Духовні вожді, основні світоглядно-естетичні категорії , ідейна спрямованість західноєвропейського Просвітництва.
XVIII ст для Західної Європи - це століття революційних рухів, що ставили своєю метою скасування феодального ладу та приведення у відповідність соціально-політичних відносин з розвиваються в економічній області капіталізмом. Стан неспокою і незадоволеності, що охопила широкі соціальні кола, неминуче призвело до спонтанного виникнення різних концепцій, форм агітації, дискусії, пропаганди, за допомогою яких стали шукати способи вирішення соціальних проблем. На цьому грунті і склалося Західноєвропейське Просвітництво. Неоднорідне за своїм складом воно об'єднувало всіх тих, хто сподівався шляхом поширення ідей добра, справедливості, наукових знань усунути недоліки існуючого суспільства, облагородити вдачі та звичаї, поліпшити побут людей. Найбільш широкий розмах просвітницький рух досягло, мабуть, в Англії, Франції та Німеччини.
XVIII століття — блискуча епоха в історії людської культури. Цей період європейської історії, що хронологічно умовно охоплював період між двома революціями — в Англії (1688—1689) та Великою французькою революцією.
1689—1795 рр. — епоха Просвітництва. Дійсно, центральним явищем культурного та ідеологічного життя XVIII століття був рух Просвітництва. Він включав в себе політичні, суспільні ідеї— прогресу, волі, справедливого й мудрого соціального устрою, розвитку наукового знання, релігійної поміркованості.
Проте, він не був виключно вузькоідеологічним рухом представників середнього класу, спрямованим проти феодалізму.
Знаменитий німецький філософ XVIII століття, той, хто першим підводив підсумки цієї епохи. І. Кант, у 1 784 р. присвятив Просвітництву спеціальну статтю "Що таке Просвітництво?" і назвав його "виходом людини зі стану неповноліття ". Основні ідеї Просвітництва мали загальнолюдський характер. Одним із найважливіших завдань просвітників була широка популяризація власних ідей. Недаремно найважливішим актом їх інтелектуальної та громадянської діяльності був випуск у 1750-х рр. "Енциклопедії", яка переглянула колишню систему людських знань, відкинула переконання, засновані на забобонах.
Просвітники, перш за все, були переконані в тому, що, раціонально змінюючи, вдосконалюючи суспільні форми життя, можна змінити на краще кожну людину. З іншого боку, людина, яка має розум, здатна до морального вдосконалення, а освіта та виховання кожної людини покращить суспільство в цілому.
Так, у Просвітництві виходить на перший план ідея виховання людини. Віра у великі можливості виховання укріплювалася авторитетом англійського мислителя Дж. Локка: філософ стверджував, що людина народжується "чистим аркушем ", на якому можуть бути накреслені будь-які моральні, соціальні "відомості", важливо лише керуватися при цьому розумом. "Вік розуму" — такою є поширена назва XVIII ст.
На відміну від ренесансного життєрадісно-оптимістичного переконання у безмежних можливостях людського розуму, на відміну від раціоналізму XVII століття, який єдино можливим вважав пізнання світу за допомогою розуму, світовідчуття епохи Просвітництва включає в себе розуміння того, що розум обмежений досвідом, відчуттям, почуттям. Саме цим пояснюється те, що протягом цієї епохи однаково часто зустрічаються і "чуттєві душі", й "освічені розуми". Вони співіснують у гармонії, доповнюючи одне одного. "Чем разум человека становится просвещённее, тем сердце его — чувствительнее", — стверджують французькі енциклопедисти.
Остання третина доби позначена розвитком "руссоїстських" ідей, що протиставляли "природу" та "цивілізацію", "серце" та "розум", "природну" людину та людину "культурну", тобто — нещиру, "штучну". Відповідно протягом століття змінювався характер та ступінь просвітницького оптимізму, віра у гармонійний устрій світу. Спочатку успіхи наукової революції, особливо відкриття Ньютоном закону всесвітнього тяжіння, сформували уявлення про Всесвіт як про єдине та гармонійне ціле, де все у кінцевому підсумку спрямовано до добра та злагоди. Етапною подією, що спричинила значні зміни у цих переконаннях, був землетрус у Лісабоні у 1755 році: місто було зруйноване на 2/3, 60 тисяч мешканців його загинуло. Нещадність стихії стала предметом гірких роздумів багатьох просвітників, зокрема Вольтера, який присвятив сумній події, що змінила його уявлення про Всесвіт, "Поему про Лісабон". Цей факт є підтвердженням, що XVIII ст. було епохою, коли складні філософські ідеї обговорювались не лише у наукових трактатах, а й у художніх творах — поетичних, прозових.
Людина епохи Просвітництва, чим би вона не займалася у житті, була ще й філософом у широкому розумінні цього слова: вона наполегливо й постійно прагнула до роздумів, спиралася у своїх судженнях не на авторитет або віру, а на власне критичне мислення. Недаремно XVIII ст. називають ще й століттям критики. Критичні настрої посилюють світський характер літератури, її інтерес до актуальних проблем сучасного суспільства, а не до піднесено-містичних, ідеальних питань. У це "філософське", як його справедливо називають, століття філософія має розбіжності із релігією. Отримує поширення своєрідна світська форма релігії — деїзм: її прихильники переконані, що, хоча Бог і є джерелом усього існуючого, він не втручається безпосередньо у земне життя. Це життя розвивається за усталеними, раз і назавжди встановленими законами, пізнати які спроможні лише здоровий глузд та наука.
Проте, не варто думати, що епоха Просвітництва була сумним, "вченим" століттям: люди цього часу вміли, за словами О. Мандельштама, "ходить по морскому дну идей, как по паркету", цінували дотепність, любили, коли змішувався "глас рассудка с блеском легкой болтовни" (Бомарше), а з іншого боку, високо ставили чуттєвість, емоційність, не соромилися сліз.
Різноманіття ідей, уявлень, настроїв епохи відбилося на її основних стилях і напрямках. Головними із них були класицизм, рококо і сентименталізм.
