Вікова 12
.docx1.Поняття про предмет педагогічної психології. Основні етапи історії розвитку педагогічної психології.
Педагогічна психологія — це галузь психологічної науки, яка досліджує психологічні проблеми виховання й навчання особистості — основних механізмів спрямованої соціалізації людини.
Предметом педагогічної психології є дослідження психологічних закономірностей процесу спрямованої соціалізації, тобто перетворювання біологічної істоти в людську особистість у соціальному, спеціально організованому середовищі.
Таким спеціально організованим середовищем є будь-який інститут соціалізації (дитячий садок, загальноосвітня школа, вуз, за певних умов сім'я), який створює суспільство з конкретним наміром одержати на виході з нього цивілізованого індивіда, тобто таку людину, яка здатна прийняти на себе й ефективно реалізувати певну соціальну роль. Такий погляд на предмет педагогічної психології, перш за все, зумовлено розумінням неподільної єдності існування й розвитку таких соціальних утворень, якими є суспільство й людська особистість, а також безперечною зацікавленістю будь-якого суспільства в самовідтворюванні через підготовку нових поколінь компетентних носіїв і розбудовників його матеріальної й духовної культури.
Сучасна педагогічна психологія являє собою самостійну галузь наукового пізнання, яка базується на знаннях загальної, соціальної, вікової психології, психології особистості та педагогічних дисциплін. Власна більше як 250-річна історія її становлення розкриває сутність і специфіку предмета цієї науки, особливості її розвитку на вітчизняному ґрунті. Умовно тут можна виділити кілька етапів:
Етап філософсько-педагогічного або загально-дидактичного розвитку психолого-педагогічних ідей тривав із середини XVII ст. до середини XIX і був пов'язаний з іменами Яна Коменського (1592-1670), Джона Локка (1632—1704), Жан-Жака Руссо (1712—1778), Йоганна Песталоцці (1746— 1827), Йоганна Гербарта (1776—1827), Адольфа Дістервега (1790-1841) та ін. У творах цих педагогів і філософів висловлювались численні психологічні ідеї щодо суті й особливостей ефективної організації освітніх процесів, проте всі вони ще не були системними.
Етап теоретичного обґрунтовування педагогічної психології як науки припадає на 50—70-ті роки XIX ст. Він тісно пов'язаний з іменами Миколи Пирогова (1810—1881), Костянтина Ушинського (1824—1871) і Петра Каптєрева (1849— 1922). Ушинський у праці "Людина як предмет виховання. Дослід педагогічної антропології" обґрунтував необхідність педагогічної психології як науки, визначив її предметний зміст і взаємозв'язки з іншими науками про людину. П. Ф. Каптєрев у 1877 р. опублікував працю "Педагогічна психологія", яку присвятив психологічному аналізові освітнього процесу. Вперше використана ним назва так і закріпилася за цією дисципліною, як, до речі, і термін — освіта, що поєднував поняття навчання й виховання, а також активність педагога й учнів у цьому процесі.
Етап експериментального й організаційного становлення тривав з кінця 70-х років XIX ст. до 20—30-х років XX ст. Перша вітчизняна експериментальна робота, присвячена розумовій утомі школярів, належала І. О. Сікорському (1842—1919), її було видано в 1879 р. У 1901 р. В. М. Бехтерєв (1857—1927) заснував першу лабораторію з проблем педагогічної психології, а в 1907 р. — інститути педології і психоневрології. Майже тоді ж, на початку століття, подібні лабораторії виникли в Німеччині (Е. Мейман (1862—1915)) і Франції (А. Біне (1857—1912)). У цей період у психології проводилась активна організаційна робота, відбувалися з'їзди психологів і педагогів, на яких, як і у фаховій пресі, точилися запеклі суперечки двох таборів науковців — О. П. Нечаєва та Г. Г. Челпанова. Вони відстоювали різні погляди на шляхи розвитку психолого-педагогічної науки: експериментально-прикладний і філософсько-теоретичний.
Радянський етап у розвитку вітчизняної педагогічної психології почався з 20-х років XX ст. У цей період на марксистській основі було створено низку психологічних концепцій (Л. С. Виготського (1896-1934), С. Л. Рубінштейна (1889-1960), А. С. Макаренка (1888-1939), Д. Б. Ельконіна (1904-1984), О. М. Леонтьєва (1903-1979), Г. С„ Костюка (1899-1982), О. В. Запорожця (1905-1981), П. Я. Гальперіна (1902-1988)), які ввійшли в теоретичний арсенал світової психолого-педагогічної науки.
