Тема 2. Історія становлення і розвитку соціології.
Логіка виникнення соціології. Початковий етап у розвитку соціології.
Класичний період у розвитку соціології.
Розвиток соціології в ХХ столітті.
Розвиток української соціології.
1. Логіка виникнення соціології. Початковий етап у її розвитку.
Соціологія являє собою інтелектуальний продукт XIX століття. Першими попередниками соціології були античні соціальні філософи Платон і Аристотель. Базові ідеї і концепції нової науки були розроблені в європейській соціальній філософії ХУП-Х1Х століть — задовго до офіційного народження соціології. Соціологія досить молода наука, лише к середины XIX століття вона оформляється як самостійна наука. Її попередницею можна вважати соціальну філософію. Серед філософів античності виділяють двох гігантів — Платона (427-347 до н.е.) і його учня і послідовника Аристотеля (384-322 до н.е.). Вони, як і нинішні соціологи, вивчали традиції, звичаї і взаємини людей, узагальнювали факти, будували концепції, що завершувалися практичними рекомендаціями про те, як удосконалити суспільство. Першою в історії працею по «загальній соціології» справедливо вважають «Державу» Платона. Великий мислитель розробив, по суті, основи першої у світі теорії стратифікації, відповідно до якої будь-яке суспільство поділялося на три класи: вищий, що складався з мудреців, які керували державою; середній, який включав воїнів, що охороняли державу від смути і безладдя; нижчий, куди входили ремісники і селяни. Свій варіант теорії стратифікації запропонував інший енциклопедичний розум античності — Аристотель. У нього опорою порядку виступав середній клас. Крім нього, суспільство містить у собі ще два класи — багату плутократію і позбавлений власності пролетаріат.
Ще в середньовіччя арабський мислитель Ібн-Хальдун пильно вивчав поведінку великих соціальних груп людей, складаючи анатомію людського суспільства. Тільки через дві тисячи років після Платона й Аристотеля європейська наукова думка змогла подарувати світу видатні праці про суспільство, насамперед завдяки зусиллям Н. Макіавеллі, Дж. Локка і Т. Гоббса, які стали безпосередніми попередниками наукового етапу соціології. Багато європейських мислителів ХУП-Х1Х століть, у тому числі Вольтер, Дідро, Кант, Гегель, задовго до офіційного народження соціології писали про вдачі людей, суспільну мораль і традиції, характер народів, поведінку соціальних типажів. У ХУII-ХУIII століттях уперше з'явилися терміни, покликані зіграти вирішальну роль у формуванні соціології: суспільство, культура, цивілізація, класи, структура, функція і деякі інші.
Родоначальником соціології вважають О. Конта (1789— 1857 р.). Своє навчання він спочатку назвав «соціальною фізикою», у якій виділив основні частини: соціальна статика (вивчення структур суспільства, узятих як би в застиглому виді) і соціальна динаміка (аналіз послідовності соціальних змін). З’ясувавши, що А. Кетле уже використовує цей термін, О. Конт у 1839 р. назвав своє навчання соціологією.
Свої відкриття вона робить за допомогою чотирьох методів: спостереження, експерименту, порівняння й історичного методів. Причому застосовуватися вони повинні об'єктивно і незалежно від оцінних суджень дослідника. Такий підхід з тих пір називають позитивізмом. Сам Конт термін «позитивний» розглядав у п'ятьох значеннях: реальний, корисний, достовірний, точний, організуючий.
О.Конт стверджував, що ми не можемо встановлювати закони розвитку природи і суспільства. Ми можемо дійсно осягти лише різні взаємозв'язки явищ і фактів, але ніколи не зможемо до кінця проникнути в справжні причини їхнього виникнення. Тому справа вченого — спостерігати, реєструвати і систематизувати факти і на основі цієї систематизації виявляти певні закономірності. Конт і його послідовники-позитивісти були переконані в тім, що такі закони існують, причому вони універсальні як для природи, так і для суспільства. Визнання універсалізму — перший фундаментальний принцип, на який спирається позитивізм. Другим його наріжним каменем є визнання необхідності і доцільності використання у вивченні суспільства тих методів, що затвердилися в природознавстві.
У своїй творчості О. Конт керувався ідеалами прогресу, політичної й економічної волі, надією на те, що за допомогою науки й освіти можна вирішити всі соціальні проблеми. На питання про те, як вилікувати хворе суспільство, він відповідав просто: треба створити таку ж точну й об'єктивну науку про суспільство, яким є природознавство. Відкриті такою наукою закони треба викладати в школах і університетах, щоб навчити людей тому, як правильно і розумно будувати свої взаємини. Точка зору Конта була близька до поглядів просвітителів.
О. Конт у загальній класифікації (чи «ієрархії») наук поставив соціологію на саму вершину — вище математики, фізики і біології, а перетворюючу роль соціології в суспільстві (вона повинна зробити революцію в розумах людей) вважав настільки ж важливою, як і роль релігії.
О. Конт зробив воістину революційний переворот у науках про суспільство, визначивши предмет і метод соціології. На його думку, наука повинна раз і назавжди відмовитися від невирішених питань. До них Конт відносив ті, котрі не можна ні підтвердити, ні спростувати, спираючись на факти. Насамперед, до них відносяться філософські судження, відірвані від життя.