Класицизм XVIII століття намагався розвивати ідеї "правильного мистецтва", досягти зрозумілості мови й чіткості композиції. Упорядковуючи дійсність у художніх образах, класицизм цікавився перш за загально-моральними проблемами громадського життя.
Напроти, література рококо (це слово утворене від фр. найменування морської мушлі — рокайль) звернена до приватного життя людини, її психології, проявляє гуманну поступливість до її слабкостей, шукає легкості, безпосередності та витонченості художнього мовлення, надаючи перевагу дотепно-іронічному тону оповіді.
Сентименталізм ставив акцент на зображенні почуттів людини, її емоціонального життя, покладав надію на відвертість й співчуття, утверджував перевагу "серця" над "розумом", врешті-решт, протиставлялася розсудливості чуттєвість.
Залежно від цього складалася і система жанрів кожного із напрямків:
— так, класицизм особливо стійко утримувався у "високих" жанрах — трагедії, епопеї;
— рококо надавало перевагу любовно-психологічній комедії;
— сентименталізм розвивався у новому, "змішаному" жанрі драми.
Проте, у всіх напрямах на перший план виходили різноманітні прозові жанри-новела, роман, філософська повість. Незважаючи на те, що у цей період розвивалася й поезія — поеми, елегії, епіграми, балади, все ж епоха Просвітництва отримала репутацію "століття прози".
На відміну віл попереднього літературного етапу, коли основні художні напрями — бароко й класицизм — виразно протистояли один одному, естетичні течії XVIII ст. часто змішувалися, перепліталися, утворюючи компромісну едність.
Просвітницький рух лав поштовх розвиткові різноманітної публіцистики; особливого значення набули з початку XVIII ст. газети й журнали, більшість письменників нігї епохи були одночасно журналістами або починали свою діяльність як журналісти.
Центральним явищем літературного життя Просвітництва були філософська повість та роман, перш за все — роман виховання. Саме у них просвітницька тенденційність, пафос перетворення людини, повчальність знаходять найбільш яскраве вираження.
Епоха Просвітництва була часом найбільш тісного, ніж раніше, спілкування і взаємодії національних літератур та культур. Результатом цього стало створення єдиної європейської, а потім і всесвітньої літератури. Відомими стали слова великого німецького просвітника И. В. Гете, який підводив підсумок культурного розвитку XVIII ст. словами: "Сейчас мы вступаєм в эпоху мировой литературы".
Робінзон Крузо Д. Дефо як просвітницька апологія буржуазної свідомості
Аполо́гія (від грец. απολογια — виправдання, вихваляння) — промова або письмовий твір на захист якоїсь особи або думки, теорії.
Називаючи пригоди свого героя "незвичайними та дивовижними", письменник аж ніяк не перебільшував. Навіть самий перелік фактів з біографії Робінзона Крузо здатний справити сильне враження, а тим більше - докладна розповідь. Виходець з пуританської буржуазної родини всупереч волі батька, який мріяв бачити сина юристом, пускається в море, потім стає купцем - мореплавцем, на два роки потрапляє в неволю до маврів, з ризиком для життя тікає з рабства, чотири роки володіє цукровою плантацією в Бразилії, вирушає в Гвінею по чорних рабів і, нарешті, внаслідок корабельної аварії в океані потрапляє на безлюдний острів, де живе двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів.
Варто зауважити, що Дефо як автор роману "Робінзон Крузо" має зв'язок з просвітницьким "романом виховання". Образ Робінзона Крузо значно змінюється протягом його історії. Легковажний і примхливий хлопець, - яким він є на початку роману, - стає під впливом життєвих обставин мудрою і серйозною людиною. Саме "роман виховання" цінив в "Робінзоні Крузо" Жан-Жак Руссо, який називав книгу Дефо вдалим трактатом про природне виховання.
"Родинзон - это вполне типичный буржуа, сложившийся под влиянием определенных общественных отношений" (1, 126). І якщо кращі риси характеру Робінзона - людини змогли виявити себе далеко від суспільства, в обставинах безлюдного острова, то все ж таки вони не змогли поглинути в ньому справжнього буржуа. В цьому ми бачимо його ділову винахідливість і здоровий смисл. Його релігійність і побожність переплітаються з практичністю комерсанта. Будь - яке діло він розпочинає з молитви, як справжній пуританець, він не розлучається з Біблією, але разом з тим він "мелочно расчетлив и во всем руководствуется прежде всего інтересами выгоды" (1, 126).
Теологическая идея. Жизнь Робинзона на острове - это поиск человеком своего пути к богу. Робинзон - до того, как попал на остров, был не вольнодумцем или атеистом, а скорее человеком, равнодушным к религии (как, впрочем, и большинство людей). Он с горечью замечает: "Увы! моя душа не знала Бога: благие наставления моего отца изгладились из памяти за восемь лет непрерывных скитаний по морям в постоянном общении с такими же, как сам я, нечестивцами, до последней степени равнодушными к вере. Не помню, чтобы все это время моя мысль хоть раз воспарила к Богу или чтобы хоть раз я оглянулся на себя, задумался над своим поведением. Я находился в некоем нравственном отупении: стремление к добру и сознание зла были мне равно чужды... Я не имел ни малейшего понятия ни о страхе Божием в опасности, ни о чувстве благодарности к Творцу за избавление от нее".
Идеология книги - пропаганда буржуазной морали (теория, также популярная среди советских литературоведов). Робинзон - типичный буржуа, купец, коммерсант, предприниматель. Он пустился в странствия, чтобы извлечь выгоду и думает только о выгоде: не брезгует ни работорговлей, ни плантаторством, готов умчаться на край света, если надеется подороже продать и подешевле купить товар, независимо от того, что это - вещь или живой человек. Оставшись один на острове, занимается, в сущности, тем же делом, что и раньше - строит буржуазную экономику на отдельно взятом острове. С той только разницей, что если раньше он был мелкой деталью ее механизма, то теперь стал всем в одном лице. Появившегося на острове Пятницу он превращает в своего слугу и, несмотря на сложившиеся между ними товарищеские отношения, нещадно эксплуатирует его. Такая же судьба ждала бы и других обитателей острова - если бы, на их счастье, Робинзон не покинул его столь своевременно.
