Функції носа |

Ніс виконує дихальну, нюхову, захисну (бар'єрна), нервом" рефлекторну, резонаторну, косметичну і мімічну функції.

Дихальна функція носа. Носове дихання є найбільше фі зіологічним для організму. Повітряний струмінь при вдиху, внаі лідок горизонтального розташування ніздрів, направляється віч ру, описує широку дугу (над і під середньою раковиною носа) досягає хоан. Пройшовши довгий дугоподібний шлях, повітря встигає нагрітися, очиститися від пилу, зволожитися і досягти носової зони, розташованої у верхніх відділах порожнини носа. Пр видиху, внаслідок вертикального розташування хоан, повітря ви ходить назовні в основному по нижній частині порожнини носа.

Регуляція частоти і глибини дихальних екскурсій відбуваєтьі рефлекторним шляхом. Подразнення рецепторних закінчень верхи: дихальних шляхів і легень передається в дихальний центр довгастої Мозку. В акті вдиху і видиху беруть участь також хіміорецептори, ї регулюють парциальний тиск вуглекислоти і тим самим можуть лі хальний акт поглиблювати або робити частішим. |

Регуляція повітряного струменя досягається у певній мірі звуженням і розширенням ніздрів, але в більшій мірі залежить від ступню набухання або спазму кавернозних тіл.

Вважають, що зміна механіки зовнішнього дихання пов'язана порушенням нервової регуляції в результаті вимикання місця вимикання рефлексу - носових шляхів, що підтримують діяльність дихалі ного центру. Вентиляція легень при виключенні носового дихані послаблюється в середньому на 15-16%. |

В дослідженнях на тваринах, а також у спостереженнях над трахеотомованими хворими показано, що при нормально функціонуючому дихальному центрі виключення верхніх дихальних шляхів з акту дихання призводить до зменшення глибини, почастішання і порушення ритму дихання.

Нюхова функція. Нюхова функція здійснюється завдяки наяв­ності специфічного нюхового епітелію. Для доставки до нього аро­матичних речовин, є необхідним рух повітря в порожнині носа. Паху­чі речовини досягають нюхової ділянки двома шляхами: а) основна частина - при вдиху через ніс, коли повітря проходить нюхову щілину (проміжок у 1-4 мм між нижнім краєм середньої раковини і перего­родкою носа); б) при видиху через носоглотку і хоани, у цьому випад­ку до смакових відчуттів добавляються нюхові. Нюх грає важливу роль v повсякденному житті людини, 3 його допомогою визначається якість їжі, наявність шкідливих речовин у навколишньому середовищі. За­пах допомагає людині орієнтуватися в навколишньому середовиші.

У дітей нюхова функція менше виражена, ніж у дорослих.

Вперше відповідь на питання, чому і яким способом ми сприй­маємо численні і різноманітні запахи, спробував дати 2000 років тому римський поет Лукрецій Кар. Він вважав, то на піднебінні є малень­кі, різного розміру і форми пори. Запах відчувається тоді, коли моле­кули ароматних речовин входять у ці пори, тобто, упізнання кожного запаху залежить від того, до яких пор підходять його молекули - кон­цепція "ключа і замка".

Запропоновано біля 30 теорій нюху. Всі вони поділяються на хви­льові І контактні. У свою чергу контактні теорії підрозділяються на фізичні і хімічні. Нижче приводяться деякі з існуючих теорій нюху.

Теорія Гейнікса. Частки пахучої речовини - одоривектори випромі­нюють певний вид енергії, яка передається на нюховий рецептор за до­помогою мікрохвиль. Коливання атомів пахучої речовини з визначеною довжиною мікрохвиль змушують коливатися в унісон зерна нюхового пігменту відповідного діаметра (як резонатор), викликаючи тим самим відчуття запаху,

Супротивники мікрохвильової теорії Геишкса вказують, що су­часна фізика і хімія не знають інших видів енергії, крім електромаг­нітних або пружних хвиль.

Теорія Тойда. Джерело запаху пов'язане з електронною оболон­кою одоривектора. Запах виникає внаслідок бомбардуванням волоскових клітин рецептора електронами. Неспроможність цього дово­диться тим. що пахучі речовини належать до типу стійких нерадіоак-тивних тіл, у яких ядерні процеси відсутні, а тому не можуть бути виявлені органом нюху.

