповнення;
як сукупність виробничих відносин, що пов'язують процеси вироб-ництва, розподілу, обміну та споживання суспільного продукту як фази постійного відтворення економіки.
Матеріально-натуральне наповнення економіки виявляється в продуктивних силах, виробничих ресурсах суспільства (рис. 1), що відображають систему відносин "людина - природа". До них належить передусім робоча сила як здібність людини творити в матеріальній та духовній сферах. Особливо важливими її проявами є підприємницькі здібності. Робоча сила втілюється у трудових ресурсах. Це особистий фактор виробництва.
Другою складовою продуктивних сил є уречевлений фактор виробництва, тобто засоби виробництва, які людина використовує в процесі праці, спрямованої на забезпечення своїх матеріальних та духовних потреб.
Засоби виробництва поділяють на:
предмети праці - предмети, дані природою, та ті, що в процесі праці переробляються чи обробляються з метою одержання готової продукції для особистого чи виробничого використання;
засоби праці, до яких належать, по-перше, машини, устаткування, інструменти та інші технічні знаряддя; по-друге, технологічні процеси та енергопостачання; по-третє, автоматизовані системи управління (АСУ), електронно-обчислювальні машини (ЕОМ) тощо.
Центральне місце в системі засобів праці посідають накопичені людством знання. Людина живе у світі обмежених можливостей. Обмежені її фізичні та інтелектуальні здібності, час, який вона може приділити тому чи іншому заняттю, засоби, які можуть бути використані для досягнення поставленої мети. Обмеженість наявних ресурсів була і є головною й досить жорсткою умовою, яка нашаровується об'єктивною реальністю на розміри і можливості зростання особистого та суспільного багатства. Однак це стосується конкретної людини та конкретних умов існування суспільства.
Щодо розвитку суспільства в цілому в історичній перспективі можливості людини необмежені. Протягом багатовікової історії людина суттєво розсунула рамки зазначених та інших обмежень. Проте перед індивідом, як і перед суспільством в цілому, завжди на кожному етапі постає проблема вибору напрямів та способів використання обмежених ресурсів. Її можна вирішувати різними методами, які лежать у площині економіки. Серйозною проблемою є не тільки виробництво, а й розподіл його продуктів між різними верствами населення. Сукупність виробничих відносин у широкому розумінні представлена техніко-економічними, організаційно-економічними та соціально-економічними відносинами.
Економіка як наука, тобто як систематизоване знання про сутність економічних явищ та процесів, почала оформлятися лише в XVII-XVIII ст. паралельно з бурхливим розвитком ринкового господарства. В економічній науці ще за часів У. Петті (XVII ст.) розпочався процес диференціації знань. Тепер це система дисциплін.
Є багато сучасних визначень поняття "економічна наука". Серед них головними є ті, що визначають її як науку, що вивчає: 1) умови та форми, за яких відбуваються виробництво та обмін і відповідний розподіл продуктів між людьми, про шляхи вирішення проблеми організації споживання і виробництва; 2) проблеми використання обмежених виробничих факторів (землі, праці, устаткування, тех-нічних знань), а також фінансових ресурсів для виробництва та розподілу продуктів між членами суспільства; 3) закономірності руху цін, грошей, норми відсотка, капіталу і прибутку для вироблення державою відповідної політики впливу на економічне життя тощо.
Кожний з цих підходів відображає лише певний бік економіки і тому не охоплює повністю її систему. Власне, це визначення економічних наук, що вивчають різні аспекти багатогранного економічного життя. Однак усі вони підкреслюють тісний зв'язок економіки з виробництвом і ринком.
Об'єктом
вивчення всіх економічних наук є
економіка в цілому.
Якщо об'єкт вивчення для них є спільним,
то предмет вивчення різний. "Сім'я"
економічних наук безперервно зростає.
В її структурі, якщо виходити з вивчення
не окремих функціональних сторін чи
галузей суспільного виробництва, чим
займаються конкретні економічні науки,
а економічної системи в цілому, економічна
теорія, безумовно, займає основне місце.
Економічна історія та історія економічних
учень
також вивчають економічну систему в
цілому, але в різних аспектах.
