Великі гроші можна зробити у двох випадках: при створенні нової держави або при її ліквідації ....
М. Мітчелл "Віднесені вітром"
Тема 17.Фінанси європейського союзу
17.1. Критерії вступу країн до Європейського Союзу
17.2. Доходи та видатки Європейського Союзу
Найбільшим міжнародним політико-економічним об’єднанням європейських держав є Європейський Союз, початок утворення якого ув’язується із ініціативою французького міністра закордонних справ Роберта Шумана створити Європейську спільноту вугілля та сталі (ЄСВС) з метою контролю над їх виробництвом, особливо в Німеччині та Франції (травень 1950 р.). У цей час сировина була основою відбудови та розвитку економіки, тому таким чином унеможливлювалася загроза виникнення в Європі нового конфлікту. 18 квітня 1951 р. в Парижі був підписаний Договір про створення ЄСВС та ратифікований такими шістьома державами як Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург.
У 1957 р. ЄСВС у Римі було підписано договори про створення Європейського економічного співробітництва (ЄЕС) та Європейського товариства з атомної енергії (ЄВРОАТОМ). Основною функцією ЄЕС було формування спільного ринку її членів, де б велася спільна митна політика (ліквідація мита між собою та спільні тарифи в торгівлі з іншими країнами). Країни-члени почали реалізувати економічну політику, яка ґрунтувалася на чотирьох свободах: вільного пересування робочої сили, товарів, капіталу і послуг. Ціллю створення ЄВРОАТОМ було забезпечення врегулювання співробітництва країн в галузі мирного освоєння атомної енергії.
Хронологія створення та приведення ЄС до сучасного стану є наступною:
- 1 серпня 1968 р. – ліквідовано бар'єри між країнами-учасницями й введено єдині митні податки на імпорт через границю ЄЕС. Свою діяльність почав Митний союз;
- 1 січня 1973 р. - перше розширення за рахунок входження до Спільноти Великобританії, Ірландії та Данії;
- 10 червня 1979 р. – перші прямі вибори в Європейський Парламент, що проводяться раз на п’ять років;
- 1981 р. – приєднання Греції;
- 17 лютого 1986 р.у Люксембурзі і 28 лютого 1986 р. у Гаазі був підписаний Єдиний Європейський акт, яким було визначено введення з 1 січня 1993 р. чотирьох основних свобод - вільного руху товарів, людей, послуг і капіталу на території ЄЕС;
- 1986 р. – приєднання Іспанії та Португалії;
- 7 лютого 1992 р. – підписання Маастрахського Договору, яким визначено мету країн-учасниць - бути не тільки економічним співтовариством, але також сприяти більш тісному політичному співробітництву й створити Європейський Союз, що охоплював би й інші області діяльності. Також Договором передбачено створення Економічного й монетарного союзу, введення єдиної валюти ЄС - євро;
- 1 листопада 1993 р. – вступив у силу Договір про Європейський Союз;
- 1995 р. – приєдналися до ЄС Австрія, Швеція та Фінляндія;
- 17 червня 1997 р. – укладено Амстердамський договір, основними цілями якого є: посилення значення політики зайнятості й прав громадян; скасування бар'єрів, що залишилися, вільного пересування громадян і гарантії безпеки на території ЄС; зробити голос Європи більше вагомим при рішенні глобальних питань; напередодні процесу розширення сприяти створенню більш ефективній структурі інституцій ЄС;
- 26 лютого 2001 р. – підписання Ніццького договору, яким внесено зміни до установчого договору Європейського Союзу й Договору про Європейський Союз. Також ним визначено процедуру прийняття країн- кандидатів, внесення змін в інститути ЄС після планових розширень у 2004 і 2007 рр.;
- 2004 р. – приєднання Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Угорщини, Кіпру, Мальти, Словаччини, Словенії та Чехії;
- 29 жовтня 2004 р. - керівники країн-учасниць ЄС підписали Конституційни договір;
- 2007 р. – до ЄС долучилися Болгарія та Румунія.
Стати учасниками даного об’єднання мають на меті й ряд інших країн. Зокрема Хорватія розпочала переговори про вступ до ЄС ще у жовтні 2005 р., а у червні 2006 р. чільниками Євросоюзу було заявлено про прогнозований її вступ у 2010 р. З 14 квітня 1987 р. Туреччина є офіційним кандидатом на вступ до ЄС. Попередні офіційні переговори про її вступ датуються жовтнем 2005-го р. Однак, на думку аналітиків, це стане можливим лише в 2015 р. за умови проведення у державі соціальних та економічних реформ. Іншою проблемою у цьому питанні є те, що лише 3% території Туреччини належить до Європейського континенту, хоча формально, відповідно до Копенгагських критеріїв географічних вимог немає. Республіка Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 року.
