8. Культурне значення хрестових походів.

. 27 листопада 1095 року папа Урбан 2 на Соборі у Клермоні (Овернь) закликав всіх християн звільнити Ієрусалім: а саме - припинити феодальні війни, примиритись з візантійським патріархом, дати відсіч туркам. Заклик було підхоплено у всій Латинській церкві. З цього часу протягом шести чи семи поколінь королі, графи, рицарі, простолюдини і навіть діти прагнули взяти Хрест та йти битися з невірними у Святій землі. Одержимість повернути Святу землю продовжувалась 200 років.

Всього нараховується 8 хрестових походів, крім того один хрестовий похід дітей (1212 р.) . Хрестовими походами називають також походи німецьких феодалів у 12-13 ст. проти слов’ян та інших народів Прибалтики (походи проти язичників), а також Альбігойські війни. 1-й закінчився захватом у турків - сельджуків Ієрусаліму та утворенням Ієрусалимського королівства (у 1187 р. Ієрусалім було відвойовано Салах-ад-Діном). Другий і треті були безрезультатними. Четвертий похід був був спрямований проти Візантії. Він був організований переважно зусиллями венеціанського купецтва. Після захоплення хрестоносцями Константинополя (1204 р.) на частині території Візантії була утворена Латинська імперія. 7 та 8 Хрестові походи були справою переважно Франції і суттєвої ролі не відіграли.

За оцінками істориків хрестові походи мали переважно негативні соціо - культурні наслідки для Європи, зокрема, хрестові походи:

- не сприяли піднесенню торгівлі, який почався завдяки попереднім зв’язкам з мусульманським світом та внутрішньому економічному розвиткові Заходу. Отримані від фрахту суден кошти тільки дозволили швидко розбагатіти Генуї та перш за все Венеції;

-не принесли ані технічних новацій, ані нових виробництв, які прийшли іншими шляхами;

- не стали шляхом привнесення нових духовних цінностей, що запозичувались через центри перекладацької діяльності та бібліотеки Греції, Італії (у першу чергу Сицилії);

- не сприяли єдності християнського світу та супроводжувались погіршенням морального духу як війська так і взагалі соціально-культурної атмосфери того часу. Хрестові походи відбувались як вкрай жорстокі акції. У 1096 проходячи Рейнські землі хрестоносці вбили 8000 євреїв. Вони грабували і наповнювали награбованим свої сундуки. При першому руйнуванні Єрусалиму хрестоносці холоднокровно знищили 70 000 мешканців.;

- остаточним став розкол між Заходом і Візантією;

- фінансування хрестових походів стало причиною хибної практики продажу індульгенцій.

Серед позитивних культурно - історичних наслідків хрестових походів було те, що вони дали поштовх поштовх рицарському роману, філософії та літературі, які стали не тільки частиною куртуазної рицарської культури, але й стали надбанням світової культурної скарбниці.

10. Лицарська культура Середньвіччя.

Починаючи з XI ст., символом зрілого Середньовіччя стає замок. Він уявлявся довершеним світом, за стінами якого феодал здійснював як духовну, так і мирську владу. Замки виникали для війни й оборони, були міцними самостійними господарськими центрами. Разом з тим вони дали життя оригінальній придворній культурі — лицарській, що стала яскравою сторінкою культурного розвитку в період Середньовіччя. її творцем і носієм було лицарство, до якого входили представники військово-аристократичного стану, що зародився у ранньому Середньовіччі і досяг розквіту в XI—XIV ст.

Основу лицарського епосу складала відданість васала сеньйору. Лицар постійно прагнув слави і намагався бути першим у лицарських заповідях — бути хорошим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабких та скривджених. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю (фр. courtois — люб´язний, ввічливий) — середньовічною манерою кохання, коли стосунки між Дамою серця та Лицарем відзначалися ввічливістю, люб´язністю та врівноваженістю. Важливим елементом лицарського ідеалу вважалася розкіш, що була символом влади і викликала поклоніння й повагу.

