Тема : Українські землі наприкінці XIX – на початку XX ст.. Україна в умовах Першої світової війни План

1. Адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперії.

2. Виникнення та діяльність українських політичних партій наприкінці XIX – на початку XX ст..

3. Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці XIX – на початку XX ст.. Столипінська реформа.

4. Становище українських земель в роки Першої світової війни.

Питання 1

На початку ХХ ст. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям, Донбасом і Півднем, що складало близько 85% земель, заселених українцями. До складу Австрійської імперії входило приблизно 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії у цей період, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської – західноукраїнськими землями.

До складу Правобережжя входили Київська, Волинська й Подільська губернії, які утворювали Київське генерал-губернаторство. До складу Лівобережжя і Слобожанщини входили Чернігівська, Полтавська й Слобідсько-Українська ( з 1835р. – Харківська * губернії, які утворювали Малоросійське генерал-губернаторство. До складу Півдня України входили Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії, які утворювали Новоросійсько-Бессарабське ( разом з Бессарабською областю * генерал-губернаторство.

Східно-галицькі і західно-галицькі землі потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю, названу «Королівством Галичини і Ладомерії» зі столицею у місті Львові. «Королівство» поділялося на 18 округів (дистриктів *: Золочівський, Чортківський, Львівський, Жовківський, Стрийський, Сяноцький, Тернопільський, Коломийський, Бережанський, Станіславський, Самбірський, Перемишлянський. 12 із них складали українську частину краю. Окремим округом до 1861р. входила Буковина.

Закарпатська Україна підпорядковувалася Піжонському намісницькому управлінню Угорського королівства і поділялася на чотири комітати. Адміністративно-територіальний поділ не врахував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частину Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської й Бессарабської губернії.

Найчисленнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Після першого поділу Польщі, російський уряд запровадив у 1791р. для євреїв «смугу осілості», за межами якої їм селитися заборонялося. Вона проіснувала до 1917р.

Наддніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у «смугу осілості». У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічній склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. У складі населення українці складали у Східній Галичині – 71%, на Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%.

Питання 2

Кінець XIX - початок XX ст. характеризується новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель – український національний рух набирає політичного характеру. Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна Українська Партія (РУП*, заснована 29 січня 1900р. Політичною програмою РУП у 1900-1903рр. була брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». Основою української нації РУП вважала селянство. Із 1903р. рупівці перейшли на засади Ерфуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно-культурної автономії в мажах Росії.

1902р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою відверто націоналістичну партію – Народну українську партію (НУП*. 1903р. з РУП вийшло ще одне угрупування – Українська соціалістична партія (УСП*. Проте, ці партії скоро занепали. Наприкінці 1904 – на початку 1905р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація – Українська Соціал-демократична Спілка (скорочена назва «Спілка»*, яка закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух.

На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування: Українська Демократична Партія (УДП* та Українська Радикальна Партія (УРП*. Обидві обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надавала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося*. Уже наступного року партії злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП*. 1905р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП*.

УСДР і «Спілка» не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. Керівники УСДР стали шукати союзника у новоорганізованому 1908р. між партійному політичному блоці українських ліберальних діячів – Товариство українських поступовців (ТУП*. Її керівники обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП*, партію соціалістів-революціонерів (есери*, конституційних демократів (кадети*, «Союз 17 жовтня» («Октябристи»*. Діяли також Польська соціалістична партія та єврейський «Бунд» («Союз»*.

Питання 3

Напередодні Першої світової війни економічно більш розвинутими були українські землі у складі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас через ряд обставин мала свої особливості. Уже на початку ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки лідером Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі. П’ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юрївський* виробляли близько 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60% цукру-рафінаду у Російській імперії. На великих підприємствах ( понад 500 осіб * в Україні працювало понад 44% усіх робітників, у той час як у США – 33%.

Процес утворення монополій почався спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях – металургійний, кам’яновугільний, залізорудний та ін. Монополістичні об’єднання України були тісно пов’язані не тільки з російської буржуазією, а й з іноземним капіталом. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав бурхливо розвивати промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігались залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя – цукрової. Ці центри промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

Важливим стимулом промислового розвитку Наддніпрянщини стало бурхливе будівництво залізниць. У той же час на українських землях у складі Австро-Угорської імперії промисловість була майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивались, були лісообробна, нафтодобувна, харчова. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частина населення змушена була емігрувати або відправлятися на заробітки за океан.

Столипінська аграрна реформа в Україні та її наслідки

Однією з головних причин революції 1905-1907рр. було аграрне питання, вирішите яке запропонував голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ П.Столипін. У листопаді 1906 р. ним було видано указ, який був затверджений царем і став законом 14 червня 1910р. В указі містилися основні положення реформи: руйнування общин, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить; надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; переселення селян у малоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

В Україні реформи просувались найбільш успішно. Протягом 1907-1915рр. в індивідуальну власність закріпили землю на Правобережжі 48% селян, на Півдні – 42%, на Лівобережжі – 16,5%. До 1916р. в Україні було утворено 440 тис. хуторів ( 14% селянських дворів *. У ході реформи значно активізувалась діяльність Селянського земельного банку, який протягом 1906-1916рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Столипінська реформа значно збільшила масштабі переселення на Схід ( Сибір, Казахстан, Північний Кавказ, Далекий Схід * з українських земель. Протягом 1906-1912рр. переселилось близько 1 млн. осіб, але майже чверть їх повернулася. Із 1910р. до 1913р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і загалом становила 22,9 млн. десятин. У 1913р. було досягнуто найбільшого валового збору зернових – 1200 млн. пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Питання 4

Головною причиною Першої світової війни стало протистояння двох воєнно-політичних блоків європейських держав — Антанти (Велика Британія, Росія, Франція* і Троїстого союзу (Австро-Угорщина, Італія, Німеччина*, які прагнули до світового панування. Відповідно війна мала справедливий загарбницький характер. 1 серпня 1914р. вважається днем початку війни.

Напередодні війни накреслилися основні цілі супротивних сторін щодо завоювання українських земель, що входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій. Німеччина прагнула розгромити Росію і загарбати значну кількість територій (частину Польщі, балтійські землі*, а також всі українські землі, які повинні були увійти до складу майбутньої Великонімецької імперії. Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування в Галичині, на Північній Буковині й Закарпатті, а також захопити територію Волині й Поділля. Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення нею Північного Причорномор’я і контролю турків над акваторією Чорного моря. Царська Росія прагнула розширити територію держави до Карпатських гір. Було висунуто тезу про «возз’єднання братів-русинів» (українців Східної Галичини й Північної Буковини* з великоросами. Згідно з «планом А», розробленим російським Генеральним штабом, передбачалося завдати головного удару по військових силах Австро-Угорщини, захопити Галичину, Закарпаття і потім оволодіти Будапештом і Віднем.

З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Українці були змушені воювати у складі ворогуючих російської (3,5 млн осіб* й австрійської (250 тис. осіб* армій за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.

Воєнні дії відбувалися на західноукраїнських землях. Для Росії початок війни був успішним. У серпні—вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, під час якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Втрати австрійської армії склали 400 тис. осіб. Східну Галичину, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення. Висновок.

Перша світова війна мала загарбницький характер. Вона перетворила українські землі на об’єкт загарбання й театр жорстоких воєнних дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Два воєнно-політичні блоки вели кровопролитну війну за українські землі без урахування національних інтересів народу.