Є низка держав, які подавали заяви про вступ до Європейського Союзу, але в силу тих чи інших обставин не стали його членами. Зокрема негативні результати референдумів у Норвегії. Попри це дані країни є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства. Також Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія на офіційному рівні визнані потенційними кандидатами.
Щодо України, то у жовтні 2005 р. президент Єврокомісії Жозе Мануел Дурау Баррозу заявив, що майбутнє України — у ЄС. Попри це 9 листопада 2005 р. у новій стратегії ЄС було зазначено, що вступ Румунії, Болгарії, Хорватії й інших країн колишньої Югославії може блокувати можливість майбутнього вступу України, Білорусі і Молдови. Причому Комісар ЄС з розширення Оллі Рен заявив, що ЄС має бути обережним з надто великим розширенням і що наразі план розширення виглядає вкомплектованим.
У 2005 р. Президент України Віктор Ющенко заявив, що членство в ЄС є стратегічною метою зовнішньої політики України. Також всі фракції у Верховній Раді України 5-го скликання 2006-2007 р. (окрім комуністів) підтримують найшвидше приєднання до ЄС, зокрема перехід до більш тісних форм інтеграції. У відповідь на це, 12 липня 2007 Європарламент у Страсбурзі ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспективи членства в Євросоюзі.
Слід зазначити, що переговори про набуття членства в ЄС здійснюються у відповідності до тридцяти одного пакета питань, що охоплюють:
Вільне переміщення товарів.
Вільне переміщення робочої сили.
Свобода у наданні послуг.
Вільне переміщення капіталів.
Законодавство про підприємства.
Конкурентна політика.
Сільське господарство.
Рибне господарство.
Транспортна політика.
Податкова система.
Економічний та Монетарний Союз.
Статистика.
Соціальна політика та зайнятість.
Енергетика.
Промислова політика.
Малі та середні підприємства.
Наука та дослідницька діяльність.
Освіта та навчання.
Телекомунікації.
Культура та аудіовізуальний сектор.
Регіональна політика.
Екологія.
Захист прав споживача та охорона здоров’я.
Юстиція та внутрішні справи.
Митний союз.
Зовнішні відносини.
СЗБП.
Зовнішня торгівля.
Бюджет та фінансовий контроль.
Інтелектуальна власність.
Стандарти промислової політики.
Успішне завершення переговорів по кожному з них, відповідних ухвал євроструктур, референдумів усередині ЄС та за його межами є необхідною умовою для держави на входження до ЄС.
Європейський Союз базується на трьох опорах інтеграції:
Європейське співтовариство становить правову основу для формування політики спільного ринку, міжнародної торгівлі, сприяння розвитку, монетарної політики, сільського господарства, рибальства, навколишнього середовища, регіонального розвитку, енергетики і т.д.
спільна зовнішня політика та політика безпеки, основними цілями яких є: захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності і цілісності Союзу; зміцнення безпеки всіма можливими способами; збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки; сприяння міжнародній співпраці; розвиток та консолідація демократії та законності, визнання основних прав і свобод людини;
співпраця між країнами - членами ЄС в галузі юстиції та внутрішніх справ, зокрема в таких галузях, як цивільне та кримінальне право, імміграційна політика та надання притулку, прикордонний контроль, боротьба з торгівлею наркотиками, співпраця та обмін інформацією між поліціями.
Головними цілями створення Європейського Союзу є1:
- сприяти економічному й соціальному поступові та високому рівневі зайнятості, досягти збалансованого стабільного розвитку, створюючи простір без внутрішніх кордонів, зміцнюючи економічну та соціальну згуртованість і засновуючи економічний та валютний союз, що його кінцевою метою є єдина валюта;
- стверджувати свою ідентичність на міжнародному рівні, зокрема, провадячи спільну зовнішню та безпекову політику та поступово формуючи спільну оборонну політику, що, можливо, приведе до спільної оборони;
- зміцнювати захист прав та інтересів громадян держав-членів через упровадження громадянства Союзу;
- берегти й розвивати Союз як простір свободи, безпеки та справедливості, де забезпечено вільне пересування осіб і водночас належні заходи щодо контролю на зовнішніх кордонах, притулку, імміграцції, запобігання злочинності та боротьби проти неї.
Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу на законодавчу, виконавчу та судову владу. До основних органів ЄС належать:
Європейський парламент, що обирається з 1979 року прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. Основними його функціями є: дорадчі, наглядові, прийняття рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча. Взаємодіє з Радою міністрів і Європейською Комісією, затверджує бюджет;
Європейська Рада - найвищий законодавчий орган Європейського Союзу, що об’єднує голів держав та урядів усіх країн-членів ЄС та Голову Європейської Комісії. До її функцій входить схвалення загальної політики ЄС та оцінка результатів його діяльності;
Рада Європейського Союзу є основним законодавчим органом ЄС, що приймає законодавчі акти ЄС у формі постанов (обов'язкові для виконання і стають частиною національних законодавств) і директив (обов'язкові, але держави виборають власний метод їх виконання). Рішення в Раді приймаються або одностайно, або простою чи кваліфікованою більшістю;
Європейська Комісія (ЄК)- виконавчий орган ЄС, який після активних консультацій та базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення для долі ЄС та його громадян зобов’язаний подавати пропозиції щодо нових законів ЄС. Захист угод ЄС, забезпечення застосування державами-членами законодавства ЄС, контроль за використанням субсидій, надання дозволів на державну допомогу у випадку заборони їх законодавством ЄС – все це є основними функціями ЄК;
Європейський Суд забезпечує єдине тлумачення законодавства ЄС та його примату над національними законодавствами у межах юрисдикції, що встановлена установчими Договорами;
Палата аудиторів. Створений у 1977 р. з метою перевірки усіх доходів і витрат ЄС та створених ним інститутів.
Доповнюють цю систему органів наступні інституції:
Комітет з економічних і соціальних питань, який представляє громадянське суспільство і обидві сторони виробництва. До його функцій входить надання Парламенту, Раді та Комісії рекомендацій з економічної та соціальної діяльності Союзу;
Комітет регіонів - створений з метою захисту регіональної та місцевої самобутності в регіонах Європейського Союзу і забезпечення того, що на них зважають при втіленні політики ЄС;
Європейський Центральний Банк, на якого покладено відповідальність за європейську монетарну політику;
Європейський інвестиційний Банк надає позики для капітальних інвестицій, спрямовані на економічний розвиток ЄС;
Європейський Омбудсмен, який зобов’язаний захищати громадян і організації ЄС від порушень в адмініструванні.
Отже, Європейський Союз є найбільшим у світі інтеграційним угрупуванням, до якого мають на меті долучитися ще ряд країн, у т.ч. й Україна. Розширення ЄС завжди мало неоднозначні наслідки для національних економік. Серед позитивних можна виділити вільну торгівлю, митний союз, спільний та єдиний ринки, економічний союз. Слід не забувати про те, що Євросоюз має також певні проблеми економічного розвитку, які після розширення у тій чи іншій мірі та в різних формах проектуються на нові країни-учасниці ЄС.
Безумовно будь-яка країна може у війти у склад країн-учасниць Європейського Союзу, якщо при цьому її діяльність задовольнятиме певні умови. Зокрема, такими умовами виступають Копенгагенські критерії, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Відповідно до цих умов, держави-кандидати вступу до Євросоюзу повинні закріпити і дотримуватись демократичних принципів, принципів свободи і пошани прав людини, а також принципів правової держави2. Також форма господарювання в країні має базуватись на засадах конкурентоздатної ринкової економіки, і повинні признаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.
Загалом кожна європейська країна для вступу до Європейського Союзу має виконати низку вимог за такими трьома базовими критеріями3:
політичний: стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних меншин (політичні критерії);
економічний: наявність дієвої ринкової економіки і здатність витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у межах ЄС (економічні критерії);
«членський»: здатність узяти на себе зобов'язання, що випливають з членства в ЄС, включаючи суворе дотримання цілей політичного, економічного, валютного союзу.
По-перше, членство в ЄС під кутом зору політичних стандартів вимагає від країни-кандидата стабільності у діяльності інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу і захист меншин. Причому ці принципи мають бути не лише закріплені у конституції держави, а й бути втіленими у їх повсякденне життя.
Таким чином, конституції країн-заявників мають гарантувати демократичні свободи, включаючи політичну множину рівноправно конкуруючих сил, свободу слова і свободу совісті. Встановлюються демократичні інститути та незалежні органи правосуддя, органи конституційної юрисдикції, що у кінцевому результаті створює умови для нормального функціонування державних установ, проведення вільних і справедливих виборів, періодичної зміни правлячої парламентської більшості, а також визнання важливої ролі опозиції у політичному житті.
Виконання країнами-кандидатами умов членства оцінює Європейська Комісія (ЄК). На основі низки критеріїв оцінюється реальний характер демократії, перевіряється яким чином і у якій мірі захищаються конституційні права і свободи, зокрема, свобода слова в процесі діяльності політичних партій, неурядових організацій і засобів масової інформації.
