40. Демократична Республіка Конго

Загальні відомості. Офіційна назва — Демократич­на Республіка Конго. Столиця — Кіншаса (понад 5 млн осіб). S= — 2,3 млн км² (12-те місце у світі). Насе­лення — понад 55 млн осіб (23-тє місце). Державна мова — французька. Грошова одиниця — франк Конго.

Географічне положення. Країна знаходиться майже в самому центрі Африки в басейні річки Конго, звідси й її назва. Має дуже вузький вихід до узбережжя Ат­лантичного океану (37 км). На заході межує з Конго (Браззавіль), на півночі — з Центрально-Африканською Республікою, на північному сході — з Суданом, на сході — з Угандою, Руандою, Бурунді, Танзанією та Замбією, на півдні — з Анголою. Різні частини цієї великої за площею держави мають різну оцінку власного геогра­фічного положення.

Історія виникнення та розвитку. В доколоніальні часи середньовіччя на території нинішньої держави ДРК іс­нувало декілька африканських держав (Конго, Куба, Луба, Лундос, Каконго). Наприкінці XVI ст. на узбе­режжі останньої держави з'явилися португальці. З того часу різні європейські держави намагалися заволодіти цими землями. Врешті-решт територією Конго заволо­діла Бельгія і з початку XX ст. до 1960 р. вона була бель­гійською колонією. У 1960 р. було проголошено неза­лежність, після чого відбулися громадянська війна та військовий переворот. З приходом до влади Мобуту від­булося зміцнення центральної влади. З 1971 р. країну перейменовано на Заїр. Більш як 30-річне одноосібне правління Мобуту закінчилося черговою війною та пе­ремогою опозиції. Країні було повернуто (1997 р.) її ко­лишню назву.

Державний устрій і форма правління. ДРК — уні­тарна держава, президентська республіка. Глава держа­ви та уряду — президент. Законодавча влада належить парламенту. Його утворюють 300 депутатів. Країна по­ділена на 11 регіонів.

Природні умови та ресурси. Рельєф більшої части­ни Конго рівнинно-височинний (долина річки Конго та її численних проток). На сході знаходяться гори з дію­чими вулканами. Найвища точка — гора Маргарита (5109 м). Клімат у країні екваторіальний і субеквато­ріальний з середньомісячними температурами впро­довж року від +22 °С до +28 °С. В екваторіальному поясі випадає 2500 мм дощів на рік, у субекваторіальному — понад 1000. У цьому поясі існують сухий і вологий пе­ріоди. В екваторіальному поясі дощі йдуть цілий рік.

Центральна екваторіальна частина країни вкрита густими, здебільшого заболоченими лісами. На півночі та півдні країни, де опадів випадає менше, переважа­ють сухі рідколісся. Гори вкриті густими лісами з до­волі багатим рослинним і тваринним світом, особливо відомі гірські горили.

Конго є однією з найбагатших на водні ресурси дер­жав світу. Тут протікає друга повноводна річка плане­ти Конго. Вона має безліч великих і малих приток. Східна частина країни прилягає до одного з найбільших і найглибших озер світу — Танганьїка.

ДРК має значний природно-ресурсним потенціал. Виділяються мінеральні ресурси: енергоносії та руди чорних і кольорових металів. До перших належать нафта, природний газ, кам'яне вугілля та горючі сланці, до других — поклади залізної і марганцевої руди. За за­пасами руд таких стратегічних металів, як тантал і ніобій, Конго посідає перше місце у світі. В країні зна­ходиться відомий "мідний пояс". Є тут також поклади бокситів, цинку, нікелю, свинцю, кобальту, вольфраму та молібдену, берилію та кадмію. Не менш вагомі запаси алмазів, золота, срібла, урану, радію, германію, а також калійних солей, азбесту, графіту, сірки та ін.

Населення. Середня густота населення невелика та ледь перевищує 24 особи на 1 км². Найменш заселені центральні та гірські райони, найбільше — західні. Народжуваність і природний приріст населення нале­жать до найвищих на планеті, відповідно — 46,5 %о та 31,5 %о. Частка міського населення все ще незначна (30 %), але продовжує стрімко зростати. Етнічний склад населення ще більш строкатий, ніж у Нігерії. Жоден народ не перевищує 18 % від загальної чисельності на­селення. Так само строкатим є і релігійний склад жи­телів країни. Близько 50 % католики, 20 % — протес­танти, 20 % — прихильники традиційних африкансь­ких вірувань. Є також африканські християни та му­сульмани.

Господарство. Основою економіки країни є сільське господарство та галузі промисловості, які переробляють його продукцію. Тут зайнято понад 80 % економічно активного населення. Переважає вирощування продо­вольчих культур, які населення споживає в їжу (батат, ямс, маніок, кукурудза, таро, рис). Вирощують і товарні експортні культури — арахіс, каву, какао, банани, ба­вовник, олійну пальму, цукрову тростину, чай. Тварин­ництво відіграє допоміжну роль. Розвинуте рибальство. Рибу виловлюють у річках та на узбережжі океану. Для Конго характерна інтенсивна заготівля цінних порід де­рев, збирання кори хінного дерева та соку гевеї.

Серед галузей індустрії переважає гірничодобувна, зокрема видобування нафти та кам'яного вугілля. Міжна­родне значення має експлуатація родовищ золота, срібла, алмазів, мідної руди, кобальту, цинку, кадмію. На цій базі швидкими темпами розвиваються нафтоперероб­на та нафтохімічна галузі, а також кольорова металургія. Останнім часом з'явилися машинобудівні підприємства. Традиційний розвиток мають підприємства легкої про­мисловості, насамперед текстильні фабрики, деревооб­робні та харчові виробництва.

Транспортне забезпечення держави все ще недо­статнє. Довжина залізниць — понад б тис. км, авто­шляхів — 150 тис. км (це також ґрунтові дороги, яких більшість). У гирлі Конго знаходиться головний мор­ський і річковий порт країни — Матаді. Конго та її при­токи, хоча й є дуже повноводними, але на них чимало порогів, які утруднюють судноплавство. Розвивається трубопровідний транспорт. У ДРК п'ять міжн. аеропортів, найбільший з яких — у столиці.