Лицарське мистецтво було вишуканим та витонченим. Лицарська література була не тільки засобом вираження самопізнання лицаря, його ідеалів, а й активно їх формувала. Лицарська поезія проповідувала обожнення земного через кохання. У середині XII ст. особливим явищем світської культури став лицарський роман, що прийшов на зміну героїчному епосу. Головним образом роману був герой-лицар з його подвигами в ім´я власної слави, любові та морально-релігійної досконалості. Зразком такої творчості є роман «Тристан та Ізольда».

Джерелом західноєвропейського лицарського (куртуазного) роману був кельтський епос про короля Артура та лицарів Круглого столу. Герої лицарських романів втілювали вищі людські цінності земного буття. Це особливо яскраво виявилося у новому розумінні любові, що була в центрі уваги будь-якого лицарського роману. В лицарській культурі виникає культ дами, яка була необхідним елементом куртуазності.

Оригінальним явищем лицарської культури стала музично-поетична творчість трубадурів, труверів, мінезингерів. Так називалися благородні лицарі, сеньйори Провансу, півночі Франції, Німеччини, що писали пісні та вірші. Центрами їх творчості були замки.

У ліриці трубадурів домінувала тема кохання. «Висока» любов протиставлялась «безглуздій» любові — долі «дурних багачів», старих і скупих. Вишукана лірика трубадурів оспівувала лицарську куртуазну любов і радощі життя. Дама, що оспівувалася трубадуром, стала новим персонажем у середньовічній європейській культурі. Шляхетна дама виступала охоронницею культурних цінностей, що змушували лицаря вдосконалюватись і бути зразковим представником привілейованого класу. Трубадури володіли музичною освітою. Головними жанрами і формами їх лірики були: серена (вечірня пісня), альба (вранішня пісня), пасторела (пісня-діалог), рондо, балада, естампіда (танцювальна пісня), плен (пісня-плач), сирвента (сатирично-політична пісня), кобла (любовна пісня).

У XII ст. із Провансу поезія лицарів-трубадурів поширюється в інші країни. Так, на півночі Франції з´явилися поети-співаки, що називалися труверами. Вони були творцями віршованих куртуазних романів і драм, ліричних віршів. Головними пісенними жанрами труверів були пастурелі, сирвенти, шансон. Творчість труверів була більш професійною, чимало з них навчалося в університетах і монастирських школах. Часто це були духівники, дипломати, історіографи, законотворчі тощо. Мистецтво труверів було близьким народові. Відомими труверами були граф Шампанський (1201—1253), Кретьєн де Труа (XII ст.), Адам де ла Алль, Ж. Бодель, Г. Брюле, Адам Ле Боссю (XIII ст.) та ін.

У кінці XII — XIII ст. у Німеччині набуває популярності творчість мінезинге-рів — лицарських поетів-співців величного кохання, що виконували свої твори у супроводі музичних інструментів. Вони оспівували любов до Дами, служіння Богу та сюзерену, хрестові походи, лицарські звичаї тощо. Відомими серед них були імператор Священної Римської імперії Генріх VI, германський король Конрад IV (XI-II ст.), легендарний Тангейзер з Баварії (XIII ст.), Готфрід Страсбурзький — автор відомого роману «Тристан та Ізольда», Вольфрам фон Ешенбах, що створив художні обробки давніх німецьких і кельтських сказань та знамениту легенду про лицарів Грааля та Ларсифале. Пізніше ці твори послужили сюжетом для опер Р. Вагнера «Лоенгрін» і «Парсифаль» та інші. У XV ст. лицарство занепадає, а його представники поступово перетворилися на елітарний, аристократичний прошарок феодального класу.

Лицарство стало феноменом середньовічного західного світу. Воно створило особливу світську культуру, пройняту нормами особливої моралі, культуру, що вступила у боротьбу з духовно-релігійним началом і перемогла у цій боротьбі.