По-друге, відповідно до Копенгагенських критеріїв, вимоги до членства у ЄС стосуються сфери економіки і полягають "у наявності як дієвої ринкової економіки, так і здатності витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у рамках ЄС" (економічні критерії).
Ринковою є економіка, в якій приватні особи та фірми приймають основні рішення щодо виробництва та споживання. Система цін, ринки, прибутки і збитки, стимули і винагороди визначають «що, як і для кого». Фірми виробляють товари, які дають найвищі прибутки (ЩО), методами виробництва з найменшими затратами (ЯК). Споживання визначається рішеннями індивідів (на що витратити зарплату) та майновими доходами, отриманими за рахунок праці та власності (ДЛЯ КОГО)4.
Ринкова економіка ґрунтується на принципах приватної власності (ресурси перебувають у власності приватних осіб), свободи підприємництва (власники матеріальних ресурсів і грошей можуть вільно організовувати виробництво товарів і послуг) й вибору (використовують їх на свій розсуд, вільні обирати будь-який вид діяльності), особистого інтересу (намагаються робити те, що їм вигідно), конкуренції (широке розпорошення економічної влади в середині двох складових економіки – фірм та домогосподарств) та обмеженої економічної ролі держави (обмежене втручання держави в господарську діяльність фірм).
Про наявність дієвої ринкової економіки в державі вказують наступні моменти5:
рівновага між попитом і пропозицією як результат вільної взаємодії ринкових сил;
лібералізація цін і торгівлі;
відсутність перешкод для доступу на ринок і виходу з нього;
наявність достатньої правової бази, включаючи регулювання права власності, виконання законів і контрактів;
досягнення макроекономічної стабільності, включаючи цінову рівновагу, стабільність державного фінансування та платіжного балансу;
суспільний консенсус щодо найважливіших питань економічної політики;
достатня розвиненість фінансового сектору для спрямування збережень на інвестування виробництва.
У свою чергу критеріями здатності витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у рамках ЄС виступають:
наявність дієвої ринкової економіки з достатнім рівнем макроекономічної стабільності, що дає змогу суб'єктам ринку приймати рішення в атмосфері стабільності й передбачуваності;
достатня кількість людських і матеріальних ресурсів, включаючи інфраструктуру (енергопостачання, телекомунікації, транспорт і ін.), рівень освіти і дослідницької діяльності;
ступінь впливу урядової політики і законодавства на конкуренцію шляхом проведення торговельної політики, політики конкуренції, надання державної допомоги;
рівень і темпи інтеграції держави в ЄС перед його розширенням;
достатня частка малих фірм у структурі економіки, оскільки малі фірми отримують вигоду від спрощеного доступу на ринок.
По-третє, країни-кандидати мають бути готовими і здатними взяти на себе зобов'язання членства в ЄС у контексті відповідності цілям Договору про Європейський Союз, включаючи політичний, економічний і валютний Союз.
Спільна зовнішня політика і політика у сфері безпеки є головними складовими політичного союзу ЄС. Вона реалізується з метою6:
захищати спільні вартості, засадничі інтереси, незалежність і цілість Союзу згідно з принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй;
всіляко зміцнювати безпеку Союзу;
берегти мир і зміцнювати міжнародну безпеку згідно з принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй, принципами Гельсінкського завершального акта та Паризької хартії, зокрема з питань зовнішніх кордонів;
сприяти міжнародній співпраці;
розвивати й зміцнювати демократію та верховенство права, шанувати права людини та засадничі свободи.
Держави-члени ЄС мають активно й беззастережно підтримувати спільну зовнішню та безпекову політику Союзу, працювати разом, щоб посилювати та розвивати взаємну політичну солідарність, а також утримуватися від будь-яких дій, що суперечать інтересам Союзу чи можуть зашкодити його ефективності як гуртувальної сили в міжнародних відносинах.
Досягнути визначеної мети в контексті забезпечення спільної зовнішньої політики і політики у сфері безпеки можна шляхом визначання принципів та головних настанов спільної зовнішньої та безпекової політики, вироблення спільних стратегій, ухвалення спільних дій та позицій, зміцнення систематичної співпраці держав-членів у провадженні політики.
