Падіння Директорії

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

6.Червоний терор.Повстання прот влади більшовиків. Червоний терор

Черво́ний теро́р — заходи, які здійснювалися більшовиками проти широких соціальних груп, що були оголошені «класовими ворогами», або звинувачувалися в «контрреволюційній» діяльності.

Згідно Декрету «про червоний терор» від 5 вересня 1918 року (рос. Декрет о красном терроре), «червоний терор» ставив перед собою завдання боротьби з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою шляхом ізолювання «класових ворогів» у концентраційних таборах і шляхом фізичного знищення «всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів»^[1].

Російські історики, як правило, розглядають «червоний терор» лише в межах Радянської Росії у роки Громадянської війни (1917—1923)^[2]. Таку позицію не можна вважати правильною, оскільки відомо, що відділи ВЧК РНК діяли також і за межами Росії, зокрема у Києві, Харкові, Мінську та інших містах, що пізніше опинилися у складі СРСР. Українські історики ^[3] поширюють термін «червоний терор» і на сталінські репресії в СРСР до 1953 року.

Термін «червоний терор» застосовують також щодо діяльності комуністів Угорщини (1919), республіканців Іспанії (1936—1939) та комуністичної військової хунти Ефіопії (1977-79).

Обґрунтування червоного терору

Російські революціонери широко застосовували терор вже починаючи з 1901 року. Початком терору вважають убивсто есерівським бойовиком міністра народної освіти Миколи Боголепова. Усього з 1901 по 1911 р. жертвами революційного терору стали близько 17 тисяч чоловік (з них 9 тисяч припадають на період революції 1905—1907 р.).

Політика Радянської Росії щодо терору

З приходом в результаті Жовтневого перевороту до влади більшовиків, червоний терор поступово стає офіційною політикою Радянської Росії.

Вже 24 листопада 1917 року Рада Народних Комісарів (РНК) видала декрет «Про суд»^[8], відповідно до якого були створені робочі й селянські революційні трибунали «для боротьби проти контр-революційних сил у видах вживання заходів огородження від них революції і її завоювань, а також для рішення справ щодо боротьби з мародерством і хижацтвом, саботажем та іншими зловживаннями торговців, промисловців, чиновників й інших осіб».^[9] Характерно, що про мародерство та хижацтво комуністів та пролетеріїв тут не йдеться.

7 грудня 1917 року при Раді народних комісарів РСФСР була створена надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією й саботажем (скорочено ВЧК — рос. всероссийская чрезвычайная комиссия), яку очолив Ф. Е. Дзержинський. Ця комісія була наділена широкими правами: робити арешти й конфіскації, виселяти злочинні елементи, позбавляти продовольчих карток, публікувати списки ворогів народу тощо.

Хоча рішенням Другого Всеросійського з'їзду рад робочих і солдатських депутатів смертна кара була скасована 26 жовтня 1917 року, російські лідери продовжували відкрито заявляти про необхідність терору і вбивств. Так, Лев Троцький 17 грудня 1917 заявив про те, що

не пізніше ніж через місяць терор прийме дуже сильні форми за прикладом великих французьких революціонерів. Ворогів наших буде чекати гільйотина, а не тільки в'язниця.[10]

Володимир Ленін, засуджуючи «м'якотілість» у відповідях на дії «контрреволюціонерів», закликав

заохочувати енергію й масовидність терору проти контрреволюціонерів.[11]

Широко відомим стало формулювання першого голови Революційного військового трибуналу К.Данишевського:

«

Військові трибунали не керуються й не повинні керуватися ніякими юридичними нормами. Це караючі органи, створені в процесі напруженнішої революційної боротьби, які постановляють свої вироки, керуючись принципом політичної доцільності й правосвідомістю комуністів».[12]

»

Декрет «Соціалістична Вітчизна в небезпеці» від 21 лютого 1918 безпосередньо містив вказівку здійснювати розстріли:

Ворожі агенти, спекулянти, громили, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці злочину.[13]