138. Розтлумачите сутність офіційних і неофіційних джерел правової інформації.

139. Визначите змістовну сутність поняття функції міжнародної інформації.

Функції міжнародної інформації полягають в наданні узагальнень та професійній оцінці інформації, в прогнозу­ванні міжнародних правових та економічних наслідків прийняття рішень у створенні обгрунтованих рекомендацій для їх реалізації. Через обмін та інтерпретацію інформації аналізуються і плануються політичні дії. Кожна країна розглядає міжнародні інформаційні процеси як об'єктивну ре­альність і шукає можливості співпраці з монопольними інформаційними центрами, які володіють 85% міжнародної інформації. Міжнародна інформація концентрується в міжнародних інформацйних потоках з безпрецедентним рівнем контролю над проходженням інформації, пропаган­дою ідей і створенням іміджів. Цей контроль дає можливість формувати зміст міжнародної інформації: добирати інфор­мацію за певними напрямками і впливати на міжнародну громадську думку, культивуючи певні ідеї. Найбільшими корпораціями, які розповсюджують інформацію через інформаційні потоки, є: CNN, BBC, Rater, France Press, Acosiation Press.

140. Визначите роль інформатики в розвитку та формуванні основних понять „міжнародної інформації”.

141. Дайте загальну характеристику Закону України „Про інформацію” та його значення для розвитку відносин України та її громадян у міжнародній інформаційній сфері.

142. Визначите сутність державного управління в галузі інформаційних ресурсів.

Системою управління та захисту інформаційних ресурсів доцільно вважати організовану сукупність центральних дер­жавних органів, органів регіонального і місцевого самовря­дування, їхніх спеціальних підрозділів, служб, посадових осіб, підприємств, установ, інших суб'єктів господарювання, громадських організацій та окремих громадян, об'єднаних цілями і завданнями щодо формування, зберігання, поши­рення інформаційних ресурсів, задоволення інформаційних потреб особистості, суспільства й держави, впровадження спеціальних заходів і засобів захисту інформаційних ре­сурсів та прав суб'єктів інформаційної діяльності в рамках чинного законодавства України.

законодавство не дає повного юри­дичного трактування поняття «національні інформаційні ре­сурси», Так, у ст. 1 Закону України «Про національну програму інформатизації» «інформаційний ресурс» визначе­но як «сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)».

Варіант запропонований авторами.

Національні інформаційні ресурси — це результати інтелектуальної діяльності в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави, зафіксовані на відповідних матеріальних носіях інформації як окремі документи і маси­ви документів, бази і банки даних і знань, усі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та інші, що містять дані, відомості і знання, які є об'єктом права власності будь-якого суб'єкта України і мають споживчу цінність (політичну, економічну, наукову, освітню, соціокультурну, оборонну, ринкову, істо­ричну, інформаційну тощо).

На національні інформаційні ресурси має розповсюджу­ватись юрисдикція України. Це — здобуток нації.

Відповідно до Закону України «Про власність», суб'єкта­ми права власності в Україні визначені: народ України, грома­дяни, юридичні особи та держава. Таке право власності може належати також й іншим державам, їхнім юридичним особам, спільним підприємствам, громадянам інших держав та особам без громадянства (ст. 3). У ст. 40 цей Закон визначає суб'єкти права інтелектуальної власності, серед яких є і держава.

У Законі України «Про інформацію», встановлено, що підставами виникнення права власності на інформацію мо­жуть бути: створення інформації своїми силами і за свій ра­хунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої осо­би. Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю.

З огляду на наведене і з урахуванням права власності, до складових національних інформаційних ресурсів можна віднести:

• інформаційні ресурси держави;

• інформаційні ресурси інших суб'єктів інформаційної діяльності.

Особливо важливим є визначення підстав для віднесення інформаційних ресурсів до категорії державних. Правова норма про те, що інформація, яка створена на кошти держав­ного бюджету, є державною власністю, не є вичерпною.

У Законі України «Про інформацію», як вид інформації, визначена «інформація про діяльність державних органів влади та місцевого самоврядування» (ст. 18). «Це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточ­ної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, ор­ганів місцевого і регіонального самоврядування» (ст. 21).

Закон України «Про науково-технічну інформацію» визна­чає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах на­уково-технічного, економічного і соціального прогресу країни. Метою Закону є створення в Україні правової бази для одер­жання та використання науково-технічної інформації.

Законом регулюються правові і економічні відносини гро­мадян, юридичних осіб, держави, що виникають при ство­ренні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі.

У Законі України «Про науково-технічну інформацію» до основних завдань національної системи науково-технічної інформації віднесена «підготовка аналітичних ма­теріалів, необхідних для прийняття державними органами місцевого і регіонального самоврядування рішень з питань науково-технічного, економічного і соціального розвитку країни» (ст. 9).

Наведене е підставою для висновків про те, що інфор­маційні ресурси державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування містять такі складові (підви­ди інформаційних ресурсів):

- інформаційні ресурси для задоволення потреб органів державної влади і управління для прийняття управлінських рішень на всіх рівнях ієрархічної структури (формується по­ за органами державної влади і управління);

- інформаційні ресурси про діяльність законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування (внутрішній ресурс цих органів).

Система державного управління першою складовою цього виду інформаційних ресурсів залишається неврегульованою на законодавчому рівні, оскільки не визначено обов'язки, , права і відповідальність суб'єктів інформаційних відносин, що виникають у процесі їхньої діяльності. Друга складова вказаного виду інформаційних ресурсів, що містять інфор­мацію про діяльність законодавчої, виконавчої, судової вла­ди, органів місцевого самоврядування, чинним законодавст­вом регулюється, в основному, через забезпечення права на інформацію (Закон України «Про інформацію», ст. 9, 10).

Закон про захист інформації в автоматизованих систе­мах (АС)¹ встановлює основи регулювання правових відно­син щодо захисту інформації в автоматизованих системах за умови дотримання права власності громадян України і юри­дичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановленого чин­ним законодавством обмеження на доступ до інформації. Інформація в АС — сукупність усіх даних і програм, які ви­користовуються в АС незалежно від засобу їх фізичного та логічного представлення. Захистом інформації є сукупність організаційно-технічних заходів і правових норм, призначе­них для запобігання заподіянню шкоди інтересам власників інформації.

Згідно Закону, право власності на інформацію, створену як вторинну в процесі обробки в АС, встановлюється з ураху­ванням норм авторського права на підставі угоди між влас­ником вхідної інформації і користувачем АС. Якщо такої угоди немає, то така інформація належить користувачу АС, який здійснив цю обробку. Користувач АС може проводити обробку інформації лише за наявності згоди на те її власника або уповноваженої ним особи, якщо ця інформація не відне­сена до категорії загальнодоступної.

Указ Президента України №928/2000 від 31.07.2000 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широко­го доступу до цієї мережі в Україні» вказує, що у найближ­чий час повинні були бути створені відповідні економічні, правові, технічні та інші умови для забезпечення широкого доступу громадян, навчальних закладів, наукових та інших установ і організацій всіх форм власності, органів державної влади і органів місцевого самоврядування, суб'єктів підприємницької діяльності до мережі Інтернет.