- •15. Японія 33
- •Розділ і Країни Азії та Африки між двома світовими війнами
- •1. Країни азії та африки на початку новітньої історії Вплив Першої світової війни на колони та напівколонії
- •Характер і завдання національно-визвольного руху в міжвоєнний період
- •2. Японія Економічне і політичне становище Японії на початок новітньої історії
- •Боротьба між демократією і авторитаризмом у 20-х роках XX ст.
- •Військові путчі 30-х років XX ст. Встановлення мілітаристського режиму
- •Зовнішня політика
- •3. Китай Основні риси суспільно-економічного ладу Китаю. Напівколоніальний статус
- •«Рух 4 травня» 1919 р.
- •Створення кпк. І і II з'їзди кпк
- •Створення єдиного антиімперіалістичного фронту між Гомінданом і кпк
- •Національна революція 1925-1927 pp.
- •«Нанкінське десятиріччя». Внутрішня і зовнішня 1 '•**- політика Гоміндану
- •Перша громадянська війна (1927-1937)
- •4. Монголія Соціально-економічне і політичне становище Монголії на початок новітніх часів. Національно-демократична революція 1921 р.
- •«Некапіталістичний розвиток» Монголії
- •5. Французький індокитай
- •7. Індонезія
- •Індія — британська колонія
- •Вчення м.К. Ганді. Тактика ненасильницького опору колонізаторам
- •Піднесення національно-визвольного руху в 1919-1922 pp. Перша кампанія громадянської непокори
- •Друга кампанія громадянської непокори та її наслідки
- •9. Афганістан Економічне і політичне становище Афганістану на початку новітньої історії
- •Боротьба Афганістану за незалежність. Третя англо-афганська війна
- •Молодоафганський режим (1919-1929)
- •Афганістан у 30-х роках XX ст.
- •Іран на початку новітніх часів
- •Демократичний і національно-визвольний рух у 1920-1922 pp.
- •Боротьба за владу
- •Реформи Реза-шаха Пехлеві
- •11. Туреччина Крах Османської імперії
- •Національно-патріотичний рух. Перші заходи кемалістського уряду
- •Реформи 20-30-х років XX ст.
- •12. Арабські країни Арабський світ у міжвоєнний період
- •Створення Саудівської Аравії
- •Палестина
- •13. Країни тропічної і південної африки
- •Розділ II Країни Азії та Африки у другій половині XX ст.
- •14. Національно-визвольний рух і крах колоніалізму
- •Міжнародні організації
- •15. Японія Післявоєнні реформи. Конституція 1947 р.
- •Соціально-економічний розвиток. «Японське економічне диво»
- •Суспільно-політичне життя
- •16. Китайська народна республіка
- •17. Сянган (гонконг). Аоминь. Тайвань
- •18. Монголія
- •19. Корейська народно-демократична республіка. Республіка корея
- •21. В'єтнам, лаос, камбоджа
- •22. М'янма
- •23. Індонезія
- •24. Республіка індія
- •25. Пакистан
- •26. Афганістан
- •27. Держави центральної азії
- •36. Алжир
- •38. Монархії аравійського півострова
- •40. Україна і країни азії та африки
25. Пакистан
Виникнення і розбудова держави
Держава Пакистан утворилась 14 серпня 1947 р. шляхом виділення з Британської Індії територій, населених переважно мусульманами. Вона складалася із західної (нині Пакистан) і східної частини (нині Бангладеш), які знаходились на відстані 1600 км одна від одної. До Пакистану відійшли такі колишні
території Британської Індії, як Панджаб, Сінд, Белуджистан, Північно-Західна прикордонна провінція, Східна Бенгалія. До нової держави увійшло також 45 князівств. Князівство Кашмір з переважанням мусульманського населення за рішенням пра-вителя-індуса приєдналося до Індії. Намагання Пакистану збройним шляхом здобути Кашмір закінчилося невдачею (1947). Князівство поділене на дві частини, одна з яких перебуває у складі Індії, інша - у складі Пакистану. Виник затяжний конфлікт, який триває до наших днів.