Це був і час активної організаційної розбудови відповідних наукових центрів. У 1945 р. в Києві відкрився Науково-дослідний інститут психології Академії наук України, основна проблематика досліджень якого була й нині залишається психолого-педагогічною. Педагогічна психологія почала викладатись в університетах країни, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах педагогічного спрямування. Необхідність належного науково-методичного забезпечення викладання призвела до створення у вищих навчальних закладах відповідних кафедр та профільних лабораторій, які з часом ставали осередками розвитку вузівської психолого-педагогічної науки.
Сучасний етап розвитку педагогічної психології в Україні з 1991 р. тісно пов'язаний з новим етапом організаційного становлення психологічної науки. Так, лише за останні 10 років поруч з найстарішим центром розвитку психолого-педагогічної науки країни — Інститутом психології імені Г. С. Костюка (заснований у 1945 р.) при Академії педагогічних наук України виникли науково-дослідні інститути, що досліджують різні аспекти педагогічної психології: НДІ проблем виховання, НДІ проблем професійної освіти, НДІ дефектології, НДІ проблем вищої школи та ін. У цих наукових закладах зосереджено потужний науковий потенціал, результати реалізації якого на сьогодні відомі далеко за межами України.
Закономірно, що розвиток науки спричинює й зміну поглядів на її предмет, які стають із часом усе більше узагальненими та систематизованими. Не винятком щодо цього є й педагогічна психологія. Так, ще в 1935 р. О. М. Леонтьєв, на той час завідувач відділу дитячої і генетичної психології Всеукраїнської психоневрологічної академії, виділяв щонайменше три існуючі тоді у вітчизняній психологічній науці підходи до розуміння області педагогічної психології.
Перший аспектний підхід представляла позиція С. Л. Рубінштейна, який вважав, що педагогічна психологія — це наука про педагогічний процес, який розглядається з психологічної точки зору. Зрозуміло, що в такому тлумаченні предмет психологічної науки є дуже невизначеним і фактично розчинюється в предметі педагогіки.
З позиції іншого відомого педагога П. П. Блонського (1884—1941), педагогічна психологія мала б займатися прикладанням висновків теоретичної психології до процесу виховання й навчання, додаючи до оглядів загальних психологічних курсів "педагогічні висновки".
Ще один "психотехнічний" підхід передбачав відносити до педагогічної психології результати всіх тих досліджень, які використовують психологічні методики й мають значення для психології. З огляду на зазначене, предмета дослідження педагогічної психології тут не передбачалося взагалі. Сам же О. М. Леонтьєв пропонував у межах педагогічної психології досліджувати психологію діяльності дитини в процесі навчання й виховання, при чому не будь-якої діяльності, а лише тої, яка є специфічною для цього процесу.
За таким баченням предметом педагогічної психології ставала психологічна діяльність учня в процесі навчання й виховання. 1 це у переліку названих означень є найконкретнішою дефініцією, хоча, з позиції сучасного бачення, і недостатньо повною. Зокрема, у ній не представлені питання психології педагога, учнівських колективів, педагогічних засобів і технологій як об'єктів психолого-педагогічного аналізу.
Еволюція поглядів це звичайна річ не лише для науки в цілому, а й для її окремих представників. Показова в цьому розумінні позиція С. Л. Рубінштейна, який у главі "Навчання й розвиток" відомого підручника "Основи загальної психології" (1946 р.) вже означає предмет педагогічної психології як дослідження психологічних закономірностей навчання і, зокрема, його центральної частини — процесу стійкого засвоювання знань, у який включається сприймання матеріалу, його осмислювання, запам'ятовування, що дає змогу вільно користуватися засвоєним у різних ситуаціях. Таке розуміння цілком співзвучне з наведеною думкою О. М. Леонтьєва й певною мірою конкретизує її.
Л. С. Виготський предмет педагогічної психології окреслює як соціально-філософську категорію. З його точки зору, педагогічна психологія — це наука про закони змінювання людської поведінки й про засоби оволодіння цими законами. З урахуванням предмета науки її складовими повинні виступати психологія культури й педагогічна психотехніка дослідження в прикладанні до проблем виховання. Сам же процес виховання Л. С. Виготський означував як штучний розвиток, тобто соціально сконструйований та керований процес змінювання людського індивіда у процесі оволодівання суспільними знаряддями з метою самовдосконалення та адаптації до життєдіяльності в спільноті. Такими знаряддями виступають, насамперед, мова й інші носії соціальної інформації.
