21. В'єтнам, лаос, камбоджа

Війна Опору в Індокитаї (1946-1954). Женевські угоди

В роки Другої світової війни країни Французького Індоки­таю - В'єтнам, Лаос, Камбоджа - були загарбані Японією. Після капітуляції Франції перед гітлерівською Німеччиною профашист­ський уряд маршала Петена погодився на японську окупацію Індокитаю за умови збереження там французької колоніальної адміністрації.

Японія встановила в країнах Індокитаю свій «новий поря­док». Вона вивозила рис, кукурудзу, вугілля, апатити, залізну і марганцеву руду тощо. Були скорочені посівні площі під продо­вольчі культури і примусово введене вирощування бавовни і джуту, яких гостро потребувала японська промисловість. За ра­хунок різкого збільшення податків з населення утримувалась окупаційна армія. Звичайним явищем стали репресії проти мирних громадян, екзекуції, страти.

Народи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі зробили свій внесок у боротьбу проти японських загарбників. Важливу роль у цій бо­ротьбі відіграла Комуністична партія Індокитаю на чолі з Хо Ші Міном, яка виступала під патріотичними лозунгами. 2 верес­ня 1945 р. була проголошена Демократична Республіка В'єтнам, в якій встановився комуністичний режим.

Після закінчення Другої світової війни Франція прагнула відновити колоніальні порядки в країнах Індокитаю. Вона вве­ла війська в Лаос і Камбоджу, окупувала південь В'єтнаму. Ро­билися спроби відвовити в повному обсязі діяльність колоніаль­ної адміністрації. Патріотичні сили В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі піднялися на боротьбу за національну незалежність.

В 1945-1946 pp. комуністичний уряд ДРВ, королівські уря­ди Лаосу і Камбоджі вели складні переговори з Францією, доби­ваючись визнання суверенітету своїх країн. Особливу активність виявив король Камбоджі Нородом Сіанук (1941-1955), який

кілька разів особисто їздив у Париж, зустрічався з французь­ким президентом, з політиками різних рангів і поглядів. Спо­чатку Франція зробила певні поступки. В березні 1946 р. вона підписала з ДРВ попередню уго­ду, яка ще підлягала ратифі­кації. Франція визнавала неза­лежність ДРВ у рамках Фран­цузького Союзу. ДРВ одержа­ла право мати свій парламент, уряд, армію, фінанси. Питання про статус Південного В'єтна­му, окупованого Францією, мав вирішити всенародний референ­дум, результати якого Франція зобов'язувалась визнати. ДРВ погоджувалась прийняти фран­цузькі війська терміном на п'ять років у кількості 15 тис. чол., які розміщувались не лише на півдні, але й на півночі В'єтна­му. Представники Лаосу і Камбоджі також одержали обнадій­ливі обіцянки.

Проте незабаром політична ситуація у Франції змінилась. Велика буржуазія вимагала від уряду більш жорсткого курсу і збереження колоній. Франція порушила попередні зобов'язання. У грудні 1946 р. вона розв'язала колоніальну війну в Індокитаї, яка дістала назву війна Опору (1946-1954). Народи Індокитаю вели її спільно. Справедливу боротьбу у В'єтнамі очолювала Ліга неза­лежності В'єтнаму (В'єтмінь), у Лаосі - Фронт визволення Лаосу (Нео Лао Ітсала), у Камбоджі - Єдиний національний фронт Кам­боджі (Кхмер Іссарак). Пізніше був організований Єдиний націо­нально-визвольний фронт (1951) для спільних дій.

У важкодоступних районах створювались визволені райони й опорні бази патріотів. їх основною тактикою була партизансь­ка. Бої набули затяжного характеру. Французькі війська, про­водячи операції в джунглях, несли значні втрати. В лютому 1949 p., прагнучи надати своїм діям видимість законності, Фран­ція створила маріонеткову Державу В'єтнам, очолювану імпера­тором Бао Даєм, від імені якого подавались тепер ті чи інші рішення. В'єтнам оголошувався привілейованою сферою вкла­дення французьких капіталів.