Важливим сегментом ЄС є Європейський економічний і валютний союз (ЕВС), рішення про створення якого було прийнято головами держав і урядів на саміті 1988 р. у Ганновері. Першим кроком у даному напрямку було створення Комітету (Комітет Делора від прізвища президента Європейської Комісії), що складався з голів центральних банків держав-членів Співтовариства та незалежних експертів. Його завдання полягало у підготовленні доповіді щодо обґрунтування потреби реалізації ЕВС, плануванні етапів та конкретних дій для досягнення ЕВС. ЕВС мав бути кінцевим результатом економічної інтеграції і складатись із двох інтегральних частин: Валютного Союзу та Економічного Союзу (рис.17.1).
Рис.17.1. Інтегральні складові Валютного та Економічного Союзу
Створення ЕВС відбувалося у три етапи.
І етап характеризувався тим, що держави-члени Співтовариства мали забезпечити повну свободу руху капіталу, удосконалити механізм функціонування ЕВС та зміцнити співпрацю між національними центральними банками. Протягом цього періоду також мали бути визначені заходи для реалізації у наступних періодах та підписаний новий договір, який вносив зміни до Договору про створення Європейського Союзу.
Отож Європейський Союз був створений договором, підписаним 07.02.1992 року у Маастрихті, відповідно до якого Економічний та Валютний Союз означає остаточну фіксацію курсів валют держав-членів між собою та запровадження спільної валютної одиниці, а також вироблення і проведення спільної монетарної та фіскальної політики, кінцевою метою яких є стабілізація цін.
Окрім того, положеннями Маастрихтського договору визначено ще:
критерії, які повинні виконати держави-члени ЄС для входження до ЕВС;
механізми реалізації національних фіскальних політик;
принципи роботи Європейського Центрального Банку;
графік створення ЕВС;
процедури прийняття рішень інституціями Співтовариства.
Другий етап реалізації Економічного та Валютного Союзу припав на 1994-1998 рр. Продовж цього періоду країни зобов'язалися координувати грошову та макроекономічну політику, уникати надмірного дефіциту своїх бюджетів і забезпечити незалежність своїх центральних банків.
Головною ознакою другого етапу є те, що 1 січня 1994 р., після розпущення Комітету голів центральних банків та Європейського Фонду Валютної Співпраці, було створено Європейський Валютний Інститут (ЄВІ). Його головним завданням став контроль за виконанням зобов'язань щодо:
зміцнення співпраці між центральними банками держав-членів;
зміцнення координації грошових політик окремих держав-членів, а також прагнення до гарантування стабільності цін;
контролю за функціонуванням Європейської Валютної Системи;
підготовки документів та процедур, необхідних для проведення в ЕВС спільної валютної політики;
вироблення принципів операцій, які будуть здійснюватись центральними банками держав-членів у межах Європейської Системи Центральних Банків;
підготовки до емісії банкнот нової валюти.
Слід відзначити, що ЄВІ не мав жодних зобов'язальних повноважень, а лише міг:
формулювати думки чи рекомендації, необов'язкові до виконання, щодо загальних напрямків валютної політики і політики валютних курсів, як і пов'язаних з ними інструментів, що застосовуються у кожній державі-члені;
представляти свою думку чи рекомендації урядам та Раді ЄС стосовно напрямків діяльності, які можуть вплинути на зовнішню чи внутрішню валютну ситуацію у Співтоваристві, а особливо на функціонування Європейської Валютної Системи;
давати органам влади держав-членів рекомендації щодо їх валютної політики.
ЄВІ виконував свої функції до часу створення Європейського Центрального Банку, після чого був розпущений.
У 1996 році з метою забезпечення бюджетної дисципліни Європейська Рада схвалила Пакт Стабільності та Зростання. Згідно з його положеннями за нормальних умов дефіцити бюджетів держав-членів мають бути зрівноваженими, а за поганої кон'юнктури не можуть перевищувати 3% ВВП. У випадку, коли дефіцит бюджету буде визнано надто високим, державу може покарати санкціями Європейська Рада. У якості санкції виступає безвідсотковий стабілізаційний депозит (застави), який за умови неліквідності протягом двох років надмірного дефіциту перетворюється на штраф. Його величина коливається між 0,2 та 0,5% ВВП, залежно від рівня перевищення допустимого показника дефіциту бюджету у 3% ВВП .
Початок третього етапу реалізації Економічного та Валютного Союзу датується 01.01.1999 р., а перехід до нього залежав від темпів виконання членами ЄС вимог до їх економічного становища, визначених Маастрихтським договором. Договір передбачав складення Європейською Комісією та ЄВІ звітів Раді ЄС про економічне становище окремих держав-членів та ступінь виконання поставлених перед ними вимог. У кінцевому підсумку ці дії мали наблизити рівні економічного розвитку держав-членів.