З позиції сучасної методології психолого-педагогічної науки її основним завданням є дослідження умов забезпечення ефективної соціалізації індивіда на його шляху досягнення соціальної зрілості. Сам процес соціалізації постає у неподільній єдності двох його взаємопов'язаних активних елементів: активності соціальних впливів на дитину як на об'єкт соціалізації та активності самої дитини як суб'єкта засвоєння цих впливів. Найбільш повно й систематизовано активні соціалізуючи впливи втілено в категоріях виховання та навчання. Категорія виховання асоціюється з організацією розвитку особистості в цілому. За іншою логікою, психологія виховання розглядає питання формування потребо-мотиваційної сфери людського індивіда та педагогічних умов, які забезпечують ефективне становлення його емоційно-вольових характеристик, компонентів світогляду й самосвідомості. Категорію навчання зосереджено на психологічних питаннях педагогічного патронажу розвитку пізнавальних здібностей людини, її компетентності у різних сферах буття.
Отже, з певною мірою умовності педагогічну психологію поділяють на психологію виховання, яка вивчає закономірності активного й цілеспрямованого формування особистості, та психологію навчання, яка вивчає закономірності передавання й засвоювання знань, умінь і навичок. В останні роки виділяються ще такі сфери педагогічної психології, як психологія педагога й педагогічної діяльності, дослідження взаємовідношень у навчально-виховному й педагогічному колективах. У кожному з цих випадків виховання та навчання розглядаються як специфічні види діяльності конкретного суб'єкта (дитини, педагога, учня, вчителя). Розглядаючи учня як суб'єкта навчання, одержимо навчальну діяльність, або учіння як предмет педагогічної психології. Коли ж суб'єктом навчання й виховання є педагог, який виконує функції організації, стимуляції та управління навчально-виховною діяльністю, то йдеться про психологічні особливості його педагогічної діяльності як про предмет педагогічної психології.
Загалом педагогічна психологія досліджує психологічні питання управління процесом соціалізації індивіда, форму-вання соціально важливих якостей та пізнавальних процесів особистості, обирає критерії розумового та особистісного розвитку дитини, виявляє умови, які забезпечують оптимальний розвиваючий ефект навчально-виховних технологій на різних стадіях розвитку особистості.
Завданнями сучасної педагогічної психології є наступне:
• розкривання психологічних механізмів навчальних і виховних впливів на інтелектуальний та особистісний розвиток учня;
• визначення механізмів і закономірностей освоювання учнями соціокультурного досвіду, зберігання його в індивідуальній свідомості й використання у різних ситуаціях;
• визначення зв'язку між рівнем інтелектуального й особистісного розвитку учнів та формами й методами навчального й виховуючого впливу (співробітництво, активні форми навчання тощо);
• визначення особливостей організації та управління навчальною діяльністю учнів і впливу цих процесів на їхній особистісний та інтелектуальний розвиток, а також на навчально-пізнавальну й соціальну активність;
• дослідження психологічних основ діяльності педагога, його індивідуально-психологічних і професійних якостей;
• визначення психологічних основ діагностики рівня й якості вихованості та здібностей учнів, засвоювання ними знань, вмінь і навичок;
• розроблення психологічних основ дальшого удосконалювання освітнього процесу на всіх рівнях освітньої системи. Важливою особливістю розвитку сучасної психологічної науки є її спрямованість на розроблення прикладних проблем. Свідченням реалізації такого інтересу є тенденція до виділення, окрім теоретичних напрямів розвитку педагогічної психології шкільної, дошкільної та вузівської практичної психології. Ці порівняно нові галузі психолого-педагогічної науки орієнтовані на дослідження та науково-методичну підтримку реалізації основних завдань педагогічного процесу в конкретних умовах його організації.
З огляду на типологічні особливості окремих груп як об'єктів дослідження, прийнято виділяти такі традиційні напрями педагогічної психології:
• психологія дошкільного виховання;
• психологія навчання і виховання у шкільному віці (молодшому, середньому й старшому);
• психологія професійно-технічної освіти;
• психологія вищої школи;
• психологія післядипломної освіти.
Зрозуміло, що залежно від того, де, за яких умов і на вирішення яких завдань спрямовано виховання та навчання, набуває додаткових нюансів і предмет педагогічної психології як науки.
2. 2. Місце педагогічної психології в системі наук, її зв’язок з іншими науками. Мета та завдання педагогічної психології.