Простота романа - видимость, иллюзия. Европеец Дефо написал своего "Робинзона Крузо" не буквами, а восточными иероглифами. Эти иероглифы скрывают какой-то иной, скрытый сюжет. Может быть, именно поэтому многим кажется, что история, рассказанная Дефо - чистый лист, на котором каждый желающий может попробовать написать свою собственную историю.
Вольтер як духовний вождь французьких просвітників. (основні напрями діяльності)
Геніально обдарований письменник, просвітитель Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694—1778) поставив свою літературну творчість і публіцистику на службу одній меті — викриттю монархічного деспотизму, аристократичного свавілля і церковної нетолерантності, які, на його думку, суперечили "природному розуму". Юний Вольтер мріяв про літературну кар'єру і прагнув обертатися у аристократичному суспільстві. Його хрещений батько абат Шатонеф ввів його до кола аристократів-лібертінів. У цьому гуртку веселих "прожигачів" життя набуло усталених форм вільнодумство та скептицизм Вольтера, його зневажливе ставлення до правлячих кіл.
При всій своїй готовності прийняти вольтерівський ідеал освіченого монарха, Фрідріх II не міг, та й не збирався поступатися реальною владою на користь абстрактних філософських ідей. Після трьох років спілкування з Вольтером він віроломно розпочав Семилітню війну (1756—1763), спрямовану не в останню чергу і проти Франції. Разом з тим Вольтер зі своїм непосидючим темпераментом почав втручатися у внутрішні справи німців. Спалахнула сварка, Фрідріх II зажадав від письменника повернення ордена та камергерського ключа, і останній не без серйозних ускладнень залишає Пруссію.
Вольтер докладав неймовірних зусиль, щоб домогтися реабілітації людей, що безневинно постраждали від сваволі церковної влади.
Своєю діяльністю Вольтер утвердив у Європі поняття "вольтер'янства", яке стало феноменом духовного життя XVIII і XIX століть. Це безстрашне вільнолюбство, що зачіпає звичні світоглядні і моральні засади суспільства і виражається в яскравій і дотепній формі.
Творчість Франсуа-Марі Аруе (1694—1778), який уславився під прізвищем Вольтера, належить до першого етапу просвітницького руху у Франції. Філософ, учений, політик, історик, письменник, він став символом просвітницького світобачення та світорозуміння. Політичним ідеалом Вольтера стала "освічена монархія", він визнавав наявність Бога як вищої надприродної сили, що створила світ, і наголошував на відмінності своїх поглядів від позиції інших просвітни-ків-матеріалістів. Водночас видатний французький просвітник був далекий від радикалізму Руссо, який вимагав принципової перебудови суспільного устрою на основі республіканських ідей. Уже перший драматичний твір Вольтера — трагедія "Едіп", що була поставлена в одному з театрів Парижа 1718 року, викликала неабиякий резонанс у суспільстві своїм свободолюбством, розвінчанням монархічної влади і духовенства, утвердженням права сучасників на критичну оцінку дійсності.
В історико-художньому плані Вольтеру належила визначна роль у розробці основних принципів просвітницького класицизму, який суттєво відрізнявся від класицизму XVII століття. Представники просвітницького класицизму вже не підносили переваг абсолютистських форм державного правління, а своє призначення вбачали у служінні всьому суспільству, колективу громадян незалежно від їх станового походження. Провідні риси вольтерівського класицизму якнайповніше відбилися в його драматичних творах і характеризувалися зосередженістю дії навколо однієї теми, динамізмом, швидкою зміною напружених сцен, жвавими діалогами ("Брут", "Смерть Цезаря", "Заїра", "Фанатизм, або Пророк Магомет"). Як теоретик мистецтва, Вольтер схилявся до ідей класичної співмірності, симетрії, раціоналістичної упорядкованості. Не дивно, що він високо підносив традиції національного французького театру, зокрема творчість Корнеля і Расіна, а також критикував Шекспіра, якому звинувачував у відсутності "гарного смаку" та недостатньому "знанні правил".
У своїх подальших творах письменник у класицистичному ключі розробляв етичну проблематику, звертався до середньовічних, античних і східних сюжетів, активно вводив у дію простонародних героїв ("Семіраміда", "Орест", "Китайський сирота", "Скіфи", "Закони Міноса", "Ірина" та ін.). Однак, на відміну від інших драматургів-просвітників, зокрема Д. Дідро і Е. Г. Лессінга, Вольтер не був прихильником активно розроблюваного на той час жанру "міщанської драми".
Фауст Й.В. Гете
Великий німецький письменник Йоганн Вольфганг Гете працював над написанням трагедії «Фауст» більше шести десяти років. Пошук істини і сенсу буття — ось ті питання, які хвилювали Гете все життя. І лише через шістдесят років роздуми Гете склалися у цілісний твір. У трагедії письменник показав боротьбу добра і зла як рушійну силу, динаміку життя. У пролозі автор ставить питання: чим є людина в цьому гармонійному і досконалому Всесвіті. Людина нещасна, вічно страждає, їй жилося б краще, коли б не її розум — іскра Божа. Герой трагедії, скептичний і глумливий Мефістофель, говорить, що світ людей недосконалий, у ньому панує темнота і зло. І чим більше людина розмірковує, тим сильніше страждає, усвідомлюючи недосконалість світу. Людина в результаті тривалих переживань приходить до висновку — винний не всесвіт, а сама людина. На думку Гете, істина — у боротьбі суперечностей. Саме завдяки цій боротьбі створюється гармонія світу, в зіткненні думок — істина. Письменник постійно нагадує про це. Два герої трагедії — Фауст і Мефістофель — постійно сперечаються, але їх суперечливі точки зору в той же час доповнюють одна одну. Фауст — незадоволений, «діяльний геній», готовий сильно любити і ненавидіти, він здатен робити трагічні помилки. Він особа гаряча й енергійна. Фауст дуже чуйний, ранимий, іноді він егоїстичний і завжди безкорисливий, людяний. Фауст знаходиться у постійному пошуку, а його розум — у постійних сумнівах і тривогах. Його роздирають суперечності. цілеспрямований, готовий долати бар'єри, він рветься дізнатися про те, що за межею. В основі трагедії, написаної Й. В. Гете, лежить одвічне протистояння творчого духу, прагнення до прекрасного (які втілені в образі Фауста) і духу заперечення, сумнівів (які втілені в образі Мефістофеля).