Економічна історія досліджує конкретні форми функціонування і розвиток економічних систем у різні історичні епохи з урахуванням національних, природних, політичних та інших особливостей конкретних країн (або їхніх груп).
Історія економічних учень :А) аналізує відбиття у свідомості різних сус-пільних верств тих економічних відносин, які існують на певному відрізку часу; Б) розкриває об'єктивні витоки виникнення різноманітних шкіл та напрямів у економічній науці.
Окрему групу утворюють спеціальні (функціональні) підрозділи економічної науки - економічна статистика, економіка праці, фінанси, кредит, грошовий обіг, бухгалтерський облік тощо. Найзагальнішою галузевою наукою є економіка промисловості. Однак і вона поділяється на економіку хімічної, металургійної, нафтодобувної чи іншої промисловості, оскільки постійно розвивається суспільний поділ праці, відокремлюються відносно самостійні галузі виробництва і, як наслідок, все більш конкретизуються економічні дисципліни. У зв'язку з тим що нематеріальна сфера (наука, освіта, охорона здоров'я тощо) тісно пов'язана з галузями матеріального виробництва, бере участь у розподілі, обміні та споживанні суспільного продукту, економічний бік має як матеріальна, так і нематеріальна виробнича діяльність людей. Виділяються нові галузеві економічні дисципліни - економіка сфери послуг, економіка освіти, економіка туризму тощо.
Оскільки об'єктом вивчення всіх економічних наук поряд із спе-цифічним предметом кожної з них є відносини і зв'язки між людьми в процесі їхньої економічної діяльності, то взаємодіють і науки через обмін інформацією, використання результатів досліджень суміжних наук тощо. Методологічною основою системи економічних наук є економічна теорія.
Об'єктом економічної теорії є економіка в цілому - на мікро-макро- і глобальному рівнях:
мікрорівень економіки бере початок з сім'ї; фірма (підприємство) є його головною ланкою;
макрорівень економіки охоплює господарство країни в цілому;
глобальний рівень економіки охоплює - міждержавні економічні об'єднання та світове господарство.
Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів вивчення економічного життя суспільства: в центрі уваги постають економічні виробничі відносини, проблеми ефективності економічної системи, особливості різних систем господарювання тощо.
Економічна теорія досліджує не тільки проблеми оптимізації виробництва при обмежених ресурсах, а й економічні форми та закономірності, в яких здійснюється суспільне відтворення в цілому. Водночас вчені не відкидають і політико-економічного аналізу відносин власності, оскільки економічну науку не можна звести до конкретно-економічного знання.
Термін "політична економія" щодо економічної теорії був засто-сований ще французьким меркантилістом А. Монкретьєном у праці "Трактат політичної економії", написаній у 1615 р. З грецької "політикос" перекладається як державний, суспільний. Отже, цей термін можна трактувати як науку про ведення господарства в державі, суспільстві.
Сьогодні школа економістів Чиказького університету (США) під керівництвом відомого вченого М. Фрідмана видає "Journal of Political Economy", присвячений проблемам політичної економії. Сучасний рівень розвитку політичної економії розглядається у чотиритомному словнику, виданому за редакцією Дж. Ітвелла, М. Мілгейта, П. Ньюмена "The New Palgrave. A Dictionary of Economics"; London, 1987.
Вивчення політекономічного аспекту економічної теорії означає дослідження розвитку економічних явищ і процесів через пізнання економічних виробничих відносин.
Головним завданням економічної теорії є характеристика засад економічних систем через аналіз організаційно-економічних та соціально-економічних (рис. 2) виробничих відносин.
У процесі організації виробництва виникають загальні організаційно-економічні відносини. Вони відображаються такими категоріями, як праця, засоби виробництва, поділ праці тощо, і виражають систему відносин "людина - виробництво".
Організаційно-економічні відносини безпосередньо пов'язані з продуктивними силами. Вони виникають з приводу трудової діяльності, кооперації праці, обміну засобами виробництва тощо. В цілому ці відносини втілені в господарській системі організації та управління економікою на різних рівнях.
