8

Тема 9. Доба культурно-національного відродження (хіх – початок хх ст.)

МЕТА: ознайомити студентів з особливостями становлення української національної культури у ХІХ та на рубежі століть, показати роль громадських культурно-освітніх інституцій, української літератури, наукової інтелігенції у формуванні національної свідомості та у просвіті українського народу; розвивати вміння аналізувати та узагальнювати культурно-історичні процеси, критично їх осмислювати; виховувати глибоку повагу до культурно-історичної спадщини українського народу.

План лекційного заняття

1. Передумови культурно-національного відродження в Україні у ХІХ ст.

2. Ідеал народності в українській культурі ХІХ ст. Розвиток історії, фольклористики, етнографії, мовознавства.

3. Розвиток освіти та науки в Україні у ХІХ столітті.

4. Розвиток образотворчого мистецтва та архітектури.

План семінарського заняття № 1

1. Освіта і просвіта в українській культурі у ХІХ столітті.

2. Фольклористика й етнографія. Розвиток української науки: П.Чубинський, П.Житецький, М.Зібер, С.Подолинський, П.Юркевич та ін.

3. Розвиток української літератури: провідні тенденції та художні стилі.

План семінарського заняття № 2

1. Становлення українського професійного театру та музики.

2. Розвиток образотворчого мистецтва. Модерністські напрями і течії.

3. Архітектура другої половини ХІХ ст.

Перелік питань для самостійної роботи

1. Культурний поступ на західноукраїнських землях.

2. Кирило-Мефодіївське товариство й культурне самоутвердження української нації.

3. Суспільно-політичний рух в Україні у другій половині ХІХ століття.

4. Українська література ХІХ ­– початку ХХ століття.

Література :

1. Алексеев В. Роль художественного наследия в эстетическом воспитании народа. - М., 1965.

2. Блюмкин В. А. Этика и жизнь. - М.., 1987.

3. Голубенко П. Україна і Росія в світлі культурних взаємин. – К., 1993.

4. Грушевський М. Предок. - К., 1990

5. История Европы с древнейших времен до наших дней: В 8 т. – М.., 1988 – 1994.

6. История культурология: Учеб. пособие для студентов вузов / Н.В. Шишова, П.В. Акулич, М.И. Бойко и др. – М., 1999

7. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI-XVII ст. / За ред. О.Мишанич. – К., 1993

8. Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.

9. Левчук Л.Т., Гриценко В.С., Єфіменко В.В. Історія світової культури. – Вид. 2-ге перероб. і доп. – К., 1998.

10. Манхейм К. Человек и общество в век преобразований. – М., 1991.

11. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К., 1998.

12. Русанівський В.М. Культура українського народу: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1994.

1. Ліквідація гетьманства (1764), зруйнування Запорозької Січі (1775(), поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) та Литовського статуту (1840) на Правобережжі поклали край виборності урядовців, неросійському судочинству, а отже, і всякій автономії України, яка фактично стала безправною колонією Російської імперії. Західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини також перебували на колоніальному становищі.

Проте соціально-економічні зміни, що відбувалися в ХІХ ст., стимулювали культурний процес на українських землях з певними особливостями:

– індустріалізація та урбанізація мало зачепила українське населення: трохи більше 5% їх проживало в містах, основну масу складало селянство, яке займалось сільським господарством;

– українська інтелігенція була малочисельною ( 16% юристів, 25% вчителів, менше 10% письменники та митці);

– у промисловості та торгівлі значну роль відігравали росіяни та євреї;

– міські наймані робітники в більшості були відчужені від національної культури аж до Лютневої революції 1917р через економічну залежність, відсутність політичних прав, брак шкіл та книг українською мовою, що в інтернаціональному середовищі руйнувало мову та національний менталітет;

• зовнішні впливи негативно позначилися на народній культурі, що особливо помітно стало на початку ХХ ст.;

– колоніальне становище України, політика русифікації та асиміляції українського населення призвела до руйнування культуротворчої еліти нації, масового ренегатства колишньої козацької старшини, що отримала дворянські привілеї;

– українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду та юрисдикцію російської патріархії, не могла обстоювати інтереси національної культури, її оборонцем виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному розвиткові;

– місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція (вихідці з різних верств – дворян, міщан, духовенства, селян), яка розпочала подвижницьку працю на ниві українського культурно-національного відродження.