«Фауст» - одно из фундаментальных произведениймировой литературы всех возрастов и народов. Этот роман - большаяшкола жизни и познание окружающего мира. Писатель в романе изобразил глубинные жизненные явления, величественный процесс духовного развития. Он поднимает общечеловеческие проблемы - добрая и зла, любви и ненависти, ужаса и отчаяния и радости, успеха и поражения. В свой роман Гете, ученый, вложил все свои знания, весь жизненный опыт. Основой сюжета «Фауста» стали средневековая легенда о маге и чернокнижнике Иоганне Фаусте. 1587 года вышла книга неведомого автора «История доктора Фауста» - осуждение безбожника, который продал свою душу дьяволу ради знания. Роман Гете стал воплощением те альнолюдського пути от средневековой тьмы к свету ума и науки.
В романе есть и реальные бытовые сцены, и фантастические. Так «Фауст» начинается со спора Бог и Рафаэля о добре и зле и о том, на чью сторону станет доктор Фауст, человек, который постиг все стороны человеческой жизни. Бог считает, что человек, которым бы плохой он не был, все же таки в возможности отличить добро от зла и избрать правильный путь. Фауст для обеих - и Бог, и Рафаэль - лишь кукла, подопытная мышь. Мы видим, что всем светом руководят эти двое. И Гете сразу все переворачивает: и мы понимаем, что этот спор - лишь сцена в человеческом театре, где всем руководит директор: «…Не будет браковать звезд, и солнца, и месяца, и неба, и воды, и огня, и скал, и зверей, и птичек! Так рассудите же все остроумно, на сцене вселенную уместите и быстро и бережно пройдите из неба через землю и ад…»
Фауст в Гете не является сплошным совершенством. Во-первых - он человек, как и все другие, он не сторонится ни попойки в круге друзей, ни женщин. И он кажется высшим за все, так как бросает вызов космическим силам, духам земли. Фауст всегда в поиске: он не верит у Бога, который был глух к его бесшабашным молитвам, он ищет свой путь познания: «В философию я вник, к краю всех наук дошел - уже я и врач, и юрист, и, к несчастью, богослов… Ну и к чему я доучился? Как дураком был, так и остался…», - говорит Фауст. «Не верю я, что я что-то знаю, не умею я людей учить, не умею их хорошо напутствовать…» На этом пути познания Фаусту и встречается Рафаэль, вызванный через чтение книги Нострадамуса. Ученый сомневается в возможности достижения человечеством счастья, когда во всем видит только примеры страдания. «Я слышу весть, но утратил веру…», - говорит «Терпи, страдай! - это пение я слышу каждую минуту, и каждый час, из края в край…»
Фауст ощущает дуализм человека - «Почему лишь дух крылатый в нас, но мы бескрылые?», - спрашивает он. И говорит своему другу Вагнеру: «Тебе ведом путь, а я - стою на раздорожье. У меня в груди две души живут, между себой не похожие - и вражеские…»
Сам себя Рафаэль называет частью той силы, которая, желая злого, ни лишь на благо. Рафаэль воплощает сплошное зло, Бог сплошное добро… и оно безразлично к человеческим страданиям. Рафаэль соблазняет Фауста возможностью здесь и сейчас и за это должен отобрать его бессмертную душу. Их соглашение набудет действия тогда, когда Фауст позовет: «Остановись, миг, прекрасный ты!» Рафаэль показывает все приманки человеческой жизни. Например, счастье чем-то: «В нас не спрашивай, где мера и край: всего вволю, к жадности, бери, хватай, что по душе и на здоровье поживай…», - говорит он Фаусту. И ученый отказывается, так как он знает, что вещь не в наслаждении, не в развлечениях.
Первый соблазн - кабак в Лейпциге, где пьют студенты: «Вот, для начала посмотри, как весело живет кутила». И Фауст спокойно проходит первое испытание - попойка его не интересует. Тогда с помощью чар ведьмы Мефисио возвращает Фаусту молодость, так как рассчитывает, что молодые силы разбудят чувтсва Фауста. Он помогает Фаусту познакомиться из Гретхен. Прекрасная и чистая Маргарита-Гретхен. Рафаэль соблазняет и ее, даря простой и скромной девушке замечательные украшения. До того, как встретиться с Фаустом, Маргарита любила лишь Бога и для нее Фауст становится божьим благословениям. Гретхен любит жизнь безоговорочно, таким, как она есть, и тяжело переживает свое падение и рождения внебрачного ребенка. Грех Гретхен, осужденный обществом, оправданный Богом, когда из небес доносит: «Спасенная».
Потеряв Гретхен, Фауст продолжает поиск истины, ищет ее в государственной деятельности, в классической Греции и ее легендах о прекрасном, так как именно в красоте спасение мира. Высшую мудрость жизни Фауст получит только в конце произведения: «человеком и в самом деле быть стоит» После смерти Фауста Рафаэль хочет забрать душу, и Божьи силы забирают его мы небо, где он встретится из любимой Гретхен. Для Гете злом есть государство, монархия, абсолютная власть, человеческая тупость.
Штюрмерська драматургія Ф.Шиллера
Фрідріх Шіллер увійшов в історію німецької літератури як "спадкоємець" руху "Буря і натиск", проте його творчість не можна вважати відлунням творчості штюрмерів: він чимало засвоїв, але чимало іі відкинув з того, що було накопичено поколінням 1770-х років.
Таким чином, у його творчості у концентрованому вигляді виразився протест бюргерської молоді проти духовного гніту та поличної тиранії.