Сучасна психологія не лише посідає проміжне становище між різними науками, а часто з ними безпосередньо пов´язана, є для них засобом поєднання із життєдіяльністю людини. В центрі її уваги завжди залишається людина - головна дійова особа суспільного і світового прогресу. Тому психологія розвивається як людська теорія і практика. Близькість психології до суспільних, природничих і технічних наук, навіть наявність галузей, що їх вона спільно з деякими з них вивчає, жодною мірою не позбавляє її самостійності. У всіх галузях психологія зберігає свій предмет дослідження, теоретичні принципи, шляхи вивчення предмета. Психологія і природознавство. Становленню психології як самостійної науки сприяв її міцний союз з природознавством, початок якому було покладено в другій половині XIX ст. Саме в цей час впроваджували в психологію експериментальний метод (Р.Фехнер), особливо після виходу книги І.М. Сєченова «Рефлекси головного мозку», у якій було доведено, що психічні явища такі самі природні, як усі інші функції людського організму, що вони не можуть бути безпричинними, а є результатом рефлекторної діяльності нервової системи. Рефлекторна теорія І.М. Сєченова, яка набула подальшого розвитку у вченні І.П.Павлова про умовні рефлекси, а також у працях А.А. Ухтомського, Н.Л.Бернштейна, І.С. Бериташвілі та ін., стала природничо-науковою основою психологічних знань. Нині це природничо-наукове обґрунтування науки посилюється завдяки поглибленому вивченню нейрофізіологічних механізмів мозкової діяльності. Проте, на нашу думку, психіка не є продуктом діяльності людського мозку. Однак успіхи в дослідженні складної системи фізіологічних механізмів психічної діяльності виявилися конкретним результатом зв´язку психології з передовим природознавством. Величезний вплив на розроблення основних проблем сучасної психології зробили еволюційні ідеї знаменитого природодослідника Ч. Дарвіна, висловлені в книзі «Походження видів шляхом природного відбору, або Збереження сприятливих порід у боротьбі за життя» (1859). Вони дали змогу з´ясувати роль психіки в процесі пристосування живих істот до умов середовища, яке змінюється, зрозуміти походження вищих форм психічної діяльності з нижчих, примітивніших. Дарвін хотів пристосувати ідею еволюції всього живого до пояснення походження інстинктів тварин, показавши, що ті самі основні чинники, від яких залежить у процесі біологічного розвитку зміна будови тіла та окремих його органів (а саме - дія природного відбору), є рушійними силами психічного розвитку у філогенезі. Однак, на наш погляд, це не відповідає дійсності. У з´ясуванні ролі психіки в поведінці людини чималу роль відіграли дослідження психологів-клініцистів (І.М. Бехтєрев, С.С. Корсаков, А.Р. Лурія та ін.), які розробили основи медичної психології. Виникнувши на стику психології і медицини, медична психологія використовує досягнення психологічної науки в діагностиці й лікуванні хвороб, у розв´язанні питань, пов´язаних з відновленням здоров´я і профілактикою захворювань. Та обставина, що розвиток хвороби, з одного боку, залежить від психічних чинників (апатія, тривожність, недовіра тощо), а з іншого - саме захворювання веде до виникнення особливих психічних станів, які можуть, наприклад, знижувати ефективність терапевтичного впливу, робить необхідним об´єднати зусилля лікаря і психолога. Водночас клініко-психологічні дослідження порушень психіки під час ураження деяких ділянок кори мозку, наприклад, скроневих часток, дають нові відомості для розуміння закономірностей сприйняття і пам´яті. Психолог-клініцист, з´ясувавши специфіку психологічних розладів усної або письмової мови хворого, уточнює локалізацію осередку ураження в певному відділі великих півкуль головного мозку людини, допомагаючи тим самим нейрохірургу. Ґрунтовне вивчення психології передбачає пізнання законів природознавства (загальної біології, фізіології, неврології, еволюційного вчення тощо). Низка галузей психології, і насамперед порівняльна психологія, зоопсихологія, етологія, медична психологія, патопсихологія і деякі інші, є водночас розділами природознавства і медицини. Але пояснити функціонування психіки з позицій природознавства не можна. Психологія і науково-технічний прогрес. Для XX століття характерний винятковий за своїм масштабом розвиток виробництва, нових видів техніки, засобів зв´язку, широке використання електроніки, автоматики, освоєння нових видів транспорту, які працюють на надзвукових швидкостях, тощо. Усе це ставить величезні вимоги до психіки людини, яка стикається зі сучасною технікою. У сучасній промисловості, на транспорті, у військовій справі дедалі більшого значення набуває врахування так званого психологічного чинника, тобто можливостей, закладених у психічних пізнавальних