У 1947-1956 pp. Пакистан мав статус домініону і управлявся генерал-губернатором, призначеним Великобританією. Першим цю посаду зайняв лідер національно-визвольного руху, засновник незалежного Пакистану Мухаммад Алі Джинна, який зробив значний внесок у розробку концепції мусульманської держави. Для вироблення конституції скликались Установчі збори. Вона набрала чинності в березні 1956 р. Конституція проголосила Ісламську Республіку Пакистан. Державною мовою стала мова урду.
Наприкінці 40-х років у Пакистан переселилось з Індії 6 млн. біженців. Особлива ситуація виникла в провінції Сінд. її залишило близько 1 млн. немусульман, а приїхало 1,1 млн. чол. із Західної і Північної Індії, рідною мовою абсолютної більшості яких була урду. Прибульці отримали назву мухаджири (буквально - біженці), які не змішалися з місцевим населенням, а сформували свою общину. Це призвело до радикальної зміни національного складу жителів міст, таких як Карачі, Хайдара-бад, Саккар та інших, де мухаджири почали переважати. Серед них було багато представників вищих торгових каст із достатніми капіталами, які зайняли поважне місце в економіці Пакистану. Знамениті мухаджирські «22 сім'ї» володіли в 50-х роках 2/3 акцій промислових підприємств, 4/5 активів банків і 3/4 страхових компаній. Велика мухаджирська буржуазія Сінду в союзі з поміщицькою і підприємницькою верхівкою Пенджабу складали правлячу еліту країни в 50-х роках. Мухаджирами були перший губернатор Пакистану Мухаммад Алі Джинна, перший прем'єр-міністр Ліакат Алі Хан, ще один глава уряду І. Чундрігар, багато високих чиновників і військових. Надалі розгорнулося суперництво за владу і вплив між цією общиною і представниками місцевих національних еліт - панджабської і пуштунської, які поступово відтісняли переселенців на другорядні ролі. Виникли передумови для етнічних конфліктів.
Абсолютна більшість населення Пакистану (97%) сповідувала іслам, в т.ч. близько 80% віруючих були сунітами і майже 17% - шиїтами. Однак єдина віра не забезпечила релігійного миру. Обидва напрямки поділялися на велику кількість течій,
трактувань, шкіл і сект. Між ними розпочалося протистояння, яке періодично загострювалось і виливалось у криваві зіткнення і терор.
У зовнішній політиці правлячі кола орієнтувалися на США і Великобританію. Країна стала членом військових блоків СЕНТО і СЕАТО. Конфлікт з Індією через Кашмір втягнув Пакистан у непосильну гонку озброєнь.
Військові режими, демократичні періоди, економічні реформи
На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Пакистані була ' нестабільною. Цивільна влада не могла врегулювати численні суспільні проблеми. Вихід вбачали у встановленні військової диктатури. Генерали мали налагодити ефективне функціонування економіки, припинити релігійні, етнічні, соціальні конфлікти, якщо потрібно, із застосуванням сили. В 1958-1969 pp. влада перебувала в руках генерала М. Айюб Хана, в 1969-1971 pp. його змінив військовий режим генерала A.M. Ях'я Хана.
В 60-ті роки в країні проводились економічні реформи, які значно збагатили буржуазію Західного Пакистану за рахунок Східної Бенгалії. В Панджабі і Сінді, які стали основними районами підприємницької діяльності мухаджирської буржуазії та її західнопакистанських партнерів, вкладалися у виробництво основні суми державних інвестицій і іноземної допомоги. Східна Бенгалія розглядалась як джерело сировини, валюти і ринок збуту промислових товарів, ціни на які були для місцевого населення на 40% вищі від світових. У 1948-1961 pp. перекачування капіталів зі Східної Бенгалії в Західний Пакистан перевищило 2,5 млрд. рупій. Одночасно здійснювалась дискримінація східної провінції і в політичному плані. Партії Східної Бенгалії висунули вимогу автономії і справедливого розподілу державних капіталовкладень.
У грудні 1970 р. були проведені перші в історії Пакистану вільні вибори. В Західному Пакистані перемогла Пакистанська народна партія, в Східному - Народна ліга. Оскільки населення Східної Бенгалії було більшим, до парламенту пройшло більше депутатів від цієї частини держави, і вони могли впливати на прийняття рішень. Спроба військових не допустити автономії Бенгалії призвела до збройного конфлікту в провінції і війни з Індією, яка закінчилась поразкою Пакистану. Єдина держава розпалась. На території Бенгалії утворилась незалежна Народна Республіка Бангладеш (1971). Одночасно впав військовий режим A.M. Ях'я Хана.