Творчість Шиллера, подібно до творчості Гете, ділиться на два періоди — штюрмерський (1776—1786) та веймарський (1787—1805). Палким прибічником штюрмерства, яке було складовою часткою загальноєвропейського просвітницького руху, Шиллер став ще в роки навчання в академії. На відміну від Гете, який у своїй штюрмерській програмі дотримувався доволі поміркованих поглядів, штюрмерство Шиллера мало яскраво виражений соціально-бунтарський характер. Своє головне завдання він вбачав у рішучій та безкомпромісній боротьбі з будь-якими проявами тиранії, соціального, морального, духовного гноблення людської особистості. Але поступово, як і Гете, Шиллер розчарувався в революційній програмі просвітницького оновлення європейської цивілізації, особливо після того, як дізнався про жахливі наслідки Французької революції 1789—1794 pp., яка затопила власну країну ріками крові невинних жертв. Як альтернативу революційному шляху оновлення людства Шиллер разом з Гете пропонують шлях поступової (еволюційної) гуманізації суспільства, започатковуючи той напрям німецької просвітницької думки, який дістав назву «веймарського класицизму».
Уже в перший, штюрмерський період своєї творчості Шиллер цілком визначився із жанром художньої словесності, який домінуватиме у всій його подальшій творчості. Він обирає драматургію. Шиллера називають «німецьким Шекс-піром», адже саме йому можна поставити в заслугу створення справжнього німецького національного театру. Шиллер виступив не тільки як драматург, а і як теоретик театру, автор численних критичних праць, у яких він доводив особливі переваги драматичного мистецтва перед іншими видами словесно-художньої творчості, а також намагався визначити головні передумови естетичного впливу сценічної дії на глядача.
Театру Шиллер надавав виняткового значення, вбачаючи в ньому основний і найбільш дієвий інструмент просвітницького впливу на маси. «...Тисячі вад, що уникли справедливої кари світського суду, таврує театр, — писав Шиллер. — Тисячі чеснот, про які мовчить правосуддя, він прославляє на сцені».
Упродовж свого творчого шляху Шиллер написав одинадцять драм. Шиллер-драматург зображував життя як боротьбу сильної особистості з ворожими життєвими обставинами. Герой драми міг належати до будь-яких соціальних верств — бути бюргером, аристократом, селянином, полководцем, принцом, королевою, ченцем, але незмінним залишалося одне: це — духовно сильний, пристрасний характер, що веде трагічну боротьбу з ворожим світом і з самим собою.
Зав'язки Шиллерових драм формуються, як правило, ще до підняття завіси, тому вже з перших кроків на сцені його персонажі вступають у якесь дисгармонійне, протиприродне протиріччя з життєвими обставинами, їх мучить проблема вірного вибору шляху, а сама їхня боротьба наперед приречена і закінчується трагічно. В усіх своїх драмах ПІиллер по-різному моделював ситуацію своєї важкої юності: абсолютна самотність і беззахисність закинутої у ворожий світ людини, якій бракує співчуття, душевного тепла, дружньої поради.
Драми Шиллера, написані в штюрмерський період творчості, — «Розбійники» (1781), «Змова Фієско в Генуї» (1783), «Підступність і кохання» (1784), «Дон Карлос» (1785) — стали своєрідним підведенням підсумків розвитку німецької драматургії другої половини XVIII ст. Провідні мотиви цих творів: неприйняття цивілізації, сумнів у доцільності прогресу, критика офіційної церкви, дидактична форма висловлення основної художньої ідеї, симпатії до третього соціального стану. Драматургія Шиллера не лише гідно завершувала попередні здобутки німецької сцени, але й виявила яскраві риси ідейних та художніх новаторських пошуків. Так, уже перша драма Шиллера «Розбійники» виносила на німецьку сцену мотиви тираноборства, розроблені на матеріалі сучасності, а не далекого історичного минулого, як було до Шиллера, а його п'єса «Підступність і кохання» вперше в німецькій драматургії порушувала тему кохання представників різних суспільних прошарків і увійшла в історію літератури як перша «міщанська трагедія», яка доводила, що трагічні колізії можливі не лише в житті вельмож та аристократів, але й у долі звичайної просто ї людини — міщанина за походженням.
«Мандри Гулівера» Д. Свіфта як підсумковий твір в творчості Свіфта. Философська, соціально-політична проблематика роману.
З творчістю Джонатана Свіфта пов'язана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву — від нищівного сарказму до ущипливої іронії — сатирик посів чільне місце у світовій літературі.
Творчість Свіфта — важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес. Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва. Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення його. Сатира мала філософсько-політичний характер, його творчості був притаманний яскраво виражений громадянський пафос.
Талановитий англійський письменник-сатирик XVIII ст. Джонатан Свіфт, який прославив своє ім'я захоплюючим і дотепним романом "Мандри Гуллівера", народився 1667 року в ірландському місті Дубліні у родині пастора. Свіфт-старший помер за декілька місяців до народження сина, залишивши йому у спадок лише добре ім'я. Свіфт-молодший змушений був власними силами пробиватися у житті.
Спочатку "Мандри Гуллівера" сприймаємо як смішну, веселу казку про велетня і пігмеїв, але швидко розуміємо, що йдеться про найголовніше— про людину і суспільство. Свіфт заперечував політичний лад, у якому вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер, оточений невдячними ліліпутами, — це сам письменник при дворі англійських королів. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів; перші з них — прихильники високих підборів, другі низьких. На всі урядові посади імператор Ліліпутії, в якому всі впізнали короля Георга І, який правив Англією протягом 1714—1726 років, призначав тільки прихильників низьких підборів. У наступникові ліліпутського трону, що симпатизував тремексенам і мав один високий підбор, а другий низький і тому навіть трохи шкандибав, сучасники Свіфта пізнали принца Уельського, який загравав з представниками і торі, і вігів, не знаючи, кому надати перевагу.
Запекла боротьба між прихильниками тупого кінця і гостроконечниками — це сатиричне змалювання кровопролитних релігійних зіткнень між католиками і протестантами в Англії часів Свіфта. Синя, зелена, червона нитки, за володіння якими так принизливо боролися можновладці ліліпутів ("Імператор, взявши в руку палицю, тримає її то горизонтально, а кандидати, ідучи один по одному, то стрибають через неї, то пролазять під нею, залежно від того, опускає чи підіймає імператор"), — це кольори англійських орденів Підв'язки, Пані та святого Андрія, за нагородження якими придворні теж були здатні на ганебні вчинки. Стосунки Ліліпутії та Блефуску разюче нагадують відносини між Англією і Францією часів війни за "іспанську спадщину".