Культура та соціальний розвиток. У Конго відсутні давні поселення та сліди доісторичних цивілізацій. У списку ЮНЕСКО знаходиться 5 об'єктів і всі вони є національними природними парками.

Обов'язковою є 6-річна освіта. Письменних — близь­ко 75 %. На 100 тис. осіб населення припадає трохи біль­ше 180 студентів. Погана ситуація у галузі охорони здо­ров'я. Вражає кількість потенційних пацієнтів, яка при­падає на одного лікаря (24 тис. осіб). Таке не часто зустрі­неш навіть у Африці. Дуже висока смертність дітей до одного року, яка в окремих регіонах становить майже 100 %о. Конго належить і до країн з найнижчими у світі показниками середньої тривалості життя її громадян. Для чоловіків середній вік дорівнює 47 рокам, для жінок — 52. У Конго один із найвищих у світі показників за­хворюваності на СНІД. Поширена також сонна хвороба, яка розноситься знаменитою мухою цеце.

Україна не має постійних економічних зв'язків із ДРК. До головних зовн-екон. партнерів останньої належать, крім колишньої метрополії Бель­гії, також США, Франція та Німеччина.

Демократи́ческая Респу́блика Ко́нго, с 1971 по 1997 Заи́р, с 1960 по 1964 — Респу́блика Ко́нго — государство в центральной Африке, граничащее с Республикой Конго, Центральноафриканской Республикой, Суданом, Угандой, Руандой, Бурунди, Танзанией, Замбией, Анголой, в том числе с ангольским анклавом Кабинда. Демократическая Республика Конго является бывшей колонией Бельгии.

Является третьей (после Судана и Алжира) по площади территории и четвёртой (после Нигерии, Эфиопии и Египта) по численности населения страной в Африке. Входит в ООН, Африканский союз и Сообщество развития стран Южной Африки, в международную организацию стран АКТ.

Древнейшим населением Конго были пигмеи. Во II тысячелетии до н. э. с севера начали мигрировать земледельческие племена банту, которые принесли с собой земледелие, металлургию и создали первые государственные образования. Наиболее значительных среди них было государство Конго, возникшее около XIV века, которое охватывало и север Анголы. Правители этого государства носили титул мани-конги, а столицей являлся город Мбанза-Конго (Сан-Сальвадор). В конце XV в. в устье реки Конго появились португальцы. Основным доходом Конго стала работорговля с европейскими странами, особенно с Португалией. Конголезские рабы использовались на плантациях Америки. В 1876 году в страну проникли бельгийцы. В 1908 году страна стала колонией Бельгии.

В 1959 году Национальное движение Конго во главе с Патрисом Лумумбой выиграло выборы в местный парламент, 30 июня 1960 года страна получила независимость под именем Республика Конго. С 27 октября 1971 года переименована в Заир. После свержения диктатуры Мобуту в 1997 году страна стала носить современное название.

Имеет дипломатические отношения с Российской Федерацией, которые были установлены ещё с СССР 7 июля 1960 года.

География Демократическая Республика Конго — страна западной экваториальной Африки. Территория страны занимает бассейн реки Конго. Частично территория ДР Конго относится к экваториальному климатическому поясу, частично к субэкваториальному или к саваннам. С востока территория страны ограничена Африканским рифтом.

Полезные ископаемые Недра страны содержат запасы меди, кобальта, кадмия, бокситов, железной руды, алмазов, золота, серебра, нефти, цинка, марганца, олова, урана. На территории республики находится более половины мировых разведанных запасов урана. Большие залежи колумбит-танталита. На территории страны находится часть медного пояса Африки.

Фауна представлена широко: слон, лев, леопард, шимпанзе, горилла, жираф, гиппопотам, окапи, зебра, волк, буйвол. Среди многочисленных рептилий особо выделяются мамба (одна из самых ядовитых змей в мире), крокодил, питон. Среди птиц: фламинго, пеликан, попугай, цапля, нектарница, африканский шпорцевый чибис. Большое количество насекомых, в том числе малярийный комар и муха-цеце, вызывающая сонную болезнь.

Глава государства — президент, избираемый на 5-летний срок (возможен второй срок подряд).

Президент назначает премьер-министра по предложению партии, получившей больше других мест в парламенте. Парламент — двухпалатный, Сенат (108 мест, избираются на 5 лет провинциальными ассамблеями) и Национальная ассамблея (500 мест, избираются на 5 лет населением).

Сейчас (по итогам выборов 30 июля 2006) в Национальной ассамблее наибольшее число мест (111 из 500) у партии президента Жозефа Кабилы (Народная партия за перестройку и демократию). Всего в ассамблее представлены 69 политических партий, а также несколько десятков беспартийных депутатов.

В Сенате (по итогам выборов 19 января 2007) у президентской партии 22 места, ещё у 7 партий от 14 до 2 мест, ещё 18 партий — по 1 месту, и 26 беспартийных.

Административное деление по конституции 2005 года делится на 26 провинций. Данное административное деление страны вступило в силу в феврале 2009 года. Раньше в стране было 11 областей:

Экономика Недра страны содержат запасы меди, кобальта, кадмия, бокситов, железной руды, алмазов, золота, серебра, нефти, цинка, марганца, олова, урана. На территории республики находится более половины мировых разведанных запасов урана. Большие залежи колумбит-танталита. На территории страны находится часть медного пояса Африки.

Природные ресурсы — крупнейшие в мире запасы кобальта, германия, тантала, алмазов, крупнейшие в Африке запасы урана, вольфрама, меди, цинка, олова, запасы бериллия, лития, ниобия, значительные месторождения нефти, угля, руд железа, марганца, золота, серебра, бокситов. Крупные ресурсы гидроэнергии, леса.

После завершения гражданских войн экономическое положение страны начало улучшаться с 2002 года. Власти ДРК возобновили отношения с международными финансовыми организациями и со странами, оказывающими помощь. Восстановление работ в горнодобывающем секторе, основном источнике экспортных доходов, привело к увеличению ВВП в 2006-08 годах. Однако с конца 2008 года падение спроса и цен на ключевые экспортные товары ДРК привело к новому застою в экономике страны.