Критерії вступу держав до Економічного та Валютного Союзу були визначені у Маастрихтському договорі7:
1. річний показник інфляції у державі-члені не може перевищувати 1,5 відсотка від середнього рівня інфляції у трьох державах-членах ЄС з найкращими з цієї точки зору показниками;
2. величина бюджетного дефіциту не може перевищити 3% ВВП;
3. величина державного боргу не може перевищувати 60% ВВП;
4. величина середньої номінальної довготермінової процентної ставки не може перевищувати більше ніж на два відсотки середню номінальну довготермінову процентну ставку у трьох державах-членах ЄС з найнижчим річним показником інфляції;
5. держава-член у межах курсового механізму Європейської Валютної Системи принаймні два роки повинна втримати свою валюту в нормальному коридорі коливань курсів валют. За цей час валюта цієї держави не може бути девальвована щодо валют інших членів ЄС.
Складовою ЕВС є єдина валюта євро на яку перейшли 16 держав-членів Європейського Союзу. Для керування нею створено спеціальний інституціональний механізм - Європейська система центральних банків. Її очолює Європейський центральний банк, який реалізовує єдину валютну політику на території всіх держав-членів, що перейшли на євро. Для всіх решти держав-членів ЄС курси прив'язані до євро в рамках Механізму обмінних курсів.
Для того, щоб перейти на єдину валюту, держави-члени ЄС повинні відповідати чотирьом критеріям зближення, які передбачені в ст. 121 Договору про Європейське співтовариство й у спеціальному Протоколі до цього договору. Ці критерії такі8:
1. Критерій досягнення високого рівня стабільності цін, означає, що показник цін держави-члена, що характеризує довгостроковий середній темп інфляції протягом року, не перевищує більше, ніж на 1,5%, такий же показник у трьох держав-членів з найменшим показником;
2. Критерій захищеності фінансового становища уряду означає, що відповідна держава-член не володіє на даний момент надмірним бюджетним дефіцитом, тобто проти нього не порушена процедура надмірного бюджетного дефіциту;
3. Критерій нормальної участі в Механізмі обмінних курсів за останні два роки. Це означає, що держава-член, не прикладала особливих зусиль для участі в цьому механізмі. Зокрема, не застосовувала девальвації своєї валюти відносно валюти будь-якої іншої держави-члена (у тому числі на двосторонній основі);
4. Критерій зближення, досягнутого державою-членом і її участю в Механізмі обмінних курсів, відображений у рівні довгострокових процентних ставок, що означає: протягом року держава-член мала середню номінальну величину довгострокової процентної ставки, яка не перевищує більше, ніж на 2% цей же показник у держав з найбільшим рівнем стабільності цін.
При цьому, слід розрізняти участь у валютному союзі, обов'язковому для усіх членів ЄС, і прийняття євро як єдиної валюти. Адже, від нових членів не вимагається прийняття євро як єдиної валюти, навіть якщо вони беруть участь у ЕВС.
Безперечно створення Економічного та Валютного Союзу має як позитивні, так і негативні наслідки для своїх членів, які зображено на рис.17.2.
Отже, необхідною умовою вступу до Євросоюзу є виконання державами-кандидатами Копенгагенських критеріїв. Контроль за їх виконанням здійснюється на основі рішення Європейської Ради у Люксембурзі в 1997 р., відповідно до якого ЄК було запропоновано подавати щорічні звіти про досягнутий прогрес країн-кандидатів у процесі приєднання з відповідними висновками. У даних документах Комісія аналізує відповідність реформ, що проводяться у країнах-кандидатах з 1997 р., Копенгагенським критеріям. При цьому до уваги беруться лише вжиті заходи, а не ті, що готуються. На сьогоднішній день це вважається універсальним методом, який дає можливість на основі об'єктивного підходу порівняти й оцінити реальний прогрес країн на шляху вступу до ЄС.
Оцінка результатів та формування звітів про реальний прогрес країн кандидатів до вступу в ЄС проводиться на підставі наступних джерел інформації:
• інформації, наданої країнами-кандидатами з метою внесення коректив до Висновків Комісії;
• інформації, отриманої під час зустрічей у рамках Європейських угод і перевірки адаптації законодавства;
• звітів Європейського парламенту, оцінках держав-членів, роботі міжнародних організацій, зокрема Ради Європи і ОБСЄ, міжнародних фінансових інститутів і неурядових організацій.
Попри Копенгагенські критерії існує ще критерій внутрішньої спроможності ЄС «поглинути» нового члена, а також географічний критерій, оскільки членом ЄС може стати лише «європейська країна».
