Тема 2 аналіз освітньої політики

1. Проблематика освітньої політики України.

2. Контекст та компоненти освітньої політики.

3. Визначення аналізу та процес формування освітньої політики.

4. Впровадження освітньої політики.

5. Модель документа з освітньої політики.

І проблематика освітньої політики україни

Проблематика освітньої політики (далі - ОП) України розпочинається з популярного нині дискурсу ОП, котрий є логічним продовженням тих суспільно-політичних процесів, що тривають в цивілізованому світі. Відтак, освітній дискурс стає важливим елементом політичного дискурсу, а сама освіта стає політико утворюючим фактором світової політики, таким, що завдає напрям світовому політичному розвитку. Політичний вимір освіти – відносно нова проблема для вітчизняного пострадянського суспільствознавства. Лише в останні 20 років вона набула певного розголосу та стала привертати більше уваги з боку дослідників. На початку 90-х років минулого століття «виникає новий за вітчизняних умов тип наукових інституцій, що займаються дослідженням проблем політики й напрацюванням практичних рекомендацій - громадські науково-дослідницькі й аналітичні центри». Важливою подією у формуванні сфери досліджень та аналізу освітньої політики можна вважати прийняття Національної доктрини розвитку освітив ХХІ столітті.

Нині сучасна освітня політика України не зараховується суто до сфери відомчої чи галузевої політики, а розглядається як загальнонаціональна, стратегічно важлива проблема. При дослідження освітньої сфери, її концептуалізації і побудови стратегії розвитку має бути врахування щонайменше двох факторів: 1)особливостей і закономірностей соціальної природи освіти, а також 2) розгляду генезису, динаміки освітнього розвитку в контексті взаємодії із політичним форматом суспільного буття.

При цьому важливо пам’ятати про дві застороги щодо «політики», «освіти» та «освітньої політики». Це засторога Ю.Вільчинського, який наголошує, що теоретизуючи та замислюючись над поняттям «політика», важливо «за половою розгледіти зерна реальної політики», адже як вважають наші американські колеги, що і сьогодні «занадто багато досліджень сучасних реалій є елегантним обманом, приховуванням проблеми, і фактично – не є пошуком рішень». Друга засторога - займаючись питанням освітньої політики, важливо не забувати також, як писав у свій час Дж. Дьюї, про саму освіту, а дослідження освітніх проблем мають бути якнайтісніше пов’язані із політичною проблематикою.  

Проблема стосується також розуміння й тлумачення термінів. За радянських часів політикою зазвичай вважався «загальнодержавний процес, що спрямовується і керується вищими органами державної влади, посадовими особами тощо». Нині, завдяки аналізу політики, почався складний процес «децентралізації та демонополізації» поняття «політика». З'явились поняття «регіональна політика», «політика місцевих влади», «місцева політика» тощо. Політика вже не розглядалась виключно як прерогатива виключно державних органів, хоча рецидиви минулого остаточно неподолані і досі.

Нинішній «Англо-український глосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки» О.Кілієвича, зазначає, що «в українській мові термін «політика» відповідає двом різним поняттям, зокрема, в англійській, використовуються інші слова - policy та politics.

Політика в значенні politics завжди розумілась як сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів з приводу використання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів та потреб. Це більш розповсюджене у нашому вжитку розуміння політики (politics) як відносин акторів політичного процесу (політичних партій, суспільно-громадських рухів та організацій, політичних активістів тощо) поміж собою та з суспільством, що на практиці є інструментом, засобом для здобуття влади певними політичними силами, котрі мають розробляти і здійснювати визначений ними і запропонований суспільством курс.

Політика (policy) взагалі – це план, курс дій, або «напрям дій, прийнятий і дотримуваний владою, керівником, політичною партією і таке інше». Нинішня література обґрунтовує типологізацію політики. Зокрема, виокремлюється державна, громадська, регіональна, інституційна, європейська політика тощо. В усіх цих випадках, термін «політика» означає стратегію і тактику регулятивної, управлінської діяльності (policy), що визначає цілі й завдання розвитку певної сфери суспільного життя, включно з обранням і практичним застосуванням тих або інших шляхів та засобів досягнення цих цілей.

Отже, на сьогоднішній день тлумачення поняття «політика» через відповідні англомовні терміни «politics» та «policy», що є загальноприйнятним у світовому дискурсі, стало визначальним в обґрунтуванні визначень феномену освітньої політики. Відтак, «освітня політика» як «education  politics» – це сфера взаємовідносин індивідів, різних соціальних груп з метою використання владних інституцій задля реалізації своїх інтересів та потреб. Суб’єктами освітньої політики виступають – індивід, соціальні спільноти (нація, професійні групи, еліти тощо) та соціальні інститути (держава, політичні партії та рухи, профспілки, групи інтересів тощо). А об’єктом є освіта як суспільне благо, як інтелектуальний і матеріальний ресурс суспільства, як система освітніх інституцій.

Погляд на освітню політику як policy поступово стверджувався в руслі нової дисципліни – науки про політику (Policy Study) та аналізу політики (Policy Analysis) лише протягом останнього десятиліття в дослідженнях українських науковців В цьому контексті освітня політика визначається як низка дій, спрямованих на досягнення цілей освітніх організацій та системи освіти вцілому.

Це визначення, з нашої точки зору, є цілком адекватним та обґрунтованим. Зокрема, воно позбавлене наявних у деяких авторів рудиментів бачення освітньої політики як певного інструменту в арсеналі держави, використання якого обов’язково дає позитивні результати.

