5. Громадянське суспільство в українській перспективі

Упродовж розвитку Західної цивілізації сформувалося кілька соціокультурних типів громадянського суспільства. У літературі розрізняються такі його моделі: американська, в якій самоврядування переселенців історично передує утворенню єдиної держави; британська, пов’язана з еволюцією звичаєвого права; континентальна (Франція, Німеччина) з превалюванням національно-державної ініціативи. Окрім того, можна назвати центральнослов’янську модель (Чехія, Польща), що близька до континентальної, але з пріоритетом культурно-гуманітарних вимог.

У Росії слабкість громадянського суспільства є загальновизна і пояснюється традиційно надмірним тиском держави на життєвий світ населення, яке до березня 1917 р. формально перебувало в становищі підданих. Характеристика тенденцій формування громадянського суспільства в Росії до 1917 р. показує, що ініціатива на рівні організації різних груп та товариств неперервно наштовхувалася на несприйняття з боку самодержавної влади: “натомість співробітництва держави і суспільства - наростала конфронтація між ними”⁷⁴³. Розвиток протогромадянських форм у Росії, на відміну від Західної Європи, значно більше залежав від державної політики. Держава намагалася жорстко контролювати досить кволе розгортання самоврядних організацій й демократичних елементів громадянського суспільства, які почали формуватися після реформ 1861 р. Нищівного удару по можливостях громадянського розвитку завдав комуністичний переворот 1917 р. Згідно з марксистсько-ленінською доктриною громадянське суспільство ототожнювалося з суспільством буржуазії та експлуатації і присуджувалося до знищення разом з приватною власністю. Дослідники соціальних змін того часу зауважують, що “коли причини знищення громадянського суспільства більш зрозумілі, то залишається невиясненим, чи супроводжувалося таке знищення поверненням чи відродженням традиційного російського (може бути навіть “московського”) типу соціальності?”⁷⁴⁴ Запроваджується соціальність, у якій жорстко заблокована приватна ініціатива і, тим паче, можливість реального, демократичного самоврядування.

Формування комуністичної соціальності в СРСР, що фактично повертає норми традиціоналістичного суспільства, пов’язане з грандіозним соціокультурним парадоксом. Річ в тім, що більшовики йшли до влади під гаслом “вся влада радам”. В. Ленін розглядав “совєти” як основні революційні інститути і писав про те, що на їхній основі необхідно змінити старий державний апарат і запровадити новий, демократичний. Більшовики по суті використали таку соціальну й громадську активність мас, що поза комуністичною політикою призводить до створення самоврядних форм життя. Однак самоврядність, як показує західноєвропейський досвід, могла бути дійсністю лише в контексті тривалого процесу утворення національних держав.

Ініційовані комуністичною владою “совєти” мали своє природне продовження в надбюрократичній інтернаціонально-імперській державі і разом стали основою для перетворення індивіда в людину колективну, масову, залежну від волі влади. Це означає, що “ради”, організовані владою, можуть виконувати функції зовсім протилежні до природної ініціативи самоврядування. Те ж саме стосується деяких квазі­громадських організацій, дозволених радянською владою і підконт­рольних їй. Відтак перспективи громадянського суспільства в посткомуністичній добі мають пов’язуватися з остаточним розпадом “совєтської” соціальності. Проте розпад сам по собі зовсім не продукує народження громадянського суспільства. Стан українського радянського життя додатково ускладнювався репресивним інтернаціоналізмом. За його предтекстом фактично ховалася шовіністична настанова щодо неросійської культури і форм життя, традиція якої сягає в самодержавну давнину.