Рис.17.2. Наслідки створення Економічного та Валютного союзу
Передумовою початку переговорів про вступ до ЄС є відповідність політичному критерію членства, а приведення національного законодавства у відповідність до acquis communautaire здійснюється в останні роки перед безпосереднім вступом держави до ЄС у ході переговорів про приєднання. Сказане підтверджує стаття 49 Договору про Європейський Союз, у якій сказано, що «Будь-яка європейська держава, що шанує принципи, сформульовані в частині першій статті 6, може звернутися з поданням щодо набуття членства в Союзі». Такими принципами є засадничі принципи Союзу, спільні для всіх держав-членів, а саме свобода, демократія, шанування прав людини і основоположних свобод, верховенство права. Те, що дотримання політичного критерію є «передумовою початку переговорів про вступ» було також підтверджено на засіданнях Європейської Ради в Люксембурзі (1997 рік) та Гельсінкі (1999 рік).
Звідси випливає пріоритетність досягнення відповідності політичному копенгагенському критерію, а не критерію, досягнення якого буде необхідним під час виконання узгоджених умов вступу до ЄС. Разом з тим, слід продовжувати роботу в напрямі досягнення економічного та юридичного критеріїв, зокрема необхідно продовжувати здійснювати адаптацію законодавства України до законодавства ЄС9.
У зв’язку із цим, можна говорити, що перед країнами-кандидатами стоять досить складні завдання, швидкість вирішення яких залежить від ефективності засобів їх розв'язання. Адже, центральні органи ЄС не тільки контролюють процес досягнення відповідності критеріям вступу, але й намагаються розробляти ефективні програми для цих цілей.
Попри все це ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.
Функціонування Європейського Союзу пов’язане із створенням спільного ринку, стан якого сильно залежить від наявності єдиної системи оподатковування усередині Союзу, що забезпечує вільний обіг товарів і послуг і запобігає дискримінації країн-учасниць. У дійсності податкове середовище ЄС, та й у багатьох країнах, що вступають у нього, є не повністю гармонізоване, але базується на одних і тих самих принципах. Тому для успішного розвитку інтеграції необхідно відповідним чином модифікувати національні податкові системи кран-учасниць ЄС. У наш час цей процес визначається впливом міжнародної податкової конкуренції і європейської податкової гармонізації (координації)10.
У період створення Європейського співтовариства західні економісти трактували цей термін по-різному. Одними він розглядався як координація податкової політики - взаємні консультації й неофіційні домовленості між країнами-членами по ставках окремих податків, а іншими - перехід до єдиної податкової системи й передачу всіх повноважень по визначенню бази й ставок основних податків органам Співтовариства. У міру розвитку процесу інтеграції акцент поступово змістився убік введення однакового оподатковування, не доходячи, однак, до повної уніфікації.
У широкому розумінні під податковою гармонізацією слід розуміти вироблення загальної стратегії держав у сфері податкових правовідносин на відповідному етапі інтеграційної взаємодії, що передбачає координацію податкової політики, систематизацію та уніфікацію окремих податків і податкових систем країн, які входять до міжнародних регіональних угрупувань.
Основними пріоритетами політики податкової гармонізації в ЄС є ліквідація неефективних елементів податкових систем і відмова від номінального податкового суверенітету країн-членів ЄС. У той же час концепція податкової гармонізації припускає збереження самобутності національних податкових систем і не передбачає повної стандартизації порядку стягування податків в ЄС.
Структура оподаткування в країнах-членах ЄС характеризується значним ступенем уніфікації. Застосовуються такі види податків, як податок на прибуток, прибутковий податок на доходи фізичних осіб, ПДВ, соціальні податки. Також порядок розрахунку і сплати податків, податкові пільги, система контролю за платниками податків з боку податкових органів, багато в чому є ідентичними.
Слід зазначити, що інтеграцією національних систем оподатковування в ЄС переслідуються наступні цілі:
1) привести у відповідність структури податкових систем, порядку стягнення основних видів податків у всіх країнах співтовариства;
2) забезпечити нейтральність податків з погляду умов конкуренції на єдиному ринку, іншими словами, недискримінаційний податковий режим для всіх його учасників;
3) створити умови для скасування контролю на внутрішніх границях Співтовариства;
4) усунути можливість подвійного оподатковування прибутків компаній, що здійснюють діяльність у двох або більше країнах ЄС;
5) виключити можливість ухиляння від сплати податків і гарантувати надходження відповідних доходів у бюджети країн-членів.
Загалом уніфікована податкова система ЄС представлена такими платежами, що поповнюють бюджет ЄС:
сільськогосподарські податки – податок на імпортну й експортну сільськогосподарську продукцію в державу (або з держави), що не входить до ЄС; податок на цукор, що сплачується компаніями, які виробляють цукор у державах-членах ЄС; податок на ізоглюкозу, що сплачується разм з податком на цукор;
мита – антидемпінгові та компенсаційні;
податок на додану вартість;
прибутковий податок з фізичних осіб.