процесах, - сприйманні, пам´яті, мисленні, у властивостях особистості - особливостях характеру, темпераменту, швидкості реакції тощо. Зокрема, в умовах нервово-психічного напруження, зумовленого необхідністю ухвалювати відповідальні рішення в мінімально короткі терміни (ситуації, багато в чому типові для сучасної надзвукової авіації, для роботи диспетчерів-операторів великих енергосистем тощо), надзвичайно істотною є наявність певних властивостей особистості, які дають змогу виконувати дії без особливих помилок і зривів. Відсутність цих якостей призводить до аварій. Вивчення психологічних можливостей людини у зв´язку з вимогами, що їх висунули складні види трудової діяльності, засвідчує важливу роль сучасної психології. Інженерна психологія, яка розв´язує проблему «людина-машина» (питання взаємодії людини і техніки), як і психологія праці загалом, якнайтісніше стикається з багатьма розділами техніки. На подальший розвиток психології значний вплив має комп´ютерна революція. Низку функцій, які вважали унікальним надбанням людської свідомості, - функції накопичення й переробки інформації, управління і контролю - стали виконувати електронні пристрої. Використання теоретико-інформаційних понять і моделей сприяло впровадженню в психологію нових логіко-математичних методів. Водночас окремі дослідники, захоплені успіхами кібернетики, стали трактувати людину як автомат з програмним управлінням. З іншого боку, автоматизація й кібернетизація різко підвищили зацікавленість у вивченні й ефективному використанні функцій, які не можна передати електронним пристроєм, насамперед - творчих здібностей. Для майбутнього людства, для особистості та її психічного устрою значення комп´ютерної революції величезне. Але хай би як змінювалася особистість людини, які б дива не створила електронно-інформаційна технологія, їй, як і раніше, будуть притаманні психічні властивості зі всіма ознаками, властивими предмету психології. Психологія і педагогіка. Науково-технічний прогрес, як чинник розвитку психологічної науки і як такий, що сприяє звільненню її від умоглядних уявлень, нині цілком переконливо виявив якнайтісніші взаємозв´язки психології з педагогікою. Цей зв´язок, зрозуміло, існував завжди, що й усвідомлювали передові психологи і педагоги. Видатний педагог К.Д. Ушинський (1824-1870) підкреслював, що за своїм значенням для педагогіки психологія посідає перше місце серед усіх наук. Щоб усебічно виховати людину, зазначав К.Д. Ушинський, її треба всебічно вивчити. Розвиток взаємозв´язків психології і педагогіки від 30-х років набуває драматизму, зумовленого грубим втручанням партійного керівництва в наукове життя. Було оголошено лженаукою одну з педагогічних наукових дисциплін - педологію. Її розгром істотно загальмував розвиток і психології, і педагогіки. Поява педології - течії в психології і педагогіці, яка виникла на межі XIX-XX ст., була зумовлена поширенням еволюційних ідей і розвитком прикладних галузей психології та експериментальної педагогіки. Засновники педології - З. Хол, Дж.М. Болдуін, Е. Киркпатрік, Е. Мейман, В. Преєр та ін. Зміст педології становила сукупність психологічних, біологічних і соціологічних підходів до розвитку дитини. До кінця 20-х pp. у педологічних установах працював значний корпус психологів, фізіологів, дефектологів (П.П. Блонський, Л.С. Виготський та ін.). Предмет педології, попри численні дискусії й теоретичні розробки її представників, визначено не було. У дослідженнях радянських учених, які працювали в галузі педології, було накопичено значний емпіричний матеріал щодо розвитку поведінки дітей. Цінним у педології було прагнення вивчати розвиток дитини в умовах комплексного підходу, практичної спрямованості на діагностику психічного розвитку. Ухвалою ЦК ВКП(б) «Про педологічні збочення в системі наркомпросів» (1930) педологію оголошено «псевдонаукою» і припинено її існування. Результатом розгрому педології стало гальмування розвитку педагогічної і вікової психології, відставання в галузі психодіагностики, послаблення уваги до особистості дитини в процесах навчання і виховання (так звана «бездітність» педагогіки). У підручниках для педагогічних вищих навчальних закладів тих часів автори прагнули не допустити проникнення в розум майбутніх учителів «дитячої», «педагогічної», «шкільної» психології, щоб уникнути звинувачення у спробах «відновити» педологію. Студенти педагогічного ВНЗ одержували ще дуже довго фактично вихолощені психологічні знання. Звинувачення в педологічних помилках постійно нависали над психологами. У наш час зв´язки психології і педагогіки набувають особливого характеру. Фактично, упродовж низки років ці зв´язки були багато в чому зовнішнім пристосуванням психології до тодішньої педагогіки і зовнішнім урахуванням педагогікою «готових відомостей» психології. Наприклад, завданням психології нерідко вважали «психологічне обґрунтування» педагогічних прийомів і положень, які вже склалися та зміцнилися, їхнє поліпшення, удосконалення, а педагогіка часто відштовхувалася з деяких, догматично зрозумілих, «психологічних формул» (з твердженням про те, що мислення молодшого школяра нібито позбавлене абстрактності, а є тільки конкретним). Нині завдання розвитку особистості в умовах значного пришвидшення науково-технічного прогресу і вже досягнуті успіхи в розвитку конкретних психологічних досліджень дають змогу по-новому зрозуміти можливості психології та її участь у процесі навчання і виховання школярів. Психологи формулюють завдання, які є перед психологічною наукою і від розв´язання яких залежить успішність здійснення найважливіших педагогічних проблем. Перше завдання передбачає таку побудову психологічних досліджень, які не так спрямовані на обґрунтування готового і доведеного (зміст методів і прийомів навчання та виховання), як випереджають педагогічну практику, прокладають для неї нові шляхи, забезпечують широкий пошук нового в навчанні й вихованні. Друге завдання зумовлене вимогами, які висуває педагогіка науково-технічного прогресу. Маса інформації, яка обов´язкова для засвоєння, зростає з великою швидкістю. Встановлено, що інформація швидко старіє і потребує оновлення. Отже, навчання, яке орієнтується головним чином на запам´ятовування і збереження матеріалу в пам´яті, лише частково зможе задовольняти сучасні вимоги. На перший план виходить проблема формування властивостей мислення, які дали б змогу учневі самостійно засвоювати інформацію, що постійно оновлюється, розвиток таких здібностей, які збережуться і після завершення освіти, котрі забезпечували б людині можливість не відставати від науково-технічного прогресу. Народна освіта ставить перед психологією чимало актуальних завдань: визначити загальні закономірності розвитку психіки в онтогенезі; дати психологічну характеристику діяльності та особистості людини на кожному віковому етапі; з´ясувати психологічні механізми засвоєння людиною суспільного досвіду, систематизованого в основах наук; виявити психологічні основи формування особистості людини в процесі навчання і виховання, розкрити взаємозв´язок виховання і психічного розвитку людини, вивчити співвідношення між віковими й індивідуальними особливостями людей; встановити психологічні причини відхилень у психічному розвитку окремих людей від загального процесу розвитку й розробити методи діагностики цих відхилень. Здійснюючи зазначені загальні та пов´язані з ними часткові завдання, сучасна психологія працює в тісному контакті з педагогікою. Низка галузей психології, що розв´язують ці завдання (педагогічна психологія і вікова психологія насамперед), взаємодіють з розділами педагогіки, теорією і методикою виховання, дидактикою, приватними методиками викладання окремих навчальних предметів (математики, історії, географії тощо).
Педагогічна психологія — це галузь психологічної науки, що вивчає психологічні закономірності навчан¬ня і виховання. Вона досліджує загальні питання пси¬хології оволодіння знаннями, уміннями і навичкам» в школі, керування процесом навчання (діяльністю вчителя) і учіння (діяльністю учня), формування пізнавальних процесів, встановлює надійні критерії розумового розвитку і визначає умови, за яких у про¬цесі навчання такий розвиток забезпечується; вивчає закономірності формування у школярів активного самостійного і творчого мислення, вивчає доступність навчального матеріалу та ефективність різних методів навчання, розробляє психологічні вимоги до під¬ручників та навчальних посібників, засобів унаочнен¬ня і технічних засобів навчання. Крім того, педагогіч¬на психологія вивчає питання, пов'язані з індивіду¬альними відмінностями в засвоєнні знань та індивіду¬альним підходом до учнів у процесі навчання. Педагогічна психологія вивчає також процес фор¬мування особистості учня, загальні закономірності та індивідуальні відмінності, вплив різних виховних захо¬дів на її розвиток, досліджує взаємозв'язок відношень між учителем і учнями, між учнями в колективі та психологічні основи самовиховання, відхилення в по¬ведінці учнів та їх причини. Педагогічна психологія вивчає особливості праці ї особистості вчителя як організатора навчально-виховного процесу, виділяючи якості, які забезпечу¬ють успіх його роботи, розглядає психологічні умови формування і розвитку педагогічних знань, умінь та навичок, розвитку педагогічних здібностей. Педагогічна психологія тісно пов'язана з віковою психологією, яка вивчає вікову динаміку та онтогенез (індивідуальний розвиток) психічних процесів та пси¬хічних властивостей особистості, що розвивається. Педагогічна і вікова психологія створюють