Конт схилявся не тільки перед соціологією, але і перед людським суспільством, яке вона покликана описувати. Для нього окремий індивід — майже ніщо. Суспільство складається не з окремих індивідів, а із соціальних систем. Під суспільством Контом малося на увазі все людство чи якась його частина, пов'язана консенсусом (загальною згодою). Середньою ланкою між індивідом і суспільством виступає сім’я.
Таким чином, О. Конт по праву вважається «батьком» соціології, оскільки він уперше:
Обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку;
Визначив соціологію як особливу науку про суспільство, яка ґрунтується на емпіричних дослідженнях, що забезпечує її об'єктивність і неупередженість.
Розглянув суспільство як систему з її статичними і динамічними закономірностями.
Проте, О. Конт так і не зміг у поясненні суспільства остаточно відійти від аналогій із природничими науками і запозичив багато чого для своїх положень з біології, фізики, надмірно прив'язуючи соціальні явища, процеси до тих, які вивчаються природознавством. Нарешті, людина в його навчанні виступає насамперед біологічною, а не соціальною істотою.
Навчання О. Конта одержало подальший розвиток у соціологічних концепціях Г. Спенсера (1820—1903 р.). Основні ідеї Г. Спенсера: суспільство – частина природи, воно не створено ні штучно, ні з волі людей, ні Богом. Суспільство для Г. Спенсера є соціальним організмом, подібним до біологічних систем, воно розвивається за загальними системними принципами:
Суспільство, як і біологічний організм, у процесі свого розвитку нарощує масу (чисельність населення, материальні ресурси і т.п.);
Зростання маси призводить до ускладнення структури (зростання кількості соціальних груп і спільнот, які, у свою чергу, створюють соціальні інститути як форми самоорганізації свого життя; таких соц. інститутів Г. Спенсер налічує п'ять: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні);
Ускладнення структури супроводжується диференціацією (розподілом) функцій, що виконуються окремими частинами. Тобто кожен соціальний інститут має свої, властиві тільки йому функції.
Диференціація функцій призводить до поступового посилення взаємозалежності і взаємодії частин. Це означає чітке розмежування функцій різних соц. інститутів, поділ сфер їхнього впливу і відповідальності. Якщо цей порядок порушується і певний соц. інститут підміняє інший – починається регрес або розпад соціального організму. Г. Спенсер особливо застерігав проти непомірного розширення повноважень і функцій держави, що згодом приводить до порушення стану рівноваги суспільства.
У біологічному організмі частини підлеглі цілому. У суспільстві ж ціле існує заради частин, тобто суспільство існує для блага своїх членів. Тут Г. Спенсер торкається, але не вирішує проблему співвідношення людини й суспільства.
Він порівнював суспільства з біологічними організмами, а окремі частини суспільства (держава, церква) — з частинами організму (серцем, нервовою системою і т.д.). Кожна частина несе якусь користь цілому і виконує життєво важливу функцію. Економічне життя в суспільстві, стверджував Спенсер, подібна обміну речовин в організмі: уряд аналогічний головному мозку, торгівля виконує функції, подібні до кровообігу і т.д. Зміни суспільства не можуть відбуватися без зміни його частин і функцій: змінилася економіка — міняється соціальна структура суспільства, оскільки виникають нові класи, наприклад, підприємці і наймані працівники. Вважається, що Спенсер першим застосував у соціології поняття структури і функції.
Основний закон соціального розвитку, по Спенсеру, — закон виживання найбільш пристосованих індивідів. Функції природного відбору виконує економічна конкуренція. Уряд не повинний утручатися, на думку Спенсера, у процес природного відбору, а від найменш пристосованих індивідів корисно позбавлятися — така позиція пізніше одержала назву «соціал-дарвінізм». У головній праці «Основи соціології» Спенсер проводить аналогію між біологічним і соціальним організмами і стверджує, що для того й іншого властива боротьба за існування, що є одним з головних принципів соціального буття. Виживають лише найбільш пристосовані до соціального оточення, ті, чий інтелект є переважним. Ті ж, які не пристосувалися знаходяться на шляху вимирання. Тому уряд і держава не повинні потурати непристосованим, розробляючи соц. політику захисту і допомоги хворим, бідним, безробітним і т.п. Спенсер був противником революції, вважаючи її хворобою соціального організму.
Наукове визнання одержала закладена Спенсером теорія соціальної еволюції, зокрема, його ідея про те, що всі суспільства послідовно розвиваються: від простого стану, коли всі частини взаємозамінні, до складного суспільства з зовсім не схожими між собою елементами. Такий розвиток еволюційний за своїм характером і виражає єдність і боротьбу двох взаємозалежних процесів — диференціації й інтеграції. Чим більше розмаїтості між частинами суспільства, тобто чим сильніше їхня диференціація, тим більша дія зустрічного закону інтеграції частин. До об'єднання прагнуть регіони однієї країни, різні країни, нації, народи. Сьогодні ми називаємо такий процес глобалізацією. Але в часи Спенсера цього терміна не існувало, а тому він писав про соціальну інтеграцію.
Спенсер сприяв введенню в науку і широкому поширенню такого важливого соціологічного поняття, як «соціальний інститут», виділивши й описавши його головні різновиди.
Оцінюючи роль Г. Спенсера в становленні соціології, слід зазначити, що він так і залишився в колі ідей про спільність соціальних і природних процесів і явищ, занадто високо оцінював дію природних закономірностей, що зрештою, зменшувало роль людини в суспільному розвитку, робило її залежною від розвитку еволюційних процесів.