1949 р. став переломним у війні Опору. Після виникнення КНР змінилось співвідношення сил у регіоні, комуністи

Індокитаю одержали вагому підтримку. До ситуації в цій час­тині світу все більшу зацікавленість стали проявляти великі держави, виходячи зі своїх інтересів. У січні 1950 р. ДРВ була визнана СРСР та іншими прорадянськими державами, в лютому 1950 р. баодаєвський режим визнали СІЛА і Англія. З 1951 р. патріотичні сили спільними зусиллями перейшли в наступ. На­магаючись закріпитись у більш розвиненому В'єтнамі, Франція вимушено визнала незалежність Лаосу і Камбоджі (1953). В 1954 р. французькі війська були наголову розбиті біля в'єтнамсь­кого міста Д'єнб'єнфу. Військовий, політичний і моральний крах колоніальної політики в Індокитаї, героїчна боротьба за неза­лежність його народів примусили Францію визнати свою пораз­ку. За період війни вона втратила в Індокитаї 460 тис. чол.

З 26 квітня по 21 липня 1954 р. в Женеві відбувались пере­говори міністрів закордонних справ Франції, Великобританії, СІІІА, СРСР і КНР щодо Індокитаю, які закінчились підписанням відпо­відних документів. Делегація США не поставила свій підпис під Женевськими угодами, а лише заявила, що в цілому їх підтри­мує. Бойові дії у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі припинялись, фран­цузькі війська виводились. Створювалась міжнародна комісія з представників Канади, Індії і Польщі по спостереженню і конт­ролю за припиненням стану війни. Передбачалось, що ДРВ, Дер-В'єтнам, Лаос і Камбоджа не будуть входити ні в які військові союзи, на їхній території не буде іноземних військо­вих баз. В заключній декларації учасники наради зобов'язались поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі і не втручатись у їхні внутрішні справи. В 1955 р. в Лаосі і Камбоджі наміча­лось провести вільні вибори. У В'єтнамі встановлювалась тим­часова демаркаційна лінія по 17-й паралелі. В 1956 р. передба­чалось провести загальні вибори в обох частинах і відновити територіальну цілісність В'єтнаму на демократичній основі.

Женевські угоди стали важливим кроком на шляху ослаб­лення міжнародної напруженості. Вони відкривали для країн Індокитаю можливість самостійно вирішити свою долю, побуду­вати свої суверенні національні держави. Ці перспективи не були реалізовані внаслідок втручання у внутрішні справи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі великих держав - СРСР і США. їх суперницт­во на міжнародній арені та ідеологічна експансія виявились у підтримці антагоністичних сил і призвели до затяжного зброй­ного конфлікту в Південно-Східній Азії.

В'єтнамо-американська війна

Демократична Республіка В'єтнам приступила до будівниц­тва «основ соціалізму» за радянським сценарієм, орієнтуючись на допомогу СРСР. Радянські керівники неодноразово виступали

з заявами про свою готовність надати підтримку «братній соці­алістичній країні» в її боротьбі проти «світового імперіалізму».

В жовтні 1955 р. на півдні В'єтнаму під егідою США був проведений референдум про форму правління. Імператор Бао Дай, настроєний профранцузьки, був скинутий. Створювалась Респуб­ліка В'єтнам. Влада перейшла до рук проамериканськи настроє­ного генералітету. Розпочалося формування добре озброєної і навченої південнов'єтнамської армії. Південний В'єтнам був включений у сферу дії блоку СЕНТО. Почалося прискорене буді­вництво військових баз. Військові диктатори Республіки В'єтнам провели ринкові реформи в банківській справі, промисловості і сільському господарстві. Вони залучали іноземні інвестиції, орі­єнтуючись у першу чергу на американський капітал. Поряд з ним розгорнули свою діяльність у Південному В'єтнамі моно­полії Японії, Гонконгу, Тайваню, Німеччини та ін. Нерідко ігнору­валися інтереси національної буржуазії. Антинаціональний курс привів до зародження в Південному В'єтнамі руху опору режиму.