ВВП на душу населения в 2009 году — около 300 долл. (227-е место в мире, ниже только в Зимбабве).

Промышленность — горнорудная (алмазы, золото, медь, кобальт, цинк), потребительская продукция (текстиль, обувь, сигареты, пищевая продукция и напитки), лесоматериалы.

Сельское хозяйство — кофе, сахар, пальмовое масло, каучук, чай, хинин, кассава (тапиока), бананы, корнеплоды, кукуруза, фрукты; животноводство развито слабо.

Экспорт (6,1 млрд долл. 2007) — алмазы, золото, медь, кобальт, лесоматериалы, сырая нефть, кофе.

Основные покупатели экспорта (2008): Китай 47,3 %, Бельгия 15,4 %, Финляндия 9,6 %, США 8,1 %, Замбия 4,4 %. Импорт (5,2 млрд долл. 2007) — продовольствие, машиностроительная продукция, транспортные средства, топливо. Основные поставщики импорта (в 2008) — ЮАР 28,4 %, Бельгия 9,9 %, Замбия 7,1 %, Китай 5,9 %, Кения 5 %. Внешний долг — 10 млрд долл. (2007).

Сельское хозяйство даёт 55 % ВВП. Обрабатывается 3 % территории, пастбища и луга занимают 6 % территории. Главными продовольственными культурами являются маниок (ок. 15 млн т), бананы (314 тыс. т), кукуруза (1,1 млн т), рис (315,5 млн т), бобовые, батат и арахис. Кофе (32 тыс. т), хлопчатник и сахарный тростник (1,8 млн т) крестьяне выращивают на продажу. Экспортные культуры — чай, каучук, сахарный тростник и какао — выращиваются главным образом на плантациях. Животноводство слабо развито из-за распространения мухи цеце. Примерно три четверти территории покрыто лесами, экспортируются тик и чёрное дерево. С 1990 по 2000 год площадь лесов сократилась на 532 тыс. га.

Промышленность даёт 11 % ВВП. Важнейшая отрасль промышленности — горнодобывающая промышленность. 80 % полезных ископаемых сосредоточено в провинции Катанга. Добыча полезных ископаемых началась ещё в X веке, промышленная разработка полезных ископаемых началась в первом десятилетии XX века. Ко времени получения независимости бельгийская компания «Сосьете женерали» через дочернюю компанию «Юнион миньер дю О’Катанга» (Объединённые копи Верхней Катанги). В 1966 году собственность этой компании была национализирована. Главными полезными ископаемыми являются медь, кобальт, алмазы и цинк. Добываются также свинец, уголь, марганец. По экспорту кобальта ДРК занимает первое место в мире. На прибрежном шельфе ведётся добыча нефти, на северо-западе страны — золото.

Обрабатывающая промышленность начала развиваться ещё во время Первой мировой войны. В начале 90-х годов в связи со сложной политической обстановкой обрабатывающая промышленность испытывала кризис. Главные предприятия обрабатывающей промышленности сосредоточены в районе Киншасы.

Аэропорты всего — 237, Железнодорожный транспорт Общая протяжённость линий — 5138 км. Действуют железнодорожные компании Congo Railway и Office National des Transports. Ширина колеи 1000 мм, 1067 мм, 600 мм. Часть линий электрифицирована.

Средняя продолжительность жизни — 53 года у мужчин, 57 лет у женщин. Заражённость вирусом иммунодефицита (ВИЧ) — 4,2 % (оценка 2003 года, 1,1 млн заражённых). Грамотность — 81 % мужчин, 54 % женщин (оценка 2001 года). Городское население — 34 %.

Этнический состав: более 200 народов и народностей, в основном банту; четыре крупнейших народа — монго, луба, конго и мангбету-азанде вместе составляют 45 % населения.

Языки: французский (официальный), лингала (язык межэтнического общения), кингвана (диалект суахили), киконго, чилуба. Религии: католики 50 %, протестанты 20 %, кимбангисты 10 %, мусульмане 10 %, аборигенные и синкретические культы 10 %. Помимо армии, разделённой на 18 бригад по 3500 солдат, в ДР Конго существует 10-тысячный корпус республиканской гвардии.

42. Нігерія

Загальні відомості. Офіційна назва — Федеративна Республіка Нігерія. Столиця — Абуджа (400 тис. осіб). S= 933 тис. км² (31у сві­ті). Населення — понад 130 млн осіб (10). Дер­жавна мова — англійська. Грошова одиниця — найра.

Географічне положення. На півдні Нігерія має ши­рокий вихід до Гвінейської затоки. Безпосередніми су­сідами цієї країни є: на півночі — Нігер, на заході — Бенін, на сході — Чад і Камерун. У цілому географічне положення Нігерії є середньо-сприятливим для її роз­витку. Віддалені від океану частини мають набагато гірше географічне положення, ніж прибережні.

Історія виникнення та розвитку. До появи тут євро­пейців на території сучасної Нігерії існували держави народів гауса та йоруба. Найвідоміші з них Іфе, Бенін, Борну. З другої половини XV ст. на узбережжі Гвіней­ської затоки з'явилися європейці. Нинішнє узбережжя Нігерії в середні віки стало частиною так званого Не­вільницького Берега. Тут здійснювалася інтенсивна торгівля рабами, звідси їх вивозили до інших частин світу, переважно до Америки. У XIX ст. тут виник сул­танат Сокоти. На другу половину цього століття припадає британська колонізація нинішньої території Ні­герії. Тут було створено власну колонію і протекторат Нігерія. З I960 р. проголошено незалежність, Нігерія стає членом Британської Співдружності Націй, ау 1963 р. федеративною республікою. З того часу й донині від­буваються державні перевороти, які стали нормою жит­тя, та правління військових; протягом 1967—1970 pp. навіть тривала громадянська війна, під час якої заги­нуло понад 2 млн осіб.