Теорія Цваардемакера - одна з хімічних теорій, якої дотри­муються і в даний час. Цваардемакер надає особливо важливе значен­ня в процесі нюху явищу адсорбції- Він вважає, що рідина, яку проду­кують боуменові залози, має низький осмотичний тиск, у зв'язку з чим молекули пахучої речовини швидко поширюються в ній, вступа­ють у контакт Із волосками нюхових клітин, проникають у субстан­цію війок, розчиняються в ліпоідах, які містяться в ній, а потім поши­рюються в протоплазму нюхових волосків і утворюють сполуку з "чут­ливою до запаху речовиною" (що не за речовина, яка її фізична і хі­мічна характеристика Цваардемакер не пояснює). В результаті цієї хі­мічної реакції відбувається збудження, яке поширюється в нюховійі клітині і передається по ланцюгу нейронів у кортикальні центри.

Встановлено, що прямого співвідношення між запахом і хімічною будовою ароматичної речовини не існує. Наприклад, оптичні ізомери - ідентичні в усіх відношеннях молекули, за винятком того, що і одна є дзеркальним відбитком іншої, можуть пахнути по-різному, і навпаки, речовини різної хімічної структури (наприклад, бензальдегід і нітробензол) можуть мати той самий нюховий ефект. |

Викладені вище факти привели хіміків до думки про те, що, можливо, основним чинником, що визначає запах, є загальна геометрич­на формула молекули, а не якась деталь складу або структури речови­ни.

В даний час найбільше визнаною є стереохімічна теорія нюху Мочк-ріффа-Зймура. Вона пройшла цілий ряд експериментальних перевірок, які довели слушність її основних положень. Зймур синтезував декілька молекул визначених форм і всі вони мали передбачуваний запах.

Функція нюху надзвичайно лабільна- Під впливом різних чинни­ків може наступити зниження або загострення нюху.

В органі нюху, також як і в інших органах чуття (слух, зір), різко виражені явища адаптації. Відомо, що особи працюючі з ароматичними речовинами, звикають до них і навіть можуть перестати Їх відчувати.

Встановлено, що при подразненні ароматичними речовинами од­нієї половини носа явища адаптації розвиваються і на протилежній стороні. На підставі цього був зроблений висновок, що процес адап­тації має місце не тільки на периферії, але й у центральних відділах нюхового аналізатора. Час зворотної адаптації - відновлення чутли­вості нюхового аналізатора після його відпочинку, значно довше (не менше декількох хвилин), ніж при адаптації органа слуху. При вели­кій концентрації і тривалому впливові пахучої речовини на орган ню­ху може наступити виснаження адаптаційної спроможності, стомлен­ня органа, гіпосмія і навіть аносмія.

Методи дослідження носа

Перед місцевим оглядом і дослідженням зовнішнього носа і но­сової порожнини слід приділити увагу скаргам хворого в даний мо­мент часу, в час виникнення, а також про перебіг захворювання. З'я­совують попередню патологію носа і визначають її зв'язок з захворю­ваннями інших органів і систем. Необхідно також врахувати профе­сійні, побутові умови хворого, алергологічний анамнез.

Огляд зовнішнього носа дозволяє виявити його деформацію, наявність новоутворень і патологічних змін запального характеру.

Пальпація зовнішнього носа: вказівні пальці обох рук кладуть уз­довж спинки носа і легкими масуючими рухами обмацують області кореня, схилів, спинки і кінчика носа.

Пальпація регіоиарних лімфатичних вузлів. При пальпації гли­боких шийних (розташованих за ходом внутрішньої яремної вени) лімфатичних вузлів голова хворого повинна бути трохи нахилена вперед. При пальпації лімфатичних вузлів справа - права рука лі­каря лежить на тім'ї пацієнта, а лівою рукою масуючими рухами кінчиків пальців обмацують простір навколо переднього краю гру­дин но-ключичне-соско подібного м'яза. При пальпації лімфатич­них вузлів зліва - ліву руку кладуть на тім'я, а пальпують правою.

Підщелепні лімфатичні вузли пальпують при дешо нахиленій го­лові пацієнта легкими масуючими рухами кінчиків пальців у напрям­ів від середини підщелепної області до краю нижньої щелепи. Нор­мальні лімфатичні вузли не прощупуються.

