Т. 2.2.: Національно-державні релігії країн Сходу:

Китаю, Індії, Палестини.

Мета: усвідомити основи релігійно-філософського світогляду вказаних країн. Ознайомитися з історією релігій, їх сьогоденням, здійснити філософський аналіз основних філософських понять.

Основні поняття: конфуціанство, культ Неба, Дао, даосизм, Атман, Брахман, недіяння, карма, йога, сансара, Одкровення, Старий Завіт,Тора, Талмуд.

Питання для лекції:

1. Соціально-етична доктрина Конфуція.

2. Духовно-практична система Лао-цзи.

3. Релігійні системи Індії: ведизм, брахманізм, індуїзм.

4. Іудаїзм як монотеїстична релігія.

1. Соціально-етична доктрина Конфуція.

Засновником конфуціанства був Кун-цзи ("вчитель Кун") (551—479). Він був засновником морально-етичного вчення, яке мало соціальне спрямування. Конфуцій звеличував раціональні основи етики, підпорядковуючи релігійно-етичні норми вимогам соціальної політики. Основою вчення і релігійної практики стали культ Неба, культ пращурів та культ ідеальної людини, а також церемоній, як закону суспільного буття, побудованого за веліннями Неба.

Небо у конфуціанстві є найвищою силою, запорукою справедливості на землі, гарантом порядку в суспільстві. Небо – це доля, рок, Дао. Право управляти країною надається лише доброму і турботливому володарю – справжньому Сину Неба.

Конфуцій вважав, що управління державою буде успішним лише тоді, коли воно будується на правилах етикету – лі. Кожна людина має поводитись згідно свого соціального стану. Щастя людини залежить від сумлінності виконуваних нею громадянських обов»язків.

Суворе підкорення старшим - одна з найважливіших умов соціального порядку. Будь-хто із старших – батько, чиновник чи імператор – це незаперечний авторитет для молодшого. Сліпа покора його волі, слову, бажанню має лежати в основі поведінки людини. Особливе значення мав принцип синівської любові – сяо. Конфуцій стверджував аналогію: «Держава - це велика сім»я, а сім»я - це мала держава».

Суспільство має складатись з верхів і низів – тих, хто думає і управляє, і тих, хто трудиться і підкоряється. Критерієм поділу на верхи та низи були не знатність та багатство, а знання та чесноти («освіта не визнає відмінностей походження»).

Людина, обдарована Небом певними етичними якостями, має жити за моральним законом (дао) та удосконалюватись за допомогою навчання. Мета вдосконалення – досягнення рівня “шляхетної людини”, яка має бути наділена особливою якістю вень, під яким Конфуцій розумів культурність. Розвиваючи своє вчення, Конфуцій вперше запроваджує в китайську етику поняття жень (гуманність), яке стало центральною концепцією. Гуманність є виявом справжньої природи людини. Кожен, хто захоче, може її в собі відкрити. При цьому потрібно лише не робити іншим людям того, чого не бажаєш собі. Удосконалюючи себе, людина має приборкувати свої пристрасті та пориви, живучи у злагоді з принципами Порядку та Середини (чжун юн). Середина – це ідеальний стан життя суспільства. Вона досягається помірністю у всьому, неквапливістю та педантичним виконанням правил.

Для успішного співіснування людського суспільства, крім гуманності велике значення мають такі чесноти як мудрість, вірність, повага до старших та мужність. Конфуціанство згодом дещо втратило свій первісний вигляд – до нього було включено елементи вчення легістів, зокремо принцип «нагород та покарань». Нині конфуціанство є основою китайського способу життя. Як релігійно-етичне вчення воно справило значний вплив на культуру та національний дух багатьох народів Далекого Сходу.