Свіфт —великий майстер художнього слова — прекрасно володів всіма засобами сатири. Його улюбленим прийомом була іронія, яка служила для викриття негативних моментів дійсності. Наприклад, жорстокість і лицемірство монархів виступали особливо яскраво, коли сатирик подавав їх як великодушність та справедливість. З цією метою Свіфт примусив Гуллівера славити "ласку" та "поблажливість" імператора Ліліпутії, який замінив йому, невинній людині, смертну кару на позбавлення зору.
Свіфт боровся засобами сміху, він зривав маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню і вади. На сторінках роману і нові, й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними — царський двір порівнюється з помийницею, сенат з табуном гусей, релігійні чвари відтворені суперечкою, з якого кінця розбивати яйце.
Іронічним був підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гуллі-вером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія — це алегорія, то стає зрозумілим, що не лише Гуллівер для Свіфта — не герой, а й Англія — не просвітницький ідеал держави.
"Головною метою кожного мандрівника має бути виховання розуму та доброчесності своїх співвітчизників за допомогою добрих і поганих прикладів з життя чужих країн" (Дж. Свіфт).
Свіфт викривав істинну сутність явищ політичного життя Англії ХУГО століття. Те, що неможливо було сказати відкрито, письменник говорив за допомогою алегоричних образів. Сатирик стверджував: "Сатира — своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного".
Поведінку Гуллівера у ліліпутів відтворює Ф. Кривін у вірші "Гулливер становится лилипутом":
Мир лилипутов копошился у его каблука,
Суетился, и хлопотал,
И карабкался на вершины прогресса,
Между тем так легко и свободно шевелюрою
бороздил облака
Он, Лемюэль Гулливер,
Человек возвышенных интересов.
С интересов — то, собственно, всё и началось:
Случайный лилипут, заблудившийся в Гулливеровом ухе,
Оставил там, как собака забытую кость,
Какие-то сплетни, какие-то пошлые слухи.
И Гулливер прислушался. Проявил интерес .
Впервые высокое с низменным перепутал.
И всё спускался и спускался на землю с небес,
Пока не опустился до уровня лилипута.
И большой человек, благородная, возвышенная душа,
Среди суетных мелочей и житейского сора
Слышал он только то, что прилипало к ушам,
И не слышал, не слышал шагов командора.
"Усе на світі відносне, окрім моральних понять",— немовби хоче сказати Свіфт, відправляючи свого героя після країни ліліпутів у країну велетнів — Бробдінгнег, в особі правителя якої письменник накреслює свій ідеал мудрого і гуманного правителя. І це не випадково: питання про можливості людського розуму, про ідеального монарха належать до тих, які були в центрі уваги просвітників.
Королівство велетнів — це зразок ідеальної держави, на чолі якої став добрий і мудрий король, вимріяний усіма народами. Як людина гуманна і обдарована здоровим глуздом, він не знав, що таке загарбницька війна, не утримує постійної армії, а в своїй державній практиці не вдавався до дипломатичного та бюрократичного крутійства.
Король часто розпитував Гуллівера про звичаї, закони, релігію, устрій та освіту в Європі, і той "занадто багатослівно описував свою добру батьківщину, її торгівлю, релігію, розповідав про всі війни на морі і на суші". Протягом шести аудієнцій, кожна з яких тривала кілька годин, якнайдокладніше оповідав про організацію англійського парламенту, роботу суду, формування фінансів. Та все це король піддав нищівній критиці. Устами мудрого монарха Свіфт виголошував жорстокий, але справедливий вирок політичному ладу Англії.
Характеристика англійского просвітництва
Сентименталізм могутньою хвилею прокотився у XVIII столітті країнами Європи. Його батьківщина— Англія. Назву запропонував Лоуренс Стерн, назвавши свою мандрівку Францією "сентиментальною", відтворивши перед читачем у повісті "Сентиментальна подорож" своєрідне "блукання серця". Проте, культ почуття, афектацію духовного страждання, поезію сліз узаконив ще до нього у літературі та мистецтві С. Річардсон.
На відміну від класицистів, що оспівували переважно героїв та героїчне, сентименталісти звернулись до людей простих, гнаних, пригнічених, слабких.
На зміну піднесеному та величному, що було домінантою класицизму, сентименталісти внесли в літературу зворушливе.
Класицисти не помічали природи; у творах сентименталістів, навпаки, природа посіла гідне місце. Споглядання її краси, мирне спілкування з нею простих людей — ось ідеал сентименталістів.
За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.
Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:
1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насамперед тим, що англійське Просвітництво не випереджало буржуазну революцію, як у Франції, а йшло слідом за нею. До того ж, Англійська буржуазна революція XVII ст. виступала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класовий компроміс 1688—1689 рр. Буржуазія поділилася владою з новим дворянством, залучивши останнє до буржуазного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії.
Характеристика французьского Просвітництва
Історія французької просвітницької літератури XVIII століття — це одночасно історія її політичних, філософських та соціальних ідей, оскільки письменники-просвітителі і були водночас і філософами, і політичними діячами.
Протягом XVIII століття між Францією та Англією вирішувалося питання про першість щодо захоплених колоній. Англія із року в рік посилювала свої позиції, використовуючи або свідомо створюючи конфлікти на континенті і втягуючи до них Францію (війна за іспанську спадщину, війна за польську спадщину, Семилітня війна І 756—1763 років тощо).
На початку століття Франція втратила ряд колоній в Америці, після Семилітньої війни вона вимушена була поступитися Англії Канадою, деякими колоніями в Індії тощо.
Війни ослабили Францію, порушили внутрішнє економічне життя країни. Державна казна була спустошена. Народ жив у жахливій бідності.
Внутрішня політика французького абсолютистського уряду у ХУГО столітті була безпорадною, як і політика зовнішня.
Державний борг зростав з року в рік. Катастрофічно падала в ціні грошова одиниця. Держава неодноразово оголошувала себе банкрутом. А між тим двір на одні лише подарунки та пенсії витрачав щорічно 28 мільйонів ліврів. Збільшувалася кількість так званих "фіктивних" посад.