нероз¬ривну єдність: учень формується в процесі навчання і виховання, в той же час навчання і виховання не можуть розглядатись у відриві від віку вихованця, орієнтації на досягнутий ним рівень розвитку. Педа¬гогічна психологія досліджує ті структурні зміни в психіці дитини, ті новоутворення, які виникають під впливом різних методів організації навчального і ви¬ховного процесів, ефективність тих методів і способів керування розумовою діяльністю учнів, які приводять до прогресивних в ній змін. Педагогічна психологія розкриває співвідношення природних (спадкового і вродженого) і соціальних факторів розвитку людського індивіда, показує про¬відну роль в ньому навчання і виховання, з'ясовує вплив історично вироблених суспільних цінностей, надбань науки, техніки, культури, вироблених і закріплених норм поведінки у формуванні людини як соціальної істоти, як особистості, «носія і творця су¬спільних відносин» (К. Маркс). Предметом педагогічної психології є вивчення рушійних сил розвитку і рушійних сил активності особистості під впливом навчання і. виховання в процесі різних видів діяльності: дослідження закономірностей переходу від нижчих форм пізнавальної активності до вищих, самостійних творчих форм пізнання, а також формування емоційно-вольової сфери та індивідуально-типологічних особливостей підростаючої особистості під впливом навчально-виховних заходів. Впровадження в навчально-виховний процес нових методів і засобів навчання (комп'ютеризація, програ¬моване і проблемне навчання) показує, що педагогіч¬на психологія сьогодні виконує функцію проектуючої науки. Проектування в педагогіці розглядається як особливий вид діяльності, що включає опис не лише системи дій, які виконує учень чи вчитель, а й пере¬думов результатів цих дій. Проект у даному випадку виступає як крок у створенні того продукту, який виникає «на виході» процесу учіння. Тому психолого-педагогічні вимоги щодо створення продукту учіння можуть стати основою розробки технології процесу навчання, що включає проектування змісту навчання (навчальної програми), організації змісту навчання на різних його рівнях (діяльність вчителя), а також видів пізнавальної активності школярів і способів їх включення в процес функціонування навчальної ді¬яльності (діяльність учня). Педагогічна психологія— це наука, яка передбачає розробку педагогічних основ дальшого удосконалення процесу навчання і виховання учнів відповідно до здійснюваної перебудови змісту освіти, введення нових навчальних планів і програм, пошуків оптимальних методів навчання і виховання, що забезпечують макси¬мальне врахування індивідуально-психологічних особ¬ливостей особистості, що формується. Свої завдання педагогічна психологія розв'язує у тісному взаємозв'язку з іншими науками про люди¬ну. Виходячи з діалектико-матеріалістичного розуміння природи психіки, як активного відображення людиною навколишньої дійсності в процесі її діяльності, психі¬ка регулює і направляє цю діяльність, детермінує і спонукає пізнання реальності. Педагогічна психологія ґрунтується на історико-матеріалістичному вченні про походження і розвиток людської свідомості і самосвідомості, їх взаємозв'язку з розвитком суспільства, єдності людської психіки ї діяльності, в якій вона не лише виявляється, а й роз¬вивається і формується. Проблема становлення люд¬ської психіки розглядається у тісному взаємозв'язку з визначенням рушійних сил психічного розвитку, про¬відних факторів його формування, якими є спеціально організоване навчання і виховання. Педагогічна психологія розвивається у тісному зв'язку з загальною психологією, що досліджує струк¬туру психічної діяльності людини, основні форми її прояву, розвитку та перебігу, вивчає становлення різ¬номанітних властивостей людини та з'ясовує життєве значення психіки і допомагає на практиці нею оволодіти і цілеспрямовано формувати. Вона пояснює, під впли¬вом яких виховних і навчальних заходів особистість стає суб'єктом пізнання, активним учасником суспіль¬ного життя. Взаємозв'язок педагогічної і загальної психології допомагає зрозуміти виникнення психіки як форми відображення дійсності, розкрити вплив навчання і виховання на психічний розвиток дітей різних вікових груп, залежність розвитку від мето¬дів, способів і прийомів навчального і виховного впливів. Особливо тісно педагогічна психологія змикається з віковою психологією, яка саме і досліджує законо¬мірності психічного розвитку людини на різних етапах її онтогенетичного (індивідуального) життя. Вікова психологія виявляє структурні зміни, новоутворення, які виникають з віком дитини в її психічній діяльно¬сті — в психічних процесах (відчуттях, сприйманнях, пам'яті, мисленні, мовленні, уяві, почуттях, волі) та психічних властивостях (здібностях, характері, темпе¬раменті) дошкільників, молодших