Категорії населення при переписах

Під категорією населення розуміють загальну характерис­тику сукупності жителів того або іншого населеного пункту, тієї або іншої території залежно від їхнього зв'язку з цією терито­рією. Хоча цей зв'язок може бути найрізноманітнішим, удано­му випадку беруть до уваги те, чи є та або інша особа постійним мешканцем певного населеного пункту або території чи вона перебуває тут тимчасово. Це необхідно знати для відповіді на більш загальне питання про те, кого взагалі вважати жителем тієї або іншої країни: тих, хто живе в цій країні на постійній ос­нові, або тих, хто просто перебуває на її території в період пере­пису, або тільки її громадян (підлеглих).

У статистиці населення прийнято розрізняти три категорії населення - постійне, наявне і приписне (юридичне). Ці категорії увів у статистику населення А. Кетле.

Постійне населення (ПН)- це сукупність осіб, що постійно живуть у певній місцевості, незалежно від того, де вони реаль­но знаходяться на момент проведення перепису населення і чи є вони в списках жителів цієї території. Говорячи точніше, по­стійне населення це основна категорія населення, що поєднує сукупність людей, для яких відповідний населений пункт або територія являє собою місце звичайного проживання в зазна­чений час.

Як критерій належності тієї або іншої людини до категорії постійних жителів використовують час проживання (або відсут­ності) людини в даній місцевості, у даному населеному пункті. У різних країнах величина цього критерію різна, але звичайно мова йде про декілька місяців. В Україні така величина дорів­нює шести місяцям.

Наявне населення (НН) - це сукупність людей, яка перебу­ває у певній місцевості в той або інший момент часу, незалеж­но від того, скільки часу вони тут проживають або збираються жити, чи є вони в яких-небудь списках, чи ні.

Окрім категорій наявного і постійного населення, застосо­вують ще дві допоміжні категорії - тимчасово проживаючі та тимчасово відсутні.

Частину наявного населення, що не належить до постійно­го населення, називають тимчасово проживаючими( ТП) — тоб­то це населення, яке проживає в іншій місцевості, але на момент перепису (обстеження) перебуває в даному населеному пункті.

З іншого боку, відсутню частину постійного населення на момент перепису (обстеження) на відповідній території, нази­вають тимчасово відсутніми (ТВ).

Між цими категоріями населення існують наступні співвідношення:

НН = ПН - ТВ +ТП, або ПН = НН - ТП + ТВ.

Зазначені категорії населення слугують різним цілям ана­лізу. Постійне населення використовують для вивчення складу населення та співвідношень його різних груп (за статтю, віком, місцем проживання). Наявне населення використовують для визначення показників інтенсивності природного і механічного руху.

Юридичне (приписне) населення — це ті, хто значаться в спис­ках жителів відповідної території, прописані тут або пов'язані з цією місцевістю якими-небудь іншими правилами реєстрації незалежно від фактичного проживання. У минулому саме юри­дичне населення було основною категорією військово-припис­них і фіскальних обліків, які здійснювали до початку регуляр­них переписів сучасного типу. Поширення останніх привело до того, що інтерес до обліку приписного населення поступово був утрачений, оскільки різниця між чисельністю юридичного і фактичного населення могла сягати досить значних розмірів.

Принципи проведення переписів населення, програми переписів

Із накопиченням досвіду проведення переписів, вчені роз­робили основні вимоги, яким повинні відповідати переписи населення. Чималу роль у цьому зіграли міжнародні статистичні конгреси. В останні десятиліття значна робота з метою розроб­ки рекомендацій з організації переписів населення ведеться в ООН. З пропонованих до переписів населення вимог основни­ми є наступні:

• Перша вимога перепису полягає в централізованості, що означає, що перепис необхідно проводити під керівництвом уряду країни за участі місцевих органів влади. У багатьох дер­жавах існує спеціальне законодавство про перепис населення і навіть є особливі статті в конституціях. У більшості країн є спе­ціальна державна статистична організація, відповідальна за про­ведення переписів населення. У нашій країні проведенням пе­реписів відає Державний комітет статистики (Держкомстат України).