Соціальні перетворення після краху Совєтського Союзу не стали автоматичним відродженням громадянського суспільства в Росії. На думку авторів названої вище монографії, за минулі роки (до 1998) в Росії відбулася Друга “велика кримінальна революція”, і склалася вона не на основі нової утопії, а, так би мовити, органічно. Свідченням тому є масова криміналізація суспільства й економіки, небачена корупція влади, масове знедолення народу. В економічній сфері процеси т. зв. ринкових перетворень зумовлені домінуванням тіньової незаконної приватизації державної власності, а також державної влади. За таких тенденцій системотворчим чинником держави і суспільного життя стають угруповання, що мають мафіозний (клієнтальний) характер і є не економічними, а соціально-політичними утвореннями. “Це вже не мафія, а цілий пласт суспільства, що складається з 10-15% населення, достатньо кристалізованого, захищеного різними силовими структурами, із засобами масової інформації, уславленими акторами і власною ідеологією (реалізуй самого себе, заробляй скільки зможеш)”⁷⁴⁵. “Загальна кількість “бійців” злочинного світу Росії досягла 600 тис. осіб (10 цілковито розгорнутих армій)… Тіньовики, бандити, корумповані чиновники контролюють регіони, в яких зосереджено 2/3 ресурсного й економічного потенціалу Росії”⁷⁴⁶.

Ситуація ускладнюється масовим алкоголізмом суспільства, підривом фізичного здоров’я народу, затяжною війною Чечні, де загалом вбито і поранено понад 200 000 осіб.

Було б неправильно вважати, що криміналізація суспільства винятково пов’язана з пострадянським періодом. “Сотні мільярдів доларів (600-700 млрд.) виручки за нафту і газ, що пішла за кордон в останні 25 років, “сумнівно розтрачені” держапаратом лише в 3-х країнах світу: Росія, Венесуела, Мексика…”⁷⁴⁷. Отже, мова йде про процес, успадкований з радянського минулого. Візьмемо до уваги також успадкований державний номенклатурно-бюрократичний апарат і зрозуміємо, що для суспільного оздоровлення необхідно минуле залишити в минулому. Про це зокрема йдеться в розділі, що його до монографії „Гражданское общество: истоки и современность” написав В. А. Гуторов: „У Росії з її традиціями патріархальної, монархічної і тоталітарної комуністичної політичної культури концепція громадянського суспільства, залишаючись вбудованою в догматичний псевдоліберальний проект, виявилася ще більше ідеологізованою і далекою від дійсності, ... вона (концепція) спотворювала і камуфлювала реальний процес розкладу радянського суспільства в напрямку формування неономенклатурної держави, що потребує власне мутантів громадянського суспільства, а не його справжнього здійснення як противаги державі”⁷⁴⁸.

Одначе в цій же монографії, що її видав Інститут генеральної прокуратури Російської Федерації, в розділі „Соціокультурні основи формування громадянського суспільства ” (автор - І. Ф. Кефелі) міститься такий висновок: „Вибір шляху розвитку Росії в геополітичному аспекті, і тут можна погодитися з І. Я. Фрояновим, полягає у відродженні „Російської імперії” як форми існування об’єднаних на єдиному просторі народів на чолі з рускім народом у вигляді природного геополітичного ареалу, в рамках якого забезпечується його національна безпека”⁷⁴⁹. (Зауважимо, йдеться про безпеку руского народу, навіть не російського). Ось слова Фроянова, подані в тому ж розділі: „Я глибоко переконаний, що Росія не може існувати в будь-якій іншій формі, окрім імперії. Не буде Імперії – не буде Росії”⁷⁵⁰. Цікаво, що наведений висновок І. Кефелі поєднує з такими міркуваннями: „потрібно взяти до уваги, що право в Росії історично завжди орієнтувалося на захист держви (влади), а не на захист окремої особи. ... Людська особа, як правило, виявлялася безправною. Це – вікова спадщина російського суспільства”⁷⁵¹. Має рацію інший дослідник проблеми – росіянин Євген Рашковський, коли пише: „Усе це – дуже важлива й болюча тема для російського суспільства, яке заполітизоване, заідеологізоване і яке, вочевидь недоусвідомлюючи значення і творчої ролі внутрішньої людської спів-спільності (con-sociality), й далі мислить і власне себе, і ввесь Божий світ в абсолютизованих категоріях панування-і-підко­рення”⁷⁵².