В 1960 р. був створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Він сформулював такі програмні вимоги: ліквідація проамериканського режиму, створення де­мократичного уряду, мирне об'єднання країни. НФВПВ мав підтримку в масах. Він співробітничав із властями ДРВ, одержу­вав від них постійну допомогу, яка доставлялась «стежкою Хо Ші Міна».

Виникнення Національного фронту визволення Південного В'єтнаму і початок збройних сутичок ставили під загрозу і сай-гонський режим, і «життєві інтереси» США в регіоні. Президент Джон Кеннеді прямо заявив: «Відмова від наших зусиль у Півден­ному В'єтнамі означала б крах не лише в Південному В'єтнамі, але й у Південно-Східній Азії; отже ми збираємось там залиши­тись». З середини 1961 р. США почали вести «особливу війну» у В'єтнамі, яка полягала в розробці планів, що мали допомогти сайгонському уряду впевнено контролювати всю територію краї­ни. Був прийнятий план Стенлі-Тейлора, яким передбачалось насильницьке переселення сільських жителів у «стратегічні се­лища». Уздовж кордонів із ДРВ і зон партизанського руху ство­рювався «мертвий пояс» шляхом знищення рослинності силь­ними отрутохімікатами. План Макнамари (1964) передбачав будівництво стратегічного плацдарму в дельті р. Меконг і на­ступ на збройні сили НФВПВ. Обидва плани не дали очікуваних результатів, населення Південного В'єтнаму їх не сприйняло.

У 1965 р. розпочалася відкрита агресія США в Південному В'єтнамі і повітряна війна проти ДРВ. З весни 1965 р. в Півден­ний В'єтнам почали перекидатись американські війська, які брали безпосередню участь у бойових операціях проти сил виз-

волення. Застосовувались варварські методи ведення війни (на­палм, хімічна зброя, каральні акції проти мирного населення). Була розроблена спеціальна схема бомбардувань Північного В'єтнаму, яка враховувала всі більш-менш важливі об'єкти. Ос­новні удари були завдані по портах.

За допомогою Радянського Союзу, який поставив найсу­часніші види озброєння, ДРВ за короткий час створила ефектив­ну систему протиповітряної оборони. За 1965-1968 pp. над тери­торією ДРВ було збито 2 942 американські літаки.

В Південному В'єтнамі американські і сайгонські війська провели три масштабні операції проти сил НФВПВ, які закінчи­лися невдачею.

На початок 1969 р. у в'єтнамській війні брало участь 550 тис. американських солдатів, а також 7 флот СІЛА, який налічував 200 військових кораблів і 80 тис. морської піхоти. У бойові дії були втягнені війська союзників США по військових блоках -Південної Кореї, Австралії, Філіппін, Таїланду, Нової Зеландії.

З кінця 1968 р. США почали поступово виводити свої війська з Південного В'єтнаму і висунули ідею «в'єтнамізації війни», коли сайгонський режим сам мав знайти відповідні засоби і сили, щоб залишитися при владі. В 1969 р. в одному з визволе­них районів була проголошена Республіка Південний В'єтнам і створений її уряд.

В 1972 р. Сполучені Штати зробили останню спробу завер­шити в'єтнамську війну на свою користь. Протягом 10 місяців тривала ескалація бойових дій на Півдні В'єтнаму і масовані бомбардування ДРВ, які не змінили загальної ситуації. Амери­канська агресія у В'єтнамі зайшла в глухий кут. США втратили вбитими 57 тис. чол., пораненими - близько 300 тис. чол., ви­тратили на війну 352 млрд. дол. «Брудна війна» викликала ма­сові протести світової і американської громадськості.

27 січня 1973 р. в Парижі представники ДРВ, Республіки В'єтнам, Тимчасового революційного уряду Південного В'єтна­му і США підписали угоду про припинення війни і відновлення миру. США зобов'язувалися припинити бойові дії у Південному В'єтнамі і збройні акції проти ДРВ. Протягом 60 днів вони по­винні були вивести війська, військових радників і персонал та демонтувати військові бази. Уряд США давав обіцянку поважа­ти право народу Південного В'єтнаму на самовизначення.

