Рівні, типи розв'язання завдань і ключові навички (за м. Вудкоком, д. Френсісом)

Рівні	Тип розв'язання завдань	Ключові навички
1	Рутинний	— неухильне дотримання процедури; — раціональна оцінка ситуації; — гуманне лідерство; — контроль / мотивація;
2	Селективний	— визначення цілей; — планування; — аналіз / розвиток; — аналіз інформації;
3	Адаптаційний	— ідентифікація проблем; — систематизоване розв'язання проблем; — створення робочих груп; — аналіз можливого ризику;
4	Інноваційний	— творче управління; — стратегічне планування; — системний розвиток

   Чим більше суб'єктивні оцінки окремих осіб у групі збігатимуться з об'єктивною значущістю завдань, тим більша вірогідність вибору ними ефективного шляху їх розв'язання. Якщо у групі домінує думка керівника (лідера), прийняття рішення значною мірою буде детерміноване спонуками, стимулами, зумовленими його поглядами, поведінкою. Часто в таких випадках мотиваційними впливами керівника є намагання продемонструвати свою професійну перевагу над підлеглими, реалізувати особисто значущі суб'єктивні цілі, прагнення до влади. Позначається це і на поведінці підлеглих, які беруть участь у прийнятті рішення. Характеризують її намагання поступитися керівнику, прагнення приховати професійну некомпетентність, уникнути зауважень на свою адресу. У групі з партнерськими відносинами кожний учасник обговорення проблеми намагається реалізувати свої інтелектуальні можливості. Однак при цьому всі оцінюють свою позицію як єдино правильну, що не потребує обговорення.    Під час розв'язання завдань, віддалених від їх компетенції, учасники дискусії виявляють вищу ініціативу, здатність до ризику. Розв'язання завдань, що перебувають у сфері їх компетенції, налаштовує на обережну, позбавлену ризику поведінку. Нераціональний підхід до розв'язання завдання, неадекватні групові рішення є наслідком безініціативності, безвідповідальності, низької компетентності лідера. Розв'язуючи конкретні групові завдання, лідери (керівники) обирають одну з таких тактик: — ризик з підвищеною відповідальністю; — затягування розв'язання завдання з метою уникнення відповідальності; — самостійне розв'язання проблеми, пов'язане з обачним ризиком; — мінімум самостійних дій, уникнення відповідальності за нерозв'язання завдання.    Вибір засобів, методів, тактик розв'язання завдань залежить від типологічних якостей керівників (лідерів) групи. Керівник з яскраво вираженими якостями лідера навряд чи пристосовуватиметься до проблеми або уникатиме її розв'язання. Очевидно, він обере тактику протиборства або співробітництва і не шукатиме компромісів. Орієнтовані на себе керівники обиратимуть “агресивну” тактику — протиборство, а орієнтовані на інших — співробітництво або компроміс. Знаючи особливості взаємодії конкретного лідера (керівника), його орієнтованість (на ціль або на відносини з людьми), можна спрогнозувати вибір ним тактики розв'язання конкретного групового завдання.    Продуктивність групового розв'язання завдання вимірюється потенційними можливостями групи, тобто її потенційною продуктивністю (вмінням адекватно оцінити ситуацію, значущістю самого завдання, здатністю обрати відповідні методики і тактики його розв'язання та ін.), за мінусом втрат мотивації і втрат, що виникають при координації, взаємодії і спілкуванні. Обрання лідера групи є ефективним стимулом підвищення координації, взаємодії і спілкування, засобом активації групових зусиль, зниження координаційних втрат. Ефективність роботи лідера (керівника) залежить від особливостей групи, взаємин у ній, специфіки завдань, зовнішньої ситуації.    Нечисельні групи, до яких належать компетентні, високоорганізовані індивіди, здатні самостійно задовольняти свої інтереси. Вони рідко потребують керівництва, орієнтованого на розв'язання завдання, оскільки саме завдання автоматично контролює їх поведінку. Таким групам потрібен керівник, який орієнтуватиметься на взаємини, підтримуватиме на відповідному рівні мотивацію індивідів. Ситуаційні вимоги до розв'язання групових завдань та прийняття рішень виходять з того, що зі зростанням чисельності групи зростає потреба в керівництві нею. У великих групах координація і мотивація членів групи може стати відчутною проблемою, для розв'язання якої запроваджують посаду керівника.    