Виникає сакраментальне запитання до тих державно-політичних сил в Україні, які перспективи українського народу на шляху до європейського громадянського простору об’єднують (чи возз’єднують?) з північним сусідом за формулою “У Європу разом з Росією”. Адже вони не уточнюють, з якою Росією, хоча про це можна здогадуватися... Оскільки криміналізовані і корумповані Росія й Україна ніколи не будуть у Європейському громадянському суспільстві, то визріває перспектива чергового ошуканства. Поза реальною, прак-тичною диференціацією криміналізованої соціальності від здорового нурту громадянського поступу шлях буде один і той самий – до нової форми російської державно-бюрократичної зверхності, в якій для України буде відведений статус марґінального малоросійського суспільства. Оздоровлення ситуації в обох соціумах, навпаки, вимагає розведення їх під різні державно-конституційні дахи, щоб забезпечити демократичні перетворення і декриміналізувати соціальні структури.

Глибоке занепокоєння з приводу непроясненості російської перспективи висловлює відомий вчений й громадський діяч Росії Ю. Афанасьєв. Симптоматичною, щонайменше, є оцінка чинної російської юридичної системи: вона будується “не на засаді верховенства права і пріоритету прав людини, а за канонами візантійського права – домінування державної влади, що за своєю справжньою природою належить до азійсько-тиранічного типу”⁷⁵³.

Українське суспільство упродовж віків, перебуваючи під різними державними утвореннями, зберігало єдність не завдяки владі, а всупереч їй. Основою народнї солідарності була відносно стала тенденція громадянського поступу, поєднана з відповідною етичністю, традицією та соціально-культурним дискурсом. За століття іноземного панування в Україні нагромадився певний громадянський потенціал самоврядування та його культурно-дискурсивного забезпечення. На Лівобережній Україні цей потенціал зосереджувався переважно в сільських поселеннях, хоча, скажімо, земства в деяких слобожанських містах мали значний вплив також. Західна Україна після 1848 р. зуміла досягти успіхів самоорганізації в ділянці освіти, релігії, спортивних товариств, кредитових спілок, виробничих корпорацій тощо. Основним осередком самоорганізації життя в Україні була традиційна громада з рівними правами кожного на вибори старости (війта), скарбника, часом писаря. М. Брайчевський вважає, що “головною традицією, яку насамперед слід виокремити, був глибокий демократизм усіх державних інституцій, створених нашим народом”⁷⁵⁴. За приклади можемо взяти доби Давньої Русі київську сеньйорію – “представницький орган влади, що поставив себе над великокнязівським престолом”; політичний план Романа Мстиславовича, що “передбачає виборність вищого володаря”; козацьке суспільство, що виробило “цілком завершений і послідовний республіканський устрій”, що опонував деспотичній і монархічній формам влади. Водночас Велика Україна до XVIII ст. розвивалася в напрямку до інтеґрації з європейським економічним простором. Західна Україна, по суті, до 1939 року розвивала спільні з Європою ринкові елементи.

Відродження української державності в 1917-1918 рр. опи­ралося на традицію українського народоправства і мало подібні форми в Києві і Львові.

Так само не випадково відродження новітньої української державності в 1989-1991 роках розпочиналося з організації Товариства української мови і Народного Руху, що утворилися в зв’язку з поновленням боротьби за права людини на самостійне життя в контексті української культури та історичної традиції. Врешті, в ХХ ст. людство зіштовхнулося з терористичною боротьбою за інтернаціонально-більшовицьке облаштування Росії, проте сенс громадянського поступу стверджувався в таких соціальних перетвореннях, які набували національно-історичної перспективи. Очевидно, що на шляху до розвитку демократії в Україні багато важитиме перспектива вкорінення громадянського суспільства. Проте дійсність такої перспективи не може бути відокремлена й ізольована від набутих історико-культурних елементів громадянського поступу, зафіксованих демократичними вартостями власне української соціальної і політичної культури. Вони зберігають свій вплив і значення передусім у дискурсивних практиках прагнення індивідів до свободи. Слушною видається така думка В. Лісового: “Просте перенесення на український ґрунт деяких західних чи глобальних стандартів є не тільки недостатнім, а безсилим. Адже сучасні західні суспільства мають свої проблеми, без урахування яких сучасний наш вибір буде дуже обмеженим у своїх перспективах: він зведеться до простого наслідування. Тільки поєднання універсальних, етичних, правових, наукових, економічних стандартів з відродженням української самобутньої культури є тією стратегією, яка відкриває надійну перспективу моральному та духовному відродженню”⁷⁵⁵.