Ефективність податкової гармонізації визначається низкою принципів, зокрема:
пропорційності – передбачає обмеження діяльності інститутів ЄС повноваженнями, наданими їм установчими документами ЄС та встановленими цілями європейської інтеграції;
субсидіарності, відповіднодо якого інститути ЄС не мають права самостійно втручатись у функціонування будь-якого зі сеґментів економіки держав-членів ЄС за винятком випадків, коли подібне втручання необхідне для виконання стратегічних завдань ЄС4
одноголосності, котрим задекларовано, що будь-яке рішення щодо формування податкової політики в ЄС, мають приймати за одноголосної згоди держав-членів ЄС і зафіксовувати у відповідній нормі інтеграційного законодавства;
податкової недискримінації, в основу якого закладено два ключові положення. По-перше, це неможливість прямого або непрямого обкладення внутрішніми податками однією державою-членом ЄС продукції іншої держави-члена ЄС в розмірах, що перевищують оподаткування національної продукції. По-друге, держава-член ЄС не повинна обкладати продукцію інших держав-членів ЄС внутрішніми податками з метою непрямого захисту іншої продукції;
нейтральності оподаткування, згідно з яким забороняється відшкодування внутрішнього оподаткування при вивезенні продукції на територію іншої держави-члена ЄС в розмірі, що перевищує рівень сплачених прямих або непрямих податків. Тобто має міце усунення можливості використання податкових важелів для прихованого субсидування експорту в ЄС.
Разом з тим їх можна ще доповнити такими загальними принципами податкової гармонізації як:
узгодження правового регулювання;
синхронність прийняття гармонізованих законодавчих актів;
послідовність етапів гармонізації;
пріоритетність міжнародних угод над національним законодавством.
Процес податкової гармонізації є доволі складним і довготривалим, що здійснюється в декілька етапів наведених на рис. 17.3.
Рис.17.3. Етапи процесу податкової гармонізації
На сьогоднішній день податкова гармонізація в ЄС проводиться у таких двох напрямках як стягнення непрямих податків (ПДВ, акцизи) та оподаткування компаній (рис.17.4).
Рис.17.4. Напрямки податкової гармонізації в ЄС
Процес формування ефективної податкової політики в ЄС ще незавершений. Адже, незважаючи на низку реформ, на даний час ще не створено єдиного податкового поля ЄС, оскільки при проведенні податкової політики необхідно, з одного боку, здійснювати податкову уніфікацію, а з іншого, - враховувати інтереси країн-членів ЄС, що здебільшого є протилежними.
Причому з 1 грудня 2009 р. вступив у силу Ліссабонський договір, підписаний 13 грудня 2007 р. У ньому задекларовані реформи функціонування ЄС, зокрема й у сфері оподаткування. Її основні напрямки:
1. Пакет ініціатив по ПДВ, що мають бути реалізовані до 1 січня 2010 р. Перша - підготовка проекту директиви про зміну місця надання послуг для цілей оподаткування ПДВ (замість місця, де розташовується виконавець, - місце, де розташовується замовник). Друга – розроблення правил повернення ПДВ суб’єктам господарської діяльності. Третя – удосконалення мезанізму адміністративної співпраці держав-членів стосовно ПДВ;
2. Продовження дії понижених ставок ПДВ;
3. Оподаткування пасажирського автотранспорту, що має на меті зниження викидів діоксиду вуглецю.
4. Спеціальний порядок стягування ПДВ в Нідерландах у галузі виготовлення одягу масового виробництва: обов’язок платника податків замість субпідрядника покладається на виробника-поставника. У такий спосіб намагаються уникнути шахрайств, оскільки стягування ПДВ у цій сфері утруднене через складність ідентифікації субпідрядників і контроль за їх діяльністю.
На фоні змін спричинених світовою фінансово-економічною кризою, ініціюється введення глобального податку на фінансові операції - так званого податку Тобіна. Відповідно до чого оподатковуватимуться банки, страхові компанії і біржі. Отримані кошти від оподаткування підуть до спеціального фонду, який має використовуватися в разі кризових ситуацій у фінансовому секторі. Введення цього податку покликане знизити рівень ризикованих операцій банків, здатних спровокувати нову світову фінансову кризу.
Податкова політика повинна постійно пристосовуватись до поточної економічної ситуації та змін в ЄС та цілому світі, а тому процес коригування її є нескінченним.