49Сутність соціокультурного перелому хх століття та його складові.

Осягаючи з позицій початку 21 століття ті зміни, що відбулися у європейському і світовому соціокультурному розвитку на початку століття 20-го, дослідники одностайно відзначають причиною переходу світових культурних процесів у стан постмодерну реакцію суспільної свідомості на глобальний, небачений у минулій історії людства перелам у культурно – цивілізаційних процесах. За звичай відзначають, що цей перелам був викликаний науково-технічним прогресом (НТП) 20 – го сторіччя. Однак насправді не самі науково-технічні досягнення стали причиною кризи яка охопила людство на початку минулого століття і «успішно» розвивається до теперішнього часу. Причиною, став сам історичний культурний рух суспільства. З одного боку рух взагалі постає способом існування суспільної культури, – з іншого – оскільки сутність будь-якого руху це суперечність між станом теперішньої і наступної миті, - сам рух породжує і кризу і засоби її подолання. Отже, якщо існує рух, то існує криза, якщо попередня історія свідчить про можливість підтримки руху, це означає, що засоби подолання чергової кризи можуть бути знайдені, За таких умов історія могла б бути представленою як нескінчений процес “ бігу по-колу” без будь-якої можливості зупинитись або досягти певної кінцевої мети. Однак, якщо скористатись попередньою аналогією для пояснення культурного руху – “стани монети, що обертається”, то відмінність попередніх станів культурного руху від стану теперішнього саме у тому, що теперішній стан не можна аналізувати об’єктивно, тобто з певної точки зору, яка б визнавалась загальновизнаним критерієм оцінки. Адже ми знаходимось на такому її етапі, коли будь-яка точка зору є теперішньою і наступна мить, що створює нову точку зору, не заперечує попередню. Хронологічна послідовність подій як причинно-наслідковий звязок не існує, всі події події отримують існування у єдиному континуумі сьогодення.Отже, обертання монети припинилось. Настав стан одночасності всіх станів. Як можна спробувати зрозуміти передумови появи цього культурного стану? Зрозуміти сутність соціокультурного переламу 20-го століття можна на прикладі кризи наукового світогляду на початку 20-го століття. Ще наприкінці 19 століття століття істинність результатів наукового пошуку в царині природничих і точних наук складала іспит перед спільнотою вчених , озброєних Декартівським вченням про метод: очевидні посилки, розчленування загальної проблеми на окремі складові, тестування на «людську похибку», висування гіпотези, її перевірка, відтворюваність результатів, відповідь. Власне від цієї схеми не відмовились і до теперішнього часу, бо вона виражає сутність людського способу опанування видимим світом незалежно від рівня розвитку окремої особистості і окремого суспільства. Але справа у тому, що очевидність як вихідна точка міркувань перестала бути очевидною. На зміну йому стала приходити ідея нелінійного характеру процесів, що протікають у природі та суспільстві. Нелінійність можна зрозуміти у загальному плані як наявність чинників, що призводять до версифікації ( гілястості) перспективних траекторій еволюційних змін у певному процесі. Ця ситуація знайшла свій відбиток у науковому світі, суспільно-історичному житті, філософській свідомості та світі художньої культури як головних напрямках реалізації культурного поступу людської спільноти. Криза наукового світогляду. Розглянемо фундаментальне і принципове положення, яким користується сучасний комплекс прикладних наук про природу. Воно може бути сформульоване так: наука визнала, що будь-які засоби мікроскопічного спостереження провокують таку нестабільність об’єкта, що знання про нього стають непевними. Вдумаємось у смисл і наслідки цього твердження.

1 «Наука визнала» означає, що йдеться про свідому заяву з боку найбільш дієвого і власне єдино достовірного протягом декількох століть способу пізнання яким є наука.

2 «Наука визнала» означає також, що йдеться про «вимушений акт», яким проголошується, що вся система парадигмальних установок, перевірок, гіпотез та спроб їх спростувати шляхом послідовного відбору та відкидання недійсних та невірогідних, привела до необхідності проголосити дане положення.

3.“Наука визнала непевність результатів знання” означає, що досягнута така межа дослідження зовнішнього об’єкта, за якою нічого певного про цей самий об’єкт сказати не можна. Нічого певного, крім твердження, що відповідно до того, хто втручається у процес і з якими намірами, залежить і отриманий результат.

Отже, наближення до істини ( у прямому і переносному значенні слова – як процесс пізнання взагалі і як заглиблення у найбільш віддалені від безпосереднього спостереження рівні матеріальної структури світу) відкрило таємницю: істина сказала про себе, що її не існує. Тому світоглядна культурна криза 20-го сторіччя може бути розглянута через призму кризи наукового пізнання, яка виявила себе у тому, що попереднє уявлення про істину зникло.

Криза пізнання як такого. Наслідком стало те, що фактично відбулась «переполюсовка» нашого способу оцінки з об’єктивної на суб’єктивну. Вищезазначеним положенням було визнано, що об’єктивної ( тобто незалежної від людини і від людства) істини, яку людина прагнула пізнати протягом своєї історії не стало. Її місце посіла невизначеність як така, порожнеча, здатна відтворити будь-який заклик, запит, запитання викривленим відлунням відповіді. Принципова пізнавальна проблема, що виникає внаслідок цього тверждення сама містить у собі протиріччя. А саме : виявляється, що не слід надавати великого чи взагалі будь-якого значення встановленню причинно-наслідкового звязку. Встановлення будь-яких зв’язків між різними явищами нашої свідомості є довільним ( у м’якій формі – приблизним, неточним.) З огляду на зазначене як на довдений наукою стан речей спробуємо зрозуміти характер змін, що відбувся у культурному поступу суспільства у 20-му сторіччі.