Державний устрій і форма правління. Нігерія — федеративна держава, президентська республіка. Гла­ва держави й уряду — президент. Законодавча влада належить парламенту, який складається з 360 депу­татів. Країна складається з 36 штатів і 1 столичного округу.

Природні умови та ресурси. У рельєфі Нігерії пе­реважають рівнини та височини. Узбережжя низо­винне, заболочене та вкрите мангровими лісами. Далі на північ рівнина стає все горбистіша, поступово підні­мається, врешті-решт утворюючи плоскогір'я Джос і Баучі. Біля кордону з Камеруном у гірському масиві Адамава знаходиться г. Дімланд (2042 м). Це найви­ща точка країни.

На більшій частині території Нігерії панує екваторі­альний клімат. Протягом року середні температури коливаються від +26 °С до +33 °С. Кількість опадів дуже зменшується від південного узбережжя на північний схід від 4000 мм до 500 мм. Це пов'язано з тим, що на узбережжі клімат впродовж цілого року вологий, а на північному сході спостерігається тривалий сухий сезон, коли дмуть вітри із Сахари.

Найбільшою річкою Нігерії є повноводний Нігер. Це велика судноплавна водна магістраль. Великих озер немає, за винятком прикордонного Чаду. Це озеро впро­довж року, залежно від сухого та вологого періодів, то розливається, то різко зменшує свою площу.

У вологих південних районах країни багатий рос­линний світ. Тут поширені густі екваторіальні ліси з цінними видами дерев, зокрема червоним деревом та олійною пальмою. Зі зменшенням опадів у північно­му напрямку ліси спочатку переходять у савану, а по­тім і в напівпустелю. Тваринний світ у густозаселеній Нігерії дуже винищений.

Основу мінеральних ресурсів Нігерії складають енер­гоносії та руди кольорових металів. Видобувають нафту (110 млн т), природний газ, кам'яне та буре вугілля. Значними є запаси залізної та титанової руд, олова, цинку, свинцю. Є родовища молібдену, вольфраму, цирконію, ніобію, урану. Поширені родовища хімічної сировини (фосфорити, кухонна сіль) та буді­вельних матеріалів (азбест, вапняки, мармур).

Населення. Середня густота населення в Нігерії ста­новить приблизно 150 осіб на 1 км². Цей показник змен­шується у північному напрямку. Народжуваність у країні одна з найвищих у світі та дорівнює 42 %о. При смертності 13 %о природний приріст становить 29 %о. Сільське населення все ще переважає, однак частка міського населення швидко зростає та вже перевищила 44 %. Етнічний і релігійний склад населення надзвичай­но строкатий. Народи гауса, йоруба, ібо становлять близько 20 % жителів країни, фульбе — 11, ібібіо — 6, канурі — 5, едо — 4 % і т. д. Різноманітний релігійний склад населення: мусульмани-суніти становлять близь­ко 50 %, протестанти — 27, католики — 13, прихиль­ники традиційних африканських вірувань — 10 % .

Господарство. За обсягом ВНП Нігерія друга після ПАР країна Африки. В економіці домінує сільське гос­подарство. Рослинництво працює як на задоволення продовольчих потреб (вирощують просо та сорго, рис і кукурудзу), так і на експорт (какао, арахіс, природний каучук, бавовна). За обсягами вирощування проса та сорго Нігерія займає у світі відповідно друге та третє місця, а арахісу та какао — четверте та шосте відповід­но. У тваринництві розводять кіз, велику рогату худо­бу та овець. Харчовий раціон жителів приморських районів, а також тих, які мешкають уздовж річки Нігер і біля озера Чад, доповнює риба. її виловлюють понад 400 тис. т на рік.

Серед галузей промисловості виділяється гірничодо­бувна, що представлена насамперед нафтовидобуванням. Інші основні галузі добувної промисловості дають країні вугілля, уран, олово, сіль і фосфати. За видобут­ком урану Нігерія посідає п'яте місце у світі. Інший важливий сектор індустрії країни зайнятий переробкою сільськогосподарської сировини. Серед них виділяють­ся бавовноочисні та текстильні підприємства. Зростає виробництво в цементній промисловості.

Транспортне забезпечення країни недостатнє. У Нігерії взагалі немає залізниць. Дуже мала протяжність автомобільних шляхів — 20 тис. км. Крім того, лише 30 % з них мають асфальтове покриття. З метою судно­плавства використовують р. Нігер, а також порти мор­ського узбережжя, звідки вивозиться переважно нафта та сільськогосподарська продукція. Міжнародні аеро­порти функціонують у столиці та в місті Агадасі.

Культура та соціальний розвиток. Історико-культурна спадщина небагата. Архітектурні об'єкти датуються XVI ст. Рівень соціального розвитку все ще низький. Письменних у країні трохи більше 50 %. Менше поло­вини населення має доступ до якісної питної води. По­гана ситуація і з медичним обслуговуванням: на 6 тис. осіб припадає аж один лікар. Вражаючою є смертність дітей до 1 року — понад 85 %. Короткою є також серед­ня тривалість життя чоловіків і жінок, відповідно — 52 та 54 роки. Великі проблеми в Нігерії і з дотриман­ням прав людини. Ця держава має один з найвищих у світі рівнів злочинності та корумпованості.

Федеративна Республіка Нігерія визнала незалеж­ність України 11 березня 1992 р. Підписання Протоко­лу про встановлення дипломатичних відносин між дво­ма державами відбулося 10 грудня 1992 р. Зовнішньо­торговельний оборот між двома країнами постійно зро­стає з великим додатним сальдо для України.

50. АРГЕНТИНА Географічне положення - займає південно- східну частину Південної Америки.  S= 2,8 млн. кв. км. Населення - 39,7 млн. осіб ( 2008 р.). 

Столиця - Буенос-Айрес - 3 млн. осіб, з передмістями - 12 млн. осіб (2008 р.) великі міста - Кордова (2 млн. мешканців), Росаріо (1,1 млн.), Мендоса (800 тис.), Ла Плата (700 тис.). АТУ: 22 провінції:

Офіційна мова - іспанська. В країні також використовуються німецька, французька та італійська.  Релігія: більшість аргентинців (93%) - католики. В країні проголошено повну свободу віросповідання.