" Створення СРВ. Ринкові реформи на сучасному етапі

Після виведення американських військ у В'єтнамі розпоча­лася громадянська війна, яку ДРВ вела проти Республіки В'єтнам. Вона закінчилась перемогою комуністичної Півночі. 2 червня 1976 р. створена Соціалістична Республіка В'єтнам.

Розпочався демонтаж капіталістичної системи на Півдні. Головною метою стало будівництво соціалізму в масштабах усієї країни при неухильному дотриманні радянських догм і вказі­вок. На початку 80-х років комуністичний В'єтнам знаходився в стадії затяжної і надзвичайно болісної для народу кризи, не маючи чітких орієнтирів виходу з неї.

В 1986 р. під впливом радянської перебудови Соціалістич­на Республіка В'єтнам розпочала реформи. В пошуках нового курсу, який би враховував конкретні умови країни, її специфіку, в'єтнамське керівництво розробило власну концепцію розвит­ку. Головна увага приділялась економічним перетворенням при збереженні в цілому старого політичного механізму. Перебудо­ва господарства включала такі напрямки: 1) свободу діяльності і рівні права всіх секторів економіки: державного, приватного, змішаного, дрібнотоварного, натурального; 2) декооперування сільського господарства, передачу землі в довготривалу оренду; 3) оздоровлення товарно-грошового обігу; 4) політику «відкри­тих дверей» по відношенню до іноземного капіталу.

Перші результати нової економічної політики виявились досить швидко. Відбулося насичення ринку товарами як наці­онального виробництва, так і імпортними. Була подолана гіпер­інфляція, яка досягла 1 000% на рік, річний індекс росту цін знизився до 20-30%. Помітно зросло виробництво сільськогос­подарської продукції. Країна перестала завозити продовольство і почала експортувати рис.

Одним із пріоритетних напрямків стало відкриття спеціаль­них експортних зон на взаємовигідній основі. Іноземні інвес­тиції направляються в розвідку і видобуток нафти і газу на кон­тинентальному шельфі, в будівництво нафтопереробних заводів, фармацевтичних фабрик, в здійснення новітніх проектів гірни­чодобувної галузі (освоєння багатих родовищ апатитів, залізної руди, бокситів). Значні кошти вкладаються також у налагодження промислового виробництва натурального каучуку, кави, чаю, ту­тового шовкопряда, агар-агару. Велику активність проявляють Франція, Німеччина, Англія, Австралія, Японія, країни АСЕАН. В'єтнам має реальні можливості використати іноземні інвестиції в національних інтересах і перетворитися з часом у країну, що динамічно розвивається.

Поряд з безсумнівними успіхами економічна ситуація зали­шається складною. Третина державних підприємств в умовах рин­ку працює неефективно. Зростає кількість безробітних. Негативно впливає на стабільність господарства його аграрний характер.

Керівництво Комуністичної партії В'єтнаму виступає за обе­режний підхід до політичних нововведень і демократизації су­спільства. Вважається, що спочатку треба завершити економічні

перетворення, підвищити життєвий рівень народу і тільки на цій основі переходити до політичних змін. Певні заходи в цьо­му напрямку проведені. Прийняті закони про громадянство, про місцеве самоврядування, про релігійні організації, про пресу. Всі ці процеси мають поступовий характер. В 1992 р. була прийня­та нова конституція В'єтнаму, яка враховувала ринкові зміни в країні. Водночас зберігалась монополія компартії на владу.

У зовнішній політиці В'єтнам проводить багатовекторний курс з акцентом на регіоналізм, деідеологізацію і розширення еконо­мічної співпраці з країнами світу. В'єтнам є повноправним чле­ном АСЕАН. Поступово нормалізуються відносини з США.