Панує розтиражована в ЗМІ думка, що українська незалежність “звалилася” неждано-негадано, майже завдяки старанням компартійної номенклатури. Справді, для номенклатури незалежність була нежданою, та вона була давно сподіваною для тих мільйонів українців, які в ХХ ст. віддали життя за свободу. Українська держава в історичному сенсі була і є конечним національним вивершенням саме українського громадянського поступу і супровідної дискурсивної етичності. Інша справа, що український соціокультурний дискурс не був з відомих причин належно закріплений у діяльності державних інституцій. Останні фактично залишалися набутими з інакшого спадку та з інакшого дискурсу, що не має нічого спільного з етичністю свободи й автентичності. Однак державність, заснована не на іманентному громадянському поступові соціокультурному й дискурсивному процесі, звичайно, буде байдужою до громадянської автентики, якщо не ворожою.

Подібні симптоми й спостереження властиві не лише для України, - вони стосуються всього пострадянського простору. Наприклад, у книжці, присвяченій аналізові перспектив розвитку Казахстану, Рустем Джангужин зазначає: „здавалося б здобуття державного сувернітиту за означенням повинно було б стати позитивним фактором для розвитку національної культури Казахстану як об’єктивної умови гармонійного розвитку вільної особи. Але з огляду на низку причин цього не сталося. Головна з них полягає в контамінації понять через які імітаційні маніпуляції з поняттям незалежність витіснили на периферію суспільної й індивідуальної свідомості справжній сенс та історичне значення поняття ліберально-демократичних свобод і громадянських прав, занизивши зростаючу силу й пасіонарну енергію казахстанського суспільства як потенційної сукупності вільних, творчо спрямованих особистостей”. Одначе ”через тотальну корупцію, відверте ігнорування законів з боку правлячої групи ... відбулася дефрагментація казахстанського суспільства, <...> що створює додаткові причини для взаємної недовіри. Натомість консолідуючої ідеї, суспільство розшматоване суб-груповими інтересами...”⁷⁵⁶.

Спостерігаємо також дедалі загрозливіший конфлікт між тенденцією державотворення в Україні та збереженням української соціокультурної ідентичності. Сучасна держава стає загрозою для власне української України, хоча саме формування культурної ідентичності останньої збігається з процесом її ж громадянського розвитку. Доки державотворення в Україні не зустрінеться назавжди з вартостями її громадянського поступу, державні інституції матимуть квазіхарактер, а суспільство залишатиметься під дією чинників марґіналізації. Врешті-решт таке квазідержавне утворення буде поглинуте державою, яка подолає антагонізм із соціокультурним дискурсом. За такої соціально-політичної тенденції перспектива правдивого громадянського суспільства в Україні залишатиметься примарною. Мова йтиме не про нагромадження соціального капіталу, довіри, солідарності й взаємодоповнюваності соціальних та етнічно-культурних груп. Навпаки, суспільну єдність забезпечуватиме „єдинодержава”, що поглиблюватиме політич­ний характер взаємозв’язків. Звичайно, це не буде шлях до Європи.

Таким чином, тема громадянського суспільства не може бути обмежена ні неурядовими організаціями, ні мережею відносин між організаціями поза державним контролем, ні економічною чи ринковою сферою, ні соціальними структурами, що складаються в процесі самоврядування. Громадянське суспільство – значно складніше явище; воно існує в стані процесуальності, підлягає змінам і пов'язане з дискурсивними, інтелектуальними і культурними фільтрами та практиками.

______________