1. Національна філософія як складова національної культури.

Філософія - явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить у наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань.Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно - процесу розвитку європейської філософії: українська філософія не зароджується в поступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. І хоча вона набуває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як українська філософія.

українська філософія - це явище перевалено внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців. У наш час питання національної самоідентифікації, національного самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу.Тому питання про український національний характер має своє виправдання як у плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасного звучання. На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського національного характеру: * емоційність, + естетизм, * сентиментальність, + психічна рухливість, вшанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою.

Національна культура втілює унікальні елементи історичного досвіду нації (особливості колективної психіки, способу світосприймання і світорозуміння), що повинно якось виявитись і в філософському мисленні. Це мають на увазі, стверджуючи, що філософія, попри діалогічне ставлення до національної ментальності («духу нації»), неминуче включає певні видозмінені її елементи. Тобто з огляду на філософські ідеї, теорії, що з'являються у межах національної культури, можна стверджувати, що принаймні в деяких із них виявляються особливості світосприймання і світорозуміння нації.

Нація існує, доки зберігається основа, що забезпечує національно-культурну ідентичність. Ця ідентичність може бути зруйнована внаслідок не лише культурної асиміляції, а й внутрішньої динаміки — дії певних внутрішніх процесів (переважно дії внутрішніх і зовнішніх чинників поєднуються). У підході до проблеми «збереження — зміна» в суспільно-культурному житті виділяють дві протилежні позиції:

1) абсолютизація збереження. Її представники перебільшують обсяг того в національно-культурній ідентичності, що має зберігатись, а тому звинувачують своїх опонентів у національному нігілізмі;

2) абсолютизація зміни. Орієнтацію на збереження навіть мінімальних ознак прибічники цієї позиції вважають проявом догматизму, національного фундаменталізму.

Перебільшення кількості ознак того, якими мають бути український спосіб життя і побуту, українська релігійна віра, українська філософія, українське право, наука, є проявом недоброякісного національного фундаменталізму. Однак, з іншого боку, заперечення обов'язковості мінімального набору ознак, необхідних для збереження національної ідентичності, є проявом національного нігілізму. У такому разі критика національного фундаменталізму може бути новітнім засобом підважування національної ідентичності.

Непорозуміння і суперечки щодо цих питань спричинені помилковим баченням минулого як чинника, що обмежує творчість. Насправді ж створене в минулому є основою для діяльності сучасних поколінь, якщо його не догматизувати у вигляді певних непорушних канонів чи зразків.

Процес утвердження європейських націй, їх культурно-національної ідентичності, як відомо з історії, поєднувався з динамічними змінами всіх сфер суспільного життя. Тобто ознаки національної ідентичності європейських націй не були і не є перешкодою для високого динамізму в різних сферах діяльності. А прообрази (архетипи), що визначають унікальні особливості духовності нації, є своєрідною канвою, яка уможливлює різні змістові наповнення. Збереження національної ідентичності можна уявити як ріку, що прокладає собі русло залежно від сумарної дії поєднаних в єдиному потоці її течій. Для тих, хто цінує і захищає культурну різноманітність людства, важливі при цьому і внутрішня зв'язність, і відокремленість цих рік в океані людства.

Словосполученням «національна філософська традиція» позначають певний пов'язаний в історичному часі дискурс, який є частиною комунікативного простору. Така пов'язаність забезпечується усвідомленням важливості інтелектуальної діяльності певних осіб, знання яких вважають запорукою успішного обговорення філософських проблем. Це словосполучення використовують і тоді, коли прагнуть виокремити деякі спільні ознаки, які охоплюють усі напрями і школи філософського мислення у певній національній традиції. Так, вважають, що англійська філософія переважно емпірично-аналітична, французька — раціоналістична, німецька — спекулятивно-ідеалістична тощо. Домінуючою тенденцією в українській філософії іноді називають український варіант «філософії серця». Однак такі загальні характеристики є спрощеними, на що вказував Д. Чижевський, прагнучи знайти певні ознаки національної філософії, які б узгоджувалися з наявними у кожній національній філософії різними школами і напрямами.

Українська філософія, попри релігійно-містичну і релігійно-ідеалістичну філософську антропологію («філософія серця» Г. Сковороди, частково П. Юркевича), містить ідеї, які не відповідають цій традиції філософського мислення. Поза нею знаходяться філософські курси професорів Києво-Могилянської академії, аналітично зорієнтована філософія другої половини XIX — початку XX ст.

Перед істориком української філософії постають суто практичні питання: діяльність яких осіб і які тексти мають бути включені в дослідження. Для цього, як правило, відбирають тексти, що містять термінологічні і змістові ознаки філософських текстів, у яких філософські ідеї викладені систематично, логічно впорядковано, тобто як певні теорії чи концепції.

2. Предмет, об’єкт дослідження та періодизація Історії філософії України.