школярів, підлітків та юнаків у різних видах діяльності — грі, навчанні, праці. Саме за тими прогресивними змінами в психічних явищах у дітей ми і судимо про роль навчання і вихо¬вання, про їх вплив і їх ефективність. При цьому педа¬гогічна психологія проектує такі форми навчально-ви¬ховного процесу, які будуються на науково досто¬вірних і найраціональніших концепціях психічного розвитку. Радянські психологи виходять з того, що психічний розвиток індивіда, починаючи з перших днів його життя, відбувається в умовах навчання і виховання спочатку принагідного, а далі спеціально організованого. Звідси випливає тісний зв'язок педагогічної пси¬хології з педагогікою, що розробляє цілі, зміст, мето¬ди та форми навчання й виховання підростаючої осо¬бистості. Сьогодні педагогічна психологія не може досліджувати процес формування особистості без вра¬хування досягнень і впливу кібернетики, введення комп'ютера в навчальний процес. Педагогічна психо¬логія не може обійтись без даних і висновків цих наук, оскільки формування підростаючої особистості визна¬чається використанням таких методів навчання і вихо¬вання, які відображають рівень соціального і техніч¬ного розвитку суспільства. Оскільки розвиток людини є цілісний процес, який виявляється у анатомо-фізіологічній, соціальній і пси¬хічній формах, то формування підростаючої особисто¬сті в навчанні і вихованні не може не враховувати рів-ня функціонування нервової системи, її анатомічних та фізіологічних особливостей. Тому педагогічна психо¬логія синтезує знання вікової анатомії і фізіоло¬гії, з педіатрії, психоневрології, фізіології вищої нервової діяльності, зокрема з дослідженням ін¬дивідуально-типологічних відмінностей у властивостях нервових процесів. Останнє є передумовою адекватної чи неадекватної реакції дитячого організму на засто¬сування певних методів і форм навчання і виховання. Виховується дитяча особистість у колективі одно¬літок, в малих групах (сім'я, клас, спортивна коман¬да, гурток), тому для педагогічної психології все біль¬шого значення набуває її зв'язок з соціологією і соці-альною психологією. Дошкільник, молодший школяр, підліток і юнак у всіх видах діяльності формується як особистість, тільки включаючись у життя таких груп, колективів, у суспільні і особистісні стосунки, вико¬нуючи в них певні ролі і функції. Дані і висновки соціальної психології потрібні для з'ясування соціалі¬зації людського індивіда як носія певних суспільних відносин на всіх стадіях його виховання і навчання. З'ясовуючи індивідуально-типологічні особливості становлення підростаючої особистості в умовах на¬вчально-виховних впливів, педагогічна психологія використовує дані диференціальної психології та де¬фектології, що вивчають особливості психічного роз¬витку дітей з відхиленням в діяльності окремих аналі¬заторів чи центральної нервової системи в цілому. Визначаючи ті галузі знань, з яких складається теорія пізнання, В. І. Ленін виділив серед них історію розумового розвитку дитини, історію розумового роз¬витку тварин і загальну психологію, підкресливши цим, що наукове вивчення розумового розвитку дити¬ни має важливе теоретичне значення. Воно є не лише необхідною складовою частиною людського пізнання, а й основою її життя і діяльності. Надбання психоло¬гічної науки, в тому числі педагогічної психології як її галузі, потрібні для ряду інших наук (філософія, генетика, фізіологія, мистецтво, мовознавство і літера-турознавство, археологія та ін.). Не випадково, обґрун¬товуючи походження людської свідомості і самосві¬домості, оволодіння знаннями, розвиток форм людсько¬го мислення, філософи використовують не лише резуль¬тати спостережень за розумовим розвитком дітей, а й наслідки цілеспрямованого керування цим розвитком в умовах навчання і виховання. Критикуючи прихиль¬ників ідеалістичних теорій природженості змісту ду¬ховного життя людини, філософи-матеріалісти широко використовують дані про те, як виникають у дітей перші образи, уявлення й поняття про навколишню дійсність, як втручання в процес відображення, керу¬вання ним сприяє повнішому, всебічнішому і глибшо¬му його пізнанню, становленню матеріалістичного світогляду, визначенню рушійних сил психічного роз-витку. Виходячи з провідних положень загальної пси¬хології, педагогічна психологія їх збагачує, доповнює, конкретизує. Спираючись на дані вікової психології, педагогічна психологія дістає можливість у виборі методів навчання і виховання, підходити генетично з урахуванням можливостей віку. Наукова розробка мети навчання і виховання, її змісту, методів, всієї технології цих процесів не може обійтись без знання і урахування вікових і індивідуальних особливо¬стей вихованців, на чому постійно наголошують не лише вчені-дослідники, а й передові педагоги-практики.