Найскладнішою психологічною процедурою, найголовнішим оцінювальним критерієм здібностей, умінь і навичок членів групи та їх керівника (лідера) є безпосереднє прийняття групових рішень.    Групові рішення можуть бути програмованими (базуються на заведеному порядку, послідовних процедурах, ухвалюються за типових обставин; мають обмежену кількість альтернатив; повинні відповідати динаміці розвитку організації) та непрограмованими (використовують у невизначених, неструктурованих ситуаціях, зумовлених відсутністю інформації, нечіткістю цілей, завдань; вибір засобів розв'язання проблем може бути надзвичайно великим).    Прийняття групового рішення є складним психологічним процесом, під час розгортання якого не завжди спрацьовують логіка, інтуїція, оскільки в ньому переплітаються соціальні установки, особистісні характеристики, інтуїція, емоції тощо. Залежно від того, які чинники домінують, виокремлюють інтуїтивні (вибір на підставі відчуттів) та раціональні (базуються на судженнях, знаннях, попередньому досвіді) рішення.    Соціальна психологія вважає прийняття групового рішення вольовим актом, результатом якого є формування мети і засобів її досягнення. Участь усіх осіб групи у плануванні й прийнятті рішення — відчутний мотивуючий чинник: чим більше учасників виконання завдань залучено до прийняття рішень, тим сильніша мотивація участі в реалізації групових рішень.    Процедура прийняття групового рішення пов'язана із стилем керівництва. За авторитарного стилю керівник у процесі прийняття рішення керується своїми ідеями, досвідом, планами, орієнтується на свої оцінки проблеми, а думки колег адаптує до своєї концепції її розв'язання, намагаючись відповідно добирати засоби. Демократичний стиль забезпечує оптимальну взаємодію керівника з усіма індивідами групи. Усі вони мають широкий простір для особистої ініціативи та активності. За ліберального стилю особиста участь керівника у процесі прийняття рішення дещо занижена, внаслідок чого ініціативу перебирає на себе неформальний лідер, який активізує членів групи. Багато керівників у процесі прийняття рішення орієнтуються на зовнішні або внутрішні чинники, на підставі чого розрізняють “зовнішню” та “внутрішню” стратегії прийняття рішень.    Групові форми прийняття рішень підпорядковані дії різноманітних принципів. Так, принцип співвідношення єдиноначальності та колегіальності відтворює взаємодію двох форм реалізації повноважень: єдиноначальність пов'язана з персональною відповідальністю керівника за прийняті рішення, а колегіальність є формою колективного розроблення проектів рішень. Принцип одноголосності передбачає: реальну (творче обговорення проблеми) та уявну (формальне погодження з керівником за незгоди з його думкою) одностайність. Принцип більшості переважає там, де взаємодіють дві або більше неформальних груп. За такої ситуації необхідне голосування, яке може засвідчити розподіл голосів на рівні частини, більшість голосів і абсолютну більшість голосів. Для розв'язання проблеми найприйнятніша абсолютна більшість голосів. Принцип мінімізації розбіжностей актуальний за оптимальної переваги думки керівника (лідера) та при активності учасників обговорення проблеми. В такому разі мінімізувати суперечності між членами групи покликана групова дискусія. Принцип узгодження пов'язаний з необхідністю вирішувати, готувати рішення.    Прийняття групових рішень перебуває під впливом різних психологічних особливостей. Наприклад, емоції компенсують невизначеність ситуації, створюють сильнішу установку на вибір стійкої стратегії. Проте їх надлишок зумовлює імпульсивну поведінку. Це означає, що емоції можуть як підвищувати ефективність процесу прийняття рішення, так і знижувати її. Певні закономірності простежуються і щодо вияву мотивації осіб, належних до групи. За високої мотивації процес прийняття рішення є значно ефективнішим, ніж за низької.