      Історія української філософії є органічним складником історії всесвітньої філософії. Вона виявляє закономірності розвитку філософської думки українського народу. Завдання, яке вона реалізує, — це відтворення цілісного образу філософії як складової частини української культури.       Перш ніж перейти до характеристики процесів, що складали зміст філо-софського життя на конкретних етапах історії культури України, необхідно:       1. З'ясувати, яке значення має історія української філософії та ті звання, що здобуваються нею, для розвитку культури українського народу на сучасному етапі історичного поступу.       2. Осмислити досвід, здобутий попередниками при вивченні історії української філософії.       3. Визначити вихідні методологічні основи, якими керуватимемось у подальшому розгляді.   .            У процесі відродження важливим є не лише звернення до минулого як такого, а відродження у минулому того, що через різні причини не входило до складу пам'яті актуальної культури. Адже протягом історії зміст пам'яті національної культури змінюється. Вона включає в себе лише те з минулого, що виявляється співзвучним актуальним потребам сьогодення. Все ж інше відтісняється зі сфери пам'яті в «зону забуття», де зберігається у вигляді релікту, анахронізму, пережитку тощо. Шляхи такого витіснення різні. Минуле можна репресувати, придушити, приховати; минуле може бути законсервованим як стереотип поведінки, моральний імператив, зрозумілий і тому не проголошуваний людьми минулих епох, але незнаний і незрозу-мілий їхнім нащадкам.       Саме до цієї «зони забуття» й звертається науковий історичний аналіз. Розповідь про вже відоме, про те, що закріпила пам'ять актуальної культури, — справа популяризаторів. Наукова ж історична діяльність спрямовується до «зони забуття», вона забезпечує дію механізму спогаду як пошукової діяльності пам'яті, спрямованої не на виявлення того, що запам'яталося, а того, що забулося, на що не постала вимога і тому воно ніби щезло. Такий «пошук пам'яті», власне, й здійснює історична наука. Звідси зрозумілою стає й та роль, яка належить історичному дослідженню на сучасному етапі розвитку української культури. Місце його тим вагоміше і відповідальніше, чим більш значні зміни відбуваються в актуальній культурі, чим нагальнішою стає перебудова складу її пам'яті. Саме за часів відродження, пов'язаного завжди з кардинальними зрушеннями національної самосвідомості (а такий час ми зараз і переживаємо), ця роль незмірно зростає.       Яке саме місце у зазначеному процесі належить історико-філософській науці? Відповідь на таке питання пролягає крізь усвідомлення, в ім'я чого, власне, здійснюється перебудова історичної пам'яті, національне відродження?      Філософія ж, особливо в культурній традиції нашого народу, завжди виступала насамперед тим типом духовної діяльності, де з'ясовувались межі людського життя, де давались відповіді на питання, що становлять сенс буття людини.       Така відповідальна місія, яка покладена на представників історико-філософського українознавства, спонукає до критичного переосмислення набутку попередніх поколінь вчених, що працювали на ниві вивчення розвитку філософської думки України,

Аналіз історії української філософії як невід'ємної складової частини національної культури України дає можливість взяти за основу періодизації зміни історичних типів національної культури. Ряд учених виділяють в історії філософії України: по-перше, період становлення і розвитку філософської думки в Київській Русі; по-друге, період філософії українського Ренесансу; по-третє, період Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії; по-четверте, період розвитку філософії предромантизму (XVIII - початок XIX стст.); по-п'яте, період українського романтизму (від Гоголя до Юркевича); по-шосте, період, коли паралельно з романтизмом виникає блок філософії позитивізму та раціоналізму (університетська філософія Иоганна Шада, Олександра Потебні, Володимира Вернадського, Михайла Драгоманова, Івана Франка); по-сьоме, період формування філософських ідей у лоні модернізму XX ст. і, по-восьме, філософія української діаспори.

Ряд філософів у розвитку та становленні філософії в Україні виділяють три періоди: по-перше, період докласичної філософії, що охоплює історію української філософії від Київської Русі до Просвітництва, включаючи розвиток філософії в Києво-Могилянській академії; по-друге, класичний період - від філософії Григорія Сковороди до університетської філософії кінця XIX ст.; по-третє, період новітньої української філософії XX ст., включаючи філософію української діаспори. Причому, особливістю періоду вважається екзистенціально-романтичний характер філософії.

Своєрідність кожного з періодів історії філософії в Україні полягає в тому, що перший період історії філософії в Україні охоплює існування Київської Русі. Тоді філософія ще не виділилась у самостійну сферу теоретичного осмислення світу. Це практична філософія, що становила невід'ємну частину культури Х-ХІ стст. Основна її проблема: Людина-Бог. Другий період історії філософії в Україні охоплює ХУІ-ХУПІ стст. і зв'язаний з діяльністю братств, Острозького культурно-освітнього центру і Києво-Могилянської академії - період культури українського барокко, що зумовила виділення характерних рис філософії в Україні. У її центрі проблема: Людина-Всесвіт. Формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичного мислення, її вершина - філософія Григорія Сковороди. Третій період - XIX - перша третина XX ст. — філософія культури романтизму з основною проблемою: Людина-нація, включає професійно-філософське знання (Памфіл Юркевич) і непрофесійну філософію, зв'язану з художньою літературою. Виникнувши на сході України, у Харкові, філософія поширюється на захід до Києва та Львова. Три типи української культури: грека-слов'янський, барокко та романтизм - зумовили своєрідність окремих періодів історії філософії в Україні.