Все це лягало на плечі селян та загалом простого люду.
У Франції XVIII століття дворянство та духовенство охоплювали два перших стани, які користувалися усіма привілеями, хоча складали лише одну тридцяту частину населення країни. Усі останні, а їх нараховувалось аж 24 мільйони, відносилися до категорії так званого "третього стану".
Третій стан не мав політичних прав. Його представники не мали можливості обіймати вищі військові та державні посади. Щоправда, починаючи із середини XVIII століття уряд, відчуваючи гостру нестачу грошей, став продавати посади, які давали право отримувати дворянське звання. Це склало важливу частину державних доходів. Дворян, які придбали собі посади разом із дворянським званням, називали "дворянами мантії"; однак, вони користувалися лише мінімальними правами.
Жахливу картину народної убогості являла собою Франція XVIII століття. У країні нараховувалося близько 1,5 мільйона убогих. Селянство було доведене до відчаю.
Події, що відбувалися у країні, так чи інакше були провісниками революції.
Усі суспільні стани були незадоволені існуючим порядком, навіть панівний клас, дворянство, яке на власні очі бачило, як ставали убогими колись багаті знатні роди, як занепадали феодальні маєтки, а золоті запаси зосереджувалися в руках фінансистів з "третього стану".
Революція у Франції відбулася у 1789 році.
Але революційному вибухові передувала довга та напружена боротьба у сфері ідеології. Оплотом феодалізму була церква. Вона була жорстокою з усіма, хто становив для неї небезпеку. Нею усіляко придушувався народний протест. Значний вплив мав орден монахів-єзуїтів. Останні відкривали у Франції навчальні заклади для аристократичної молоді.
Революційний рух, що пропагував ідею прогресу, очолили у Франції просвітники (Монтеск'є, Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій та ін.) Практично всі просвітники зазнали гонінь з боку духівництва і королівської влади, а їхні твори неодноразово переслідувалися.
Просвітителі доводили ту думку, що моральні принципи необов'язково пов'язані з релігією і можуть розглядатися з позицій природного розуму.
Вони були людьми всебічно розвиненими і проявили свої непересічні здібності у найрізноманітніших сферах. Без сумніву, усі галузі людських знань були охоплені їхнім допитливим розумом, в усіх сферах вони зуміли сказати своє нове слово.
Характерні риси французького Просвітництва:
♦ в центрі уваги французьких просвітників була наука;
♦ вони проголосили людину творцем історії, відкидаючи теорію церковників про божественне провидіння;
♦ утверджували необхідність перебудови людського суспільства. З цією метою потрібно озброїти людей розумом, просвітити їх тощо;
♦ віра в ідею просвітницької монархії— поставити на чолі держави монарха-філософа;
♦ теорія "природної людини". На їхню думку, існувало дві категорії людської особистості:
1) особистість, створена природою, яка живе за її законами у постійному безпосередньому спілкуванні з нею;
2) особистість, сформована у суспільстві, сповненому найстрашніших пороків.
♦ звідси завдання — повернути людину до природи, до її природних законів;
♦ мистецтво повинно мати просвітницькі цілі, викривати неправду церкви, казки священиків, викорінюючи забобони, релігійний фанатизм, нетерпимість, виховувати гуманістичні ідеали тощо;
♦ трибуною просвітників був театр;
♦ "дитиною" просвітників був жанр філософського роману. Мета останнього полягала не в тому, щоб всебічно висвітлити характер людини або історичну обстановку, як це ми бачимо у реалістичному романі XIX століття, а у підкреслено повчальній формі донести до читача філософські ідеї автора, зробити ці ідеї зрозумілими, загальнодоступними;
♦ художні образи використовуються письменниками як носії певних філософських ідей;
♦ просвітники залюбки використовували у своїх творах фантастичні елементи, вимисел тощо;
♦ головна перевага прози—точність і зрозумілість мови письменника.
9.Етапи розвитку німецької літератури 18 сторіччя.
Історична обстановка обумовлює й особливості німецького Просвітництва. У Франції просвітителі вже штурмують феодальні бастіони, у Німеччині завдання боротьби ще дуже смутно представляються погляду просвітителів. «У той час, як у Франції вже в XVIII столітті переважають публіцисти, і до того ж публіцисти першого рангу, - у Німеччині все зводиться до втечі з дійсності у ідеальні сфери», - писав Енгельс. У Франції основна задача Просвітництва зводилися до підготовки мас до буржуазної революції. У Німеччині цьому завданні передувала інша історична завдання національного об'єднання, вже виконана Францією. Тому визвольні тенденції німецького Просвітництва тісно переплітаються з ідеєю національної самосвідомості, з ідеєю національної єдності німецького народу. Боротьба за національне об'єднання стала першочерговим завданням німецького Просвітництва. «Ми, німці, ще не нація», - нарікав Лессінг. «Так буде Німеччина настільки єдина, щоб німецькі талери й гроші мали одну і ту ж ціну в усій державі; настільки єдина, щоб я міг провезти свій дорожню валізу через всі тридцять шість держав, жодного разу не розкривши його для огляду. Нехай буде вона настільки єдина, щоб міський дорожній паспорт, виданий у Веймарі, не був визнаний прикордонним чиновником сусідньої держави недійсним, як паспорт іноземця. У межах Німецької держави не повинно бути мови про свою країну і закордону, і нехай в Німеччині будуть єдині заходи і все, торгівля та обіг і сотні тому подібних речей, яких я не в змозі зараз пригадати », - писав Гете. Німецька ідеалістична філософія. У Франції рух філософської думки стало ідеологічною підготовкою революції. Революція відбулася. У Німеччині цього не сталося. Тут всі сили революційних дерзань трансформувалися у філософську думку, пішовши на сторонні сфери складних проблем, часом дуже важливих для інтелектуальної діяльності людей, але далеких від конкретних, нагальних потреб політичного життя. Причому сама форма філософствування придбала майже незбагненних для недосвідченого читача абстрактність. Німецька філософія другої половини XVIII і початку XIX століття була переважно філософією ідеалістичної. Однак порівняно з попереднім їй механістичним матеріалізмом вона зробила крок вперед, збагачуючи людську думку новим, надзвичайно важливим методом пізнання дійсності - діалектикою. Через боротьбу, через заперечення механістичного, метафізичного матеріалізму вона наблизила людство до вершини філософії - діалектичного матеріалізму, підготувала для нього грунт. Діалектичний та історичний матеріалізм К. Маркса, як відомо, використовував діалектику Гегеля.
