- •1. Сутність демократизації як процесу переходу до демократії. Концепції. Теорії.
- •2. Предмет дослідження транзитології.
- •3. Класична парадигма транзиту в політологічній теорії.
- •4. Зміст, критерії та фактори політичного транзиту.
- •5. Трансформація партійної системи на пострадянському просторі.
- •6. Методологічні засади політичного транзиту.
- •7. Взаємозв’язок між політичними інститутами і політичними цінностями в посткомуністичних суспільствах.
- •8. Виклики стабільності та загрози демократії: проблеми сталого розвитку.
- •9. Особливості політичного транзиту в Європі та на пострадянському просторі.
- •10. Транзитологія про демократичну консолідацію суспільства.
- •11. Диференціація та спеціалізація політичних інститутів як категорії політичного транзиту.
- •12. Класична парадигма транзиту в політологічній теорії.
- •13. Роль мас та еліт в процесі демократичних транзитів.
- •14. Легітимність та політична стабільність як фактори політичного транзиту.
- •15. Міжнародні фактори (державні, міждержавні та недержавні), що сприяють та перешкоджають демократичним транзитам.
- •16. Моделі демократії та транзитологія (Пшеворський).
- •17. Роль політичних символів для демократичної консолідації суспільства.
- •18. Структурний та процедурний підходи: порівняння та можливість синтезу.
- •19. Національні версії політичного транзиту в країнах снд.
- •20. Основні методологічні напрямки політичного транзиту.
- •21. Особливості внутрішніх факторів демократичних транзитів «третьої хвилі».
- •22. Особливості демократичного транзиту в Україні.
- •23. Особливості інститутів українського президентства та парламентаризму.
- •24. Особливості політичного транзиту постсоціалістичних країн.
- •25. Особливості процедурного підходу в процесі демократизації.
- •26. Перспективи консолідації нових демократій.
- •27. Політична трансформація в Латинській Америці.
- •28. Особливості сучасної демократичної «хвилі» у Південній Європі.
- •29. Політична трансформація в Центральній та Східній Європі.
- •30. Особливості сучасної демократичної «хвилі» у Південно-Східній Азії.
- •31. Політичні зміни та політичний розвиток.
- •32. Участь груп інтересів у демократичному транзиті в Україні.
- •33. Проблема переходу до демократії. «Хвилі демократизації».
- •34. Досвід політичного транзиту Латинської Америки для України.
- •35. Проблеми транзиту політичних систем сучасності.
- •36. Результати соціально-економічних змін та можливості досягнення сталого розвитку в країнах снд.
- •37. Розробка методології досліджень політичного транзиту в сша в хх ст..
- •38 Роль зовнішніх факторів у переході авторитарних режимів до демократії.
- •39Роль еліти як „авангарда" політичного транзиту в Україні.
- •40Роль менталітету, традицій в політичному транзиті.
- •41Специфіка дослідження політичного транзиту в країнах Східної Європи та рф.
- •42 Спільне і особливе в різних варіантах демократизації авторитарних режимів.
- •Суб'єктивні фактори транзиту.
- •Теоретичні джерела та концептуальні витоки політичного транзиту.
- •50 Теорія політичного транзиту (а. Пшеворський, п. Штомпка).
- •Типологія режимів за критерієм політичного транзиту (г. О'Доннел та ф. Шміттер).
- •Типологія транзиту (а.Ю.Мельвіль, в. Фісун, в.П.Горбатенко).
- •Транзит та економічне зростання
- •55 Транзитологічний підхід до аналізу політичних процесів
- •56 Транзит в програмах українських політичних партій
- •57 Транзитологія та глобалізація: пошуки поля рівноваги
- •58 Транзит як виклик і проблема: погляд с.Хантінгтона
- •59 Українська національна ідея та політичний транзит
- •60 Умови та основні етапи політичного транзиту
- •62 Проблема переходу до демократії. «Хвилі демократизації» у світі.
- •63 Екстенсивний та інтенсивний розвиток у «нових» і «старих» демократіях.
- •Фактори невизначеності в сучасних демократичних транзитах
- •Варіанти політичного вирішення з демократичних транзитів
- •66 Національна ідентичність в процесі транзиту.
- •67 Культурно-ціннісні передумови демократизації.
- •68 Інституціоналізація демократії в ході транзиту
- •69 Особливості взаємодії основних політичних акторів в ході посткомуністичних трансформацій
- •70 Варіанти посткомуністичних трансформацій суспільства.
- •Напрями у вивченні передумов демократизації суспільства
- •72 Шляхи та структурні фази демократизації.
- •Модель зміни режиму другої спроби
- •74. Демократична консолідація в моделі о’Доннелла і Шміттера
42 Спільне і особливе в різних варіантах демократизації авторитарних режимів.
В останні десятиліття політологи різних країн звернулися до проблем трансформації недемократичних режимів у демократичні, і це привело до певної переорієнтації в політології. У 60-х роках 20 ст. багато вчених стверджували, що недемократичні режими — досить тривалі феномени політичної реальності. 3. Бжезінський та С Хантінгтон у праці “Політична влада: США і CPCP”, виданій у 1964 p., визначили одну спільну особливість великих держав: вони належать до еліти успішно діючих. Тому багато політологів гадали (незважаючи на безумовні переваги демократії над тоталітаризмом чи авторитаризмом), що з точки зору можливості функціонування тоталітарні режими наддержав можуть розвиватися навіть з більшим успіхом, ніж демократичні.
