Тема 3. Внутрішні води південної америки
_____________________________________________________________________________________
Основні питання:
1. Річки.
1.1. Особливості формування річкової сітки Південної Америки.
1.2. Класифікація річок Південної Америки за типом живлення, типом водного режиму, характером течії.
1.3. Характеристика найбільших річок Південної Америки.
2. Озера Південної Америки.
2.1. Особливості поширення озер по території Південної Америки.
2.2. Характеристика озер Південної Америки.
3. Льодовики.
Рекомендована література:
Обов’язкова:
1. Власова Т.В. Физическая география материков (с прилегающими частями материков): Ч. 2. Южная Америка. – М.: Просвещение, 1986.
2. Лукашева Е.Н. Южная Америка. – М.: Учпедгиз, 1958.
3. Физическая география материков и океанов: Учеб. для геогр. спец. ун-тов / Ю.Г.Ермаков, Г.М.Игнатьев, Л.И.Куракова и др.; Под общей ред. А.М.Рябчикова. – М.: Высш. шк., 1988.
4. Физическая география материков и океанов. В 2 ч. Учеб. пособие (И.П.Галай, В.А.Жучкевич, Г.Я. Рылюк - Минск, изд-во Университетское,1988.
Додаткова:
1. Лесненко В.К. Мир озер: Кн. для внекл. чтения учащихся. 8-10 кл. сред. шк. – М.: Просвещение, 1989. – 158 с.
2. Муранов О.П. Великі, могутні, живі …(Розповідь про найголовніші річки світу). – К.: Веселка, 1984. – 262 с.
1. Річки
1.1. Особливості формування річкової мережі Південної Америки. Річки називають “дзеркалом” клімату. І то, що Південна Америка є найбільш “мокрим” і обводненим материком, пояснюється значною кількістю опадів. В середньому над ним випадає вдвічі більше опадів, ніж над будь-яким іншим континентом. На долю Південної Америки приходиться 27 % загального об’єму стоку всіх річок земної кулі, а по шару стоку (580 мм) вона стоїть на першому місці.
Кліматичні умови мають величезне значення в формуванні особливостей гідромережи, але, звичайно, у взаємодії з іншими фізико-географічними чинниками і, насамперед, з рельєфом і конфігурацією материка.
Головним вододілом між двома океанічними басейнами стоку, Атлантичним і Тихим, до яких відносяться річки Південної Америки, служать Анди. Але їх високі гірські ланцюги простягнулися лише на крайньому заході континенту, що обумовлює вкрай нерівномірний розподіл стоку між басейнами, між вузькою західною предандійською і широкою східною позаандійською частинами материка. На схід, до Атлантики, відкриваються величезні низовини, куди спрямовується стік з сусідніх височин і де формуються великі річкові системи Амазонки, Оріноко і Парани. В Тихий океан не впадає жодна велика річка.
Посушливі і замкнені плоскогір’я Центральних Анд, міжгірні улоговини Прекордільєр, рівнини західної Пампи і плато Патагонії мають лише періодичний поверхневий стік і позбавлені стоку в океан.
1.2. Класифікація річок Південної Америки за видами і типом живлення, типом водного режиму, характером течії. Річки материка мають всі чотири основні види живлення: дощове, снігове, льодовикове і підземне. Переважання екваторіального і субекваторіального типів клімату обумовили панування дощового виду живлення у більшості річок Південної Америки. Виключно дощове живлення (понад 80 % стоку) мають річкові системи Амазонки, верхньої Оріноко, Північно-Західних Анд і центральних районів Бразильського плоскогір’я. У річок на заході і півдні Патагонського плато переважає снігове живлення (до 50 % стоку), у річок Патагонських Анд – льодовикове. На Внутрішніх рівнинах до дощового живлення додається підземне. На міжгірних плоскогір’ях Центральних Анд воно грає основну роль. Проте це лише найбільш загальна схема, і в кожному конкретному випадку картина значно складніша для кожної річки.
1.3. Характеристика найбільших річок Південної Америки. Найбільша річка Південної Америки – Амазонка. Це найбільш повноводна річка Землі. Середній річний стік Амазонки в нижній течії складає 15 % стоку всіх річок Землі. За довжиною (6400 км), якщо за виток приймати річку Мараньйон, Амазонка уступає лише Нілу (6671 км) і Міссісіпі (6420 км). Проте за площею басейну (понад 7 млн. км2) вона не має собі рівних у світі. На відміну від Нілу, у Амазонки багато повноводних приток. Найбільш численні і великі праві притоки Амазонки – Укаялі, Журуа, Пурус, Мадейра, Тапажос, Шингу. Найбільшими лівими притоками Амазонки є Іса, Жапура, Ріу-Негру.