Грошова одиниця - песо = 100 сентаво

Національне свято - 25 травня - річниця Травневої Революції (1810), 9 липня - День незалежності

Членство у міжн. організаціях - ООН, СОТ, МБРР, МВФ, МЕРКОСУР, МФКК, ОАД, ЛААІ, ЛАЕС (Латиноамериканська економічна система). 

НАСЕЛЕННЯ Аргентина - типова країна переселенців. Нечисленне індійське населення було майже повністю винищене в процесі іспанської колонізації у XVI ст. і наступних захоплень земель Пампи і Патагонії аж до кінця XIX ст. Аргентинська нація сформувалася з креолів, які частково змішалися з місцевими індійцями, а в XIX-XX ст.ст. з європейськими іммігрантами. Тому Аргентина належить до "найбіліших" країн Латинської Америки. Цим пояснюються жорсткі обмеження в імміграційній політиці для мешканців країн Африки та Азії, а також деяких сусідніх країн.

Більш як 85% населення Аргентини не є її корінними жителями. Національний склад іммігрантів був і залишається дуже різноманітним: переважають іспанці та італійці, чимало французів, німців, англійців, а також представників слов'янських народів.

За часів правління іспанської корони колонізатори зіткнулися з великою кількістю індійських племен. Серед них були андські північно-західні племена діагуїта, племена гуарані. Після наступу іспанців всі вони зазнали рабства і жорстокої експлуатації. Окрім цих племен, які вели осідлий сільськогосподарський спосіб життя, землі Аргентини населяли мисливці і кочівники. Саме вони чинили збройний опір іспанцям, який у подальшому було придушено. В Гран-Чако це були гуайкуруаномовні племена, а в південній Пампі до 1870-х років переважали араукани, які прийшли з гірських районів Чилі. Область Буенос-Айреса населяло плем'я куеранді, а Патагонію - індійці тегуельче.

В Аргентині мешкає багато вихідців з дореволюційної Росії, в основному українців, білорусів, росіян. Культура і побут аргентинців формувалися під впливом традицій багатьох країн і народів. Згідно з існуючим законом, кожен, хто народився на території країни, вважається аргентинцем. У 70-80 рр. XX ст. Аргентина перетворилася на країну еміграції, насамперед за рахунок "відпливу мізків".

Релігійний склад: католики становлять 90% віруючих (відвідують церкву не більше 20%), протестанти - 2%, іудаїсти - 2%, інші релігійні общини - 6%. Значний вклад у формування національної культури Аргентини зробили італійські іммігранти. Їхній вплив у країні був настільки великим, що й нині в Буенос-Айресі дуже поширена італійська мова. Друге місце за значимістю в житті Аргентини належало полякам та іспанцям. Британські переселенці принесли з собою великий капітал, почали розвивати м'ясопереробну промисловість і будувати залізниці. Французи сприяли розвитку виноградарства і виноробства, німці споруджували ферми і створювали кооперативи. Сфера послуг розвивалася завдяки зусиллям японців, сирійців і ліванців.

Найбільший вплив у національній економіці і политиці мають вихідці з портових міст країни. В їхніх руках зосереджена зовнішня торгівля, банки, великі об'єкти індустрії. Їх називають портовими людьми. Національна мова Аргентини - іспанська. Вона запозичила чимало іноземних слів, особливо італійського походження. Можна почути баскський, сицилійський, уельський, гельський діалекти. Статистика свідчить, що міське населення становить 89% від населення країни.

За станом на 2001 рік, 26,54% - населення Аргентини у віці від народження до 14 років, 63,04% - 15-64 роки і 10,42% - більше 65 років. При цьому народжуваність у 2001 році становила 18,41 на 1000 осіб, смертність відповідно - 7,58. Середня тривалість життя в країні - 75,26 років. Серед чоловіків цей показник становить 71,88 років, серед жінок - 78,82.

ГЕОГРАФІЯ

Велика довжина території Аргентини з півночі на південь забезпечує різноманітність природних умов. За будовою поверхні країну можна розділити на дві частини: підвищену - західну і південну і рівнинну - східну.

Вздовж усього західного кордону Аргентини простяглися могутні Анди, що виникли під час альпійського гороутворення. На північному заході (до 28° пд. ш.) на висоті 3000-4000 м розміщується широке вулканічне плато Пуна-де-Атакама, кам'янисті ділянки якого чергуються з солончаковими западинами. Зі сходу плато обрамлює Східна Кордільєра (м. Галан, 6600 м) з величними сніговими вершинами, а з заходу - пасма вимерлих вулканів, серед яких вулкан Льюльяйльяко (6723 м), вулкан Антофалія (6100 м), гора Охос-дель-Саладо (6880 м) та інші. На південь Анди різко вужчають. У Головній Кордільєрі знаходяться найвищі вершини Південної Америки, увінчані сніговими шапками: Аконкагуа (6959 м), Тупунгато (6800 м), Мерседаріо (6770 м). На пд Анди знижуються до 2000 м, стають більш розчленованими, кордон снігової лінії опускається до 1200 м.

На південь від 41° пд. ш. починаються Патагонські Анди. Тут збереглися сліди древнього заледеніння. А вологий і прохолодний клімат на півдні сприяє розвитку сучасних льодовикових форм рельєфу. Льодовики спускаються вниз довгими химерними язиками. Біля підніжжя гір вони створюють живописні форми рельєфу. Вирішальний вплив на утворення форм рельєфу Вогняної Землі мало заледеніння, тому на острові переважає морений ландшафт. Північна його частина - низовинна, південна - гориста. На схід від Анд витяглися в меридіональному напрямку Прекордільєри і Пампінські Сьєрри. Ці гори древнього походження, для них характерні плоскі вершини і круті асиметричні схили. З горами чергуються глибокі долини (вальєс) і широкі міжгірні улоговини, зайняті солончаками. У районах Сан-Хуана, Сан-Луїса, Ла-Ріохи зустрічаються специфічні форми рельєфу - меданос і ареналес - утворення рухомих пісків.