Демократичний уряд Зульфікара Алі Бхутто (1971-1977) провів радикальні соціально-економічні перетворення в дусі
«ісламського соціалізму». Був створений сильний державний сектор на основі націоналізації великих і середніх підприємств у 10-ти галузях промисловості, а також банків і торгових фірм. Аграрна реформа передбачала земельний максимум для поміщиків, викуп землі і передачу її селянам, іригаційні заходи, розширення посівів експортних культур (бавовна, рис). Діяльність уряду З.А. Бхутто викликала незадоволення значної частини власників і опір реформам.
В 1977 р. командувач сухопутними силами генерал М. Зія-уль-Хак в черговий раз ввів у країні військовий стан. З.А. Бхутто був звинувачений у державних злочинах, засуджений до страти і повішений (1979). Пряме військове правління тривало вісім років. Здійснювалась ісламізація різних сфер суспільства і економіки. Створений генералом М. Зія-уль-Хаком федеральний шаріатський суд, членів якого він призначив на власний розсуд, визнав неісламськими 267 із 1 511 діючих у Пакистані законів. Вибори в парламент почали проводитись на непартійній основі, що забезпечило режиму його поступливість. Дія більшості статей конституції відмінялась, до неї вносилось безліч поправок. 8 поправка оголосила законною і такою, яка не підлягатиме розслідуванню в майбутньому, діяльність військових. Всі укази і розпорядження М. Зія-уль-Хака набули статусу законів. Генерал був обраний президентом, але одночасно продовжував безпосередньо командувати армією. В економіці підтримувалось середнє і дрібне підприємництво як у промисловості, так і в сільському господарстві при збереженні державного контролю над пріоритетними галузями. В 1985 р. військовий стан був знятий, але влада залишилася в руках М. Зія-уль-Хака. У 1988 р. він загинув в авіакатастрофі.
Наступне 11-річчя (1988-1999) характеризується встановленням демократичних норм і функціонуванням конституційної політичної системи. Дві впливові партії - Пакистанська мусульманська ліга (лідер М. Наваз Шариф) і Пакистанська народна партія (лідер Беназір Бхутто) - змінювали одна одну при владі за результатами виборів. В середині 90-х років після масових заворушень 1996 р. в державно-політичну систему Пакистану був уведений новий орган - Рада оборони і національної безпеки, яка складалась з президента, прем'єр-міністра, міністрів оборони, внутрішніх і закордонних справ, фінансів, командувачів і начальників штабів, родів військ. Створення Ради означало офіційне визнання політичної ролі армії та її участі в державному управлінні. На парламентських виборах 1997 р. переконливу перемогу здобула Мусульманська ліга, яка отримала у вищому законодавчому органі 2/3 місць. Проте багатопартійна система була такою лише за формою. Насправді ж реальна влада нале-
жала 300 сімейним кланам, які контролювали 80% місць у парламенті і мали вплив на державні структури. Розгул корупції досяг небачених розмірів. Щорічно з державного бюджету незаконно вилучалось до 2 млрд. дол.
Дуже повільно вирішувались соціальні проблеми. На кінець 90-х років із 130 млн. населення Пакистану лише 37% були грамотними, 10% вміли написати своє ім'я, 4% мали вищу освіту. Майже 40 млн. чол. жили за офіційною межею бідності, лише третині населення була доступна чиста питна вода. Спостерігався демографічний вибух і неконтрольоване зростання кількості жителів. При цьому Пакистан виділяв 30% державного бюджету на оборону, а 40% - на виплату зовнішніх боргів. Військові витрати на душу населення були майже вдвічі більшими, ніж в Індії.
Посилилось протистояння на релігійному ґрунті між суні-тами і шиїтами, між ісламськими ортодоксами і новими течіями. Найбільш екстремістські сили створили організацію Армія Джангви, яка вимагає перетворення Пакистану в сунітську державу і визнання шиїтів немусульманами з усіма наслідками, що з цього випливають. Відбулися гоніння на шиїтський релігійний орден ахмадія, який виступає за реформування ісламу. Активізувались праворадикальні релігійно-общинні партії Ісламське товариство, Товариство мусульманських богословів та інші, які мають воєнізовані загони і спецгрупи бойовиків-фанатиків для організації безпорядків, терактів, викрадень людей.
