Право §2. Поняття форми (джерела) права.

Відповідь на питання "що є джерело права?" залежить від того, як розуміється саме право в тій чи іншій юридичній теорії. Соціологічна школа шукає джерело права в самому суспільстві і суспільних відносинах. Природньо-правова теорія бачить його в людській природі, а раціональний напрям — в конституції і законах.

Точка зору щодо розуміння джерел права, мова йде про поняття джерел права, їх види та значення, є занадто різною в юридичній літературі. Про це свідчить лише перелік поглядів на поняття джерело права. На думку різних авторів джерело права полягає у:

а) соціальних, економічних, моральних і політичних умовах і обставинах, впливаючих на чинні правові норми;

б) волі суверена, пануючого класу;

в) органі чи державних органах, ячкі мають нормотворчі повноваження;

г) нормативно-правових актах, виданих правотворчими органами;

д) нормі, що встановлює нормотворче повноваження;

е) офіційній збірці правних приписів держави.

Усі вищенаведені джерела права юридична наука класифікує на два види:

1) джерела права в матеріальному смислі (матеріальні джерела права);

2) джерела права в формальному смислі, які називаються "форми права".

Під матеріальними джерелами права слід розуміти те, що виражає перша точка зору з вищенаведеного переліку поглядів на поняття джерел права, а саме природні, географічні, демографічні, соціальні, економічні, моральні, політичні технологічні, міжнародні та інші умови життя організованого суспільства, котрі впливають на процес творення права і на яких правотворчість власне базується.

Джерелами права у формальному смислі є визначені форми права, де сформульовано його зміст, який можна там віднайти й ідентифікувати як такий, що встановлений державою. Саме завдяки своїй формі юридичні норми мають можливість бути чинними, а значить — реалізо­ваними.

Форма права є важливою ознакою права, завдяки якій правові норми:

а) відрізняються і відокремлюються від інших соціальних норм;

б) діють, бо мають дану або санкціоновану державою форму і внаслідок цього є загальнообов`язковими. У самій формі права засвідчується також його приналежність до певної держави.

Джерела права у формальному розумінні визнаються в широкому і вузькому смислі. Поняття форми права в широкому смислі означає:

а) процедуру, процес прийняття чи виникнення конкретного джерела права;

б) наслідок, який має місце відповідно з установленою процедурою, наприклад Закон "Про адвокатуру", котрий є нормативним актом, прийнятим правотворчим органом.

У вузькому розумінні слова форми права - це лише наслідки правотворчої діяльності компетентного органу. Саме з цієї точки зору виділяють такі основні види джерел права як нормативно-правові акти, нормативні договори, правові преценденти, правові звичаї.

§3. Закон.

У більшості сучасних демократичних державах основним джерелом права є закон. Під останнім слід розуміти нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий за особливою процедурою вищим представницьким органом державної влади або безпосередньо народом, який регулює найважливіші ділянки суспільних відносин. Тут і далі маємо на увазі закон саме як парламентський акт або рішення, схвалене в ході всенародного голосування, а не як нормативні акти, прийняті іншими органами, котрі за силою прирівнюються до закону (делеговане законодавство).

У країнах, де права людини поважаються, ставляться підвищені вимоги до змісту закону, який має бути правовим. Останнє зараз означає, в першу чергу, те, що закон своїми положеннями не порушує міжнародно-правових стандартів в галузі прав людини.

Закон відрізняється від інших джерел права такими специфічними ознаками:

1) цей правовий акт завжди є нормативним, тобто містить норми права, тоді як наприклад підзаконні акти можуть бути і нормативними, і індивідуальними;

2) закон є наслідком правотворчої діяльності парламенту або приймається через референдум. У монархічних формах правління такі повноваження може мати й глава держави - монарх;

3) закон приймається лише в особливому порядку, який називається законодавчим процесом (процедурою). Порушення цього порядку є підставою для нечинності даного закону;

4) закон регулює не будь-які, а лише найважливіші суспільні відносини з точки зору, звичайно, самого суспільства і держави. Такий стан речей має місце у більшості країн. Це одночасно зовсім не означає, що закон не може врегулювати й інші суспільні відносини, які можуть виступати об`єктом правовідносин;

5) закон має вищу юридичну силу порівняно з іншими джерелами права. Це означає, що в разі невідповідності останніх закону вони можуть визнаватися недійсними;

6) закон є базовим елементом правової системи, дороговказом для інших суб`єктів правотворчої діяльності.

Визначити місце закону в системі джерел права тої чи іншої країни інколи буває складно, бо декларативне проголошення "верховенства закону" може бути далеким від реалій. У такому випадку, на думку французького компаративіста Р.Давіда, необхідно відповісти на такі три запитання:

1) хто є законодавцем і хто ще вправі видавати закони?

2) які закони приймаються суб`єктами законотворчості і в яких сферах?

3) в якій мірі верховенство закону здійснюється насправді? Чи не викривляються наміри законодавця внаслідок тлумачення закону?

Розрізняють кілька видів законів: конституції (основні закони), конституційні закони (вносять зміни до конституцій, приймаються за укладеною процедурою) і звичайні закони.