Батьківщиною вікінгів був Скандинавський півострів північ від Європи. Земля була не родюча, часто траплялися неврожаї. У скандинавів навіть існував жорстокий звичай: в голодні роки, немовлят, передусім дівчаток, несли до лісу і залишали там умирать.

Ліси й гори, покрывавшие територію Скандинавського півострова, заважали розвитку торгівлі. Тому скандинави (яких ставилися датчани, шведи і норвежці) швидко освоїли морські шляху вздовж своїх порізаних затоками (фіордами) берегів. Кожен племені був військовим вождь – ярл, чи конунг мав постійну дружину (до речі, Русское Слово «князь» саме від скандинавського слова «конунг» - вождь). Дружинник приносив вождю клятву вірності, порушивши яку, вони покривали себе незмивною ганьбою. Повернутися з бою, у якому упав вождь, було ознакою боягузтві, самим ганебним делом.

Поступово населення збільшувалася. Однак через жалюгідній кількості природи далеко ще не всім вистачало землі, щоб прогодувати себе і. Молоді селяни змушені були вихід із рідних місць і ставати воїнами. Не були винятком і цьогорічний сини знатних пологів, котрим нічого й не залишалося, як шукати багатства на чужині. Вони збиралися в дружини, керовані молодими ярлами, з думкою добути славу і багатства. Так VIII в. з'явилося багато «морських конунгів», які мають була дружина, але були землі. Вони й стали першими викингами.

Епоха вікінгів для Західної Європи почалася 8 червня 793 р. й закінчилася 14 жовтня 1066 р. Вона почалося з розбійницького нападу скандинавських піратів на монастир св. Кутберта (про. Линдисфарн) й закінчилася битвою при Гастингсе, де нащадки вікінгів розгромили англосаксів; самі трьома тижнями раніше, 25. 09.1066 р. при Стемфордбурдже перемогли над останнім із «конунгов-викингов» який претендував англійською престол норвезького короля Харальда Сурового.

Набіги вікінгів спочатку були неорганізованими, нападників майже немає. Але роздрібненої Європі вистачило часу і цього, щоб застогнати під тиском загонів вікінгів. У ІХ ст. вікінги захопили Ірландію, Англію, розорили і спалили Нант, Гамбург, Пізом, Шартр, а 845 р. одне із найбільш знаменитих ярлов – Рагнар Лодборг – ввійшов у Париж. «Жоден місто, жоден монастир залишилися недоторканними. Усі звернулося до втеча», - подібними скаргами заповнені все хроніки на той час.

Спершу Англії, та був в усій Європі починається гарячковий збір «датських грошей», щоб відкупитися від нападу вікінгів, чи викупити вони захоплені міста Київ і землі. Але норманнам замало випадкової видобутку, отриманої від напади проти добряче порвані ними ж прибережні міста. Вони починають зміцнюватися на узбережжі, щоб, роблячи рейди вглиб країни завойовуватимуть дедалі нові території. Так було в Північної Англії утворилася Донто – область датського права, яку контролювали вікінги і панували скандинавські обычаи.

До Х в. датські королі повели масоване наступ на Європу. Епоха неорганізованих набігів закінчилася. Потужні об'єднані дружини скандинавів піддали слабкі скандинавські держави, відбираючи одну територію за другой.

У 911 р. вікінг ярл Рольф змусив короля Франції Карла Простуватого дати їй в льон (спадкове володіння за військову службу) завойовану їм область Північної Франції, що потім тепер називається Нормандією. У Ірландії вікінги заснували місто Дублін і завоювали все східне узбережжі. Вікінги напали на арабську Іспанію та Італію. Нащадки вікінгів – нормандці – завоювали Неаполь і острів Силицию і утворили там Королівство обох Силиций. Особливо важко доводилося Англії, напад яку тривали все три століття норманнских походів. Їй так остаточно й не позбутися панування загарбників: в 1066 р. нащадок Роллона, офранцузивший норманн Вільгельм Завойовник, підкорив Англію, проголосивши себе королем.

Вікінги вели як завойовницькі походи. Будучи професійними воїнами, вони ставали найманцями в Візантії, на Русі і навіть у Західної Європи, де боролися проти своїх соплеменников.

Крім захоплення чужих земель силою, вікінги вели і мирне колонізацію. У 874 р. норвежці заселили Ісландію. У 80-ті рр. Х в. ярл Ерік Рудий відкрив Гренландію, що також була заселена вікінґами. На 986 р. син Еріка Рудого, Лейф Щасливий, на 500 років раніше Колумба відкрив Америку, яку назвав тоді «Витланд». Займалися вікінги і торгівлею. Саме вони відкрили знаменитий шлях «із варягів у греки» по Річках Стародавньої Руси.

Пізніші походи вікінгів

Датські вікінги (Велике військо) щороку грабують прирічкові міста франкської держави, здійснюют розбійні походи до Астурії і Португалії у 844 році, на Балеари, у Прованс і Тоскану у 859-862 роках. Пізніше підкорюють в Англії Нортумбрію та Східну Англію, що перетворюються в Денло (область панування данців). Лише Альфред Великий, король Вессексу, вистоює, створивши флот. У 878 році після поразки від англійського короля Альфреда ними було укладено договір про розподіл території Англії. За Канута Великого Англія об'єднується з Данією. Згодом загарбницькі походи (980-990 років) відбуваються на чолі з датськими королями.

