17. Суспільно-правовий ідеал у філософії Просвітництва.

Свої політичні погляди Т.Гоббс виклав у працях «Про громадянина», «Левіафан, форма і влада держави церковної і громадянської», які включають слідуючи ідеї:

– у природному стані, де люди були рівні, йде війна всіх проти всіх;

– перехід від природного стану до держави відбувається через укладання «суспільного договору»;

– уклавши договір, індивіди переходять у громадський стан, виражаючи попередні права, в тому числі право змінювати форму влади;

– держава гарантує підданим свободу, яка дозволяє робити все, що не заборонено правом;

– коли суверен не забезпечує підданим безпеки, вони використовують «право самозахисту»».

Роль політичної науки, яка базувалась на психології і дедуктивному методі, Т.Гоббс вбачав у тому, щоб розкривати не те, чим урядування є насправді, а те чим воно мусить бути, що успішно контролювати істоти чиї спонуки є спонуками людської натури.

Класичне відображення ідеології ранніх буржуазних революцій знайшло у працях Джона Локка.

Локк розкриває політичну розбудову держави виходячи з матеріалістичної теорії пізнання. Основною вихідною логічною одиницею, з якої мислитель вибудовує свою політичну теорію є поняття правосвідомості. Це дало змогу:

по-перше, утвердити адекватну його методові емпіризму нормовану систему усвідомленості свого соціально-політичного буття;

по-друге, така нормативна свідомість покладається в основу розуміння поняття приватної власності як необхідної передумови розподільчої справедливості;

по-третє, саме на основі правосвідомості утверджується як соціально-політичне явище (а не чисто природне) договірна інтерпретація повноважень державної влади;

по-четверте, правосвідомість виступає регулюючою основою поведінки людини в громадському суспільстві та суб’єктів політичної влади в державі, що загалом сприяє становленню відносин терпимості щодо інтересів, намірів та дій приватного характеру.

Усе це разом є теоретичним підґрунтям у формуванні лібералістичних концепцій політики, яка у Локка базувалася на наступному:

– держава виступає гарантом природних прав. Вона не може бути могутнішою від людей. Суверенітет залишається за народом;

– гарантія втілення свободи – рівний для всіх, обов’язковий і постійний закон;

– суспільство і держава – не одне і теж. Тому руйнація держави не означає розпаду суспільства. Суспільство може створити іншу, досконалішу владу;

– необхідний розподіл повноважень між законодавчою та виконавчою владою, щоб запобігти зловживанню короля.

Таким чином, Джон Локк сформулював політичні принципи, які пізніше стали основою буржуазної державності.

Розвиток політичної теорії XVIII століття пов’язаний з Просвітництвом, яке зародилося у Франції і трансформувалося у філософсько-політичні, правові доктрини мислителів тогочасної Європи.

Просвітництво – ідейно-політична течія переходу суспільства від феодалізму до капіталізму.

Основними ідеями Просвітництва були:

1. Критика феодального ладу, абсолютної монархії.

2. Виступали проти кріпацтва.

3. Обґрунтування необхідності встановлення нових суспільних порядків, які б сприяли поліпшенню життєвих умов народних мас.

4. Загальне право на освіту і культуру.

5. Критика релігійних догматів, схоластики, обстоювання світського характеру суспільного життя.

6. Віра в людину, її розум і високе покликання.

7. Боротьба за встановлення царства розуму заснованою на «природних правах», рівності людей.

Політичних теоретиків французького Просвітництва можна зарахувати до трьох основних шкіл, що змагалися між собою:

– реалістів на чолі з Вольтером;

– парламенталістів, очолюваних Шарлем Луї Монтеск’є;

– республіканців під проводом Жан-Жака Руссо

Франсуа-Марі Аруе (1694-1778рр) (псевдонім Вольтер).

Головні принципи політичної доктрини Вольтера:

1. Принцип рівності. Але рівність не є спростуванням субординації. «Ми всі рівною мірою люди, але ми не рівні, як члени суспільства, ми відіграємо в суспільстві різні ролі» (цитата за Орач.Є.М. Історія політичних і правових вчень: Навчальний посібник – К.; Атіка, 2005р. – с.215). Мислитель вважав, що поділ суспільства на два класи – багатих і бідних – випливає з природи речей.