Амазонка збирає свої води із схилів Анд, Гвіанського і Бразильського плоскогір’їв. В залежності від кольору води місцеві жителі розрізняють “білі” і “чорні” річки. Частина приток, що розмиває глинисті породи, несе велику кількість завислих (зважених) глинистих частинок і, в зв’язку з цим, мають білі або жовтуваті води і носять назву ріос бланкос – білі річки. Інші, навпаки, відрізняються чистою водою, але розчинені в ній органічні речовини надають воді чорного або темно-зеленуватого відтінку. Це – ріос негрос – чорні річки. Різниця в кольорі води буває особливо помітною при влитті двох різних за кольором річок. Так, наприклад, нижче міста Манауса темні чисті води Ріу-Негру різко відрізняються від мулистих вод Амазонки, і ще на протязі багатьох кілометрів після впадіння Ріу-Негру в Амазонку води обох річок самостійно течуть в одному річищі, поки, нарешті, не змішуються.
Ширина річища Амазонки після злиття Мараньону і Укаялі дорівнює 1-2 км, але вниз за течією вона швидко зростає. У Манауса вона досягає вже 5 км, в нижній течії розширюється до 20 км, а в гирлі ширина головного річища Амазонки разом з численними островами сягає під час розливу 80 км.
Гирло Амазонки починається приблизно в 350 км від Атлантичного океану. Але, не зважаючи на давній вік і значний об’єм твердого стоку, дельта у неї не формується, як, наприклад, у Міссісіпі. Це обумовлено рядом причин, найважливішими з яких є тектонічне опускання гирлової ділянки і розчищення гирла припливами і відпливами.
Морські припливи вільно входять в естуарій гирла Амазонки і піднімаються на 1400 км вверх за течією. Припливні хвилі прямовисною стіною висотою до 5 м рухаються з великою швидкістю і страшенним шумом, який чутно за багато кілометрів. Вони руйнують береги, підмивають і валять дерева, перевертають судна. Це явище носить назву “поророка” – “гримуча вода”.
Амазонка протягом всього року повноводна. Двічі на рік рівень води в річці піднімається на значну висоту (12-15 м). Ці максимуми зв’язані з дощовими періодами північної і південної півкулі. Перша, найбільша повінь на Амазонці буває в травні – після періоду дощів в південній півкулі, коли основну масу води несуть її праві притоки. Тоді річка виходить з берегів і утворює в середній течії величезне озеро. Другий максимум, зв’язаний з періодом літніх дощів в північній півкулі, наступає в листопаді, але він значно уступає травневому.
До міста Манауса Амазонка доступна для великих кораблів. В деяких місцях гирла глибина річки досягає 100 м. В Манаусі, який знаходиться вище гирла на 1700 км, глибина річки складає біля 50 м, а під містом Ікитосом, за 4600 км від гирла – 20 м. І це глибина в період найменшого рівня води, а в період дощів вода в Амазонці підіймається ще на 12-15 м. Така глибина дає можливість океанським кораблям з глибокою посадкою проходити навіть до Ікитосу. Тому транспортне значення річки велике. А в деяких областях вона довгий час була єдиним шляхом, який зв’язував внутрішні частини Амазонської низовини з Атлантичним узбережжям.
Друга за величиною річкова система Південної Америки включає річку Парану (4400 км) з річками Парагваєм і Уругваєм. Річка Парана має найбільш складний режим. Кількість опадів на території її басейну і час їх випадання дуже сильно варіюють. Літній підйом води в верхній течії Парани внаслідок дощів, викликаних екваторіальними мусонами, змінюється осіннім максимумом в нижній течії в зв’язку з циклонічними дощами в субтропіках.
Річка має і складний характер течії. В верхній течії Парана та її витоки Ріу-Гранді і Паранаїба стікають з Бразильського плоскогір’я, внаслідок чого порожисті і утворюють декілька великих водоспадів. Найбільшим з них є водоспад Ігуасу (72 м) на однойменній притоці Парани. В нижній течії річка Парана – типова рівнинна річка.
Третя за величиною річка Південної Америки – Оріноко (2730 км). Рівень води в річці цілком залежить від дощів, які випадають влітку в північній частині її басейну. Різниця між літнім і зимовим рівнем води досягає 15 м. Верхів’я річки, які зароджуються на схилах центрального масиву Гвіанського плоскогір’я, лежать в області рясного цілорічного зволоження, але зовсім не судноплавні внаслідок значної кількості порогів. Лише на заболоченій низовині, між впадінням річок Мета і Апуре, Оріноко стає судноплавною. Океанські судна можуть підніматися на 400 км від гирла, поки відчуваються морські припливи. За 150 км до впадіння в Атлантичний океан Оріноко розчленовується на рукави і утворює велику заболочену дельту, яка заросла на узбережжі мангровими лісами.
В басейні річки Оріноко, на річці Чурун, що впадає в річку Кароні, знаходиться найбільш високий на Землі водоспад Анхель (1054 м).