Норвезькі вікінги займають у VIII столітті Шетландські та Оркнейські острови, потім Фарери, Гебриди та Ірландію. Після того як Норвегію об'єднує у 872 році Гаральд Гарноволосий (близько 860-933 роки), багато норвежців залишають батьківщину й пересиляються із 874 року до Ісландії, яку відкрили ще у 860 році. Період зайняття землі завершується оформленням права і тінгом 930 року. 982 року норвежці відкривають Гренландію, близько 1000 року — Америку (Вінландію).

Шведські вікінги здійснюють походи на східноєвропейські простори. Закликані слов'янськими і фінськими племенами, вони приходят під проводом Рюрика на територію Новгорода^[4].

У 10 столітті вікінги нападали також і на землі Франції. Так, наприклад, у 886 році вони навіть узяли в облогу Париж, але французький король Карл ІІ Лисий зумів від них відкупитися. Заселена вікінгами територія здобула назву Нормандія.

Близько 1000 року відбувається християнізація вікінгів і вони стають осілими.

Пізніше вікінги оселилися на землях Ісландії та Гренландії. Але жорстокі природно-кліматичні умови та неврожаї привели до загибелі вікінгської колонії в Гренландії. На півночі Європи вони досягли узбережжя Білого моря, на заході та південному заході вони, обігнувши Європу, доплили до італійських міст Середземномор'я — Генуї та Венеції. На сході вони спустилися Волгою через Каспій до берегів Персії і досить довгий час вели работоргівлю з персами й арабами. Південно-східний напрямок експансії вікінгів ріками Волхов та Дніпро до Візантії здобув назву «Путь з варяг у греки».

Завдяки морехідним якостям своїх човнів вікінги у 1000 році досягли берегів Північної Америки, де вони заснували кілька поселень, але згодом їх було витіснено племенами індіанців. Археологами достовірно встановлені оселі вікінгів в Канаді. Але, аналізуючи тексти саг, вчені дійшли висновку, що вікінги також досягли узбережжя Америки у районі сучасного Нью-Йорка^{[Джерело?]}.

Іноді вікінгам вдавалося покласти на населення регулярну данину, яка мала назву «данські гроші» («данегельд»). Ця назва вперше згадується на початку 11 століття, хоча подібні побори виплачувалися і раніше, вже починаючи з 9 століття. Стосовно виплати цієї данини, між правителями країн та провідниками вікінгів складався відповідний договір, згідно з яким вікінги брали на себе захист узбережжя від інших завойовників. Так, наприклад, у 1012 році англійський король Етельред Нерішучий виплатив 48 тисяч фунтів срібла очільнику данського флоту Торкелю Високому, який обіцяв захищати країну від нападів.

Тобто активна участь варягів в державотворчих процесах на Русі є беззаперечною, але чи є вірною «норманська теорія», яку в середині XVIII ст. розробили російські історики німецького походження Байєр, Міллер, Шльоцер. За свідченням літописів вони зробили висновок, що державу на Русь принесли варяги – нормани. Тоді ж, в середині XVIII ст. з патріотичних позицій проти цього виступив Ломоносов, який вважав, що слов’яни самі створили собі державу. Ці суперечки тривають вже більше двох століть. Де істина? Державу на Русь східним слов’янам варяги не принесли. Держава поступово формувалася у східних слов’ян на протязі кількох століть і на IX ст. державотворчі процеси досягли завершальної стадії. Саме в цей час з’явилися варяги і взяли активну участь в державотворчих процесах на Русі, певним чином їх скорегувавши. Держава у східних слов’ян виникла б і без варягів. Якби їх не було, то можливо, державотворчі процеси тут проходили б інакше.

Поход руси против Византии 860 года — набег русов на окрестности византийской столицы Константинополя в июне 860 года.
Итог		русь отступила
Территориальные изменения		нет

Командующие

Михаил III эпарх Ориха

предположительно Аскольд и Дир

Силы сторон

200-360 кораблей до 8 тыс. воинов

Набег известен по византийским, европейским и древнерусским источникам. Описание похода на Константинополь в наиболее ранней древнерусской «Повести временных лет» заимствовано из византийской хроники Продолжателя Амартола.

Обстановка накануне набега

В 860 году Византия вела ожесточённую войну с арабами в Малой Азии. В марте гарнизон крепости Лулон, имевшей важное стратегическое значение, сдался арабам. В апреле-мае стороны произвели обмен пленными, однако уже в начале июня византийский император Михаил III во главе армии покидает Константинополь для вторжения на территорию халифата Аббасидов. Как сообщает Продолжатель Амартола, для охраны города был оставлен эпарх^[2] Ориха. В хронике Симеона Логофета говорится, что весть о нападении руси застигла императора у Мавропотама (Чёрной реки). Точно не известно местонахождение этой речки, было несколько рек с похожим названием. Исследователи относят Мавропотам к Каппадокии, области в Малой Азии в 500 км от Константинополя.