Лаос

Внутрішня обстановка в Лаосі після підписання Женевсь­ких угод характеризувалась політичною нестабільністю, трива­лим розмежуванням сил. Суспільна конфронтація привела до громадянської війни (1960-1975), в якій перемогли комуністи на чолі з Народно-революційною партією Лаосу (НРПЛ). Конгрес народних сил, в якому брали участь представники всіх політич­них угруповань країни, прийняв відречення від престолу короля Сисаванваттхани без права передачі влади наступнику.

2 грудня 1975 р. була проголошена Лаоська Народно-демо­кратична республіка. Під впливом в'єтнамської і радянської пропаганди нова керівна партія взяла курс на некапіталістич-ний розвиток, маючи намір перейти від раннього феодалізму і общинно-родового ладу до соціалізму.

Лаос був відсталою аграрною країною, в якій не існувало промисловості і налічувалось лише кілька десятків кустарних підприємств. Усі промислові товари, в тому числі й товари ши­рокого вжитку, завозилися з-за кордону. В таких умовах кому­ністична влада почала типові перетворення. На селі створюва­лись групи взаємодопомоги, кооперативи, держгоспи. Увага при­ділялась вирощенню експортних культур - арахісу, сої, квасолі, цукрової тростини, бавовни. Держава націоналізувала підприєм­ства, власники яких виїхали за кордон. Був створений держав­ний і державно-приватний сектор. Дрібні власники одержали пільги. Створювалась легка і переробна промисловість, велось активне будівництво шляхів. У середині 80-х років промисловість давала 10% національного доходу.

3 1989 р. слідом за В'єтнамом Лаоська Народно-революційна партія розпочала економічні реформи. В її документах зазнача­лось, що відтепер стратегічною метою партії і держави до 2002 р. є перехід із групи слаборозвинених країн у групу аграрно-індуст­ріальних, перебудова напівнатурального господарства в товарне,

піднесення життєвого рівня народу; побудова демократичної правової держави. Був прийнятий блок економічних законів, що регулювали порядок користування землею, водними і лісо­вими ресурсами, діяльність банків, державних, змішаних і при­ватних підприємств. За державою залишилась монополія на ввіз і вивіз стратегічних товарів (рис, нафтопродукти, олов'яний кон­центрат, деревина цінних порід, дорогоцінні метали, зброя, нарко­тичні медичні препарати та деякі інші). Найбільшими торгови­ми партнерами Лаосу є Таїланд, Сінгапур, Японія, Китай, США. Новим джерелом валютних надходжень став екологічний і мо­лодіжний туризм, який у середині 90-х років давав 70-75 млн. дол. прибутку на рік.

Основою економіки Лаосу, як і раніше, залишається сільське господарство. В країні нараховувалось близько 620 тис. селянсь­ких дворів, з яких 34% виробляли продукцію лише для своїх потреб, 18% обмінювали частину продукції на іншу в сусідів, 44% частину продукції реалізували на ринку. В 1991 р. була прийня­та програма розвитку сільських районів, у першу чергу гірських. Селяни півночі країни до цього часу займаються підсічно-вогне­вим землеробством: випалюють ділянки лісів, використовують звільнену площу два-три сезони, а потім кидають через втрату родючості і переходять на нове місце. В 1976 р. такі покинуті ділянки займали площу 200 тис. га, в 1999 р. - 125 тис. га. Дер­жава поступово переводить селян гірських районів на поливне землеробство в долинах. Паралельно скорочується кількість посівів опіумного маку і виготовлення опіуму-сирцю.

Лаос повинен перебудувати своє напівнатуральне господар­ство в товарне. Для цього всім секторам господарства надають­ся рівні права в їх економічній діяльності, передбачається залу­чити внутрішні і зовнішні джерела фінансування, іноземні інве­стиції. В сільському господарстві введено сімейний підряд, але кооперативи не розпущено. Вони почали виконувати ті функції, які не під силу селянському двору. Це будівництво гребель, ка­налів, доріг, купівля техніки, організація постачання і збуту, перерозподіл землі, утримання шкіл і лікарень, турбота про ста­рих та інвалідів. Селянські господарства платять державі нату­ральний податок в розмірі 50% урожаю і 15% урожаю вносять у фонд кооперативу. Такий підхід стимулює сільськогосподарсь­ке виробництво.