Конкретні організаційно-економічні відносини відображені у господарських системах окремих галузей суспільного виробництва - економіка промисловості, торгівлі, охорони здоров'я тощо. Їхню специфіку вивчають конкретні економічні науки. До загальних організаційно-економічних відносин належать форми і методи господарювання, характерні для всіх галузей економіки, серед яких виділяють:
1)ринкову систему, в центрі якої - товарно-грошові відносини;
2)підприємництво, засноване на ефективному веденні господарства.
Загальні організаційно-господарські відносини - це і відносини у сфері грошового обігу, ціноутворення, фінансів, кредиту, марке-тингу, менеджменту, біржової справи тощо. Саме вони, оскільки не охоплюються конкретними економічними науками, належать до загальної економічної теорії.
Соціально-економічні відносини зумовлюють систему зв'язків "людина - людина". До них належать закономірності розвитку відносин власності (передусім на засоби виробництва), тісно пов'язаних з ними розподілу і відтворення суспільного виробництва в цілому як економічного кругообігу, який відбувається через виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг.
Дослідження соціально-економічних відносин розкриває соціальні можливості інтеграційних процесів у сучасному суспільстві та управлінні господарством та показує, хто реально володіє засобами виробництва та фінансами, привласнює їх, тобто в чиїх інтересах відбувається розподіл вироблених продуктів та послуг, і, нарешті, як і скільки трудівник працює на себе та на інших членів суспільства.
Економічні виробничі відносини відповідають певній формі власності на засоби виробництва. Поняття "власність" - одне з центральних в курсі економічної теорії. Власність існує на трьох рівнях:
матеріально-натуральний (заводи, ферми, лікарні, навчальні, наукові заклади);
юридичний (правове оформлення володіння, розпорядження ним та його використання);
політекономічний, який відображає реальне, а не юридичне присвоєння результатів економічної діяльності.
До організаційно-економічних форм власності належать індиві-дуальна, колективна, державна тощо; до соціально-економічних - приватна, суспільна (остання може бути місцевого, загальнодержавного і навіть загальносвітового рівня), змішана. У певному суспільстві одна з форм власності є панівною. Відповідно до неї складаються соціально-економічні відносини. Політекономічний аспект економічної теорії охоплює також аналіз економічних законів та їхньої взаємодії. Економічні закони виявляють об'єктивні, стійкі причинно-наслідкові зв'язки як у середині виробничих відносин, економічних процесів і явищ, так і між ними, розкривають сутність зв'язків (наприклад, закони вартості, середнього або монопольного прибутку, співвідношення між складовими національного доходу). Економічні закони не можуть бути незмінними, оскільки економічні процеси не є чимось застиглим. Розрізняють економічні закони:
всезагальні закони - відбивають співвідношення між продуктивними-силами і виробничими відносинами, їхню взаємодію. Це закони відповідності виробничих відносин характеру і рівню продуктивних сил, економії часу, підвищення потреб тощо. Пізнання всезагальних економічних законів допомагає осягнути фунда-ментальні основи та послідовність розвитку людського суспільства;
загальні закони відображають взаємозв'язок між-продуктивними силами та організаційно-економічними відносинами (наприклад, закони товарного виробництва);
специфічні закони - розкривають рівень розвитку організаційно- та соціально-економічних виробничих відносин (наприклад, закони додаткової вартості, середнього або монопольного прибутку). Специфічні економічні закони, з одного боку, характеризують певну економічну систему в процесі її розвитку, з іншого - окремі її сфери.
За певних умов людина спроможна використовувати економічні закони в своїх інтересах. Свідоме, узгоджене господарювання неможливе без пізнання економічних законів.