Розвиток народного господарства України супроводжувався значним культурним піднесенням. Колонізаторська політика Росії викликала в українському суспільстві дедалі зростаючу захисну реакцію, що проявилося в цілому комплексі подій і явищ, що свідчило про засвоєння інтелігенцією і поширенню у масах національної свідомості, про активізацію національного руху в усіх сферах культурного життя. Ці процеси дістали назву українського національного відродження у ХІХ- поч. ХХ ст. Першим осередком його стала Слобожанщина.

2. Для періоду зародження нової української культури характерне виникнення інтересу до історичного минулого рідного народу, його побуту та мистецьких досягнень. З метою задоволення практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів, виникає широкий рух з вивчення історії козацької України, починається збір історичних матеріалів (літописів, хронік, грамот та інших державних документів) на основі яких створюються записки, меморіали, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї. На основі зібраних матеріалів у першій третині ХІХ ст. з'являються загальні праці з історії України, найвизначнішим твором цієї доби була «Історія русів» (існують різні точки зору щодо авторства, серед можливих авторів Георг. Кониський чи батько і син Гр.Полетики, на Україні з'явилась українською мовою у 1991р.).

Визначними працями з історії України цієї доби були твори Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Миколи Костомарова, Михайла Максимовича, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського «Історія України-Руси», «Історія України-Руси» Миколи Аркаса (поч. ХХ ст.), Олександри Єфименко, Ореста Левицького, Дмитра Яворницького та інших.

Зацікавлення історичним минулим спонукало освічені верстви звернутися до життя, побуту, звичаїв, фольклору українського народу тощо. Праця Григорія Калиновського «Опис весільних українських простонародних обрядів»(1777) започаткувала українську етнографію. Через два десятиліття (1798) з'являються друком «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» Якова Марковича, що є своєрідною енциклопедією природи, історії, народної поезії та мови, Пантелеймона Куліша, Павла Чубинського.

У 1819 році побачила світ збірка М. Цертелєва «Опыт собрания старинных молороссийских песней», якою було започатковано українську фольклористику. Визначною працею з цього напрямку була збірка «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича, праці Михайла Драгоманова, Миколи Костомарова, Павла Чубинського.

Інтерес до історії рідного народу пробуджував потяг до мови. У 1818 році з'являється «Граматика малороссийского наречия» Олексія Павловського, яка започаткувала українське мовознавство, була першою друкованою граматикою живої української мови. Визначними вченими-мовознавцями ХІХ ст. були Олександр Потебня, Павло Житецький, Іван Огієнко.У піднесенні національної масової свідомості велике значення мало видання 4-томного «Словаря української мови» Бориса Грінченка, 3-томної «Української граматики» Агатангела Кримського.

2.1. Розвиток освіти та науки в Україні

Система освіти, що склалася в автономній козацькій державі спиралася на Київську академію як інтелектуальний та педагогічний центр. На периферії такими центрами були колегії, приходські школи та шпиталі. У 817 році Київську академію було закрито, а на її місці створено духоану семінарі., а через два роки духовну академію. Колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові поступово ставали духовними семінаріями. Нижча освіта була зовсім зруйнована.

На початку 19 століття царський уряд провів у Росії освітню реформу, за якою було запроваджено таку структуру навчальних закладів: 1)церковно-парафіяльні школи; 2)районні школи; 3)гімназії (середні навчальні заклади, що готували до вступу в університет) і 4)університети. Особлива увага і відповідні асигнування виділялися останнім двом групам.

У першій чверті 19 ст. були створені привілейовані навчальні заклади - ліцеї, що поєднували середню і вищу освіту: Кременецький ліцей на Волині (1805), Ришельєвський ліцей в Одесі (1817), гімназія вищих наук князя І. Безбородька в Ніжині (1820). Кременецький ліцей було закрито після польського повстання 1830-1831 р., Ришельєвський перетворено у Новоросійський (Одеський) університет, Ніжинський - в педінститут.

Організована згідно з новими настановами система приходських та повітових училищ, гімназій, пансіонатів нерідко просто не працювала – при училищі були директор, учитель, наглядач, проте учнів не було жодного. В селах, де панувало кріпосне право, а церква й монастирі переведені на державні дотації, система навчання позбавила сільських дітей можливості здобувати освіту.