10. Розвиток роману у англійській літературі 18ст.
Як головний жанр у 18 ст. роман виступає насамперед в англійській літературі.
"Якщо наприкінці XVIІ у XVII ст. роман вважався теоретиками мистецтва жанром другорядним, .животів десь на периферії літературного процесу, зажив репутації цікавого, але невибагливого чтива, то у ХVІІІ столітті цей жанр поступово пересувається до центру літературного життя". Звичайно, це зумовлено цілим комплексом причин, але я хотів би звернути увагу на одну, здавалося б, суто "технічну": саме той жанр, однією з суттєвих ознак якого є значний обсяг літературних творів, був придатним для чи не найоптимальнішого виконання програмового завдання просвітників - виховувати читачів (адже в романах було місце для розгорнутого повчання, сентенцій, дидактизму). Особливо велику роль у літературному житті тієї доби відіграв англійський просвітницький роман. Його батьком вважається Даніель Дефо. і передовсім завдяки своєму "Робінзонові Крузо": "Надзвичайно важливою датою в історії просвітницького роману є 1719 рік - рік виходу в світ знаменитого "Робінзона Крузо" Даніеля Дефо.. Хоч ця книга не була першим європейськім романом XVIII століття.... але це був перший роман, в якому з величезною силою заявив про себе пафос нової доби - доби Просвітництва. Не випадково багато дослідників починають відлік історії роману XVIII століття саме від дати появи "Робінзона Крузо", що дав могутній поштовх розвиткові жанру роману ". Одним із яскравих свідчень впливу англійського просвітницького роману на перебіг світового літературного процесу є поява всесвітньої робінзонади (за ім'ям головного героя згаданого роману Дефо) ~ сукупності творів, де зображено ізоляцію (частіше за все вимушену, обумовлену катастрофою корабля, літака тощо) цивілізованих людей від суспільства і їхнє самовдосконалення в таких умовах, а також анти робінзонади - творів, у яких описано не вдосконалення, а деградацію людей у схожих умовах (наприклад, роман В.Холдінга "Володар мух", де співвітчизники Робінзона, англійські хлопчаки, як і він потрапивши на безлюдний острів, дичавіють, перетворюються на плем'я дикунів). Крім того, саме англійці у XVIII столітті вперше розробили теорію роману як жанру. Зокрема це стосується роману Г.Філдінга "Історія Тома Джонса, знайди" (1749). Цей твір неначе складається з двох самодостатніх, хоча й взаємопов'язаних, частин: теоретичних авторських передмов до книг, а також власне розвитку сюжету про Тома Джонса (які є своєрідною ілюстрацією художнього втілення згаданих теоретичних положень).
11. «Історія Тома Джонса, знайди» як комічна епопея
Філдінґ вважається засновником англійського сучасного роману. Сам він означав цей жанр як «комічний епос у прозі». Відмовившись від епістолярної прози Річардсона, Філдінґ проторував свій оригінальний шлях, створивши дивовижно яскраві життєві характери. Називаючи свої романи наслідуванням М. де Сервантеса, він розкриває багатий внутрішній світ своїх персонажів, зображає динаміку розвитку характеру, змальовуючи звичаї та колорит епохи. Філдінґ називав свої романи історіями. Вже в самому визначенні підкреслювалися еволюція, розвиток, зміна, процес становлення характерів героїв, різних за своїми природними схильностями, проте здебільшого не надто прямодушних, відвертих та щирих. У цих творах немає вдаваності і надуманості, лицемірства і показної красивості. Перший роман Філдінґа «Джозеф Ендрюс» своїми ситуаціями й оцінками нагадує сатиру на «Памелу». Філдінґ критично поставився до роману Річардсона, вирішив, що Памела повинна мати брата, доброчесного Джозефа, котрий успішно захищає свою гідність від невтомного зазіхання леді Бубі — так само, як його сестра відкидає нахабне залицяння її небожа, містера В. Проте зовнішні аналогії і задум автора є доволі оманливими, особливо, якщо врахувати, що Філдінґ захопився романною формою після вдалої театральної кар'єри і вельми успішної риторичної практики, яку він здобув, обіймаючи посаду мирового судді у Вестмінстері. Філдінґ вдало поєднував свою юридичну діяльність із літературою. При цьому, однаково серйозно ставлячись як до офіційної посади, так і до письменницької слави, Філдінґ активно боровся за поліпшення моральної атмосфери, що панувала у XVIII ст. І його романи були чудовою ілюстрацією духу, характеру, сумління епохи. Філдінґ багато зробив як суддя для запобігання злочинності в Лондоні. У передмові до «Джозефа Ендрюса» він писав, що вповні здає собі справу з того, що комічний епос у прозі повинен суттєво відрізнятися від комедії і від трагедії. Філдінґ прагнув створити твір з багатьма подіями і значною кількістю різноманітних характерів. Письменник і справді створив новий тип роману, що відрізнявся від романтичного «роменс», від фантастичних подій і шляхетних рицарів-героїв. Замість піднесеного — комічне, гідне іронічного і навіть сатиричного зображення. Але характери письменник запозичив із реального життя. Головним досягненням Ф. у романі був образ пастора Адамса, чимось схожого на Дон Кіхота, наївного, забудькуватого, трохи марнославного і педантичного адепта віри у природну доброчесність людини. Написаний як наслідування безсмертного твору Сервантеса, «Джозеф Ендрюс» був сучасним романом для своєї епохи, у якому за зовні знайомими деталями роману авантюри виразно проступала полеміка з романтичною белетристикою загалом. Утім, переказати зміст роману Філдінґа неможливо, але це й не так важливо, адже головне у «Джозефі Ендрюсі» — це характери.