17. Роль політичних символів для демократичної консолідації суспільства.

Практически все политические движения, партии и объединения используют символы, которые являются важным элементом коммуникации между ними и социальными группами. По сути политические символы тесно взаимосвязаны с идеями и программными компонентами этих субъектов общественно-политических процессов. Востребованность символов особо ощущается в период активизации и обострения политических процессов. Особое значение символы приобретают во время политических акций, предвыборных кампаний, референдумов. Они выступают активным элементом политической борьбы, средством воздействия и коммуникации с избирателями. Тот, кто владеет символами, определяющими в настоящий момент общественные чувства, в значительной мере овладевает дорогой в политику и поэтому исследование сущности и содержания политических символов, их функций, методов воздействия имеет как практическое, так и теоретическое значение.

Политический символ выступает одним из ведущих факторов социальной мобилизации и интеграции, и участвует в создании и развитии партий, объединений, движений. Политический символ как носитель обобщенного смысла (идея, действие, персона, объект) непосредственно связан с процессами образования, развития политических структур. С помощью символического критерия можно оценивать групповую сплоченность политической партии, союза, движения. Он является "оболочкой", заключающей в себе информацию о социальной структуре того сообщества, которое сделало тот или иной символ и предполагает интерпретацию и поведенческую реакцию. Как средство социальной коммуникации символ выполняет функции, с одной стороны - передачи информации, с другой стороны - отделения "своей" информации от чуждой, определяет границы социальной группы.

Политическая символика выполняет функцию политической социализации членов общества. Символы участвуют в процессе становления индивида как субъекта политических отношений; они отвечают за формирование в сознании человека определенных представлений, ориентаций и установок.

Среди элементов политической культуры выделяются политические символы, которые способствуют сплочению людей и ориентации их политического поведения.

Представители политологической школы в своих исследованиях отмечали - в природе символа заложен некий изоморфизм природной, социальной и символической структур (К. Леви-Стросс). Символическая нагрузка на знак ложиться временно – любому обществу в определенный период времени присущи свои особенные символы – но переменить данную временность довольно сложно. Знаковость политической символики можно назвать ее спецификой. Политические символы нельзя отнести семантически только к естественным знакам.

18. Структурний та процедурний підходи: порівняння та можливість синтезу.

В політичній науці склалися два основні підходи до інтерпретації умов формування демократичних систем та інститутів. Так, прихильники структурного підходу, виходять із того, що демократичні режими утворюються під домінуючим впливом макрофакторів – фундаментальних якісних змін в усіх системах життєдіяльності соціуму. Згідно з цим підходом, демократія має бути підготовлена відповідним соціально-економічним розвитком суспільства, виконувати функцію оформлення базових процесів, що відбуваються в соціальній сфері. Хантінгтон, наприклад, поєднуючи процеси модернізації та демократизації, вважає, що запорукою успіху останньої є довготривалі реформи, що ведуть до підвищення складності, адаптивності політичної системи в цілому, секуляризації суспільного життя, раціоналізації структур влади, досягненню національної єдності тощо.

Варто підкреслити, що концептуальний базис праць прихильників цього підходу є своєрідною рефлексією досвіду країн „традиційної демократії”, яка виводить „чистий тип” процесу демократизації, а тому має скоріш фундаментально світоглядне, ніж прикладне значення для інших соціально-політичних організмів ойкумени.

Прихильники процедурного підходу вважають, що головними умовами переходу до демократії є характер правлячих еліт, їх політичні цінності та ідеали, найважливіші тактики і технології володарювання, які використовуються ними. В цьому випадку успіх проекту під назвою „демократія” залежить від ступеня компетентності еліт, їх здатності і можливостей мобілізувати всі (у тому числі й людські) ресурси для досягнення поставленої мети. До цієї групи дослідників належать як західні (Пшеворський, Шміттер, Лінц), так і вітчизняні науковці. Одним із найавторитетніших дослідників проблем демократичного транзиту в Україні є Полохало.

У центрі досліджень другого напряму лежить процес переходу від авторитаризму до демократії. Представники цього напряму вважають, що успіх або невдача демократичних перетворень багато в чо­му визначається характером самого транзиту. Головна увага приділяється ролі політич­них еліт, важливості єдності елітних груп, не­обхідності обов'язкової наявності угод і пактів між ними. Якщо формування демократичної культури є суттєвим аспектом демократії, то необхідно визнати, що позиція еліт дійсно може ма­ти вирішальне значення у визначенні напрям­у і перспектив подальшого розвитку суспільства. Тобто, суспільство буде розвиватися шляхом демократії чи диктатури.

Ці два підходи доповнюють один одного, тому що вони фактично роблять акцент на різні сторони єдиної групи явищ. Тому теоретично нічого не має перешкоджати спробі синтезувати дві методології, одна з яких звертає увагу на структурні фактори демократії і демократизації, а інша - на процедурні фактори.

Цілком очевидно, що багато ключових мо­ментів конкретних рішень і дій політичних ак­торів зумовлюють де­мократизацію та відповідні суспільні перетво­рення. Актори самі обирають свої стратегії і так­тики, визначаючи специфіку процедур і інсти­тутів, які встановлюються. Крім цього актори здійснюють вибір політичних інститутів і дій за обставин, які були створені не ними і є зовнішніми стосовно самого вибору. Тобто, на цей вибір впливають не лише самі проце­дури (конкретні політичні дії), але і струк­турні фактори, які пов'язані насамперед із куль­турними традиціями і широкою соціально-економічною базою. Однозначним є те, що розпочати побудову демократії можна не очікуючи, доки сформуються найбільш сприятливі для цього умови, але успішне завершен­ня конкретного демократичного транзиту та перспективи консолідації демократії в результаті зале­жать і від структурних (націо- і державоутворюючих, соціально-економічних, культурно-ціннісних) факторів.

Отже, спроба теоретико-методологічного син­тезу структурного і процедурного підходів до де­мократизації є необхідною, оскільки дозволила б враховувати більш широку сукупність факторів та змінних, а також побудувати більш багатовимірні моделі процесів, які досліджуються. І своєрідним початком для такого попереднього синтезу могла б стати методологія аналізу, яку вперше бу­ло використано у праці Кемпбелла та його коллег, яку вони назвали "крувообігом причинності". Автор цієї праці наголошує, що в ідеалі поступове просування в процесі аналізу від змінних макрорівня, які впливають на демократизацію, до змінних мікрорівня повинно здійснюватися у відповідності до повної методо­логічної логіки. Мається на увазі те, що спуск до кожного подальшого рівня аналізу передбачає, що пояснювальний по­тенціал факторів попереднього рівня вже вичер­пано, а саме явище так і залишилося не до кінця поясненим. Перехід із макро- на мікрорівень і передбачає поступовий рух від переважно струк­турного до переважно процедурного аналізу. От­же, відкривається шлях для синтезу двох підходів у межах загальної методологічної моделі, яка зможе пояснити, як і чому відбувається демократи­зація. Хоча, необхідно зазначити, що використання методології "крувообігу причинності" під час аналізу передумов демократизації не може замінити розробки інтегративної теорії. Тобто, наукові дослідження у цій галузі повинні продовжуватись і надалі.