У 60-х — на початку 70-х років 20 ст. справді здавалося, що історія вкотре повернулася спиною до демократії. Між двома світовими війнами також був період, коли демократія відступала, а тоталітаризм сприймався мало не режимом майбутнього. На початку 70-х років світ став свідком краху молодих демократичних режимів в Африці. На цей час припадає хвиля військових диктатур і в Латинській Америці. Однак ситуація дедалі змінювалася. Припинили існування три авторитарні режими (Греції, Португалії, Іспанії). На початку 80-х років аргентинські військові відмовилися від влади, а бразильські генерали поступово привели країну до демократії. їхній приклад наслідували інші держави. И, нарешті, країни Східної Європи одна за одною відійшли від тоталітаризму, стали на шлях демократії, розпалася найбільша імперія – СРСР. Ці події й зробили надзвичайно актуальною проблему трансформації недемократичних режимів і переходу до демократії як одної з найпосутніших складників сучасного світового процесу. Цю проблему політичного процесу в післявоєнний період називають “теорією переходу”, або “транзитологією”. Вважають, що започаткував цю теорію американський політолог Д. Растоу книжкою “Переходи до демократії” (1970), в якій він проаналізував передумови і стадії демократизації у Швеції і в Туреччині, особливо виділивши роль суб´єктивних чинників такого переходу. Інший дослідник переходів до демократизації С Хантінгтон характеризує світову тенденцію демократизації як циклічний процес, якому властиве чергування “припливів” і “відпливів”. Від початку 19 ст. він виділив два такі повні цикли, зауваживши, що зараз людство переживає третю хвилю демократизації. Очевидно, що як і в попередніх циклах, не всі спроби переходу на демократичний шлях розвитку буде закріплено, але значне нарощування демократичного потенціалу, безсумнівно, відбувається. Для демократичних змін минулого десятиріччя характерні загальні риси, зумовлені природою демократії як організованого політичного суперництва. Для стабільності такої “системи суперництва” необхідна взаємна довіра між претендентами на владу, традиційна повага до правил гри, які Р. Даль називає “системою взаємної безпеки”. Терпимість і взаємна довіра претендентів на владу формувалися поволі, спочатку тільки всередині політичної арени. Паросток демократії, який тут з´явився в ході поетапного розвитку, набував форми політичного суперництва у відносно вузькому колі еліт. Лише згодом він охопив велику частину населення. Поступовість становлення політичної конкуренції необхідна, щоб партії та індивіди, незважаючи на суперництво, могли навчитися терпимості й взаємодії, а також розумінню того, що поразка — це ще не загибель, що від перемоги невіддільна звітність, а від влади — відповідальність. Звичайно, це, як вважає американський політолог Л. Даймонд, “не може бути правовою основою продовження життя недемократичних систем, які втратили легітимність і потребують заміни”. Нерідко єдиний шлях до демократії пролягає через швидку й рішучу ліквідацію авторитаризму чи тоталітаризму та їхніх інститутів. Це відбувається, коли сукупність внутрішніх і, нерідко, зовнішніх чинників створює особливо сприятливу для демократії ситуацію або коли правляча еліта не хоче поступатися реальною владою. Проте здебільшого недемократичні режими, особливо авторитарні, більш-менш самостійно визначають час, спосіб і масштабність свого сходження зі сцени суспільного життя. Принципово наполягаючи на їхньому негайному зреченні, демократичні сили в цьому випадку можуть завадити можливим змінам. На думку X. Лінца, “стратегія прямого розвитку може бути використана не лише революційним способом. Запорука успішного переходу полягає в ряді дрібних реформ і залежить від готовності демократичної опозиції миритися попервах із досить обмеженим полем дій”. Тобто опозиція, що формується, повинна задовольнятися наявними можливостями й уникати спокуси насильства. Перевага такого варіанта полягає в тому, що конкуруючі політичні сили одержують час, щоб звикнути до атмосфери демократичних перетворень, перш ніж уся державна структура стане відкритою для політичної боротьби. Таким чином, недемократичні режими можуть змінюватися по-різному. Польський політолог Є. Вятр виділяє три форми трансформації. Першу можна назвати реформою згори, коли автократичні правителі добровільно, а не внаслідок тиску опозиції вирішують змінити систему й до того ж мають достатньо мудрості і волі, щоб утілити свою програму демократичних змін у життя. Друга форма — крах недемократичних режимів, коли вони дуже швидко капітулюють. Третьою формою є поступові реформи, узгоджені з різними політичними силами. На думку політолога Д.А. Фадеева, перехід від авторитаризму до демократії здійснюється в кілька етапів: криза авторитарного режиму; лібералізація його; встановлення демократії. Розглянемо їх докладніше.
стратегії, розробка і реалізація політичних курсів в процесі транзиту.
Стратегії, розробка і реалізація політичних курсів в процесі транзиту.