Перші спроби вивчення економічних процесів та явищ були зроблені ще в працях Ксенофонта, Платона, Арістотеля, Сенеки, Юлія Цезаря, мислителів Давнього Єгипту, Китаю, Індії. Формування економічної науки належить до тих часів нової історії людства, коли товарне господарство почало набувати загального характеру. Сьогодні воно охоплює сферу як матеріального (промисловість,сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівлю, комунальне господарство, побутове обслуговування), так і нематеріального ви-робництва (охорону здоров'я, освіту, наукове консультування тощо). Оскільки товарні відносини охопили передусім сферу торгівлі, то й першою в нові часи (XV--XVII ст.) склалася школа меркантилістів (від італ. mercante - торговець, купець), яка ототожнювала багатство з грошима, золотом, нагромадження яких у той період відбувалося через торгівлю. Меркантилісти виходили з того, що джерелом багатства суспільства є торгівля. У XVIII ст. виникла школа фізіократів. Її представники Ф. Кене та П. Буагільбер перенесли питання про походження багатства із сфери обігу в сферу виробництва. Однак вони вважали, що багатство створюється лише в сільському господарстві. А вже в працях таких видатних представників класичної політекономії, як У. Петгі, А. Сміт, Д. Рікардо, С. Сісмонді, головним об'єктом дослідження стало саме виробництво, незважаючи на його галузеві особливості. Велике значення мали праці А. Сміта "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776) і Д. Рікардо "Начала політичної економії та оподаткування" (1817). Подальший розвиток економічної теорії відбувався за двома основними напрямами:
марксизм - на основі відкриття К. Марксом двоїстого характеру праці, що міститься в товарі, та всебічного обґрунтування поняття додаткової вартості, яке набуло пріоритетного значення в дослідженнях його численних послідовників в усьому світі, було розкрито економічну сутність експлуатації людини людиною. Головна праця К. Маркса "Капітал" (т. 1, 1867) стала віхою в історії.
Іншим шляхом розробки економічної теорії, що знайшов своє концентроване вираження у роботах А. Маршалла та його послідовників, стало пріоритетне дослідження проблеми економічної ефективності з використанням теорії граничної корисності. Основну працю А. Маршалла "Принципи економіки (економікс)" було видано в 1890 р. Важливе значення у розробці економічної теорії відіграла праця Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" (1936), у якій значне місце відведено дослідженню державного регулювання економіки.
Суттєві доробки в економічну теорію внесли радянські економісти з дослідження проблем економічного планування та соціального захисту населення. Ці доробки після тривалого соціального громадянського напруження були відповідно використані західними суспільствами завдяки їх відкритому характеру. Водночас занепадаюча командно-адміністративна система не тільки губила такі доробки, а й не в змозі була в силу наростання свого закритого характеру використати найкращі здобутки ринкової економіки. У другій половині XX ст. в країнах розвиненої ринкової економіки поряд з марксистською економічною думкою дістали подальший розвиток такі концепції економічної теорії, як інституціоналізм, неоконсерватизм, неокласицизм, неолібералізм, тощо. Водночас у колишніх колоніальних та залежних країнах, виходячи з потреб їхнього розвитку, набули значного по-ширення теоретичні концепції, спрямовані на вироблення практичних рекомендацій щодо досягнення економічної незалежності (концепції колективного самозабезпечення, спирання на власні сили, експортної, імпортозамінюючої економіки).
З кінця 70-х років у Китаї, а з початку 90-х років - у країнах Східної Європи та державах, що утворилися на території колишнього СРСР, розпочався активний перехід від адміністративно-командної економіки до ринкових відносин. У цих країнах також розвиваються ринкові концепції. Серед них є такі, що проголошують необхідність використання загальнолюдських цінностей з урахуванням місцевих особливостей, і такі, що механічно запозичують досвід західних країн.
Представники іншого напряму, виходячи з концепції обмеженості факторів виробництва (передусім землі, праці, капіталу), головну увагу зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців - власників засобів виробництва. Однак історичний розвиток довів важливу роль соціальних питань.
Межею, що поділяє означені дві течії в політичній економії, є проблема форм власності. Перша відстоює та обґрунтовує суспільну власність як потребу економічного розвитку, друга - приватну. Історичний же досвід свідчить, що обидві форми у своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному прогресу, а разом з ним і загальному розвитку суспільства в цілому та кожної окремої людини. Проблема полягає не в самих формах власності, а в тому, як вони співіснують згідно з конкретними умовами та ступенем розвитку суспільства, зокрема його продуктивних сил. На сучасному етапі державне регулювання економіки має поєднуватися з ринковим через різні форми суспільної та приватної власності. Отже, предметом економічної теорії в її політекономічному аспекті є вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства.