Ранній гуманізм і Відродження
Наприкінці Середніх віків у культурі Західної Європи відбуваються зміни. Людина стала більше покладатися на власні сили, а не смиренно підкорятися поведінці тієї групи, до якої вона належала. Особистий інтерес, прагнення до успіху, зосередженість на собі відкрили новий шлях у розвитку людини. Людина починає по новому дивитися на світ, на саму себе, на місце людини у світі. Такі нові погляди співпали з періодом підвищеного інтересу до античності. Античність вважалася ідеальним періодом в історії, коли процвітали науки, мистецтва, держава і суспільне життя. Підтвердженням цього були ті речі, рукописи античних часів, які вражали своєю досконалістю.
Прояв інтересу до античності супроводжувався і намаганням відродити наслідувати її. Саме тому нову епоху, що почалася назвали Відродженням, або по-французьки Ренесансом. Хоча насправді було не відродження, а створення нової культури, яка поєднала в собі елементи античної та середньовічної.
З ХІV ст. любителі античності спираючись на здобуті знання вважали, що потрібно в першу чергу займатися „studia humanitatis” тобто „вивченням людського”. Тих, хто вивчав людське з кінця ХV ст. стали називати гуманістами. На теперішній час словом „гуманізм” ми називаємо любов до людей і таке розуміння світу, при якому людина є найвищою цінністю.
За тих часів гуманістом міг стати будь хто, хто палко любив античність, а також мав час і здібності, щоб її вивчати. Але у дійсності гуманістів було дуже мало. Вони гуртувалися у малочисельні гуртки. Проте знання цих людей давали їм змогу займати високі посади в управлінні італійських міст, у канцеляріях королів, кардиналів і пап.
На порозі великої культури Відродження стояв відомий поет і філософ Данте Аліг`єрі (1265-1321 рр.). Життя його було нелегким. Він народився у Флоренції і дуже любив своє місто, але більшу частину життя був змушений прожити у вигнанні. Беручи активну участь у політичній боротьбі, він виявився у таборі, який програв. Він рано почав писати вірші. Всі вони були присвячені одній дівчині – Беатріче. Ще хлопчиком Данте побачив її на дитячому святі і палко покохав її на все життя, хоча бачити її міг рідко лише здалеку – у церкві чи на вулиці. Сама Беатріче стала дружиною іншого і померла рано. Найбільш відомий твір Данте „Божественна комедія”. Комедіями у ті часи називали твори зі щасливим кінцем про незвичні події героїв. Божественною її назвали за видатне художнє виконання.
Для свого твору Данте обрав форму видіння: у темному лісі він раптово зустрічає видатного римського поета Віргілія, з яким відправляється у подорож у потойбічний світ. З ним він проходить дев’ять кругів Пекла, а потім з іншими героями Чистилище і Рай. Поема розповідає про Італію, Флоренцію. Пап, імператорів, монахів і святих, античних полководців і мудреців. Її головний герой – сам Данте і його сучасники. Одних він суворо критикує, іншими захоплюється. Всіх, кого зустрічає Данте у потойбічному світі продовжують переживати страсті земного життя: гнів, гордість, презирство. Саме цей загострення пристрастей, якими насичений світ, стало новим для літературних творів.
Так, якщо Данте був попередником Відродження, то першою людиною Відродження можна впевнено назвати Франческо Петрарку (1304-1374 рр.) Він не займав ніяких офіційних посад, але був настільки відомим, що з його думкою рахувалися королі і папи. Петрарку уславила „Книга пісень” – 366 віршів (сонетів) присвячені його коханій Лаурі. Як і Данте, він закохався у Лауру в дитинстві. Але його любов до неї залишилася нерозділеною. Сама Лаура померла від епідемії чуми. За свої поетичні здібності він, як у Античні часи, був коронований лавровим вінцем на римському Капітолії.
Послідовником і другом Петрарки був Джованні Боккаччо (1313-1375 рр.). Він теж писав вірші про кохану Марію. Але славу йому приніс збірник зі ста розповідей „Декамерон”. Розповіді написані від імені веселої компанії з семи дівчат і трьох хлопців, що у продовж десяти днів знаходилися у заміському будинку, переховуючись від епідемії чуми. У продовж десяти днів вони забавляли один одного всілякими життєвими історіями про кохання, розставання, подорожі, пригоди.
Всі вище зазначені твори були написані живою народною італійською мовою. Цим вони довели, що народною мовою можна писати видатні твори, передавати весь спектр почуттів.
Серед творців нової культури були і художники. Важливим здобутком мистецтва цієї доби стала поява лінійної перспективи. Середньовічні художники завжди на картинах зображали більш значущі фігури, речі більшими, незважаючи на те, де вони зображені: на передньому чи задньому плані. Картини у лінійній перспективі зображуються так, як бачить світ людське око: предмети на передньому плані більші, на задньому – менші. Також художник намагається передати індивідуальні риси людини, його характер. Швидкого поширення набувають картини світського характеру, з`являється такий новий жанр, як портрет.
Як Данте у літературі, у мистецтві нову культуру започаткував флорентієць Джотто де Бондоне (1266-1337 рр.). За переказами, коли він у дитинстві пас овець, він на каміннях малював картини природи, яку він бачив. Одного разу поруч проходив художник. Який сказав: „Господь дав тобі великий талант!”. З того часу дитяче захоплення переростає у професійну діяльність Джотто. Він малював портрети, ікони, фрески. Першою його великою роботою була фреска присвячена життю Святого Франциска. Найбільш відомою роботою Джотто була розпис церкви у Падуї. На фресках він зобразив Ісуса, діву Марію, апостолів як земних людей – розумними, чесними, красивими, твердими духом. На їх обличчях людські почуття і переживання. Сцена „Поцілуй Іуди” показує і ставлення художника до євангельських подій. Джотто багато зробив для рідного міста, за що був похований як видатний громадянин у соборі міста.
Тілесність, об`ємність фігур, лінійна перспектива у повному обсязі вперше з`явилася у творчості флорентійця Мазаччо (1401-1428 рр.). Хоча він прожив коротке життя, він встиг здобути гучну славу. Найвідомішою стала сцена „Вигнання з Раю” з фрески однієї з флорентійських церков.
Всі наступні художники Відродження училися на картинах Джотто і Мазоччо. Вершиною Раннього Відродженя у мистецтві вважається живопис Сандро Боттічеллі (1445-1510 рр.). Його картини „Весна”, „Народження Венери” передають розуміння краси як внутрішньої, так і зовнішньої митцями Відродження.
Принципи Відродження знайшли своє відображення і в скульптурі. Так флорентієць Донателло (бл.1386-1466 рр.) відродив античні традиції, відступивши від середньовічних традицій, створив круглу скульптуру. Така статуя була самостійним витвором митця, а не частиною прикраси храму. Її можна було споглядати з усіх сторін. Найвидатнішим твором Донателло стала скульптура біблійного Давіда.
Початки культури Відродження в архітектури заклав архітектор і скульптор Філіппов Брунеллескі (1377-1446 рр.). Він розробив закони лінійної перспективи і розв`язав складні інженерні завдання зі створення величезних куполів над соборами. Головним у його творчості стало створення купола собору Санта-Марія-дель-Фьоре у Флоренції.
Культура Відродження змінила середньовічне уявлення про світ, земне життя, людину і її чесноти. Людина була поставлена у центрі світотворення.
Лоренцо Валла (1406-1457), філософ, історик і філолог.Центральное місце в його філософії посідає вчення про человеке.В трактаті "Про насолоду як істинному благо" (1431) він виступає з позицій епікуреїзму, протиставляючи вчення Епікура християнському аскетизму і суворою етики стоїків. Розвиваючи вчення Епікура, Валла намагається обгрунтувати повноцінність життя людини, духовний зміст якої, на його переконання, неможливо без тілесного добробуту, всебічних проявів людських чувств.В основі його етики знаходитися принцип насолоди, який Валла зводить до задоволень душі і тіла і нерідко ототожнює з користю , тим самим трактуючи насолоду в дусі утилітаризму. Валла вважає, що доброчесність є не що інше, як корисність. "Корисність,-пише він,-те ж саме, що викликає насолоду, справедливе-те ж саме, що і добродійне ... Як же назветься корисним те, що не буде ні доброчесним, ні викликає насолоду? Ніщо не є корисним, що не відчувалося б; те саме, що відчувається, приємно чи неприємно ". Валла вірив у силу людського розуму, висуваючи ідею активності людини і закликаючи до виховання волі до дії. Разом з тим, відповідно до духу часу, він нерідко абсолютизує людський індивідуалізм, доводячи його до ідеї асоціальності.
Одним із перших цікавість до природничих наук виявив професор Оксфордського університету монах францисканського ордену Роджер Бекон. Він доводив, що знання можна отримати не в богословських суперечках, а тільки вивчаючи природу за допомогою дослідів. Бекон зробив чимало відкриттів. Особливого значення він надавав математиці, фізиці, хімії, намагався створити мікроскоп і телескоп, пояснив походження райдуги. Сучасники вважали Бекона магом і чарівником: розповідали, що він нібито створив мідну голову, яка вміла говорити. Вчений був переконаний, що можна побудувати саморухомі судна й візки, зробити апарати, які літали б у повітрі та рухалися морським дном.
Слава про його досягнення ширилася усією Європою. Заздрісники звинуватили дослідника у зв’язках із дияволом. Монаха кинули до в’язниці, де він провів 14 років і вийшов на волю лише перед смертю.
Але жага пізнання охоплювала чимраз ширші верстви суспільства. У Сицилійському королівстві, де тісно сплелися західноєвропейська та арабська культури, було перекладено численні природничі твори грецьких та арабських авторів. У славнозвісній медичній школі в Салерно розроблялися описи лікувальних якостей рослин, практичні рекомендації з протидій отруті, корисні настанови щодо підтримання здоров’я тощо.
Важливі практичні знання накопичували алхіміки та астрологи. Перші переймалися пошуками “філософського каменя”, за допомогою якого звичайні метали можна було б перетворити на золото. Ці зусилля виявилися марними, але побіжно алхіміки вивчили властивості різних речовин, створили чимало дослідних приладів тощо. Астрологи, які віщували долі людей за розташуванням небесних тіл, зробили багато відкриттів у царині астрономії.
Архітектура та мистецтво
Упродовж XI – XV ст. мистецтво знало два основні художні стилі, які заступали один одного — романський і готичний. Перший стиль — романський — панував у XI – XII ст., другий — готичний — у XII – XV ст. Ці стилі найбільш яскраво проявилися в архітектурі замків і церков.
Романський замок, помешкання та оборонна споруда феодала, характеризувався масивністю форм, які надавали йому особливої монументальності, а навколишні фортечні мури посилювали це враження. Весь архітектурний вигляд замку давав уявлення про могутність його володаря. Романський собор, якому притаманні ті самі стилі, повинен був утілювати ідею величі й могутності церкви. В основу романського собору ліг план римської громадської (світської) будівлі — базиліки.
З перших років романської архітектури постало питання про кам’яне перекриття будівлі. Це технічно складне завдання було вирішено зведенням напівциркулярного склепіння, в будівництві якого майстри романського стилю досягли вражаючої майстерності.
Прикладом романської будівлі може служити Вормський собор (Німеччина) з масивним кам’яним склепінням, підпертим масивними стінами. Невеликі вікна, пробиті в товстих стінах і схожі на бійниці, горизонтальний поділ стін напівциркулярними арками лише підкреслюють грандіозність і сувору монументальність споруди. Похмуру велич архітектури посилює скульптура, яка лише умовно передає риси людини.
У XII – XV ст. в Західній Європі бурхливо зростали і розвивалися міста. Розквітав і новий архітектурний стиль, який згодом дістав назву готичного, а тоді він називався новою французькою манерою. У XII – XIII ст. у Франції провадилося таке бурхливе будівництво, що, за підрахунками вчених, на спорудження храмів було витрачено більше каменю, ніж у Стародавньому Єгипті. Серед будівель, споруджених у той час, вражають уяву і зараз собори в Реймсі та Ам’єні, Лані та Бове, Шартрі та Парижі. Фундаменти цих будівель закладалися на глибину до 10 метрів, а їхні вежі підносилися на висоту 40-поверхового будинку. Ці величні собори мали вмістити майже всіх мешканців міста того часу. Так, Ам’єнський собор вміщав до 10 000 віруючих.
Готичний стиль — один із небагатьох, чия дата виникнення визначена точно. Абат Сен-Дені, усипальниці французьких королів, Сугерій (1080 – 1141) захотів надати незвичної форми церкві свого абатства. Спираючись на твори грецького теолога Діонісія, який жив у V ст., Сугерій вважав, що божественну красу можна передавати через створення прекрасних речей. З цього випливало, що архітектура церкви має нести красу, легкість і велич. У 1137 р. цю ідею було втілено в життя.
Основними ознаками нового стилю були тонкі стіни, висока стрімка аркова стеля, великі вікна, прикрашені кольоровими вітражами.
Усього цього можна було досягти лише завдяки новій системі й техніці будівництва. Конструкція спиралася на несучий каркас, споруджений поза стінами собору. Це дозволило будівельникам споруджувати собори небаченої висоти з тонкими стінами і великими стрімчастими вікнами. Вертикалізація будівництва стала важливою особливістю готичного стилю.
Поява великих вікон дала поштовх до розквіту вітражів. У XIII ст. вони поширилися всією Європою. Вітражі — це мозаїка з кольорового скла, яка за допомогою зв’язок (у середні віки використовували свинець) з’єднувалася в якусь композицію. Вітражі в католицьких храмах відтворювали біблійні сюжети і заступили розписи. Справжнім дивом залишаються вітражі собору Шартра. 173 вітражі площею 2000 кв. м, виготовлені в XII – XIII ст., відтворюють біблійні сюжети.
Ще одним важливим елементом готичного стилю є скульптура, яка наче оспівує, наповнює споруду рухом. У готичному храмі скульптура відігравала роль, з одного боку, архітектурної прикраси, а з іншого, — енциклопедії знань і уявлень про світ середньовічної людини. Поряд зі скульптурами святих, ангелів, Ісуса Христа, Діви Марії, демонів з’явилися скульптури звичайних людей. До того ж усі скульптури набули людських рис, характеру. Так у надрах готичного стилю зародилися паростки цікавості до людини, світу, в якому вона живе. Цей нюанс розвивався вже за наступної епохи — Відродження.
Рицарська культура
Рицарство, подібно до інших верств феодального суспільства, створило власну культуру, яка остаточно сформувалась у ХІІІ ст. Це була складна система ритуалів, звичаїв, манер, дворянської ввічливості (куртуазність); різноманітних світських, придворних, збройних (турніри) розваг. Крім того, вона залишила по собі рицарську поезію про любов, романи, які у значній мірі доповнили героїчний епос.
У рицарських романах домінували дві основні теми: куртуазна любов і рицарська вірність. Ці теми є основними й у відомих віршованих романах Кретьєна де Труа, написаних у 1160 – 1190 рр. Перша тема ширше розкрита в “Ланселоті”, друга — в “Персевалі”. “Персеваль” започаткував цикл романів про пошуки “Святого Грааля” — чаші, якою користувався Христос на тайній вечері, і в яку Йосип із Аримафеї зібрав кров із Христової рани, завданої римським воїном. Але самий відомий рицарський роман – розповідь про високу любов і трагічну смерть Трістана та Ізольди.
Трістан був відданим васалом короля Марка, відважним воїном, мисливцем, поетом і знав багато мов, а також був музикантом і добрим, щедрим рицарем. Король Марк вирішив одружитися на заморській красуні Ізольді і відправив за нею свого вірного васала. На зворотному шляху, на кораблі, Трістан та Ізольда випадково випили напій кохання і покохали один одного. Король вирішив їх стратити, але Трістан вирішив піти у вигнання. Там він був смертельно поранений. Останнім його бажанням було побачити Ізольду і він відправив за нею корабля. Якщо вона буде на кораблі то вітрила на ньому мали бути білими. Проте коли корабль з Ізольдою повертався, то на ньому забули змінити вітрила. Трістан побачивши такий колір помер з горя не дочекавшись зустрічі. Ізольда. Що збігла на берег, побачивши бездиханне тіло Трістана, теж замертво падає.
У рицарських романах відбилася споконвічна мрія людини про високу і віддану любов, для якої немає перепон і відстані.
Важливою складовою рицарської культури була куртуазна (рицарська) поезія, яка була притаманна лише періоду Середніх віків з ХІ по ХІІІ ст. Свого найбільшого розквіту куртуазна поезія досягла у творчості трубадурів. Трубадурами називали світських поетів, які походили з різних прошарків суспільства, головною темою її творів була куртуазна любов. Трубадури з’явилися на півдні Франції в Провансі, де вперше в Європі сформувалася літературна мова. Поезія трубадурів була обов`язково пісенною. Її виконували під акомпанемент музичних інструментів самі трубадури або найняті мандрівні співці-жонглери. Нам відомі майже всі автори поезії трубадурів. Серед них були навіть жінки, зокрема Елеонора Аквітанська. Наприкінці ХІІІ ст. з підкоренням Провансу французькими королями і за підтримки католицької церкви багата культура регіону була знищена.
Поряд з поезією трубадурів у німецьких землях розвивалась власна традиція любовної поезії – мінезанг, що у перекладі означає „любовна пісня”. Мінезингери, спираючись на народні пісні, поряд з оспівуванням високої любові велику увагу приділяють опису природи. Особливо весни. Найвидатнішим мінезингером вважається Вальтер фон дер Фогельвейде.
Основою рицарської культури був кодекс рицарської поведінки, заснований на честі. Згідно з тим неписаним зібранням моральних правил, рицар мав бути безмежно відданим Богові, вірно служив своєму сеньйору, як і прекрасній дамі, опікувався слабшими, жінками, священиками і знедоленими, незмінно дотримувався всіх обов’язків і клятв.
Міська культура
Серед мешканців міст були популярними віршовані байки, жарти, в яких розповідається про кмітливих мешканців міст, що знаходили вихід з будь-яких скрутних ситуацій.
Яскравий вияв міська культура мала у розвитку літератури. Найбільш відомим і улюбленим твором мешканців міст був французький „Роман про Лиса”, у якому під видом тварин представлені всі прошарки середньовічного суспільства – феодали, королі, священики, міщани. Головний герой – Лис Ренар, кмітливий, життєрадісний, здатний знайти вихід з будь-якої ситуації. Ренар є уособленням заможного бюргера. Він постійно водить за ніс Вовка Ізегріна та його брата Прімо (уособлювали образи рицарів): то примусить Ізегріна ловити рибу хвостом і того поб’ють селяни, то переконає Прімо служити у церкві і той ледь втече від розгніваних селян. Лис обдурює Лева (короля), глузує з жадного Осла (священика). Як справжній Лис, він ганяється за зайцями, курми (звичайні люди), але з цього у нього нічого не виходить. Роман веселив усіх. Один абат скаржився, що його монахи з більшою охотою читають роман ніж Біблію.
Не менш популярним був і „Роман про Троянду”, у якому оспівується природа та людський розум, стверджується рівність людей.
Міська література виховувала почуття людяності. Вона відбивала самосвідомість городян, які цінували свою свободу і незалежність.
Невід’ємною частиною міської культури була творчість мандрівних акторів, музикантів, співаків, танцюристів і акробатів, фокусників, яких називали жонглерами. Вони були улюбленцями мешканців міст. Мандруючи від міста до міста, вони показували свої вистави на міських площах під відкритим небом.
Народна культура – пропагували мотиви суспільної значущості хліборобської праці. Найвиразніше у нім. Автора вернера «селян гельмбрехт»
Мухаммед Виникнення ісламу та об`єднання арабів
Об’єднанню арабів сприяла поява нової релігії — ісламу. Засновником ісламу став Мухаммед (570 – 632 рр.). Це ім’я означає “натхненний”, “пророк”. У Європі його називали Магометом.
Мухаммед твердив, що основні положення нової віри йому передані Богом. Учні й послідовники записували його слова. Після смерті Мухаммеда всі ці записи було зібрано в одну книгу — Коран (у перекладі з арабської — “читання”).
Мешканець Мекки Мухаммед належав до бідної родини. У шість років він залишився сиротою і став пастухом. Згодом Мухаммед влаштувався вести торговельні справи багатої вдови Хадіджи і почав мандрувати з купецькими караванами. Незабаром він одружився зі своєю господинею і розбагатів. По деякім часі Мухаммед став казати, що чує голос Бога, який наказує йому залишити торгівлю і проповідувати нову релігію. Мухаммед твердив, що він — знаряддя боже, наступник пророків Аврама, Мойсея та Ісуса. Приблизно 630 р. він розпочав проповідувати іслам (у перекладі з арабської — “покірність”). Не всім мешканцям Мекки сподобалися заклики Мухаммеда віддавати своє майно бідним і звільняти рабів. Він був вимушений перебратися до Ятриба — суперника Мекки. Ятриб, мешканці якого 622 р. прийняли Мухаммеда, почали називати Мединою — містом пророка. Відтоді, з року Хіджри, як називають його мусульмани (ті, що сповідують іслам), ведеться відлік часу в мусульманських країнах. Вчення Мухаммеда швидко розповсюджувалося, і 630 р. він переможцем повернувся до Мекки. У 632 р. Мухаммед помер. Його могила в Медині, як і Кааба, є найбільшою святинею мусульман. За релігійною легендою, після смерті пророк зі своїм конем знісся на небо.
Основною релігійною вимогою Мухаммеда до арабів було відмовитися від поклоніння різним племінним богам і визнати існування єдиного бога — Аллаха. “Немає бога, окрім Аллаха, і Мухаммед — пророк його” — головна релігійна формула ісламу. Вплив на іслам іудейської та християнської релігій виявляється у визнанні Мойсея та Ісуса пророками і попередниками Мухаммеда. Священне місто іудеїв і християн — Єрусалим — визнавалося і мусульманами. Для того, щоби бути мусульманином, потрібно було визнати і виконувати п’ять основних положень:
вірити в існування єдиного бога — Аллаха;
п’ять разів на день виконувати обов’язкову молитву;
раз на рік дотримуватися обов’язкового посту — рамазану — від світанку до заходу сонця;
щоби звільнитися від гріхів, витрачати п’яту частину прибутку на милостиню;
один раз за своє життя здійснити паломництво (відвідання святих місць) до Мекки і Медини.
Мухаммед виклав і “заповіт священної війни”. Він вирізнив іудеїв і християн як людей, котрі володіють писанням (Святим Письмом), з якими треба вести шляхетні суперечки, а от язичників закликав знищувати.
На початках свого проповідництва Мухаммед засуджував багатіїв, але згодом відмовився від цього. У Корані зазначено, що нерівність серед людей встановлено Богом, і мусульманин не повинен заздрити тому, хто багатший.
Після вигнання з Мекки Мухаммед почав виступати за об’єднання всіх арабів у єдину громаду мусульман. Між Мединою і Меккою розгорнулась війна. Більшість простих мешканців підтримували пророка, тому знать вимушена була підкоритися Мухаммеду і впустити його до міста. У 630 р., після повернення пророка до Мекки, більшість арабських племен визнала владу Мухаммеда і прийняла іслам.
Вступивши до Мекки, Мухаммед попрямував до головного святилища — Кааби. Об’їхавши її на коні сім разів, він доторкнувся посохом до чорного каменя і промовив: “Істина прийшла, хай зникне неправда!” Далі наказав знищити майже 300 різних племінних ідолів, що оточували Каабу. Мухаммед оголосив Каабу головним святилищем усіх мусульман. Заборонив відвідувати її невіруючим арабам, іудеям та християнам.
Так під прапором ісламу Мухаммед об’єднав арабські племена. На час смерті Мухаммеда під його владою перебувала більша частина племен, що населяли Аравію.
.
Аверроес (Ібн Рушд) (1126-1198) - арабський філософ, завершальний розвиток арабомовного арістотелізма. Він представляє філософію, яка отримала розвиток на крайньому Заході арабської держави - на території сучасної Іспанії та Північної Африки. Аверроес народився в Кордові і залишив після себе велика літературна спадщина, перш за все філософське. . Прославився в основному коментарями до творів Аристотеля, якого звеличував дуже високо. Поряд з коментуванням Аверроес дав і своє тлумачення розглянутих питань. Аверроес написав багато творів, з яких найбільш відоме - "Спростування спростування". Цей праця - відповідь на "Спростування філософів" аль-Газалі. В ньому Аверроес розглядає питання про співвідношення філософії і релігії. Він показує, що філософія і релігія дуже подібні у спрямованості своїх обговорень. І філософія, і релігія мають предметом своїх досліджень Бога, але міркують про нього зовсім різними методами. Якщо релігія міркує про Бога риторично, використовуючи образність, яка проявляється в Корані, то філософія користується доказовим способом, тобто найбільш адекватним. Однак це не означає, що між релігією і філософією існують протиріччя. Просто релігія пізнає буквальне значення, зафіксоване в Корані, а філософія - внутрішній, що міститься в Корані.Філософія осягає істину шляхом алегоричного тлумачення священних текстів. Хоча для Аверроеса характерний раціоналізм, він прагнув до філософського обгрунтуванню не всіх релігійних догматів, як це властиво Абеляру, а тільки загальних положень, що мають справу з відношенням світу і людини. Аверроес також розглядав центральний для всього середньовічного періоду питання про тлумачення буття: чи існує світ вічно, або він створений Богом. Згідно Аверроеса, матеріальний світ вічний, як і Бог, який і створив світ. Відкидаючи креаціоністських концепцію виникнення світу, Аверроес не відмовляється від арістотелівського поняття Бога як першорушія. Він також визнає платонівську еманацію, яка пояснює виникнення нижчих по відношенню до Бога сутностей, рухають небесні сфери. Кінцева причина буття - Бог, знаходиться на вершині ієрархії і представляє собою мисляче саме по собі мислення. Матерія існує як постійна можливість форм, які виникають з матерії; матерія і форма, для Аверроеса, нероздільні і утворюють єдність. Індивідуальні душі не є безсмертними, так як вмирають разом з тілом. Етика Аверроеса полягає в навчанні, що людина сама створює добро в відповідно до своїх установками, а не в залежності відтого, що його чекає на тому світі - Пекло чи Рай.
Авіценна (980-1037) - видатний середньоазіатський учений, філософ, лікар. Років чотирнадцяти він захопився медициною, прочитав всі медичні трактати, які можна було знайти в Бухарі, став відвідувати хворих, причому найважчих.. Коли в палаці важко захворів емір, глава держави, придворні лікарі не змогли вилікувати його і запросили семнадцатилетнего Авіценну. Лікування, запропоноване хлопцем, прошло успішно. Незабаром емір видужав. Авіценна ж була призначена особистим лікарем еміра і отримав право користуватися знаменитою палацовою бібліотекою. 'У 20 років Авіценна - вже автор декількох книг Через декілька років жорстокий і віроломний правитель величезної сусідньої держави султан Махмуд Газневі зажадав учених до себе в столицю, щоб вони 'знайшли почесть присутності' на зборах у султана. Насправді багатьом самостійно мислячим ученим і поетам щодня при дворі султана загрожував смертю. Авіценна і старий лікар Масихи відмовилися їхати до султана і тією ж ніччю ВТЕКЛИ. декілька років Авіценна поневірялася, переходила з міста в місто, годувався лише лікуванням на заїжджих дворах. Йому доводилося називатися чужим ім'ям. Поневіряючись, Авіценна продовжувала напружено працювати і написав більше десятка книг. 'Канон лікарської науки' складається з п'яти томів. Всі медичні знання, які накопили на той час люди, вміщають ці книги. Перший том-теорія медичної науки; анатомія, діагностика, фізіологія, хірургія. У цій книзі описуються гострі і хронічні хвороби і способи їх лікування. У другому томі розказано про прості ліки. Третій і четвертий томи описують хвороби людських органів, розповідають про способи лікування. Як лікувати переломи черепа, носа, щелепи, ключиці, ребер - про це теж говорить Авіценна. У п'ятому томі розглядаються складні ліки. Авіценна першою описала чуму, холеру, жовтяницю, проаналізувала причини, симптоми і способи лікування таких важких хвороб, як менінгіт, виразка шлунку, і багато інших. Він детально пояснив будову м'язів ока. До нього всі вважали, що око, немов ліхтарик, випускає особливі промені; ці промені, відбиваючись від предметів, йдуть назад і дають зображення. У 'Каноні' Авіценна пише про необхідність все стороннього виховання дитяти з тим, аби з нього виріс добрий, розумний, умілий і фізично здоровий людина. Дуже скоро 'Канон' стає медичною енциклопедією у всіх країнах світу.. Серед книг, написаних Авіценною, не лише фундаментальні медичні трактати, але і книги по астрономії, математиці, теорії музики, теорії геології, філософські праці, книги по мовознавству і
КОРДОВСЬКИЙ ХАЛІФАТ
У VII – VIII ст. весь Піренейський півострів, окрім його північної гірської частини, був завойований арабами. Європейці називали їх маврами, за назвою місцевості Мавританія у Північній Африці, звідки ті прийшли до Іспанії. На початку X ст. володарі Іспанії відокремилися від Арабського халіфату і заснували окрему державу — Кордовський халіфат. Мусульманська Іспанія перетворилася в найрозвиненішу частину тогочасної Європи. Звідси проникали в Європу досягнення арабської культури і науки.
За арабського панування Іспанія досягла небувалого розквіту. У країні, що завжди потерпала від посухи, араби запровадили систему штучного зрошування і вирощували рис, цукрову тростину, апельсини, лимони та інші нові культури. Відновилося видобування срібла, переживали піднесення ремесла. Купці везли з мусульманської Іспанії до інших країн шовкові та вовняні тканини, вироби з металу, шкіри, скла. Іспанські араби налагодили торгівлю з країнами Сходу, Візантією, Францією та Італією. Завдяки розвиткові господарства значно зросла чисельність населення. Кордова — столиця халіфату — була в XI ст. найбільшим містом Європи. Там жило близько 500 тис. мешканців, було 113 тис. будинків, 3 тис. мечетей, 80 шкіл, 300 терм (лазень).
Халіфи влаштували тут найбільшу бібліотеку, що містила декілька сотень тисяч книг, і вищу школу, де навчалися тисячі студентів. До Кордови навіть приїжджали вчитися християни з інших країн Європи.
До наших часів збереглися пам’ятки архітектури, побудовані арабами в Іспанії: Кордовська мечеть, палац Альгамбра у Гранаді, палац Алькасар у Севільї та ін. Вони засвідчують дивовижне поєднання мусульманського та європейського архітектурних стилів.
Головний пам'ятник мавританської епохи в місті - Кордовська мечеть Мескіта (785-985 рр.). За своїми розмірами (23,4 тис. кв.м) вона посідає третє місце у світі. Краса споруди так вразила християн, які підкорили місто, що ніхто не наважився її зруйнувати, однак до комплексу був прибудований християнський собор, який перетворив мечеть на церкву Успіння Богородиці. Такі само дивовижні фортеця Калаорра, старий палац Омейядів, особняк Ла-Каса-Андалусія (XII ст.), а також літній палац іспанських католицьких монархів, побудований Альфонсо XI, - Алькасар (1328 р.). У XIV столітті іспанські монархи використовували його як форпост для завоювання Гранади. У 1493 році в Алькасарі тримали в ув'язненні останнього мавританського правителя Іспанії Боабділя. Головна визначна пам'ятка палацу - великі сади, вода для зрошення яких надходила арабськими іригаційним спорудам з Гвадалквівіра. У руслі річки донині збереглися залишки арабських водяних млинів.
Однак, поряд із великими досягненнями, у халіфаті поєднувалися національне гноблення та ісламізація (навертання до мусульманської віри) християнського населення.
Реконкіста
Реконкіста (ісп. La reconquista, від reconquistar — відвойовувати) — відвоювання народами Піренейського півострова земель, завойованих арабами в 711—715 pp. Реконкіста почалася в 718 р. битвою під Ковадонгою. До часу розпаду Кордовського халіфату в 1031 р. на 23 окремих держав майже дві третини території півострова знаходилися в руках іспанських мусульман. Розпад халіфату полегшив іспанцям просування уперед — результатом цього було захоплення кастильцями 25 травня 1085 р. Толедо — давньої столиці вестготських королів. Вторгнення Альморавідів з Північної Африки і перемога їх над леоно-кастильськими військами біля Салаки 23 жовтня 1086 p., нашестя в 1147 р. північноафриканських Альмохадів, які отримали перемогу над кастильцями біля Аларкоса в 1195 р., не змогли надовго зупинити успішний хід Реконкісти. На початку XIII ст, піренейські християнські держави знову перейшли в наступ: 16 липня 1212 р. під Лас-Навас де Толосою військо Кастилії, Арагона, Португалії і Наварри розбило маврів. У першій половині ХНІ ст. кастильці за Фердинанда III Святого завоювали Андалусію, крім Гранади, арагоно-каталонці за Хайма І Завойовника захопили Балеарські острови і Валенсію, а португальці за Афонса II — Альгарвію. З останньої третини XIII ст. до кінця XV ст. наступальний рух іспанських народів на південь припинився, а Арагон, Португалія і Наварра зовсім перестали брати участь у Реконкісті. Внутрішні розбрати і міжусобні війни в Кастилії майже на два століття продовжили період мавританського володарювання на Піренейському півострові. Остання арабська твердиня на іспанській землі — Гранада — капітулювала тільки в 1492 р.
За роки правління Юстиніана І (527 – 565 рр.) Візантійська імперія досягла вершини могутності. Цей імператор намагався відновити Римську імперію в колишніх межах.
Майбутній імператор народився 482 р. в родині бідного селянина. Його дядько Юстин вислужився із солдата до полководця, захопив престол і наблизив свого небожа до імператорського двору. Не маючи нащадків, імператор зробив Юстиніана співправителем.
дружина Феодора — донька наглядача звірів у цирку і сама циркова акторка.. У 527 р., по смерті дядька, Юстиніан і Феодора були проголошені імператором та імператрицею Візантійської імперії.
За наказом імператора Юстиніана І в 528 – 534 рр. було укладено зібрання законів “Звід громадського права”, де поєдналися давні римські правові норми і духовні цінності християнства. “Звід...” проголошував рівність усіх громадян перед законом. Хоча рабство не скасовувалось, але заборонялося вбивати рабів і вони отримували змогу звільнитися. Закони Юстиніана урівнювали у правах чоловіка і жінку, забороняли розлучення, засуджене християнською церквою. У “Зводі” проголошувалась ідея необмеженої та абсолютної влади імператора: “воля імператора — джерело законів”. Було закріплено право недоторканності приватної власності. “Звід...” став зразком для розроблення законів більшості країн Західної Європи у ХІІ – ХІV ст.
Перетворення, розпочаті Юстиніаном, вимагали значних коштів. Зростання податків, зловживання і хабарництво імператорських чиновників викликали повстання 532 р. у Константинополі. Повстання отримало назву “Ніка” через гасло повстанців (Ніка! — “Перемагай!”). Вісім днів панували повстанці у місті. Юстиніан навіть надумав утекти, але за порадою Феодори залишився, оголосивши, що краще загине, ніж утратить владу. Імператор підкупив вождів повстання, і за допомогою загонів варварів-найманців придушив повстання, перебивши близько 35 тис. людей.
Придушивши повстання, Юстиніан приступив до реалізації головної мети свого життя — відновлення Римської імперії у колишніх кордонах. Сприяло реалізації його задумів те, що варварські королівства на Заході переживали в той час глибоку кризу.
У 534 р. візантійська армія на чолі з видатним полководцем Велизарієм розгромила вандалів і захопила Північну Африку. Далі армія Велизарія, захопивши о. Сицилію, вдерлася до Італії. Значну роль відіграла підтримка візантійців християнською церквою і населенням Італії. У 536 р. армія Велизарія вступила без бою до Рима, а за три роки візантійці захопили столицю варварів — Равенну. Здавалося, що Юстиніан вже майже досяг заповітної мети, але тут на Візантію, скориставшись перебуванням її війська в Італії, почали нападати слов’яни і перси. Імператор відкликав Велизарія і послав його з армією на захист східних кордонів. Полководець впоравсь і з цим завданням. До завоювання земель на Заході Юстиніан повернувся лише 552 р. І хоча відновити межі Римської імперії часів імператора Константина не зумів, проте збільшив територію своєї держави майже вдвічі.
За часів Юстиніана І в Константинополі було побудовано храм св. Софії. Його зведення, розпочате 532 р., забезпечували 10 тис. людей протягом 5 років. Ззовні храм виглядав звичайно, але всередині вражав розмірами. Гігантське мозаїчне склепіння діаметром 31 метр неначе висіло в повітрі без будь-якої опори. Це досягалося тим, що велика баня трималася на двох півбанях, кожна з яких, своєю чергою, спиралася на три малі півбані. Чотири стовпи, що тримали склепіння, були приховані, а чітко виднілися лише вітрила-трикутники між арками. Хрест на склепінні символізував божу опіку і захист імперії. Коли 537 р. освячувався храм, імператор Юстиніан І, зачудований його величною красою, вигукнув: “Хвала Господу, який надихнув мене здійснити таку справу! Соломоне, я тебе перевершив!”
За правління імператора Юстиніана І Візантійська імперія перетворилася в оазу християнської цивілізації серед варварського світу.