• Друга вимога перепису це суцільність, тобто охоплення обліком всього населення країни.

• Третя вимога перепису полягає в одномоментності, ос­кільки зібрані дані відносять до конкретного моменту часу —критичного моменту перепису. Більшість країн встановлює за мо­мент перепису опівніч визначеного дня, оскільки людина на момент перепису повинна бути врахована за місцем проживання. Дати переписів у різних країнах суттєво відрізняються, ос­кільки переписи проводять під час мінімальної рухливості населення. Так, у країнах північної півкулі переписи проводять зимою (критичний момент перепису СРСР 1989 року — 00 годин 12 січня, перепис України 2001 року — 00 годин 5 грудня). В Індії переписи проводять у березні, коли скінчився сезон дощів, а літня спека ще не розпочалася; традиційний час переписів у Туреччині — жовтень, оскільки це час повернення населення з відпусток. Що стосується вибору дня перепису, то його не при­ значають на суботи, неділі і понеділки (у ці дні населення більш рухливе), а в мусульманських країнах, — також п'ятниці (вважаються в них святковими днями).

• Четверта вимога перепису полягає в наявності встанов­леної програми перепису та її єдності. Мета перепису — одержа­ти дані про склад населення, тобто зафіксувати певні ознаки населення, такі як стать, вік, національність, освіта та ін. Зрозуміло, що всі ці дані необхідно збирати за єдиним шаблоном, певними правилами. Перелік таких питань називають програмою перепису. В Україні програму перепису розробляє і затверджує Держкомстат.

• П'ята вимога перепису полягає в поіменності. Це озна­чає, що відомості збирають безпосередньо у кожної окремої людини.

• Шоста вимога перепису полягає в одержанні відомостей від населення за принципом самовизначення. Цей принцип зна­ходить своє відбиття в тому, що людина відповідає на питання програми перепису, наприклад, шлюбний стан, національність, належність до певного соціального прошарку та ін., без підтвер­дження цих даних у документах, тобто визначає сама.

• Сьома вимога перепису — обробка і публікація даних за ад­міністративними підрозділами країни і за основними соціально-демографічними ознаками, що характеризують населення. При цьому всі матеріали повинні оброблятися, а потім централізо­вано видаватися. Первинні (персональні) та інші дані, отримані у процесі проведення перепису населення, є конфіденційною інформацією, яку охороняє закон. Записи у переписній доку­ментації, що стосуються респондента, не підлягають поширен­ню без його згоди і використовуються лише для статистичних цілей у зведеному знеособленому вигляді.

Що стосується методики збору даних, то в більшості країн світу застосовують експедиційний спосіб спостереження. Він по­лягає в тому, що обліковці обходять усі будинки й в особистій бесіді одержують відомості про населення, які вносять у пере­писні аркуші. В окремих же країнах люди самі заповнюють при­слані або принесені їм переписні аркуші і потім відправляють їх поштою або здають реєстраторові. Застосування цього спо­собу — самореєстрації, можливе лише при порівняно нескладній програмі й у країнах з досить високим культурно-освітнім рівнем населення.

Щоб мати дійсно повну й адекватну уяву про населення, дуже важливим етапом є розробка програми перепису. У після­воєнний період при ООН створені спеціальні демографічні комісії, які розробляють рекомендації зі складання програм переписів населення для різних частин світу. На сучасному етапі програми переписів у різних країнах світу значною мірою відмінні як за обсягом, так і за тематичною спрямованістю. Ці розходження залежать від економічних можливостей країн, своєрідності місцевих умов, конкретних цілей, шо ставляться при проведенні перепису. Звичайно програми переписів вклю­чають кілька блоків питань і складаються з адресної частини і власне програми перепису. Зразки переписних аркушів і Все­українського перепису 2001 року) наведені в додатках.

В адресну частину входять адреса (назва населеного пунк­ту, вулиці, номер будинку, квартири та ін.), прізвище, ім'я, відношення до голови родини. Наявність адреси дозволяє перевірити, наскільки повно охоплене населення, і дає можливість обробити матеріали перепису в територіальному розрізі. Прізви­ще фіксується в переписі для підвищення відповідальності опи­туваних за правильність повідомлюваної інформації і для різних контрольних операцій (звірення з укладуваними списками та ін.). Питання про відношення до голови родини дозволяє ви­ділити родини і домогосподарства.

Власне програму перепису можна поділити на комплекс пи­тань, що з'ясовують різні соціально-економічні завдання.

До першої групи зараховують питання, що з'ясовують ха­рактер проживання особи - постійний або тимчасовий.

До другої групи відносять демографічні ознаки (стать, вік, шлюбний стан, число дітей). Усі ці показники дуже важливі при вивченні відтворення населення. У більшості країн враховують­ся не тільки зареєстровані шлюби, але і фактичні шлюбні відно­сини. Останнім часом у деяких переписах ставлять питання, що з'ясовують дату вступу в шлюб, а також, який за кількістю ук­ладено шлюб. У багатьох країнах у жінок при проведенні пере­пису запитують про число народжених ними дітей і про число дітей, живих на момент перепису.

Третю групу становлять питання, що характеризують етні­чну структуру населення. У програмах переписів у більшості випадків можуть бути як прямі питання про належність до тієї або іншої етнічної групи, так і різні питання, що дозволяють опосередковано судити про етнічну належність опитуваного (рідна або розмовна мова, знання інших мов, країна походжен­ня, країна народження, громадянство, раса, віросповідання).

До четвертої групи належать питання, що характеризують соціально-економічні ознаки (заняття, галузь господарства, джерело засобів існування, доход, статус в зайнятості та ін.). Питання про заняття визначає конкретну роботу або посаду. Іноді замість нього (або поряд з ним) ставиться ширше питан­ня, що з'ясовує галузь економіки, у якій працює опитуваний. При проведенні перепису шляхом постановки відповідного питання також визначають число безробітних.

П'ята група має питання про освітній рівень населення (грамотність, відвідування школи, число років навчання, досяг­нутий рівень освіти, навчальний заклад, в якому навчалася осо­ба, іноді професія або рівень кваліфікації). Слід також зазначити, що питання про грамотність або освіту задають особам, по­чинаючи з визначеного віку. Саме поняття «грамотність» трак­тується в переписах різних країн по-різному. В одних випадках мають на увазі уміння читати, в інших - не тільки читати, але і писати. Утім, у країнах, де практично ліквідована негра­мотність, питання про грамотність звичайно відсутнє.

Уряді країн, особливо в тих, де населення досить рухливе, програми переписів мають і питання про міграції. Наприклад, ставиться питання про тривалість проживання на даному місці, про колишнє місце проживання, місце народження, розташу­вання місця роботи або навчання, а для іноземців — про час при­буття в країну і про країну вибуття. Іноді бувають спеціальні питання щодо біженців, переміщених осіб і т.п.

У деяких переписах є питання про участь у війні і про військову службу, про фізичні і психічні недоліки.

Досить часто перепис населення поєднується з іншими пе­реписами (сільськогосподарським, житловим та ін.). У цих ви­падках програма перепису доповнюється блоком спеціальних питань.

Ще однією характерною рисою переписів у розвинутих країнах є те, що їх часто проводять одночасно з житловими, промисловими, торговельними й іншими переписами. Це по­в'язане з тим, що перепис не задовольняє цілком потреб дер­жави у відомостях про населення, оскільки програма перепису не може бути надміру докладною (це коштувало б дуже доро­го). Крім того, обробка матеріалів перепису вимагає досить ба­гато часу. Тому для одержання матеріалів за більш широкою або спеціальною програмою, а також для обробки частини резуль­татів у відносно стислий термін користуються вибірковим ме­тодом.

Переписи населення на території України

Стосовно України в її нинішніх кордонах, то відтворити дані про населення і особливо до початку XX століття, досить важко. По-перше, в адміністративно-територіальному аспекті велика (Центральна та Східна) частина сучасної України входила до складу губерній тодішньої Російської імперії. їхній склад і кор­дони не були постійними, вони змінювалися, що ускладнює зіставний облік стосовно сьогоднішньої території країни.

По-друге, Західні регіони сучасної України раніше входи­ли до складу інших держав — Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Румунії. Одержати щодо них більш-менш надійні дані про чисельність населення, особливо у XVIII—XIX століттях, ще складніше.

На українських землях можна було довідатися про населен­ня та його розподіл на суспільні групи з реєстрів осіб, що мали платити податки: у Речі Посполитій, на Гетьманщині й у Російській імперії. В Козацько-Гетьманській державі перепи­си населення мали здебільше фіскальний характер (т. зв. «Пе­реписні книги» 1666 р.). У XVIII ст. «ревізії» провадилися до­сить часто, але переважно охоплювали лише певні місцевості (полки) або ж окремі групи (стани) людности. Перший загаль­ний перепис населення був проведений у 1723 р. Другий док­ладний перепис населення (чоловічого) Гетьманщини був у 1763 р. Так званий «Рум'янцівський Опис» всього (чоловічого й жіночого) населення Гетьманщини відбувся протягом 1765— 69 рр. (але він не був закінчений і зведений). Для українських земель у Російській імперії цінними є ревізії, їх було 10 (у тому числі на Україні, крім Слобідської, де вони були й раніше, у 1782, 1795, 1811, 1815, 1833,1850,1857 рр.), вони враховували населення, що мало платити податки, подавали його чи­сельність з розподілом на стани, міське і сільське населення та (у XVIII ст.) національність. У1857,1863 і 1885 рр. здійснено ще три адміністративно-поліційні переписи населення.

Перепису населення 1897 р. передували на Центральних і Східних Землях переписи населення у ряді міст України: Євпа­торії (1887), Житомирі (1873), Катеринославі (1865,1873), Києві (1874), Миколаєві (1875), Одесі (1873, 1879, 1892), Таганрозі (1863, 1864), Херсоні (1887), Ялті (1894). Підсумків цих пере­писів не оголошено, за винятком переписів у Києві 1874, що його провів і розробив Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства, та Харкові — 1892 (результати його подав О. Русов).

Єдиним загальним у Російській імперії був перепис насе­лення 1897 року, який здійснив Центральний Статистичний Комітет у Петербурзі. Він базувався на тих же принципах, що і сучасні переписи, перш за все, на принципі одномоментності. Проведенням перепису керував Міністр внутрішніх справ. Переписні листи заповнювалися станом на 28 січня (9 лютого за новим стилем) у сільській місцевості обліковцями на кожне гос­подарство, а в міських поселеннях — квартировласниками на кожну квартиру. Обліковувалися три категорії населення: на­явне, постійне та прописне. Переписні листки містили 14 за­питань, у тому числі про віросповідання й рідну мову (але не про національність).

Під час перепису було організовано попереднє заповнен­ня переписних листів, що розпочиналося в селах за 30-20, а в містах за 10-5 днів до критичноїдати (9 лютого). Перевірка да­них на критичну дату проводилася в містах 2 дні, в селах — 3 дні. Обліковці формувалися з письменних запасних солдат, «благо­надійних» вчителів та священників. Облікова дільниця в селі охоплювала 2000 мешканців, в місті — 750.

Перепис населення 1897 р. мав низку недоліків, неясну кла­сифікацію професії, помилкові дані про мову на деяких окраї­нах України (на україно-білоруському пограниччі й у північній Чернігівщині); підсумки перепису опубліковано лише частко­во і по великих адміністративних одиницях (губерніях і повітах). Незважаючи на всі хиби, перепис населення 1897 р. залишився єдиним поважним джерелом для ознайомлення зі складом 85% населення українських земель на кінець XIX ст. Матеріали пе­репису оброблялися вручну протягом 8 років. Результати пере­пису 1897 року опубліковано для всієї імперії і для поодиноких губерній; деякі його матеріали опрацювало у 1920-их рр. Цент­ральне Статистичне Управління (ЦСУ) УРСР.

Перший перепис населення в СРСР 28. 8. 1920 має обме­жене значення, бо його проведено не по всій території України і в умовах громадянської війни, до того ж чимало осіб відмови­лося від реєстрації або подало невірні дані. Матеріали перепи­су 1920 р. були опубліковані у видавництві ЦСУ СРСР у Москві й ЦСУ УРСР у Харкові.

15. 3. 1923 проведено досить докладний перепис населен­ня міст СССР. Дані з УРСР публіковано у видавництві Цент­рального Статистичного Управління СРСР у Москві й Цент­рального Статистичного Управління УРСР у Харкові.

Перший загальний перепис населення в СРСР проведено 17. 12. 1926. Він був добре підготовлений і назагал об'єктивно проведений. Особиста картка для опитуваних містила 14 запитів, утому числі про національність і мову, місце народжен­ня, докладні запити про зайняття, писемність й освіту; натомість не питали про релігію. Дані перепису 1926 р. найцінніші з усіх переписів населення на Центральних і Східних Землях; вони також найдокладніше опубліковані й розроблені ЦСУ як СРСР, так і УРСР.

Новий перепис населення проведено в СРСР (його орга­нізувало ЦУНХУ - «Центральное Управление Народно-хозяйственного Учета» в Москві) 6.1.1937. За урядовою версією, цей перепис було проведено з грубими порушеннями основ стати­стичної науки та урядових інструкцій, і тому розпорядженням Ради Народних Комісарів СРСР від 25.9.1937 його анульовано (ще перед публікацією підсумків перепису). Насправді це зроб­лено тому, що перепис виявив жахливі втрати людності.

Між 1913-м і 1926-м, на які припадали роки Першої світо­вої і громадянської воєн, населення України збільшилося на 2,3 млн. чол. За наступні шість років воно зросло ще на 2,4 млн. Прогноз Інституту демографії, яким керував учений зі світовим ім'ям академік М.В.Птуха, припускав, що ще за чотири роки, до початку 1937-го, населення зросте на 2,1 млн. і досягне 34,0 млн. чол. Цей прогноз складено ще до голодомору 1933-го. В одному з виступів Сталін сказав, що 1937 року чисельність на­селення СРСР становитиме 170 млн. Попередні результати пе­репису 1937 року (який був призначений на 1933-й, але тричі відкладався), повідомлені керівництву, дали в цілому по СРСР нижчу цифру — 162,0 млн. Вона відповідала чисельності насе­лення Союзу 1932 року (161,9 млн. чол.). Виходило, що за п'ять років соціалістичної індустріалізації, колективізації, культурної революції й побудови основ соціалізму населення країни так і не збільшилося. Політична значущість отриманих цифр цілком зрозуміла, хоча в ті роки жодних нагадувань про голод в Україні, Казахстані та інших районах СРСР, звісно ж, не було. У вересні 1937 року постановою Раднаркому, підписаною Молотовим, організацію січневого перепису визнано незадовільною, а ре­зультати — «дефектними». Цією самою постановою було нака­зано провести новий перепис населення в січні 1939-го. У дусі тих часів керівників перепису оголосили ворогами народу й репресували. У Києві закрили створений ще 1919 року пер­ший у світі Демографічний інститут, а його директор академік М. Птуха майже два роки просидів у Лук'янівській в'яз­ниці. Вісімнадцять років провів у таборах ще один визначний український демограф — Ю.Корчак-Чепурківський.

Наступний перепис населення 17.1.1939також не був опуб­лікований, за винятком найзагальніших даних — офіційно че­рез початок війни 1941 р., фактично тому, що він був сфальси­фікований. Цей перепис дозволив трохи приглушити демог­рафічні наслідки голоду та репресій. По СРСР він дав цифру чисельності населення 170,5 млн. чол., що на 8,5 млн. більше, ніж невідомі на тоді цифри 1937-го, в тому числі УРСР — на 2 млн. Можливість 4,25 млн. середньорічного природного при­росту населення за ці два роки викликає серйозні сумніви. Швидше за все, результати перепису 1939-го орієнтувалися та «прив'язувалися» до 170-мільйонної цифри, названої Сталіним за три місяці до того на з'їзді партії.

Перепис 1959-го проводили в період хрущовської відлиги, і, порівняно з наступними — 1970 і 1979 рр., — отримані дані було подано найповніше. Хоча в нас наводилися й офіційні дані до 1950 року, оперувати ними можна з багатьма застереження­ми. Швидше за все, відразу після війни, усередині 1945-го, на­селення становило приблизно 33,5—34,0 млн. чол. Якби не було війни, 1945 року в Україні мешкало б 43,0—43,5 млн. чоловік. Тобто прямі й непрямі (через падіння народжуваності) втрати за п'ять воєнних років досягай, за орієнтовними оцінками, при­близно 10 млн. жителів. Перший повоєнний перепис населен­ня СРСР проведено лише 1959 року, тобто через чотирнадцять років після закінчення війни. Тоді як у всіх європейських краї­нах такі переписи відбулися через один-три роки після війни. У сусідній Польщі за цей період провели три переписи насе­лення — у лютому 1946-го (через дев'ять місяців після закін­чення війни), у грудні 1959-го та у грудні 1960-го.

Перепис населення в СРСР від 15.1.1959р. фіксує 15ознак населення. Порівняно з 1926 р. пропущено запит про місце на­родження (щоб не дати інформації про міграційні процеси), відносно докладно розроблено дані про віковий, соціально-про­фесійний і родинний склад населення. Підсумки перепису подає У ЦС СРСР досить скупо («Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 г.», тт. 1—15 — по 1 т. для кожної республіки, 1962-63) і тільки по великих адміністративних одиницях (республіках, краях, областях), що дуже утруднює порівняння ре­зультатів цього перепису населення з переписом 1926 року. Національність і рідну мову населення подано правильно лише для УРСР, натомість сфальшовано на українських землях поза межами УРСР, а також чисельність українців у діаспорі.

Що стосується Західних земель України, то в Австрії пере­писи населення провадилися з 1818р., в Угорщині з 1850 р. Док­ладнішими були переписи населення 1857,1869, зокрема 1880, 1890, 1900 і 1910 рр. (останні 4 відбувалися 31.12 відповідного р.). Підсумки переписів населення були опубліковані й розроблені у численних виданнях Центральної Статистичної Комісії у Відні, Угорського Статистичного Уряду в Будапешті, а також крайовими статистичними установами для Галичини і Букови­ни, їх подавали по повітах, а частково (з 1880) і по громадах. У переписах населення Австро-Угорщини не питали про націо­нальність, лише про мову і віровизнання. Мовний склад насе­лення був представлений невірно тому, що не визнавав єврейсь­кої мови та через те, що адміністрація (польська в Галичині й угорська) провадила переписи населення не на користь ук­раїнців; проте його можна було виправити на підставі даних про віровизнання.

Переписи населення на Західній Україні після 1918 р. у Польщі було проведено 30.9.1921 р. і 9.12.1931 р. Перепис 1921 р. реєстрував національність, а перепис 1931 — рідну мову. Підсумки переписів населення 1921 р. опубліковано і розроб­лено детальніше (національну й віросповідну структуру за по­одинокими оселями), 1931 —тільки за повітами в обох перепи­сах населення.

У Чехословаччині переписи населення проведено 15.2.1921 р. і 1.10.1930 р. Вони реєстрували всі важливіші прикмети насе­лення, у тому числі національність і віровизнання, і були де­тально опубліковані. Національні відносини на Західному За­карпатті (у Словаччині) подано невірно: частину українців зменшено на користь словаків.

У Румунії перепис населення проведено 19.12.1930 р. і опуб­ліковано головні його підсумки по повітах і громадах. Націо­нальну належність населення подано подвійно: за рідною мо­вою і за національністю (етнічним походженням). Чисельність українців применшена на користь румунів.

По другій світовій війні переписи населення проведено у державах, до складу яких входять окраїни Західної України: Польщі(1946,1950,1960), Чехословаччині (1947,1961) і Румунії (1948, 1956, 1966). У цих державах не реєструється тепер віро­визнання населення; у Чехословаччині й Румунії реєструється його національність (в обох державах переписи подають надто низьке число українців), переписи населення у Польщі не бе­руть до уваги ні національної, ні мовної структури людности.

Чотири повоєнні переписи в СРСР —1959-го, 1970-го, 1979-го і 1989-го років, охоплювали всю територію сучасної Украї­ни. У повоєнний період населення України збільшувалося. 1957 року його чисельність перевищила 40 млн., 1965-го — 45 млн. і 1981-го — 50 млн. Зростання тривало до 1993 року, коли чи­сельність населення досягла 52,2 млн. Після цього почався істотний спад. На 01.01.2004 року нас уже стало 47,4 млн. чол. постійного населення.

Перепис населення 2001 року був першим національним переписом населення у незалежній Україні. За час, що минув після проголошення незалежності, в суспільно-політичному житті України відбулися значні зміни, які безпосередньо впли­нули на рівень та умови життя населення, його чисельність та структуру. Ті тенденції, які мали місце у природному та мігра­ційному русі населення, перехід на багатоукладну економіку, роз­виток приватного сектору, розширення неформальної зайня­тості, зняття обмежень в частині подвійної зайнятості, наявність безробіття спонукали зміни в розміщенні населення, його стате­во-віковому складі, професійній та галузевій структурах, статусі зайнятих, національному та мовному складі регіонів.

Перепис населення проводився відповідно до правових положень, передбачених Законом України «Про Всеукраїнсь­кий перепис населення». Вказаний закон визначає правові, еко­номічні та організаційні основи підготовки і проведення пере­пису, оброблення, узагальнення, поширення та використання його результатів, регулює відносини суб'єктів перепису насе­лення, визначає їхні права, обов'язки та відповідальність, вста­новлює гарантії держави щодо захисту отриманої конфіден­ційної інформації.

Уперше, на відміну від минулих переписів населення, була реалізована можливість поглибленого вивчення суто національних особливостей, що притаманні лише нашій країні. З іншого боку, у ході спостереження мав досліджуватися також вплив міжнародних інтеграційних процесів на розбудову само­стійної української державності. Починаючи з 1996 р. терито­ріальними органами державної статистики були розгорнуті роботи щодо уточнення переліку та меж міських населених пунктів, упорядкування адресного господарства міських поселень, виготовлення спеціального картографічного матеріалу, перевірки правильності та повноти поточного обліку населення.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 люто­го 2001 року №51-р критичною датою, тобто моментом, на який фіксуватимуться показники, передбачені програмою перепи­су, встановлено 0 годин 5 грудня 2001 року, а сам перепис було здійснено з 5 до 14 грудня 2001 року.

Програма перепису враховувала нові реалії нашого життя. Збільшилась кількість запитань «Ваші джерела засобів існуван­ня», тепер їх п'ятнадцять замість одинадцяти. У переписному листі дещо інший підхід до національної приналежності. Тепер треба було ще вказати етнічну групу, скажімо, лемко, гуцул, бойко... Поряд з офіційно зареєстрованими шлюбами вказува­лися не зареєстровані в органах РАГС.

Слід пам'ятати, що перепис населення проводився не за пропискою, а за фактичним проживанням людини, тому від самих громадян не можна було вимагати ні паспорта, ні інших документів. Всі записи здійснювалися зі слів респондента. За­кон обумовлював конфіденційність отриманої під час перепи­су інформації. Нею не можуть скористатися ні міліція, ні суд, ні прокуратура.

Відповідно до Закону, Всеукраїнський перепис не є добро­вільною справою. Відповідно до статті 186, усі громадяни по­винні надавати відповіді на запитання переписного листа. Уразі відмови передбачено штраф від трьох до п'яти мінімумів не­оподатковуваних доходів громадян.