На південь від річки Ріо-Колорадо і на схід від Анд лежить Патагонія. Її поверхня складається зі ступінчастого плато з крутими схилами, розчленованими глибокими каньйонами. Східці спускаються із заходу на схід до Атлантичного океану з висоти 2000 м до 100-150 м.

Древня кристалічна основа Патагонської платформи вкрита великим чохлом морських і континентальних, у тому числі давніх водольодовикових відкладень. Весь північний схід Аргентини займає Лаплатська низовина, що складається з рівнин Гран-Чако, Пампа і межиріччя Парани та Уругваю. Рівнина Гран-Чако полого знижується від передгір'їв Анд на схід. Межиріччя Парани і Уругваю - рівнинна область, утворена червоними пісковиками і мергелями, покритими товстим шаром глинистого алювію та лісом. Північна частина цієї рівнини - лавове плато, центральна - плоска заболочена низовина, південна - горбиста рівнина, перетнута пісчаниковими грядами - кучильяс. Пампа за рельєфом ділиться на північно-східну - низьку (Вологу) і південно-західну - високу (Суху). Низька Пампа - плоска рівнина, що знижується з 250 м на заході до 20 м на сході. Висока Пампа лежить на рівні 300-600 м. Її поверхня хвиляста, ряди піщаних дюн чергуються з солончаками і солоними озерами, а рівнинність порушується древніми середньовисотними масивами.

Клімат Аргентина лежить у трьох кліматичних поясах: тропічному, субтропічному і помірному. Середньорічні температури коливаються від +24С на півночі до +5С на півдні. Клімат країни формується переважно під впливом морських повітряних мас з Атлантичного океану. Проте більше ніж половина території лежить у зоні недостатнього зволоження, що пов'язано з розташуванням гірських систем, які затримують вологі вітри. На більшій частині території країни клімат помірний. На північному сході - клімат субтропічний, вологий, зима м'яка. На півдні країни набагато холодніше і більшу частину року йдуть дощі. У Буенос-Айресі літні місяці дуже спекотні, і більшість жителів відразу після Різдва виїжджають відпочивати. У січні і лютому місто пустіє. Взимку для європейців погода дуже приємна, температура знижується, але не набагато.

Гідрографія Серед водних ресурсів Аргентини головна роль належить річкам. Більшість з них має стік в Атлантичний океан. Найбільш розвинута річкова мережа на північному сході країни, де дві багатоводні ріки Парана та Уругвай зливаються в гирло Ла-Плати. За довжиною і площею басейну ріка Парана є другою річкою Південної Америки після Амазонки. На території провінції Місьонес вона тече в скелястій ущелині і рясніє порогами і водоспадами. Нижче, виходячи з ущелини, зливається зі своєю головною притокою - річкою Парагвай. Нижче гори Дьяманте Парана розширюється до 50 км, а після впадіння у неї річки Уругвай утворює естуарій Ла-Плати шириною до 300 км. Річки Парана, Уругвай і Парагвай мають нерівномірний режим стоку з літньо-осіннім максимумом і переважно дощове живлення. Рівень води дуже коливається, тому нерідкі повені, що завдають великих збитків країні.

Найбільші річки північної Аргентини - це притоки Парани: Пількомайо, Ріо-Бермехо, Ріо-Саладо. Вони течуть по рівнинній місцевості, влітку розливаються; взимку, в посушливий період, міліють.

Гірські річки Анд мають льодовиково-дощове живлення і відрізняються рівномірним режимом стоку. Вони несуть багато уламкового матеріалу і, не отримуючи додаткового живлення, губляться в піщаних рівнинах.

Ріки Патагонії - Ріо-Негро, Ріо-Колорадо, Чубут, Ріо-Десеадо, Санта-Крус беруть початок в Андах і течуть глибокими і вузькими долинами в Атлантичний океан. Вони маловодні, порожисті і мають змішане льодовиково-снігове живлення.

Майже третина території Аргентини або безстічна, або має тільки внутрішній стік. Це центр області Гран-Чако, замкнуті улоговини Прекордільєр, обширні простори західної і південної Пампи. Тут річки короткі, часто губляться в пісках або в солоних озерах. Ці райони потерпають від нестачі питної води. У країні багато озер, особливо в Патагонії і в північній частині межиріччя рік Парани та Уругваю. У Патагонії озера переважно льодовикового походження. Найбільші з них: Буенос-Айрес, В'єдма, Лаго-Архентино, Науель-Уапі.

Рослинність Розташування Аргентини в трьох кліматичних поясах створює умови для росту на її території різноманітної рослинності: від тропічних лісів на півночі до напівпустель у Патагонії і Пуна-де-Атакама.

У Гран-Чако поширення рослинності залежить від забезпечення вологою. У долинах рік ростуть вічнозелені ліси і гаї, переважно з воскової пальми. Відкрита східна частина Гран-Чако вкрита злаковою рослинністю, західна, де значно сухіше, ксерофітною чагарниковою рослинністю типу "монте" з колючих акацій, кактусів, мімоз. Третина території Гран-Чако вкрита сухими лісами, в яких особливу цінність становить дерево квебрахо (з іспанської - "зламана сокира"). Воно має дуже тверду деревину, а в його корі міститься танін - речовина, з якої отримують дубильний екстракт.

Зустрічаються тут дерево гуаякан, що дає тверду деревину чорного кольору, чаньяр - з їстівними плодами, схожими за смаком на фініки. У північному Межиріччі ростуть вологі субтропічні ліси. Тут поширені араукарії з цінною деревиною, кедр, лапачо та астроніум, смола якого використовується для отримання скипидару. Далі на південь переважає чагарникова рослинність, заболочені території вкриті очеретами, тростинами, лататтям, а піднесені сухі - луками з багатим трав'яним покривом. Зустрічаються розріджені ліси з акацій, мімоз, страусового дерева, на берегах річок - пальмові гаї.