У 1999 р. Лаос уперше за післявоєнні роки повністю забез­печив себе рисом. Було зібрано 2 млн. т цієї культури, або ж 400 кг на душу населення при середній нормі споживання 350 кг. Цього вдалось досягти внаслідок розширення посівних площ, підвищення врожайності, збирання з деяких ділянок 2-х уро­жаїв на рік.

Лаос знаходиться на початковій стадії реформ, результати яких проявляться в недалекому майбутньому.

Камбоджа

Відповідно до рішень Женевської конференції щодо Індоки­таю в 1955 р. в Камбоджі відбулися загальні вибори. Король Но-родом Сіанук відрікся від престолу на користь свого батька і став прем'єр-міністром. Його політичною опорою була Народно-соціа­лістична спілка (Сангкум) - масова організація з представників різних суспільних верств. Вона висунула націоналістичну теорію «кхмерського буддійського королівського соціалізму», яка на прак­тиці означала побудову в Камбоджі буржуазної держави. Очолю­ючи уряд у 1955-1970 pp., Нородом Сіанук провів серію соціаль­но-економічних реформ, спрямованих на подолання важкої коло­ніальної спадщини і відсталості. Створювались сприятливі умо­ви для діяльності державного, приватного і змішаного секторів. Розвиток господарства будувався на плановій основі. Була здійсне­на «деколонізація» економіки - обмежені привілеї іноземних монополій, викуплені державою акції ряду зарубіжних компаній. Нородом Сіанук зміг одержати значні безповоротні кредити від ,-' СІЛА, Франції, Японії. їх загальна сума в 1955-1963 pp. досягла І 400 млн. дол. За ці роки було збудовано близько 3 000 приватних І національних підприємств. Здійснювалась обмежена аграрна ре- \ форма, в ході якої 80% селян стали дрібними землевласниками. \ На селі розвивалась кооперація в різних формах.

У своїй політиці Нородом Сіанук керувався принципом балансу політичних сил у країні і компромісу як найкращого засобу вирішення будь-яких проблем, навіть найскладніших. За такий підхід його постійно критикували і праві, і ліві. В 1970 р. група реакційних військових на чолі з генералом Лон Нолом здійснила державний переворот і захопила владу. їх політика мала антинаціональний, проамериканський характер. Народ Камбоджі виступив проти військового режиму. В 1975 р. він був скинутий. Скориставшись народним рухом, до влади при­йшло лівоекстремістське маоїстське угруповання «червоних кхмерів» під керівництвом Пол Пота. В Камбоджі встанови­лась жорстока комуністична диктатура.

Пол Пот заявив, що в країні на практиці здійснюється «сто­процентна повна соціалістична революція», «перманентна швидка істинно соціалістична революція», «революція великого стриб­ка». Майбутню Камбоджу полпотівці бачили самоізольованою селянською країною, в якій не мало бути ні найменшого зовніш­нього впливу. Для цього потрібно знищити міста і всі міські соціальні групи (підприємці, інтелігенція, студенти, службовці,

торговці, пролетаріат та ін.). Досягнення науки і техніки, маши­ни, устаткування, знаряддя праці теж знищувались з тієї ж при­чини. Зв'язки із зовнішнім світом припинялись, відносини підтримувались тільки з комуністичним Китаєм.