У 1805 р. завдяки громадській ініціативі було відкрито Харківський університет, який став не просто науково-освітнім центром Слобідської й Лівобережної України, а й провідником української культури. При університеті було засновано друкарню, книгарню, започатковано видання газет, журналів, альманахів. В університеті працювали видатні постаті Й.-В. Гете, П.С. Лаплас, Й.-Г. Фіхте, які забезпечили високий рівень викладання в університеті. Серед організаторів університету був український вчений і винахідник, громадський діяч Василь Каразін(1773-1842), що походив з козацького роду та грецьких колоністів. Освіту здобув у харківському приватному пансіоні та Гірничому інституті в Петербурзі. Його перу належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, технології добування селітри тощо. Сучасники назвали його "українським Ломоносовим". Ю.Лавріненко назвав його "архітектором відродження". Він склав також ряд проектів суспільно-економічних реформ у Росії, перетворення її в конституційну монархію, ліквідації кріпацтва. Був радником та вчителем Олександра 1, але в 1820-1821 рр. ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці. Останні роки життя провів у родовому маєтку на Слобожанщині.

На базі університету виникали численні громадські організації, в яких брали участь студенти університету, які творили нову українську культуру: Ізмаїл Срезневський(гурток любителів старовини), Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров.

У 1834 р.на базі Кременецького ліцею відкрито в Києві університет, його першим ректором був Михайло Максимович(1804-1873) - учений-природознавець, історик, фольклорист, археолог, мовознавець та громадський діяч, член Петербургської Академії наук, родом з Черкащини. Освіту здобув в Новгород-Сіверській гімназії та Московському університеті, з 1833 - його професор. В історичних творах критикував норманську теорію, доводив спільні корені трьох східнослов'янських народів. Листувався з М.Гоголем, приятелював з Т.Шевченком.

Царський уряд поставив завдання перед обома університетами - Харківським та Київським - проведення русифікаторської політики в Україні. Однак насправді обидва університети стали центрами зміцнення та поширення української культури.

Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів, виникає жіноча освіта - так звані Інститути шляхетних дівчат (Харків, Полтава, Одеса, Керч і Київ) [1812-1838]. Для дітей дворянства існували приватні школи.

Костянтин Ушинський, видатний український і російський педагог (помер в Одесі і похований у Києві в 1870 р.), вважав, що освіта повинна готувати дітей до життя і праці, прищепляти їм почуття обов'язку перед людьми і здійснюватися рідною мовою дітей.

М. Пирогов, відомий російський педагог і хірург, що у 1856-1861 р. був попечителем Одеського і Київського навчальних округів, визнавав необхідність поширення освіти серед широких мас населення. При його підтримці в 1859 р. в Києві була відкрита перша недільна школа для дорослих. Такі ж школи були створені в Харкові, Полтаві, Одесі й інших містах України. Т. Шевченко склав буквар для цих шкіл, що був надрукований у Петербурзі в 1861 р. Однак, царський уряд, в умовах наростання революційного і національно-визвольного руху в Україні, злякався поширення освіти серед нижчих шарів населення, і поступово ці школи були закриті.

У другій половині 19 ст. відбувається певна демократизація освіти. Школи для дітей дворянства перетворюються в школи для середніх класів. Важливу роль у створенні сільських шкіл для селян зіграло земство. Однак царський уряд гальмував розвиток земської освіти і сприяв поширенню мережі церковно-парафіяльних шкіл, що знаходилися у віданні православних священиків.

Ні на день не припинявся наступ царату проти української культури. Після польського повстання 1863 року царський міністр освіти Валуєв заявив, що "української мови ніколи не було, немає і не може бути". Був виданий циркуляр, яким заборонялося навчання дітей українською мовою.

У Східній Галичині, що входила до складу Австро-Угорської імперії, середня освіта також не була українською і провадилася в основному польською мовою. Для українських дітей існували переважно початкові школи.

З початку 19 ст. в умовах економічного розвитку запроваджується спеціальна середня і вища освіта (комерційна вища школа з класами по навігації в Одесі, морський клас у Херсонській гімназії, школи виноградарства і виноробства в Криму тощо).

Наприкінці 19 ст. з'являються ремісничі і сільськогосподарські середні школи, училища для підготовки вчителів.

Головними центрами підготовки вчителів, лікарів, юристів та інших професій були Харківський, Київський і Новоросійський (Одеський) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Львівський і Чернівецький університети в Західній Україні.

Фахівців для сільського господарства та інших галузей готували: Харківський ветеринарний інститут, Харківський технологічний інститут, Київський політехнічний інститут, Катеринославське вище гірниче училище, Львівський політехнічний інститут, ветеринарно-медична академія у Львові тощо.