Проблематика, що охоплюється поняттям «освітня політика» як politics, є об’єктом дослідження з боку представників політичної філософії, політичної науки, політичної соціології тощо. В Україні найбільш активно працюють дослідники, що репрезентують науковий колектив Національного університету «Києво-Могилянська академія», а також кафедру соціальної філософії та філософії освіти Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова.

Крім того, необхідно розрізняти конкретні практики освітньої політики, а саме діяльності і процеси, що характеризуються поняттями “освітня політика держави” (“державна освітня політика”), освітня політика інших акторів політики на національному, регіональному (наприклад, “освітня політика Європейського Союзу”) та світовому (наприклад, “освітня політика Світового банку”) рівнях .  Зрозуміло, що у демократичному суспільстві «державна освітня політика» і «публічна освітня політика» (як «освітня політика суспільства») не є тотожними явищами та поняттями. Вони співвідносяться як частина і ціле.

Проблематика освітньої політики є об'єктом уваги багатьох наукових дисциплін. Освіту вивчають представники соціальної філософії, філософії освіти, соціології освіти, порівняльної педагогіки (освіти). Політика - об'єкт уваги філософії політики, соціології політики, політичної науки (Political Science) та науки про політику (Policy Science). Інституційна організація суспільних наук має, як правило, наступні форми:  

• академічні установи (науково-дослідницькі центри, наукові інститути тощо);    

•  пропедевтико-освітні системи (університети, коледжі, інститути);    

• державні структури (інформаційно-аналітичні центри, консультативні ради);    

•   громадські організації (академії, асоціації, консорціуми, союзи).

До цього переліку можна додати ще різного роду постійно діючи семінари та періодичні конференції, симпозіуми, робочі зустрічі, а також наукові видання та міжнародні донорські організації та фонди. Це, зокрема:

• ЮНЕСКО (UNESCO - United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization), серед завдань якої сприяння зміцненню світу і безпеки за рахунок розширення співпраці держав і народів в області освіти, науки і культури проблеми дискримінації в області освіти і неписьменності; вивчення національних культур і підготовка національних кадрів; проблеми соціальних наук, геології, океанографії і біосфери.

• Програма розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН) - надає країнам доступ до джерел знань, досвіду та ресурсів задля допомоги людям в усьому світі поліпшити рівень життя. ПРООН також прводить всебічну аналітичну діяльність і складає Human Development Index — Індекс розвитку людського потенціалу в країнах і регіонах світу, котрий використовується у рамках спеціальної серії доповідей ООН про розвиток людини.

• СВІТОВИЙ БАНК окрім іншого, займається моніторингом освітнього рівня країн світу. В цьому контексті Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Представництва Банку в різних країнах світу займаються реалізацією його програм, підтримують зв'язок з урядом і цивільним суспільством і сприяють більше глибокому розумінню проблем розвитку.

• Тhink tanks Аналітичні (чи «мозкові») центри «Мозкові центри» реалізують оригінальні дослідження та освітні програми, спрямовані на навчання та здійснення впливу на політиків і осіб, які формують громадську думку з широкого кола економічних, соціальних, політичних, екологічних питань та проблем безпеки. Крім того, вони виступають інструментом суспільного контролю, а відтак, визначають цілі та цінності суспільства.

• Міжнародний фонд «Відродження» став одним із головних ініціаторів впровадження у національне наукове середовище основ одного із напрямів нової науки - аналізу суспільної (державної) політики (Policy Analisis) - аналізу освітньої політики (Education Policy Analysis). Освітні проекти в діяльності Міжнародного фонду «Відродження», а також Інституту освітньої політики (Будапешт) займають важливе місце в їх діяльності в Україні. Вони брали найактивнішу участь в розробці Національної доктрини розвитку освіти у ХХІ столітті, фінансували діяльність «Лабораторії наукового перекладу», разом із Видавництвом Соломії Павличко «Основи» забезпечували переклад і видання праць відомих західних фахівців в сфері досліджень та аналізу освітньої політики.

• Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Розумкова, створений у 2001 році, вивчає увесь спектр проблем «переходу» України до демократії. Його аналітики, спираючись на Аналітичну доповідь запропонували у 2004 р. цілу низку пропозицій щодо заходів, які могли б, з їхньої точки зору, «зупинити розвиток несприятливих тенденцій (принаймні мінімізувати їх), сприяти покращенню ситуації» в сфері освіти.

Отже, в Україні, як в будь-якому пострадянському суспільстві, освітня політика, з одного боку, поступово, долаючи спадщину минулого, набуває сучасної конфігурації (рух до відкритості, плюралізму, співпраці, пошуку консенсусу між її агентами тощо), з іншого, стає, в результаті, досить дієвим соціальним інструментом мобілізації наявних ресурсів, досягнення поставлених цілей у реформуванні освіти, її інтеграції у європейський та світовий освітній простір. Українські науковці за роки незалежності пройшли складний, але разом із тим, досить плідний шлях у вивченні феномену освітньої політики. Зокрема, обґрунтовано теоретико-методологічні засади, напрями дослідження. Чимало зроблено і в плані обґрунтування відповідного понятійного апарату. Існуючі визначення освітньої політики надають дослідникам певні евристичні можливості у подальшій розробці зазначеної проблематики. Зокрема, потребують, з нашої точки зору, поглибленого дослідження феномену європейської освітньої політики як politics і як policy.