На етнічній основі загострилась ситуація в Сінді, де тривало протистояння корінного населення провінції сіндхів і муха-джирів. Останні створили свою політичну організацію, яка з 1990 р. діє під назвою Об'єднаний національний рух. Були висунуті радикальні вимоги: визнання мухаджирів п'ятою основною народністю Пакистану поряд із панджабцями, пуштунами, сіндха-ми і белуджами та виділення південної частини Сінду з м. Карачі в окрему провінцію; заборона для панджабців і пуштунів з інших провінцій переселятися в Карачі; дозвіл на переселення в південний Сінд урдумовних жителів Бангладеш. У загальнодержавному масштабі мухаджири борються проти занижених квот представництва у владних структурах на федеральному і провінційному рівні, які не відповідають їхній реальній ролі в суспільстві, проти спроб і далі утісняти їх у бізнесі. Лідер партії Алтаф Хусейн живе в еміграції в Лондоні.
Головною проблемою зовнішньої політики Пакистану були напружені стосунки з Індією. Відбулися дві індо-пакистанські війни (1965, 1971). Продовжувались суперечки про належність Кашміру. Значні інтереси в країні мали США, здійснювалось економічне і військове співробітництво. На території Пакистану
знаходились бази афганських опозиційних сил - руху моджахедів і руху талібів, які отримували постійну підтримку властей. В 1998 р. Пакистан слідом за Індією випробував ядерну зброю. Проти нього були введені фінансово-економічні санкції деякими західними державами і міжнародними організаціями, в результаті чого країна не одержала близько 2 млрд. дол. допомоги.
Військовий переворот 1999 р. Режим генерала П. Мушаррафа
Глибока економічна криза, соціальна напруженість, активізація екстремістських релігійних сил, падіння авторитету влади, розчарування широких верств населення в перевагах демократичної системи призвели до четвертого військового перевороту в Пакистані. Приводом став наказ прем'єр-міністра М. Наваза Шаріфа звільнити з посади главу комітету начальників штабів генерала Первеза Мушаррафа. У відповідь 12 жовтня 1999 р. військові ввели надзвичайний стан і розпустили всі органи законодавчої і виконавчої влади. Натомість була створена Національна рада безпеки по виведенню країни з кризи на чолі з П. Мушаррафом. Спеціальне управління має викоріняти корупцію у владних структурах, примусити поміщиків і буржуазію повністю сплачувати належні податки, ліквідувати мафіозні угруповання, що контролюють економічне життя в містах. Під загрозою кримінальної відповідальності 322-м сім'ям було запропоновано повернути 4 млрд. банківських позик, які вони не хотіли виплачувати, оголосивши себе банкрутами.
Надзвичайний антитерористичний трибунал висунув прем'єр-міністру Навазу Шарифу звинувачення в державній зраді, тероризмі, викраденні людей, вбивстві понад 200 чол. Він був засуджений до довічного ув'язнення, але потім помилуваний, після чого залишив країну.
П. Мушарраф попередив лідерів радикальних релігійних угруповань, що армія не допустить використання ісламу в політиці. У відповідь деякі з них організували серії вибухів у багатьох містах країни. В Ісламабаді ракетами були обстріляні Американський центр, посольство СІЛА, будинки працівників ООН.
Встановлення військового режиму західні країни, зокрема СІЛА, зустріли загалом негативно і розцінили як явище, що не відповідає їх інтересам у регіоні. Афганська політика нинішніх військових властей, підтримка талібів, незаконне виробництво, транспортування і збут наркотиків викликають критику з боку країн Заходу, Росії і держав СНД, Китаю. Генерал П. Мушарраф здійснив візит у Туркменістан (2000), де обговорювалась можливість прокладення газопроводу з Південного Туркменістану в Пакистан протяжністю 1600 км. Була підписана економічна угода
З КНР (2000), яка передбачає участь Китаю в модернізації пакистанської текстильної промисловості і сільського господарства, в реконструкції Каракорумського шосе. Росія звинувачує режим у підтримці чеченських бойовиків, що не сприяє розширенню двосторонніх контактів.