Нападение оказалось полной неожиданностью для жителей Константинополя, не ждавших нападения с Чёрного моря. Столица Византии ограждалась двойной высокой стеной со стороны суши. Со стороны пролива Босфор и бухты Золотой рог стена была невысокая. За пределами крепостных стен и на берегах Босфора проживало немало людей, не успевших бежать.

Ошибочное прочтение одной фразы в 1-м издании гомилий Фотия как «мы поработили немногих молотильщиков» привело к появлению гипотезы о том, что нападение росов было вызвано обидами, причиненными неким русским работникам ('молотильщикам') в Константинополе. Ошибка была вскоре обнаружена, но продолжает встречаться время от времени в работах историков.^[3]

Набег

Повесть временных лет, а вслед за ней историки долго датировали нападение на Константинополь 866 годом, хотя историк русской церкви Голубинский ещё в 1880-х годах по византийским свидетельствам указывал на 860—861 годы.^[4]

В 1894 году бельгийский учёный Франц Кюмон опубликовал обнаруженную им хронику царствования византийских императоров, т. н. Брюссельскую хронику^[5], в которой содержалось упоминание набега русов и называлась точная дата — 18 июня 860^[6]:

«Михаил, сын Феофила [правил] со своею матерью Феодорой четыре года и один — десять лет, и с Василием — один год и четыре месяца. В его царствование 18 июня в 8-й индикт, в лето 6368, на 5-м году его правления пришли Росы на двухстах кораблях, которые предстательством всеславнейшей Богородицы были повержены христианами, полностью побеждены и уничтожены.»^[7]

На закате 18 июня 860 около 200 русских судов причалили к берегам Босфора. Иоанн Диакон, посол венецианского дожа Пьетро II Орсеоло и автор «Венецианской хроники», сообщает о 360 кораблях. Кроме количества кораблей русов, итальянский хронист рубежа X—XI веков расходится с византийской хроникой и в оценке итогов набега:

«В это время народ норманнов [Normannorum gentes] на трёхстах шестидесяти кораблях осмелился приблизиться к Константинополю. Но так как они никоим образом не могли нанести ущерб неприступному городу, они дерзко опустошили окрестности, перебив там большое количество народу, и так с триумфом возвратились восвояси [et sic praedicta gens cum triumpho ad propriam regressa est].»^[8]

Предположительно эти корабли были довольно большие, способные вместить 30—40 человек, как типичные корабли викингов. Согласно Повести временных лет Вещий Олег, требуя дань с Царьграда, говорил, что у него 40 человек на корабль, и если он мог преувеличить, то никак не преуменьшить. Большие корабли русов просто не смогли быть проведены через днепровские пороги или низовья Дона, контролируемые хазарами. Таким образом, общее число русов, участвовавших в набеге, было до 8000.

Появление кораблей было совершенно неожиданно для жителей. Известно, что византийцы использовали передовые для того времени способы оповещения об опасности, вроде цепочки световых маяков, но со стороны Чёрного моря нападения не ждали. Высадившиеся воины начали грабить с вечера и всю ночь пригороды Константинополя, захватывать разбегающихся в панике людей. Положение осложнялось тем, что Михаил III увёл на войну с арабами даже часть гарнизона. Византийский флот, также не оказавший заметного сопротивления русам, сражался с арабами и норманнами в Эгейском и Средиземном морях.

Византийцы смутно представляли, кто напал на них. Фотий уже в дни осады называл русов «народом с севера», «народом от краев земли». В своей проповеди патриарх Фотий красочно описал ритуальные жертвоприношения русов, которые посчитал карой господа за грехи жителей:

«Можно было видеть младенцев, отторгаемых ими от сосцов и молока, а заодно и от жизни, и их бесхитростный гроб — о горе! — скалы, о которые они разбивались; матерей, рыдающих от горя и закалываемых рядом с новорожденными, судорожно испускающими последний вздох… не только человеческую природу настигло их зверство, но и всех бессловесных животных, быков, лошадей, птиц и прочих, попавшихся на пути, пронзала свирепость их; бык лежал рядом с человеком, и дитя и лошадь имели могилу под одной крышей, и женщины и птицы обагрялись кровью друг друга.»^[9]

Набег русов затронул не только столицу Византии, но также окрестные места, в частности Принцевы острова в Мраморном море. Опальный константинопольский патриарх Игнатий, находясь в ссылке на одном из островов, едва избежал гибели, как об этом сообщает Никита Пафлогонянин в «Житие патриарха Игнатия», сочинении начала X века:

«В это время запятнанный убийством более, чем кто-либо из скифов, народ, называемый Рос, по Эвксинскому понту придя к Стенону и разорив все селения, все монастыри, теперь уж совершал набеги на находящиеся вблизи Византия [Константинополя] острова, грабя все [драгоценные] сосуды и сокровища, а захватив людей, всех их убивал. Кроме того, в варварском порыве учинив набеги на патриаршие монастыри, они в гневе захватывали все, что ни находили, и схватив там двадцать два благороднейших жителя, на одной корме корабля всех перерубили секирами».