Спираючись на апарат насильства, полпотівці почали прово­дити свою «революційну» програму в життя. Населення приму­сово виселялось із міст і сіл і зосереджувалось у так званих комунах, які були фактично концтаборами з нелюдськими умо­вами життя і праці. Робочий день на рисових полях, будівель­них та іригаційних роботах тривав 12 годин. Двічі на добу вида­валась чашка рису. Тих, хто намагався протестувати, фізично знищували. Терор, репресії, страти, голод, відсутність медичної допомоги призвели до нечуваних жертв. З млн. населення (близь­ко 40%) було вбито або загинуло від голоду, знущань, примусо­вої праці. У грудні 1978 р. В'єтнам увів у Камбоджу свої війська. 7 січня 1979 р. була проголошена Народна Республіка Кампу-чія, в якій встановився пров'єтнамський комуністичний режим на чолі з Хун Сеном. «Червоні кхмери» зазнали поразки у відкри­тих сутичках із в'єтнамськими військами, відступили в джунглі на кордоні з Таїландом і розпочали партизанські дії. Камбоджу охопила тривала громадянська війна, в якій жодна з сторін не змогла перемогти. В 1989 р. В'єтнам вивів свої війська з Кам­боджі. Перебуваючи в еміграції, Нородом Сіанук організував центристську опозицію офіційному режиму і «червоним кхме­рам» , закликаючи ворогуючі сторони виходити з інтересів наро­ду і сісти за стіл переговорів.

У 1990 р. в Парижі відбулася міжнародна конференція по Камбоджі, яка запропонувала свій план урегулювання конфлік­ту, з яким погодилися всі камбоджійські політичні сили. Відпо­відно до прийнятих рішень у 1993 р. в країні під егідою ООН відбулися загальні вибори, на яких більшість здобули Народна партія Камбоджі (лідер Хун Сен) і Єдиний національний фронт за суверенну, незалежну, нейтральну і співпрацюючу Камбоджу (ФУНСИНПЕК), головою якої є принц Нородом Ранарит. Обідви партії сформували коаліційний уряд. Була прийнята нова кон­ституція (1993). Відновлювалась конституційна монархія, дер­жава стала називатись Королівство Камбоджа. її політичний лад визначався як «багатопартійний, ліберально-демократичний». Вищий законодавчий орган - Національна асамблея, складаєть­ся з 122 чол. обирається терміном на 5 років. Главою держави є король, який вступає на трон за згодою Ради корони, що скла­дається з глав парламенту, уряду і вищого духівництва. 24 ве­ресня 1993 р. Нородом Сіанук знову став королем Камбоджі.

Своїм завданням новий режим вважав досягнення внут­рішньої стабільності і подолання тяжких наслідків багаторічної

громадянської війни. В 1995 р. Паризький клуб кредиторів списав 67% камбоджійських боргів і надав пільги при сплаті тієї частини, що залишилась. У країні гостро стоїть проблема охорони здоров'я. Камбоджа займає перше місце в Південно-Східній Азії за рівнем захворювань на СНІД (близько 120 тис. ВІЛ-інфікованих); її територією пролягають шляхи транзиту наркотиків.

Політична ситуація залишалась нестабільною, тривала бороть­ба за владу. Народна партія Камбоджі і ФУНСИНПЕК вели пос­тійне суперництво. В 1995 р. нелегально була створена Партія Сам Ренсі (Кхмерська нація), вплив якої швидко посилювався. В липні 1997 р. в Пномпені відбулися збройні сутички між при­хильниками НПК і ФУНСИНПЕК. Виникла гостра політична криза, яка мала негативні наслідки і в міжнародному плані. Кам­боджа була позбавлена права брати участь у засіданнях ООН. Було відкладено її прийом в АСЕАН. Свій внесок у дестабілізацію об­становки вніс і рух «червоних кхмерів». Проте він вичерпав себе як військова і політична сила. В 1996 р. капітулював один із найближчих сподвижників Пол Пота Ієнг Сарі, винний у гено­циді. Він був амністований режимом і призначений губернато­ром особливого району Пай лин. Пол Пот помер в еміграції в ніч з 16 на 17 квітня 1998 p., так і не відповівши за свої злочини.

На парламентських виборах 1998 р. НПК одержала 64 місця, ФУНСИНПЕК - 43, ПСР - 15. Колишні прокомуністичні сили знову прийшли до влади. Нині вони заявляють про бажання вести перетворення в інтересах усього суспільства.