- •Національна філософія як складова національної культури.
- •3. Філософська думка Давньої русі: умови та джерела формування.
- •17. Філософські погляди г. Кониського та г. Щербацького.
- •18. Г. Сковорода: життя та творчий доробок.
- •19. Вчення про дві натури та три світи г. Сковороди.
- •20. Антропологія г. Сковороди.
- •21. Етичні погляди г. Сковороди.
- •22. Романтизм: умови та специфіка розвитку в Україні.
- •23. Романтизм як світоглядна основа нового українського письменства (і. Котляревський, т. Шевченко, м. Гоголь, п. Куліш).
- •24. Філософські погляди д. Веланського.
- •25. Романтичні ідеї Кирило-Мефодіївців.
- •26. Світогляд т. Г. Шевченка.
- •27. Феномен духовно-академічної філософії XVIII ст.
- •28. Філософські погляди п. Лодія.
- •29. Філософські і соціально-політичні ідеї й. Шада.
- •30. Київська духовна академія як один із центрів філософської освіти в Україні.
- •31. Філософські ідеї і. М. Скворцова та в. Карпова. Іван Скворцов
- •32. Творчий доробок та основні ідеї о. Новицького.
- •33. С. Гогоцький як історик філософії.
- •34. Філософський теїзм п. Ліницького.
- •35. Шеллінгіанські мотиви в творчості й. Міхневича.
- •36. «Філософія серця» п. Юркевича.
- •37. Феномен п. Юркевича і українська духовність.
- •38. Київська філософська школа 2 пол. Хіх ст.
- •39. Філософія в університеті Св. Володимира.
- •40. Неокантіанство г. Челпанова.
- •43. Панпсихізм о. Козлова. Олексій Козлов
- •44. Соціально-філософські ідеї в Україні в 2 пол. Хіх ст. – на поч. Хх ст.
32. Творчий доробок та основні ідеї о. Новицького.
Філософ високого професійного рівня, О. Новицький за умов негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й враховуючи новітні досягнення світової філософської думки того часу, зокрема німецької класичної філософії, зробив спробу по-новому в російськомовній філософії підійти до осмислення її предмета, завдань та призначення, виявлення основних механізмів і тенденцій її розвитку. Всі нарікання на філософію, доходить висновку Новицький, виникають тому, що широка громадськість (навіть освічені її представники) не бачать користі від неї і навіть визнають її шкідливою для релігії і держави. Все це відбувається тому, що в суспільстві не знають, що таке філософія, що вона вивчає, в чому полягає її призначення, а через незнання приписують невластиві їй функції. Відповідь на наведені питання лежить на поверхні самої філософії. Досить звернутися до неї і відразу можна побачити, що філософія є глибинною потребою нашого власного духу, породжуючись в якому вона запалює його новим баченням — світлом чіткої думки. Поширюючись на всі види буття, філософія обіймає всі предмети бачення, постає наукою наук, наукою про все. Це випливає з того, що свідомість, виступаючи із себе, обмежується сторонніми предметами і, відображуючись від них до себе, стає центром пізнання, а всі інші предмети розглядає як такі, що її оточують. Одне й друге відбиваються в нашій свідомості ідеально, а не реально, оскільки дійсне буття речей не залежить від пізнання.
З погляду О. Новицького, філософія як наука чистого мислення, що має справу із загальними формами і законами буття, не може взяти останніх безпосередньо з досвіду, їх спочатку розглядає наш розум в самих собі як власну природу споглядань, як закони єдності у власних ідеалах, як ідеї. Черпаючи пізнання всезагальних законів і форм буття із самодіяльності нашого розуму, з його ідей, філософія не відкидає участі інших сил душі. Навпаки, всі вони дають допомогу філософії, всі хочуть стати органами її віщування. Почуття надають філософії необмежене розмаїття природи і явищ нашого власного внутрішнього світу; розсудок створює для неї новий світ думок, які зводять все розмаїття явищ до двох головних начал — речовини і духу, але все це тільки для того, щоб розум освітив цей двоїстий світ своїм вищим світлом ідей і вніс в нього життя, єдність і гармонію. Філософія вимагає вічного, неперехідного, а вічне і неперехідне відкривається тільки в ідеях; філософія вимагає необхідного, безграничного, а граничне відбивається в ідеях. Нарешті, філософія вимагає незмінного, суттєвого, а суттєве відображується в ідеях.
33. С. Гогоцький як історик філософії.
. Свої погляди С. Гогоцький називав теїстичними, а саму філософію розглядав як умоглядно-моральну науку, неперервний процес зусиль думки піднести до єдності і чіткого усвідомлення того, що дане в різних формах нашої свідомості і життя. Як така вона є вищою формою людської свідомості до осмислення тих чи інших стихій, з яких складаються першозбудження в кожній живій істоті. Виникнення філософії С. Гогоцький пов'язував з активністю свідомості, інстинктом самодіяльності людини, який властивий її внутрішній природі. На нижчих ступенях внутрішнього життя цей інстинкт проявляється не усвідомлюючи законів відповідності промислів, постає довільною грою образів і уявлень. Оскільки внутрішньому життю людини постійно властиве гадання причини при вигляді явищ і мисленне сходження до безконечного і вічного при вигляді границь і обмежень, то на перших ступенях ще нерозвинута думка втілює причини явищ і ідею безконечності тільки в образах, взятих з того ж світу явищ. "Тільки там, — зазначав С. Гогоцький, — де наявна самосвідомість думки перед зовнішнім світом, визначається і її відношення до нього, тільки там утверджується начало і можливість тієї вищої і багатоманітної науки, яку ми називаємо філософією". Філософію С. Гогоцький розглядав у стані постійного розвитку, під яким розумів поступове здійснення або перехід в явище будь-якої можливості, що передує розвитку. Вона не може бути поясненою на основі лише причинного зв'язку речей, оскільки пропонує і мету, яка внутрішньо властива істотам, які розвиваються, і править всіма її проявами. Цьому розвитку, як стверджує Гогоцький, притаманні не лише зміна і не просто перебування серед того, що змінюється, а й послідовність, поступовість змін, спрямованість і здійснення певного родового життя, властивого системам, що розвиваються. На основі наведеного вище розуміння філософії, змісту історії С. Гогоцький робить висновок про те, що історія філософії відображає в собі і дає значно більше, ніж інша історія людського життя, а саме: суттєву властивість розвитку внутрішнього життя свідомості істоти на основі ідеї розвитку, яка властива духові. В історії філософії має відбиватись не просто послідовність її напрямів, а й послідовність розвитку певної системи знання і самосвідомості, де, рухаючись вперед, історія філософії йде неперервно і вглибину, своїм прагненням до кінця вона звертається до свого початку. При цьому історія філософії аж ніяк не зводиться до помилок і гіпотез, хоча і вони вносять певні моменти у зміст розвитку філософської думки. Крім проблем історії філософії С. Гогоцький приділяв увагу І проблемам теорії пізнання, розгляду деяких соціальних питань. У процесі пізнання він виділяв три основних етапи пізнавальної діяльності: чуттєву свідомість, що керується свідченнями відчуттів, діяльність уявлення або уявляючої свідомості і мислення (мислячу свідомість).