Простори Пампи - пасовища, частина яких розорана і використовується під землеробство. У перекладі з мови індіанців-кечуа "Пампа" означає "позбавлена деревної рослинності". Колись степи Вологої Пампи були вкриті численними злаками (ковила, перловник, дике просо) і барвистим різнотрав'ям. Але з розвитком землеробства тут почали розмножуватися бур'яни, і степи втратили свій початковий вигляд. У Сухій Пампі поширена ксерофітна рослинність: низькорослі дерева, колючі чагарники, жорсткі трави. Аналогічна рослинність поширена на захід від Пампи, у міжгірних долинах, де жорсткі злаки і ксерофітні чагарники чергуються з кактусами. Рослинний покрив Патагонії має напівпустельний характер. Деревної рослинності майже немає, крім вербових лісів по долині ріки Ріо-Негро. Долини рік вкриті луками із злаків. На плато, де сильні вітри і літня спека, ростуть подушкоподібної форми чагарники і жорсткі злаки. Лише на північ від річки Ріо-Негро зустрічаються чагарники аргентинського м'ятлика, ковила, типчак, вівсяниця. Злакові степи поширені і в передгір'ях Анд. Вологі східні схили Прекордільєр на висоті від 400 м до 1600 м вкриті густими лісами, переважно лаврами, від 1600 м до 2500 м - вільховими лісами, які вище змінюються злаковими степами. На східних посушливих схилах Анд - бідна напівпустельна рослинність. В Пуна-де-Атакама поширені жорсткі злаки і ксерофітні чагарники. У передгір'ях Анд зустрічаються ліси буку з підліском з бамбука і папороті. У вологих Патагонських Андах - густі змішані ліси з хвойних, вічнозелених і листяних дерев. Серед них зустрічаються ендеміки. Ліси займають 21,6% території Аргентини.

Тваринний світ Аргентини не такий багатий і різноманітний, як в інших країнах Південної Америки, але він має чимало ендемічних видів. До них належать пампаський олень, пампаська кішка, магеланова собака. Вони мешкають в Андах, їх передгір'ях і в малонаселених областях Патагонії.

З хижих звірів зустрічаються: на півночі країни - ягуар, реліктовий очковий ведмідь, пума (Чако і напівпустелі Патагонії). На відкритих просторах багато броненосців і гризунів (віскаша, мара, туко-туко та інші). На берегах водоймищ мешкають нутрії і видри.

В Андах мешкають ендемічні тварини, серед них: два види лам - вікунья і гуанако, але нині вони зустрічаються рідко, і маленькі гризуни чинчильї (шиншили), які через своє м'яке сріблясте хутро майже повністю винищені. У країні багато птахів: південноамер. страус-нанду, теру-теру, різні види папуг та інші. У лісах зустрічається колібрі. На болотах і озерах безліч водоплавних птахів з яскравим забарвленням. На берегах водоймищ зустрічаються фламінго і чапля. У саванах і лісах багато змій і ящірок. Для охорони рослинного і тваринного світу створені національні парки (Лос-Гласьярес, Науель-Уапі, Ланін, Лос-Алерсес та інші). 

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

Аргентинська Республіка - федеративна республіка. Чинна конституція діє від 24 серпня 1994 р. Глава держави - президент. Президента і віце-президента обирає населення шляхом прямого голосування в кожному виборчому окрузі країни. Якщо жоден з кандидатів на посаду президента не набере 40 відсотків голосів, то проводиться другий тур виборів між двома кандидатами на посаду президента, які набрали більшу кількість голосів. Президент і віце-президент обираються на 4 роки і можуть бути обрані на другий строк поспіль. Президент є головнокомандувачем збройних сил країни. Нинішній Президент Аргентинської Республіки - Крістіна ФЕРНАНДЕС де КІРШНЕР. Віце - президент - Хуліо Сесар Клето КОБОС. Обрані 28 жовтня 2007 р.

Законодавча влада здійснюється Національним конгресом - парламентом, який складається з двох палат: Сенату і Палати депутатів. Сенат складається з 72 сенаторів, які обираються прямим голосуванням: по 3 представника від кожної із 22 провінцій від федерального столичного округу і від національної території Вогняна Земля. Строк повноважень Сенату - 6 років. Його склад поновлюється кожні З роки на третину. Нинішній склад Сенату поновлено на одну третину 28 червня 2009 р.Голова - Хуліо Сесар Клето КОБОС .До Палати депутатів обираються 257 депутатів прямим загальним і таємним голосуванням за системою пропорційного представництва строком на 4 роки. Склад Палати депутатів кожні 2 роки поновлюється наполовину (поновлена наполовину 28 червня 2009 р.). Голова - Едуардо Альфредо ФЕЛЬНЕР.

Виконавча влада здійснюється президентом та урядом. Нинішній уряд сформовано 10 грудня 2007 року, останні зміни зроблені 7 липня 2009 р. Глава уряду Аргентинської Республіки - Президент Аргентинської Республіки - Крістіна ФЕРНАНДЕС де КІРШНЕР. Голова уряду - Анібаль ФЕРНАНДЕС

Політичні партії Громадянський радикальний союз. Рух за інтеграцію і розвиток . Партія непримиренності. Прогресивно-демократична партія. Cоціалістична партія . Союз демократичного центру. Християнсько-демократична партія.

ЕКОНОМІКА В економічному відношенні Аргентина - одна з найбільш розвинутих країн Латинської Америки. ВНП на душу населення становить 2370 доларів за рік. Але економіка її значною мірою залежить від іноземного капіталу. Однак держава продовжує зберігати міцні позиції в атомній промисловості, видобутку нафти, газу і вугілля, виробництві електроенергії, військовій промисловості, виплавці чавуну і сталі, залізничному транспорті, морському судноплавстві. Іноземний капітал майже повністю контролює автомобільну, тракторну, нафтохімічну, хімічну, фармацевтичну, тютюнову промисловість, будівництво. У важкій індустрії виділяються машинобудування, нафтопереробка, чорна металургія. Є цементні, целюлозно-паперові підприємства. Розвинуті текстильна, шкіряно-взуттєва галузі. Провідна галузь - харчова. Аргентина спеціалізується на товарному виробництві продуктів тваринництва, зернових і олійних культур. За виробництвом та експортом м'яса (2,5 млн. т на рік, понад 50 млн. голів великої рогатої худоби), за настригом вовни Аргентина посідає одне з перших місць у світі.