Велику роль у діагностиці захворювань носа грають візуальні ме­тоди до слідження-

Огляд присінку носа Лікар великим пальцем правої руки, при від­міненій назад голові, піднімає кінчик носа хворого і оглядає по черзі присінок правої і лівої його половини. При наявності екземи. тріщин шкіри, фурункульозу і т.п- необхідно особливо обережно вводи­ти носові Інструменти, щоб не заподіяти досліджуваному болю.

Риноскопія за допомогою інструментів. Огляд порожнини носа (передня і середня риноскопія) виконуються за допомогою носових дзеркал - розширювачів. На розкриту долоню лівої руки помішають носорозширювач дзьобом униз. 1-й палець лівої руки кладуть зверху на гвинт носорозширювач а, 2-3-й пальці зовні на праву браншу. 4-5-й пальці-на внутрішню поверхню правої бранші, тобто між браншами носорозширювача. Зімкнутий дзьоб носорозширювач а, спря-мований до крила носа, вводиться на 0.5 см у присінок так. щоб не торкатися ним слизової оболонки перегородки носа. Натискуючи на браншу 2-м І 3-м пальця­ми, розширюють присінок носа. Щоб нада­ти голові потрібне поло­ження, праву руку кладуть на тім'я і потиличну ділян­ку пацієнта,

Передні відділи нижньо­го носового ходу, нижньої но­сової раковини, дна порожни­ни носа. нижньої частини пе­регородки носа краще огляда­ються при злегка нахиленій до­низу і вперед голові - 1-а пози­ція. Дня огляду серед­нього носового ходу, середньої раковини і верхнього відділу перегородки носа голову від­хиляють вгору і назад - 11-а по­зиція. При виведенні дзеркала з носа його стулки не повинні цілком стулятися, щоб уникнути епіляції волосків присІнку носа.

Для детального огляду середнього носового ходу застосовують середню риноскопію. При цьому носове дзеркало з подовженими стулками, після анестезії слизової оболонки, вводять у закритому вигляді в середній носовий хід під середню раковину, розсуваючи стулки, відтискують середню раковину до перегородки носа.

Дослідження дихальної функції носа. Ступінь прохідності носа для повітря, що вдихаєть­ся і видихається, визнача­ється за допомогою спе­ціальних приладів, які можна розділити на риногігрометри (визнача­ють прохідність повітря через ніс за площею за­пітнілої плями, яка утво­рюється під час видиху на спеціальній полірованій металевій пластинці), риноманометри (прохід­ність носа досліджують шляхом визначення тис­ку, що встановлюється в порожнинах дихального тракту при диханні через ніс)і риноанемометри.

Найбільш прос­тою є проба В.І.Воячека, загальноприйнята в клінічній практиці. Половину носа. яку не до-сліджують. закрива­ють шляхом притис­нення крила до перегородки. До ніздрі поло­вини носа, яку дослід­жують, підносять мар­леву нитку або пушин­ку вати, яка при нор­мальній прохідності робить виразні рухи під час вдиху і видиху.

Дослідження ню­хової функції носа.

Всі методи дослідження нюхової функції поділяють на якісні (одориметрія), що переслідують ціль виявлення спроможності сприймати і роз­різняти запахи, і кількісні для визначення порогів нюху, часу адапта­ції і відновлення нюху.

Ступінь нюху визначається за допомогою ольфактометрів різної конструкції.

Найбільш простий метод якісного визначення нюху - викорис­тання набору пахучих речовин. Для дослідження нюхової функції но­са В.І.Воячек-запропонував набір розчинів ароматичних речовин вис­хідних по силі запаху:

1) відчуття пацієнтом запаху розчину N1 - 0,5% оцтової кислоти (слабкий запах) відповідає 1-му ступеню нюху - нормосмії;

2) N2 - винного спирту (середній по силі запах) - 2-му ступеню нюху;

3) N3 - простої настойки валеріани (сильний запах) - 3-му ступе­ню нюху;

4) N4 - нашатирного спирту (надсильний запах) - 4-му ступеню нюху.

2-3-4 ступені нюху оцінюються як гіпосмія. Якщо пацієнт неі від­чуває нашатирного спирту - аносмія.