2. Принцип власності. Вольтер вважав, що у найбільш справедливому суспільному порядку лежить не тільки свобода і рівність, а власність. Власність, на його думку, є необхідною умовою упорядкування суспільства. Тільки власники повинні наділятися політичними правами, і управляти державою повинні тільки власники.

3. Принцип сильної державної влади, яка на його думку, є засобом захисту власників від «люті черні». Виступав проти революційних методів боротьби.

Одним з найвидатніших представників французького Просвітництва був Шарль-Луї Монтеск’є.

У вченні Монтеск’є весь політико правовий матеріал постає як повна цілісність, елементи якої перебувають у тісній взаємодії. З точки зору філософії історії він започаткував новий погляд на сутність політичної науки, методологічною основою якої стають:

– принцип історизму, заперечення теологічної картини світу. Закономірності соціального світу отримали у Монтеск’є концентрований вираз у категорії «Спільний дух нації кожного історично визначеного суспільства», яке є результатом взаємодії фізичних і моральних причин, що визначають його розвиток, велич, падіння тощо. Він був переконаний, що без знання минулого неможливо зрозуміти сучасників і ґрунтовно міркувати про майбутнє народів.

 гносеологічний підхід; Монтеск’є вірив у можливість пізнання суспільних явищ, передумови яких вбачав у наслідках діяльності людини.

Основними політичними ідеями є :

1. Забезпечення політичних та громадянських свобод можливе тоді, коли в державі існують незалежно одна від одної гілки влади: законодавча, виконавча, судова.

2. Загроза свободам є тоді, коли різні влади очолюють представники одного стану, тобто однієї партії.

3. Виступив одним із засновників теорії правової держави, в основу характеру правової системи держави поставив «Клімат», який визначає характер і вдачу народу.

4. Принцип правління визначається почуттям, яким керуються люди. Для республіки – це доброчесність, для монархії – честь, для деспотії – страх.

Представником революційно-демократичного крила просвітницького руху у Франції був Жан-Жак Руссо.

Для політичної науки особливу цінність становлять напрацювання Руссо із соціальної філософії, погляди на взаємодію людини і політики, вчення про суспільний стан, суспільний договір, обґрунтування політичного ідеалу.

Політична доктрина філософа знайшла відображення у творах: «Про суспільний договір або Принципи політичного права», Міркування про походження і нерівності між людьми», «Судження про вічний мир».

Основними ідеями Руссо є:

1. Розвиток цивілізації пов’язаний з виникненням і ростом суспільної нерівності (з регресом свободи).

2. Щоб зберегти майно, було створено публічну владу. Це породило політичну нерівність.

3. Оскільки попередній суспільний договір був «приманкою багатих» для пригноблення бідних, уявлення про договірне влади в Руссо пов’язана не так з минулим, як з майбутнім.

4. Перехід до стану свободи передбачає укладення справжнього суспільного договору, за яким суверенітет у державі повинен належати народові.

5. Суверенітет народу проявляється у здійснені ним законодавчої влади.

6. Свобода полягає у тому, що громадяни перебувають під захистом законів і самі їх приймають.

7. Оскільки народ є єдиним сувереном, немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу.

8. Політична рівність громадян неможлива, поки існує майнова і соціальна нерівність.

Вплив ідей Руссо на інтелектуальне, духовне, політичне життя Франції було надзвичайно могутнім. Якобінці вважали його своїм учителем, виправдовуючи свою кандидатуру його вченням про народний суверенітет і спільну волю.

ІІ. Нагромадження політичних знань тривало, як ми бачимо, кілька тисячоліть, але процес формування та становлення, власне, політології як наукової дисципліни розпочинається з І-ІІ половини ХІХ століття. А тому прив’язка її народження до якої-небудь конкретної дати в тій чи іншій країні можливо тільки умовно.

Особливістю вказаної німецької правової школи було те, що в ній політичні дослідження зводилися до ідеї держави, які інтерпретувалися як комплекс формальних конституційних норм. Потім поступово проходить розподіл між державознавством і, власне, політичною наукою, яка досягає політичних успіхів у ІІ половині ХІХ- початку ХХ століть. Великий внесок у розробку категорій і концепцій світу політичного внесли такі представники німецької науки як К.Маркс, Ф.Енгєльс, Л Фейєрбах, М.Вебер, К.Шмідт та інші.