Близько 80 відсотків вартості експорту припадає на сільськогосподарську продукцію. Основні сільськогосподарські культури - пшениця, кукурудза, соя; плодівництво і виноградарство (розвинуте виноробство). Аргентина - один з найбільших у Латинській Америці виробників парагвайського чаю - маті та екстракту кебрачо. Понад 80% експорту - сільськогосподарська продукція: м'ясо і м'ясопродукти, шкіра, вовна, зернові . Експорт: м'ясо, м'ясопродукти, вовна, шкіра, зернові, олійні, молочні продукти, устаткування. Імпорт: машини і промислове устаткування, сировина і напівфабрикати, паливо.

Різке загострення в грудні минулого року ситуації в Аргентині (масові хвилювання, введення надзвичайного стану, відставка президента та уряду, заява Аргентини про призупинення виплат по зовнішнім боргам) стало закономірним наслідком наростаючої упродовж минулих років великомасштабної політичної, фінансової і социальної кризи. "Банкрутство" економічних реформ в Аргентині, здійснюваних з початку 90-х рр., які донедавна розглядалися як зразок підходу до економіки, що розвивається, спеціалісти безпосередньо пов'язують з прорахунками економічної політики, яка проводиться у суворій відповідності з порадами МВФ.

В перші роки ці реформи, які проводилися в умовах високого рівня довіри населення президенту країни, дозволили Аргентині домогтися стабільності національної грошової одиниці і побороти гіперінфляцію. Це забезпечило надходження в країну інвестицій і високі темпи росту. Однак платою за фінансову стабілізацію стали висока залежність економіки від іноземних інвестицій, зовнішньоторговельний дисбаланс і високий рівень безробіття (18%). І вже четвертий рік продовжується найтриваліший в історії країни спад виробництва (в 2001 р. - 11%) з усіма його соціальними наслідками.

Сукупний розмір боргу сягнув 155 млрд. дол. (зовнішній - 132 млрд. дол., з яких близько 50 млрд. дол. становить просрочений борг держави перед банками), що в п'ять разів більше річного експорту. Щорічне зниження бюджетних витрат лише поглиблювало спад і посилювало соціальну напруженість. Характерно, що криза виникла при зовнішньо стабільних фінансових показниках - незмінний курс песо і фактично відсутність інфляції.

Аргентинську кризу, як правило, пояснюють жорсткою "прив'язкою" курса песо до долара і проблемою зовнішнього боргу. Її навіть використовують як аргумент проти політики сильної національной валюти і стабільного валютного курсу.

Однак насправді причини кризи полягають у непродуманій грошово-кредитній і бюджетній політиці, яка не враховувала специфіку потреб економіки країни і сліпо наслідувала стандартні вимоги МВФ (урізання непроцентних витрат, досягнення бездефіцитного бюджету здебільшого шляхом залучення займів, пріоритет виплати зовнішніх боргів). Цей курс не вирішив внутрішніх соціальніх та економічних проблем, призвів до кризи у фінансовій сфері, стабільність якої прагнули забезпечити. Таким чином, досвід Аргентини ще раз підтвердив давно відому істину - не буває сильних фінансів у країні зі слабкою економікою.

Привертає увагу подібність сценарію развитку кризи в Аргентині з російською ситуацією 1995-1998 рр. (фіксація курсу національної валюти, швидке зростання доходності боргових паперів і нарощування держборгу, розвиток фінансово-спекулятивного сектора при падінні золотовалютних резервів, зміна уряду). Саме тому аргентинські економісти закликають сьогодні використовувати післякризовий досвід Росії для виведення економіки з глухого кута.

Цей досвід, зокрема, підказує, що підтримання стабільного валютного курсу не є причиною кризи, а, навпаки, сприятиме зміцненню довіри інвесторів. Але це може дати позитивний результат лише за умови грамотної побудови бюджетної і грошово-кредитної політики, спрямованих, насамперед, на зростання внутрішнього виробництва, що забезпечить податкові надходження, необхідні для виходу з боргової кризи.

Очевидно тому нове керівництво, оголосивши про тимчасову заминку в обслуговуванні держборгу, спочатку заявило, що не має наміру девальвувати національну валюту песо і відмінювати прив'язку його до долара. Замість цього в країні планувалося ввести в обіг вже третю паралельну валюту (у вигляді облігацій "архентино") з "плаваючим" курсом, з допомогою якої передбачалося поступово витіснити фіксований песо з обігу і за рахунок цього попередити різку девальвацію національної валюти.

Однак в умовах триваючого в країні політичного та економічного хаосу, зростання цін і фактичного обезцінення національної грошової одиниці новий Президент Аргентини T. Дуальде не лише підтвердив дефолт, але й оголосив про девальвацію песо.

З 7 січня ц.р. в країні були введені два курси песо: "офіційний" - 1,4 песо за 1 долар США, який переважно використовуватиметься у зовнішній торгівлі, і "неофіційний", який визначає ринковий попит і пропозиції. У майбутньому планується повністю перейти до політики "плаваючого" курса. Крім того, в лютому 2002 року розпочалися переговори з МВФ про реструктуризацію зовнішнього боргу Аргентини і надання їй міжнародними фінансовими організаціями нових кредитів у розмірі 15-20 млрд. доларів. Одночасно з цим керівництво країни заявило про намір проводити протекціоністську політику щодо національного капіталу, ввести часткове регулювання цін, реалізувати масштабні соціальні проекти і суттєво підвищити мінімальну оплату праці.

Поки що не відомо, чи вдасться сумістити прагнення досягти фінансової стабілізації і пріоритетної підтримки вітчизняного виробництва, проведення структурних і соціальних реформ. Вдалося досягти компромісу у домовленостях з МВФ та іншими міжнародними фінансовими організаціями, а також у прийнятті зваженої економічної програми, від чого залежатиме здатність держави рефінансувати свій внутрішній борг і вирішити економічні проблеми країни.